Нарбут як педагог
Сергій Білокінь
У березні 1919 року більшовики закрили Академію Мистецтв [130], а уже в жовтні, за денікінської окупації, її майно мали викинути на вулицю. Нарбут, на той час ректор Академії, придбав за кошти Дніпросоюзу два помешкання в тому самому будинку на Георгіївському. Угоду з головою будинкового комітету Балясним [131] було підписано 14 жовтня н.ст. Ці приміщення розташовувались на першому й другому поверхах у правій частині будинку, тобто саме там, де 1859 року мешкав Шевченко, вільний художник петербурзької Академії Мистецтв. Як писав Павловський,
«Тепер там розмістилася, хоч і в біді, Українська Академія, повісивши на дверях невеличку, чорним по жовтому тлу, вивіску: «Українська Академія Мистецтв». На першому поверсі розташувалась канцелярія, бібліотека й музей, нагорі – майстерні. Нарбут поділився з Академією частиною свого помешкання. Його вітальня правила одночасно за його майстерню графіки, а кімната Модзалевського була одночасно й кімнатою Ради професорів та приймальнею ректора [132].
«Це був справжній курятник, – розповідав Федір Ернст, – на горищі якого стелю устилали диктом, щоб під час дощу не так хлестала вода, де майстерні одділялися від проходу великими полотнами – творами професорів. […] Все це мало відповідало значінню, яке Нарбут надавав академії – але цим кроком він вратував її від неминучої загибелі» [133].
На цей час виробились принципи, якими керувався Нарбут як педагог. Його учні перед тим «працювали в дусі «модерну» й не мріяли ні про що краще від Бердслі» [134]. Нарбут відразу націлив їх на інші джерела: стародруки, давні рукописи.
«Я заставав у нього в майстерні учнів, – писав Василь Кричевський, – що копіювали зразки шрифтів і друкарських окрас XVII, XVIII віків у побільшеному масштабі. Побачивши якось за такою роботою студ.[ента] Кирнарського, я похвалив його, сказавши, що це дуже добре дисциплінує руку й око, про що я знаю з власного досвіду.
- Та й я паперу немало звів на ці вправи, – додав Юр.[ій] Ів.[анович] і розказав мені, як він іще підлітком копіював Остромирове Євангеліє, німецьку Біблію з ґравюрами й готицькими літерами і др.» [135].
Марта Бурк згадувала (її спомини наведено у Ернста), що, крім українських стародуків, Нарбут давав учням копіювати ще особливо багато обкладинок доби французького відродження [136].
Добрий психолог, Нарбут подбав про те, що зветься тепер виробничою естетикою. Він вважав, що графік може працювати лише за відповідної обстави приміщення. Свою майстерню обладнав він сам. Про те, який вплив справляло це на учнів, розповів один із них, один із кращих представників нарбутівської школи Роберт Лісовський [137]:
«Майстерня його мала зовсім своєрідну атмосферу і своєю незвичайною обстановкою подібна була скоріше на музей. Зі стін дивилися на нас старі портрети гетьманів та інших діячів, мініатюри, силуети Нарбута, обрамовані дивними, стар[ов]инними, ажурно вирізаними з паперу рамами, в кутку стояв фортеп”ян, застелений старим українським килимом, – з другого боку дві старовинні ґданські шафи [138], якими так спеціяльно любувався, на поличках стояло наше старовинне гутне скло і кераміка, а посеред зали тяжкий дубовий стіл для праці, на якому певно можна було тягнути тонку, «як грань на кришталі», лінію, – це слова Нарбута. З вікон нашої майстерні підносився Софійський собор, а недалеко, теж пару кроків від Академії, пишалася своєю красою, – як найкращий взір[ець] барокккової архітектури, – брама Заборовського, якою так захоплювався Нарбут. І от серед такої обстановки ждали ми його кожного ранку, поки не відчиняться двері з сусідньої кімнати його приватного помешкання і не появиться усміхнена постать любимого учителя, одягненого в темно-синій жупан і чоботи, які м”якими кроками ступали по українському килиму. На кожному кроці видно було, з якою любов”ю мистець улаштував кімнату, де ми працювали, і це примушувало нас всіх ставитися до цілої обстановки з великим пієтизмом» [139].
Оскільки за панування більшовиків будь-якій коштовній збірці, зрештою, будь-якому помешканню загрожувало пограбування, Нарбут подбав, щоб одержати у Дадикіна, з яким після цього розсварився, «Охранный лист» (12 квітня 1919 року) [140]. Оскільки строк дадикинської «грамоти» був жорстко обмежений [«времено (sic) до 1 мая»], в Академії «виправили» іншого документа: «Майстерня-студія живописи й графіки художника Георгія НАРБУТА, в домі № 11 по Георгієвському провулку в пом. 2, котра згідно декрету СОВНАРКОМ”а про охорону історичних та художніх цінностей (Известия Ц.И.К. 3-IV-1919 р. № 11) знаходиться під доглядом і охороною Всеукраїнського Комітета Образотворчих Мистецтв Комісаріата Народньої Освіти, в посвідчення цього майстерні виданий Охоронний лист 12-IV-1919 р. № 32.
Спис інвентаря майстерні-студії
1. Робочий стіл 1
2. Стільців та крісел 12
3. Столик (овальний) 1
4. Угольник 1
5. Вітрини з старовинним шклом та фарфором 2
6. Полок з книжками 2
7. Портретів і картин старовинних 18
8. Акварелей 5
9. Літографій 13
10. Мініатюр 2
11. Старовинних ікон на деревл.[яних] дошках 7
12. Мідних іконок 6
За Секретарь Академії Мистецтва Д.Іванько» [141].
Загалом у Нарбута учнів було небагато, але в художника Миколи Бурачека лишилось враження, що вони були цілком свідомі графіки. Найвіршнішими учнями були симпатичні Адамська й Марта Бурк, а також Лесь Лозовський [142].
Не вдовольняючись зовнішніми рисами доброзичливості до учнів, Нарбут забезпечив у майстерні гарну настроєву атмосферу. «Рідко де, – свідчить Ернст, – встановлювалися такі дружні, такі товариські стосунки, як в майстерні Нарбутовій». Те саме писав і Микола Бурачек:
«Особливо сердечно ставилися до свого професора Адамська та Бурк, які чим могли потішали Г.Ів.: то принесуть квітів, то якого-небудь листя незвичайної форми… Часом годували професора й тістечками. В цих відносинах, натурально, не було й тіні, ніякого натяку на щось инше – тут спостерігалося лише наївне «обожаніє» свого вчителя інститутками. Бо коли Г.Ів. входив до майстерні, сідав коло столу й питався: «Ну, показуйте, що ви там надряпали?», з яким тремтінням підносили Нарбутові свої «твори» учні! Якщо роботи задовольняли професора, він добродушно мурчав, посміхався, жартував, але коли «твори» були зроблені погано, «не для себе», а «для професора», Г.Ів. червонів, пирскав, як кіт, і ніби під впливом особистої образи, починав гримати. І сидять після коректи Г.Ів. учні його похнюпившись, огорнуті сумним настроєм. А ще гірше бувало, коли Г.Ів. подивиться на «твір», почервоніє, закладе руки за пояса та й вийде мовчки за двері, а то ще й грюкне дверима. […] І гніватися на нього було трудно: як випещена дитина розсердиться та й комизиться» [143].
Після підготовчої роботи копіювання старих зразків Нарбут пропонував учням компонувати на наперед визначені теми. До таких тем, як видно, належала й обкладинка до «Соняшних клярнетів» Павла Тичини, бо відомо, що проекти її виконали двоє Нарбутових учнів (реалізовано обкладинку Леся Лозовського). Як педагога й керівника Нарбута добре характеризує те, що своїм учням він давав повну можливість висловитися.
«Від своїх учнів, – підкреслював В.Кричевський, – він вимагав технічної умілости, не втручаючись в самий задум художній. Підбадьорюючи їх в нових шуканнях, він не нівелював їхні індивідуальні здібности» [144].
Нарбутові учні пригадували, що він не любив багатослівних лекцій, але його важливі вказівки примушували «підмайстра», як він казав, заглиблюватися в їхній зміст, розкопувати різноманітні матеріали, багато вчитись і читати:
«На задану тему, – провадив далі Роберт Лісовський, – залишав він учня на кілька день зовсім самого, щоб він виявив себе, а потім тільки робив коректуру і по детальнім обговоренні обставляв учня цілим стосом різного роду матеріалів, книжок, стародруків, рукописів і т.ін., так що учень вкінці виглядав як антикварій або учений».
Дбав професор і про загальну художню освіту своїх учнів. Бажаючи познайомити їх з пам”ятками історії й мистецтва в добірних зразках, він сам водив їх до історичного й художнього музеїв. Одного разу зі свічкою в руках він завів учнів до архіву Києво-Печерської лаври, де разом з ними переглянув дошки друкарської школи, якими раніше мало хто цікавився.
Тепер, коли учні осягали вже й композицію, Нарбут, як згадувала Марта Бурк, «сам приходив працювати до майстерні, й учні вчилися безпосередньо від нього прийомів малювання». Самою «своєю присутністю [він] підбадьорював своїх учнів до творчості, приносив з собою ще якийсь особливий погядний гумор, оповідаючи свої спогади».
Нарбут вважав, що останній етап навчання повинен полягати у вивченні поліграфії, тому склав проект поліграфічного відділу при Академії, і ось що пише про нього М.Бурачек:
«Розгляд проекту Г.Ів. щодо утворення поліграфічного відділу зробив досить комічне вражіння: поліграфічний відділ, як мислив собі його Нарбут, був остільки широко задуманий, мав таку масу всяких спеціяльних майстерень, що поліграфічний відділ був би не при Академії, а Академія при ньому – таке незначне місце мали займати инші спеціяльні майстерні» [145].
Одержані знаряддя поліграфічної школи й приміщення на розі Хрещатика й Думської площі, куди це знаряддя перевезено, давало надію, що справа стоїть на певному ґрунті, хай би навіть планований відділ довелося, як дехто пропонував, структурно з Академії виділити, – тільки ж невдовзі померла людина, що одна все це тримала. Помер сам Нарбут.
Нарбут відійшов 23 травня 1920 року. Художник-символіст Юхим Михайлів разом з Модзалевським і деякими учнями перенесли вже холодного мистця з ліжка на стіл у його графічну майстерню.
«Сумно було, – розповідав він потім, – в майстерні тоді, тихо лежав Г.І. у козацькому жупані, спокійно склепивши очі, а зі стін на нього дивились старовинні побутові українські портрети» [146].
Потім настала черга Вадима Модзалевського. Його заповіт датується 19 липня 1920 року. Третій пункт тестаменту, відомий з листа В.Міяковського до Бориса Львовича Модзалевського від 29 вересня, передбачав, що книгозбірня відразу після смерті переходить у володіння його душеприказників, які протягом півроку повинні її продати, бажано якійсь науковій установі, а прибуток від продажу мав бути поділений між близькими Модзалевському людьми [147]. Останній вечір його життя, 3 серпня 1920 року, коли Вадим Львович уже втратив свідомість, провів з ним знову ж таки Володимир Міяковський. Він згас за кілька хвилин після того, як Володимир Варлаамович пішов. «Нат.[алья] Лавр.[ентьевна] разсказывала на другой день, что она при первых признаках умирания бросилась за мною на балкон, выходящий на Георг.[иевский] проулок, даже видела меня издали, хотела крикнуть и не могла». П”ятого серпня з Києва пішла телеграма: «Борису Модзалевскому. Академия наук. П[е]т[ро]гр[а]д. Третьяго августа умер Вадим Модзалевский после двухмесячной дезинтерии – Мияковский». На похороні Модзалевського (похованого на Байковому кладовищі через одну могилу від Нарбута) Юр Меженко й почув розмову, переказану на початку цього матеріалу.
Георгій Нарбут, Вадим Модзалевський, Павло Зайцев, Володимир Міяковський, інші діячі української культури, що гуртувались у роки Визвольних Змагань у привітному помешканні на Георгіївському провулку, належали до тієї породи людей, якої не стало. Масовий терор, десятиріччя активного формування «єдиного радянського народу» змінили ментальність українців – наших сучасників. У присвяченій Модзалевському розвідці Олександер Оглоблин сказав про це так: «Світ цих людей минув. Але, як світло давно, мільйони літ вже неіснуючої зірки ще світить над землею, так світло цих людей буде ще довго освітлювати нашу історичну й життєву путь» [148]. Нині, не маючи жодного уявлення про те, чим обернеться для нас і для України день сьогоднішній, згадуємо видатних культурних діячів Києва часів українського державотворення 1917-20 років.
Примітки
130. Відкрито Академію 22 листопада 1917 року. Нариси її історії див.: Павловський Вадим. Українська Державна Академія Мистецтв // Нотатки з мистецтва. Ч. 7. Філядельфія, 1968. С. 45-56; Білокінь С. До історії вищої художньої освіти на Україні // Вісник Київського університету. Серія історії. № 15. К., 1973. С. 52-60.
131. Бурачек (С. 97-98) називає Балясного домовласником. До революції будинок належав дворянинові Вікторові Сергійовичу Шпанову (Календарь, адресная и справочная книга г. Кіева на 1915 годъ. К., безъ года. С. 77).
132. Павловський Вадим. Дім, в якому жив Шевченко в 1859 році // Шевченко. Річник 8-9. Нью-Йорк: УВАН, 1961. С. 26-27. Як засвідчив Павловський, у двох своїх помешканнях і в помешканні Нарбута Академія протрималась до 1921/22 року, «коли її почали потроху переносити до будинку старої Художньої Школи на Сіннім базарі. В одній із звільнених кімнат колишнього помешкання Нарбута оселилися тимчасово професори Академії – Василь Кричевський – спочатку сам, а з червня до вересня 1922 р. – з родиною, поки не найшов собі ліпшого помешкання; а на іншій половині другого поверху його брат – Федір Кричевський, спочатку сам, а з жовтня 1922 р. – з родиною. Це приміщення він займав аж до 1939 року» (С. 27). Пор.: Павловський В. Василь Григорович Кричевський: Життя і творчість. Нью-Йорк: УВАН, 1974. С. 46-47.
133. Ернст. С. 81.
134. Ернст. С. 63.
135. Кричевський В. Нарбут в Українській Академії Мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. № 2. С. 18.
136. Ернст. С. 63-64.
137. Січинський Володимир. Книжна графіка Роберта Лісовського // Бібліологічні вісті. 1927. № 2. С. 91-96.
138. Учениця Михайла Бойчука Марія Трубецька казала мені, що не нарбутівська, але подібна шафа була по війні у В.Касіяна.
139. Лісовський Роберт. Спомини про Г.Нарбута // Книголюб. Прага, 1930. Кн. ІІІ. С.184-185.
140. ДМУОМ. Архів. № 127.
141. ДМУОМ. Архів. Ф. 1. № 128.
142. Бурачек. С. 93.
143. Там само. С. 93-94.
144. Кричевський. Ч. 2. С. 18.
145. Бурачек. С. 99.
146. Михайлів Юх. Фрагменти спогадів про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 50.
147. Про дальший шлях бібліотеки довідуємося з листа Міяковського до Бориса Модзалевського від 22 листопада 1920 року, у якому він прохав допомоги у придбанні книжок для Біографічної комісії:
«До сих пор приходится пользоваться книгами Вадима Львовича, первого руководителя работами Комиссии. Но так как библиотеку В.Л., всю целиком, приобретает Украинское Наукове Т-[оварист]во, то комиссии приходится подумать о собственных необходимых для ее работ книгах». Зараз книжки з книгозбірні Модзалевського розпорошені у фондах Наукової бібліотеки ім.В.І.Вернадського НАН України. Рукою Міяковського на обкладинках і титульних листках написано: «Б-ка Модз. | №…».
148. Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський: За неопублікованими матеріялами // Український історик. Том 11-12. 1966. С. 25.