1919 – 1941 роки

Сергій Білокінь

На початку 1919 року большевики прийшли до Києва вдруге [309]. 22 лютого 1919 р. за рекомендацією новообраного ректора Академії проф. Георгія Нарбута Федора Ернста було настановлено на бібліотекаря й завідувача академічною Галереєю [310]. Як розповідала мені Марія Володимирівна Трубецька, разом із Ернстом у бібліотеці працювали учні проф. Михайла Бойчука – сама вона (1918–27) та Іван Липківський, син митрополита Василя Липківського [311].

Очевидячки, початком 1919 року слід датувати проект статуту книгозбірні УДАМ, який Ф.Ернст склав, не оглядаючись на зовнішні труднощі. У бібліотеці, – планував Ернст, – повинні бути каталоги: а) інвентарний, куди заносяться всі видання й рукописи в порядку їх придбання, б) алфавітний, в) систематичний, г) каталог рукописів, д) по можливості бажане заведення бібліографічного покажчика літератури за всіма фахами та спеціальними питаннями (§ 3). Крім того, в бібліотеці повинні бути: а) книги для запису видань, що виносяться до майстерень, б) книга для статистики кількості відвідувачів, характеру й кількості вимог, в) книга дезідерат для запису заяв професорів та студентів про видання, які бажані для придбання, г) списки дублетів (§ 3). Бібліотека має окремий відділ рисунків, архітектурних креслеників, рукописів, стародруків, гравюр тощо (§ 4).

«Користування книгами та виданнями бібліотеки дозволяється виключно в приміщенні бібліотеки і спеціально призначеній для того кімнаті. В окремих випадках, по заяві професора, книга з окремого, кожний раз, дозволу завідуючого бібліотекою може бути відпущена в майстерню, за відповідальністю професора. Кожне видання можна тримати в майстерні не більш трьох днів. Перед початком канікул всі видання обов'язково повертаються бібліотеці. Особливо рідкі[сні] та дорогоцінні видання, рукописи, малюнки, штихи, першодруки, архітектурні кресленики в майстерні не видаються; користуватись ними в приміщенні бібліотеки можна лишень з спеціального дозволу завідуючого бібліотекою» (§ 14).

Право користування книгозбірнею належить усім професорам та лекторам Академії, всім штатним працівникам та студентам. Сторонні особи можуть займатися в бібліотеці лишень з дозволу ректора (§ 15). У випадку псування книги від особи, яка в цьому винна, вимагається повернення коштів за книгу за сучасними риночними цінами. Коли книгу зіпсовано не так, щоб уже не можна було надалі нею користуватися, суму визначає бібліотечна комісія, а попсоване видання залишається у власності бібліотеки (§16). «Коли пропав нумер періодичного видання або один том з багатотомного видання, вимагається – в першому випадкові ціна цілого року, в другому – цілого видання» (§ 17) [312].

Параграфи проекту здебільшого й лишались параграфами. Коштів не було зовсім. Документів про надходження книжок до бібліотеки УДАМ небагато.

«Розписка

Від І Державного Музею одержано для Бібліотеки Академії Мистецтв «Старые Годы» за роки: 1911, 1912, 1913, 1914, 1915.

Бібліотекар Академії Мистецтв

Ф.Ернст

20. VI.1919 р.» [313]

На посаді, яку він обіймав, Федорові Ернсту довелося формувати музейну експозицію тричі: Академія кілька разів переїздила з одного приміщення до іншого. Саме тут, на Георгіївському провулкові, 11, він створив 1920 року першу експозицію музею УДАМ [314]. Коли 1920 року не стало Нарбута й Модзалевського, Академія переїхала з їхнього приватного помешкання на вулицю Гершуні (тепер – Олеся Гончара) [315]. Тут, 1921 року Ф.Ернст створив другу експозицію свого музею [316]. Восени того самого, 1921 року вчений організував чергову звітну виставку професорів та учнів [317]. Він уклав і добротний каталог цієї виставки, виданий 1987 року [318].

У другій половині 1922 року київський губпрофос приступив до реорганізації академії, – її перетворено на Інститут пластичного мистецтва [319].

Як представник Інституту мистецтва, а згодом усіх художніх вишів Києва, 1922 року, тобто з самого початку її існування, Ф.Ернст увійшов до складу Бюро міської секції наукових працівників. Тут він пропрацював чотири роки [320].

Збереглось посвідчення: Ф.Ернст виїжджав у відрядження до Петрограда для участі в посмертній виставці творів Нарбута. 8 липня 1922 року йому було доручено “придбання інших речей мистецтва, книг та видань для Бібліотеки та Музею Академії” [321]. З найскромнішими засобами до п’ятиріччя з дня заснування Академії навчальний заклад вирішив відкрити також посмертні виставки фундаторів Академії – Олександра Мурашка (1922) та Георгія Нарбута (1926) [322].

Виставку творів Мурашка, “яку технічно було лекше перевести в життя”, Ф.Ернст організував в одному з невеликих залів Інституту пластичного мистецтва, на який перетворилась тоді колишня Академія мистецтв на вул. Гершуні. На цій виставці було представлено 72 оригінали – 35 закінчених картин та 37 етюдів та ескізів. Це була більша частина мистецького матеріалу, що збереглася в майстерні митця. На центральному місці висів оздоблений вінком автопортрет на тлі килима [323]. Ті твори, – відзначав Ернст, – «що перебувають також в Києві по державних інституціях та в приватних руках, довелося, через тісноту помешкання та брак коштів, лишити за бортом» [324]. Виставка відкрилась 3 грудня 1922 року. На відкритті її виступив ректор Інституту проф. Лев Крамаренко й Федір Людвіґович, який подав біографію митця й підкреслив його значення в історії нового українського мистецтва, як «шукача нових шляхів у проблемах кольору й світла» [325]. Він підготував каталог виставки й надрукував статтю про неї [326]. Цими роботами Федір Ернст поклав початок дослідженням життя й творчості Мурашка [327]. Ще раз повернувся він до Ол. Мурашка 1929 року [328].

Третю експозицію академічного музею Ф.Ернст створив 1923 року у приміщенні на вул. Нероновича [329].

У дещо пізнішому листі до Степана Яремича Ф.Ернст скаржився:

“По-старому завідую книгозбірнею й Музеєм нашої Академії Мистецтв, та заняття це мало захоплює мене, бо сидиш на точці замерзання. За 5 років існування (довелося) сім разів перевозити їх з місця на місце, причому й надалі передбачаються нові переїзди; ані найменшої можливості придбати нову книжку чи малюнок [330].

Лист до Яремича недатований, але у постскриптумі сказано: “Посылаю при сем Вам только что полученные несколько экземпляров моей книжки о контрактах [331] […]” [332]. Таким чином, лист приблизно датується першими місяцями 1924 року [333].

15 березня 1924 року помер Ернстів університетський учитель професор Павлуцький, – у його затишному Кабінеті мистецтв студенти проводили кращі дні своєї молодості. Марія Володимирівна Трубецька розповідала, скільки зусиль пішло на порятунок його скарбів. Микола Макаренко писав:

“Цей кабінет, обслуговуючи навчання, був за наочного свідка того, як еволюціонували художні ідеї та форми у різних народів світу, що про них була мова в лекціях. У цій збірці були й уніки, що заслуговували на почесне місце в щонайкращих музеях. Була тут і книгозбірня з дуже рідкими виданнями. Та це зібрав Гр.Гр. виключно своїми силами. Тільки ж, на превеликий жаль, скоро він помер, різні установи порозбирали чисто всі його збірки” [334].

Вища школа України перебувала в ці роки великі пертурбації. Вищі жіночі курси увіллялись в університет. Медичний факультет перетворився на окремий інститут. 1920 року Університет св. Володимира взагалі ліквідували (у Росії університети існували й надалі), перетворивши його на Інститут народної освіти (ІНО). Природно, що керівництво Інституту пластичних мистецтв прагнуло продовжити традиції Павлуцького, в першу чергу перебравши його збірки. Тим більше ця ідея була близька його прямому учневі Федорові Ернсту. На противагу йому Микола Макаренко обстоював інтереси університету, що фактично вже не існував:

“Хіба ж студенти ІНО, – писав він далі, – що готуються навчати робітництво й селянство, не потрібують знати художнє виробництво та творчість минулого? Од цих майбутніх навчителів художні й технічні здобутки минулого таким чином сховано. І от, коли вони сами навчатимуть молодь, то, натрапивши на художнї пам’ятки, муситимуть мовчати, бо не зможуть пояснити дітям, що перед ними є” [335].

В результаті Кабінету мистецтв не стало ні в ІНО, ані в Художньому інституті.

1924 року Інститут пластичного мистецтва “одержує першу ґрунтовну матеріальну допомогу й об’єднується з Архітектурним інститутом в одну міцну вищу школу – теперішній Художній інститут” [336]. Першим ректором КХІ став член колегії прокурорів київського ревтрибуналу Іван Врона [337]. Свого часу – недовго – він навчався в майстерні Бойчука. Врона активно підтримував бойчукістів, що намагався збалансувати пропаґандою “ліваків”.

У ті самі роки в Художньому інституті організувався жартівливий мистецький орден „Санта Сафра”, про який мені перша розповіла Марія Володимирівна Трубецька. Віктор Романовський згадував: „Сафра” организовалась, когда Георгий Иванович [Нарбут уже] умер. В нее входили Ф.Эрнст, В.Кричевский, художник [Леонид] Хижинский, Лев Динцес, В.Романовский, М.Трубецкая” [338].

В Інституті пластичного мистецтва, а згодом у перетвореному з нього Художньому інституті Ф.Ернст працював до 19 травня 1925 року [339]. Із сумовитою гордістю відзначив він у своїх паперах, що створив «цілком заново й без жодних коштів чималу мистецьку бібліотеку й музей» [340]. А читач «Червоного шляху» в 1923 році міг прочитати таке:

«При І.[нституті] м.[истецтва] є музей по кількості і вартості речей і книжок дуже гарний. Організація музею належить т. Ернсту. Поширення повних можливостей праці Інституту йде поволі. Причина – матеріальний стан. На це треба звернути увагу, бо зацікавленість в громадянстві росте, орієнтація на І.М. є, а Інститут Мистецтв пнеться зо всіх сил, але все відстає од других мистецьких вузів СРСР” [341].

У ювілейному виданні КХІ (1927) жодних інформацій про Ернста не знаходимо. Характерно, що того року в інституті техніку музейної справи почав викладати нештатний професор ІІ групи Антін Онищук [342].

Саме того 1927 року, навесні, у Київському художньому інституті відбулась напівзакрита виставка проектів пам’ятника Шевченка, і Ернст на ній виступав [343]. І ще одна деталь з 1927 року. У вересні почалися роботи по обстеженню стану, в якому знаходилася Золота брама в Києві. Студенти Київського художнього інституту під керівництвом проф. Іполита Моргілевського провели її обміри. Що ж до археологічного дослідження ґрунту довкола брами, то його мала провести комісія, до якої входили Ф.Ернст (того разу як представник Окрінспектури), заступник голови ВУАК'у Сергій Гамченко [344] й члени ВУАК'у – проф. Василь Ляскоронський та Василь Осьмак [345].

Звісно, це казуїстичні викрутаси діловодства. З 1931 до грудня 1933 року Ернст вважався у Київськім художнім інституті на посаді професора [346]. Насправді ж він був арештований на два місяці раніше, 24 жовтня [347]. Влітку 1931 року з доручення Наркомосу й Всеукраїнського Товариства культурного зв’язку з закордоном, заснованого наприкінці 1928 року [348], Ф.Ернст узяв участь в організації та проведенні декади української культури в Грузії [349]. Делегацію, що прибула 1 липня, очолив заступник наркома освіти Олександр Полоцький, голова комітету культурних зв’язків Мазуренко, голова правління Держвидаву Кріх, начальник „Главискусства” Аркадій Бенькович, Василь Кричевський-старший і Федір Ернст – від Київського художнього інституту. 27 червня прибув увесь склад „Березоля” [350].

Ернст, Кричевський, Меллер, Рудяков та кілька інших осіб приїхали до Тифлісу трохи заздалегідь – 19 червня. Їм треба було провести підготовчу роботу, передусім з організації експозиції. Ф.Ернст керував організацією виставки українського мистецтва, відкритої в академічних залах національної галереї Грузії в Тифлісі, на яку було привезено кращі експонати українських музеїв [351].

За кілька днів до арешту, 8 жовтня 1933 року Ф.Ернст записав у щоденнику: “В К.[иївському] х.[удожньому] і.[нституті] чистка партосередку (обговорення)” (Арк. 126 зв.). 9 жовтня: “В КХІ почалась персон.[альна] чистка” (Там само). На жаль, 1941 року, на початку війни, крім випадкових студентських особових справ, інститутське діловодство було спалено. Отже, якихось поважних слідів його професорування не збереглося. Щоб вичерпати достоту джерела, згадаймо лист Ф.Л. до Н.Д.Полонської-Василенко від 26 травня 1941 року з такими відомостями:

„Сейчас Киевский художественый институт поднял вопрос о моем привлечении. Я рад, конечно, но боюсь, что это не настолько авторитетная организация, чтобы ее представления были приняты в расчет” [352].

Примітки

309. Білокінь С. Період чрезвичайок // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. Вип. 4. К., 2001. С. 308-316; Вип. 5. К., 2001. С. 160-166.

310. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 7 зв., 12; Од. зб. 4. Арк. 11. Сам Ф.Ернст мав у лютому 1919 р. бібліотеку з 1000 томів. Тоді він одержав на неї й на своє помешкання охоронне свідоцтво від Комісаріату по головному управлінню мистецтв та національної культури за підписами комісара Юр.Мазуренка та керуючого канцелярією А.Хмелевського. (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 10).

311. Закінчив малярський факультет КХІ 1927 (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 29).

312. ІМФЕ. Ф. 13-5. Од. зб. 454. Арк. 1-2.

313. Національний художній музей України. Фонди. Од. зб.2. Арк. 12.

314. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 3.

315. Білокінь С. та ін. Будинок Київського відділення Російського технічного товариства // Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. 1. С. 307.

316. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 3.

317. Рецензію на цю виставку див.: Д.[інцес] Л.[ев]. Осіння виставка Української Академії Мистецтв // Шляхи мистецтва. 1922. Ч. 1. С. 75-77.

318. [Ернст Ф.] Каталог 2-ї звітної виставки Української Академії мистецтв: Осінь 1921 року // Каталог виставки Української державної Академії мистецтв. К., 1987.

319. Врона Іван Іванович (29 вересня 1887, с. Остроч, Холмщина — 5 січня 1970, Київ). Мистецька освіта на Україні за 1922 рік // Шляхи мистецтва. Харків, 1923. Ч. 5. С. 67.

320. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 15 зв.

321. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 4. Арк. 67.

322. Эрнст Федор. Письма с Украйны // Среди коллекционеров. 1922. № 11–12. С. 57; Динцес Лев. Открытие посмертной выставки проф. А.А.Мурашко // Прол. правда. 1922. 8 декабря. № 282 (395). С. 3; Ернст Ф. Посмертна виставка картин Олександра Мурашка в Києві // Червоний шлях. 1923. Травень. № 2. С. 267. Про виставку Г.Нарбута йдеться окремо.

Дінцес Лев Абрамович (Адольфович; 23 червня 1895, Вільно – 31 серпня 1948) – археолог і мистецтвознавець. Закінчив Київський комерційний та археологічний (1920) інститути. В останньому для підривання „оплоту контрреволюції” зсередини входив до складу ревколективу студентів (Матяш Ірина Борисівна (нар. 1961). Перший вищий навчальний заклад архівного профілю в Україні: З історії Київського археологічного інституту // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 3/4. К., 1999. С. 281). Вів курс із трипільської культури (1923-24). Наприкінці 1924 переїхав до Ленінграда. Як аспірант працював у ГАИМК, до червня 1942 – у Рос. музеї, де організував відділ нар. мистецтва. У монографії про картину Рєпіна "Запорожці" дослідив його першоджерела (1939. 2 авт. арк. Макет нездійсненого видання у Держ. рос. музеї). На іст. факультеті Ленінгр. ун-ту прочитав основний курс з укр. мистецтва (1944-1946). Улітку 1946 узяв участь у Закарпатській експедиції Ін-ту етнографії, матеріали якої втілились у доповідях і статтях. Лишив розвідки "Трипільська культура та її орнамент" (1919-26. 7 авт. арк. Опубліковано один розділ: "Прочерченный трипольский орнамент культуры А" // ГАИМК. Бюро по делам аспирантов. Сб. 1. Ленинград, 1929), "Ист. общность русского и украинского народного искусства" (Сов. этнография. 1941. Кн. 5. С. 21-58), "Дохристианские храмы Руси в свете памятников народного искусства" (Сов. этнография. 1947. № 2. С. 67-94), "Задачи изучения народного искусства Закарпатской области" (1947. 2 авт. арк.), "Основные черты народного искусства Закарпатской области" (1947. 3 авт. арк.). – Дж.: ДАмК. Ф. 16. Оп. 464. № 3211; Бломквист Е.Э., Каменская М.И., Фалеева В. Л.А.Динцес // Сов. этнография. 1949. № 1. С. 203-208; Пастернак Яр. Археологія України. Торонто, 1961. С. 568.

323. НБУ. ІР. Х, 18975.

324. Ернст Ф. Посмертна виставка картин. С. 267.

325. Динцес Л. Открытие посмертной выставки. С. 3.

326. Ернст Ф. Посмертна виставка картин. С. 267-269.

327. Членова Лариса Григорівна (1927-2002). Олександр Мурашко: Сторінки життя і творчості. [К.:] Артанія нова, [2004]. С. 13.

328. Ернст Федір. Пам'яті Олександра Мурашка: З нагоди десятих роковин з дня смерті 15 червня 1919 р. // Прол. правда. 1929. 15 червня. № 135 (2349). С. 3.

329. ІМФЕ. Ф. 13-2. Од. зб. 8. Арк. 3.

330. Архів Державного Ермітажу. Ф. 5 С.П.Яремича. № 457. Арк. 3.

331. Ернст Федір. Контракти та Контрактовий будинок у Київі, 1798-1923: Культурно-історичний етюд. К.: ВУАН, 1923 (на обкл.: 1924). 96, IV с., [16] с. іл.

332. Архів Державного Ермітажу (СПб.). Ф. 5 Яремича. № 457. Арк. 4 зв.

333. У цьому листі Ернст згадує ще минулорічні екскурсії до Канева, Переяслава, Чернігова й Ніжина, які відбув він із студентами Археологічного інституту (Арк. 4). Відомо однак, що ці екскурсії відбулися 1922 (Ернст Ф. Експедиції для студіювання української старовини // Червоний шлях. 1923. Листопад. № 8. С. 282–284). Датування експедицій у хронологічно першій статті про них ("протягом червня м.[ісяця] цього року") помилкове (Ернст Ф. Студіювання пам'яток мистецтва м. Чернігова // Червоний шлях. 1923. Вересень-жовтень. № 6-7. С. 228). Вказівку в листі, що працює Ернст в Археологічному інституті другий рік (він викладав там з 1923), можна тлумачити так, що йдеться про перший семестр 1923/24 навчального року після роботи в другому семестрі 1922/23. Таким чином, листа можна датувати другою половиною 1923. Отже, п'ять років існування Академії Ернст рахує не до моменту написання листа, а до сьомого переїзду.

334. Макаренко Омелянович (4 лютого 1877, с. Москалівка Ромен. пов. Полт. губ. — 4 січня 1938, Новосибірськ). Григорій Григорович Павлуцький // Павлуцький Г. Історія українського орнаменту. К.: УАН, 1927. С. 3-4.

335. Там само. С. 4.

336. Врона Іван. Мистецька освіта на Україні за 1922 рік // Шляхи мистецтва. Харків, 1923. Ч. 5. С. 67.

337. Врона Іван Іванович (29 вересня 1887, с.Остроч, Холмщина – 5 січня 1970, Київ) – партійний функціонер (1920 року перейшов від боротьбістів до більшовиків), мистецтвознавець.

У щоденнику С.Єфремова під 22 лютого 1927 є такий запис:

"А от Врона, теперішній комуніст, за гетьмана служив у міністерстві віроісповіданій і своєму шефові, міністрові Зіньківському, зробив "усерднейшее приношение" – образ Христа, що сам змалював… Сьогодні мені цей образ показували. Думаю, багато дав би сьогоднішній комуніст Врона, щоб не було того, що хробив колишній гетьманський службовець Врона…" (Єфремов С. Щоденники (1997). С. 469).

1919 року Врона входив до колегії прокурорів київського ревтрибуналу, потім до Наркомюсту УСРР. Перший ректор КХІ (1924). В.о.директора Музею мистецтв ВУАН. Докладніше див.: Білокінь С. Музей України: (Збірка П.Потоцького): Дослідження, матеріали (К., 2006. 476 с.).

338. Лист В.О.Романовського до мене від 3 жовтня 1970 року. Див.: Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120.

339. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19; Од. зб. 4. Арк. 83.

340. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19.

341. Інститут мистецтва. [Добірка "Київ" у відділі: На Радянській Україні] // Червоний шлях. 1923. Вересень-жовтень. № 6-7. С. 220.

342. Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25.

343. В культкомісії УАН: З приводу пам’ятника Шевченкові // Прол. правда. 1927. 6 квітня. № 77 (1690). С. 5.

344. Довженок В.И. и Линка [Геппенер] Н.В. Научный архив С.С.Гамченко // МИА. № 108. 1963. С. 102-113.

345. Обслідування та обміри "Золотої брами". [Рубр.: Культура й мистецтво] // Прол. правда. 1927. 21 вересня. № 215 (1828). С. 4.

346. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 24 зв.

347. Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини. С. 63.

348. Виставки // Літ. газета. 1929. 1 липня. № 13 (55). С. 8.

349. ІМФЕ. Ф. 13-1. Од. зб. 2. Арк. 19 зв.

350. Бухникашвили Г. Декадник украинской культуры // На рубеже Востока. 1931. № 7-8. С. 20-27.

351. Димний М. Україна гостем у Грузії. Місячник української культури. [Х.:] Рух, [1932]. С. 83. Пор.: Сокол В. Выставка украинского искусства // На рубеже Востока. 1931. № 7-8. С. 28-30; Баканідзе Отар. Скріплена мудрістю ленінського вчення // Літ. Україна. 1972. 21 липня. № 58 (2961). С. 2.

352. Верба Ігор Володимирович (нар. 30 жовтня 1962). Лист Ф.Л.Ернста до Н.Д.Полонської-Василенко від 26 травня 1941 р. // Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. Наукові записки: Збірник праць молодих вчених та аспірантів. Том 2. К., 1997. С. 515. Цитую за автографом.