Нарбут в Києві

Сергій Білокінь

Опинившись у Києві, з яким вони доти були зв”язані зовсім мало, Нарбут і його приятель архівіст Жданович деякий час не мали власного житла. «Через неделю, – згадував Яків Миколайович, – мы наняли себе квартиру на Георгиевском переулке [77]. Нашел ее Нарбут и заявил:

– Другой не хочу. Переулок моего святого, близко Георгиевская церковь, а самое главное, окна квартиры упираются в стену Софии Киевской [78], почти в браму еп.Заборовского. Под этой брамой и умерти можно, – увлекался Егор» [79].

Ще один приятель, Микола Зеров писав у сонеті:

Її поставив очі чарувати

Смиренний рясофорний меценат.

Ця пам”ятка старої української архітектури зайняла в Нарбутовій душі особливе місце. Коли в грудні він говорив Ждановичу:

«[…] по существу я Московию не люблю, люблю Украину и ей отдам все свои силы. [… -] Я с ним пробовал поспорить на тему о том, что он «Московию не любил», – а стиль «Empire», а «московские» лубки? Нет ничего прекраснее его рисунков в этом стиле, вещей, которые он любит и т.д. – Он мне прямо ответил, что его любовь к стилю «Empire» не была ошибкой, он и посейчас его любит, но мне «покажет годика через два ворота Заборовского» [80].

Архівіст Володимир Міяковський, згодом також частий відвідувач Нарбутового привітного дому, на еміґрації вже розмірковував, що найбільшою привабою цього київського куточка на Георгіївському завулку саме й був давно замурований в”їзд до Св.Софії – прекрасна бароккова брама, славетна Брама Заборовського. Вона стояла трохи навскоси від будинку,

«але з балькону кімнати – майстерні Нарбута, що була звичайним місцем зборів гуртка, очам відкривалася незрівняна і неповторна краса її бароккового фронтону. Не маю ніяких сумнівів у тому, що брама ця мала в житті гуртка величезне значення» [81].

Не надто охочий до писання Василь Кричевський зберіг первісний образ Нарбутового помешкання початку 1918 року. Його спогади про мистця, що збереглися в архіві Федора Ернста, давно відомі й широко цитовані, тільки що недавно опубліковані [82]. Отже, Нарбут оселився на Георгіївському провулкові, 11 [83] (на другому поверсі, помешкання 2): «Приблизно в ту ж пору, – писав Кричевський у зв”язку з божевільною муравйовською навалою, – я вперше був у Нарбута (на «новосіллі», здається). Оселився він на Георгіївськім заулкові, над помешканням, де в 1906-7 р. проживала Є.Бош у сестри своєї Є.Ф.Розмірович» [84]. Важко сказати, чому це Кричевському так запало в пам”ять перебування однієї більшовицької фанатички в другої. З культурологічної точки зору, цей будинок був прикметний зовсім іншим. Улітку 1859 року в панотця Юхима Ботвиновського, якраз у тих самих кімнатах, де потім Євгенія Бош, – мешкав протягом цілого тижня Тарас Шевченко [85].

«Нарбут ще не зовсім тоді улаштувався, – провадив Кричевський далі. – Кімнати були напівпорожні. На стінах висіло декілька дрібних робіт і силуетні портрети дітей Нарбута. Віра Павлівна, дружина його, жалілася, що під час переїзду з Петрограда у них пропав увесь багаж, і вони тепер у всьому відчувають недостачу».

Сама Віра Павлівна Лінкевич теж лишила спогади про свого першого чоловіка, де доповнює картину втрат: «Очень не хватало Нарбуту его библиотеки, оставленной в Петрограде; это очень осложняло его работу в Академии» [86]. Зберігся Нарбутів лист до його товариша по «Світу мистецтв» С.В.Чехоніна від 1 липня 1919 року:

«У меня к Вам громадная просьба: в Питере на квартире Мосина (Средн.[ий] просп.[ект] № 48) остались мои вещи и книги. Это все, что у меня было. Пожалуйста, узнайте о судьбе их и, если они еще целы, пожалуйста, возьмите под свою опеку. Буду Вам несказанно благодарен» [87].

На новосіллі «гостей було небагато. Коло нових знайомих у Нарбута було ще невелике, а петроградських приятелів, що гуртувались потім біля «Друкаря» [88], – ще тоді в Києві не було». Кричевський пам”ятав усе до деталей, навіть те, що вино пили із смугастих кузнецовських чашечок. Георгій Іванович щойно дістав їх в учительськім кооперативі на Прорізній [89].

Протягом кількох тижнів Нарбут почав обживатися. На очах Миколи Бурачека він

«бігав десь по Подолу, по авкціонах, купив прекрасні меблі корельської берези, придбав якісь портрети невідомих предків, тарілок, малюнків тощо. Квартира помалу почала набирати характеру прибірности, не тої дешевої міщанської нарядности, що всякими фіраночками, скатертинками, картиночками свідчить про недостатність смаку хазяїв. Навпаки, тут у Г.Ів. все відбивало той високий артистичний смак, яким так щедро обдарувала Г.Ів. природа. Все було солідне, міцне, не на сьогодня лише, а на довгі роки. Тут, мабуть, виявився смак старого дідича, бажання утворити міцний, захисний закуток» [90].

Один з членів згаданої петроградської групи, історик мистецтва, книги й ґравюри Павло Олександрович Балицький, що очолював видавництво «Друкарь», свідчить, що «більшість нашої петербурзької колонії» [91] перебралась до Києва «під осінь 1917 року». Як підкреслив Міяковський, до цього гурту петроградських біженців не належали ще тоді ні Нарбут, ані Модзалевський, хоч обоє були теж «петербуржці». Зійшлись вони на основі спільної роботи:

«Мені, – каже Балицький, – часто доводилося бувати в нашого петроградця П.Зайцева [92], що оселився внизу Андрієвського узвозу, у зв”язку з відновленням видавничої роботи на київському ґрунті. […] Зайцева було запрошено на редактора, і з ним було умовлено, що він притягне до роботи в видавництві і Нарбута. Зайцев дуже дипломатично підійшов до Нарбута, і вже в січні 1918 р. «Друкар» мав оздоблену прекрасними візерунками «Оксану» (Перше кохання Шевченкове), Зайцева, а також запевнення Нарбутове в цілковитій симпатії й обіцянку брати найближчу участь у видавництві» [93].

У зв”язку з загальноекономічними труднощами, як розповів Балицький, «книжечка ледве поспіла до Шевченкових днів, та і то, через брак електричної енергії, довелося нам величезну машину крутити руками».

Коли спроба попрацювати разом вдалася, вони заходилися над більшим проектом. Як згадував Балицький, «Весною 1918 року в зв”язку з поліпшенням у видавничих справах «Друкаря» було вирішено, не відкладаючи надалі, розпочати видання історично-літературного журналу «Наше минуле», ідея якого зародилася рік перед тим на 3-ій лінії Васильєвського Острова» [94].

Саме в ці дні й тижні на київському обрії з”явився ще один культурний діяч категорії зеро – найвидатніший український генеалог Вадим Модзалевський [95]. Архівіст Володимир Міяковський, що добре знав їх усіх, згадував: «Лагідний, м”який і світлий, він так пасував до свого мистецького оточення [96] і цими рисами приваблював до себе людей. В нього не було ворогів. Красиве обличчя його світилося такою добротою, такою дитячою ясністю, що, здавалося, немає людини, яка б змогла скривдити Вадима Львовича. Біля нього було світліше й тепліше, за ним можна було йти туди, куди йшов він» [97]. Ґрунтуючись на щоденнику вченого за 1915-17 роках, Ол.Оглоблин ставить питання про «чернігівський гурток Модзалевського, який, безперечно, був душею його» [98]. До нього належали П.Савицький [99], Аркадій Казка [100] та ін. Вадим Модзалевський віддавна приятелював з Нарбутом, ще з 1912-го року. Як писав Ол.Оглоблин,

«Вони були дуже потрібні один одному. Бурхливий, нестримний, вічно взискуючий дух Нарбута [101] шукав тихої й відданої, глибокої й розумної дружби. Він ставив великі вимоги до неї. Й навряд чи в усьому звичайному Нарбутовому оточенні знайшлася б інша людина, яка більше, або навіть так само, відповідала б цим вимогам, ніж Вадим Модзалевський. Трохи старший за Нарбута (Нарбут народився р. 1886, Модзалевський – р. 1882), тонка, вразлива, аристократична натура, він поєднував у собі високу, рафіновану культуру вченого й естета з чарівними рисами сердечної й милої людини. Це був мудрий і лагідний друг – і височінь Нарбутового духа одразу й назавжди зріднилася з його глибінню. […] вони й у ХХ столітті приятелювали так, як, певне, приятелювали б у ХVІІІ столітті, в добу гетьмана Розумовського» [102].

Модзалевський і Нарбут мали вже чималий досвід спільної роботи. Разом вони працювали над таким капітальним виданням, як «Малороссійскій Гербовникъ». Після переговорів, внаслідок яких Модзалевський одержав формальне запрошення до Києва, 10 квітня 1918 року він оселився в Нарбутовому помешканні разом з дружиною Наталею Лаврентіївною [103].

Яків Жданович навів у своїх спогадах конспект своєї дальшої розповіді Борисові Львовичу:

«Приезд Вади в апреле вместе с Тасей в Киев. Обед или, вернее, торжественный ужин по поводу приезда его у Нарбута в день приезда. Весь ученый Киев во главе с будущим министром и академиком Н.П.Василенко [104]. Присутствие на ужине моего товарища, однокашника, популярного укр[аинского] эсера, нач[альника] Генерального штаба. Его прогноз: «Украина возродится только при советской власти». […] Вещи Вадима перевезены к Нарбутам [105]. Георгиевский пер. – музей и клуб всего ученого Киева. «Диариуш» [106].

Аквареліст і мистецький критик Георгій Лукомський, що приїхав до Києва 17 листопада 1918 року, у властивій йому легкій манері живописав:

«Свез Вадим Львович из Чернигова […] картины свои – три любимых портрета, два примечательных натюр-морта да стекло старинное украинское – медведики, фаянс межигорский, полтавские игрушечки глиняные, фарфоровых чашек «миклашевских» с пяток [107] […] и книг – целую комнату! Ими завалил все полки: была эта библиотечка редкая, подобранная, по генеалогии, истории и искусству Украины. В углу, среди груд неразобранных книжек, стояла простенькая узенькая кровать» [108].

Модзалевського негайно було запрошено на секретаря журналу «Наше минуле». «Незабаром, – розповідає Балицький, – з незручного низу Андріївського узвозу перебралася до Модзалевського й редакція «Нашого минулого» [109]. Робота над журналом розпочалась відразу, бо нарбутівська обкладинка датується 26 травня 1918 року. А вийшло в світ перше число за кілька місяців. На виставці 1926 року експонувалось запрошення на вечірку, влаштованої з цієї нагоди. Вечірка відбулась 7 вересня 1918 року [110]. В.Міяковський докладно розповів про цю вечірку, де атракцією була зайцевська публікація «Книг битія»:

«Павло Іванович [Зайцев] був «в ударі» і почував себе іменинником. Народження цього журналу, хоч задуманий він був ще в Петрограді, через різні причини тяглося в Києві більше року і було увічнене дотепною великого розміру прибитою до стіни силюетою роботи Нарбута, на якій зображено, як секретар редакції Вадим Модзалевський підносить редакторові Зайцеву перше число, а Павло Іванович архиєрейським жестом благословляє новонароджену дитину. Вгорі стояв із знаком оклику напис «Нарешті!», а на книзі журналу в руках Вадима Левовича була повторена в фарбах обкладинка журналу» [111].

Неодмінний учасник всіх справ нарбутівського гуртка Микола Зеров згадував:

«Там, на Георгієвському провулкові, проти славетньої брами Заборовського, у великих світлих кімнатах з стильовими меблями та колекціями старого скла, збиралися художники, історики, історики мистецтва, критики, видавці, історики письменства. Панував щиро товариський, привітний тон» [112].

Примітки

77. Нарбут оселився тут, здається, 5 грудня 1917 року.

78. Невдовзі, коли навесні 1919 року при Св.Софії утворилась перша в Києві українська парафія, перший записався до неї саме Нарбут (Липківський Василь. Історія Української Православної Церкви: Розділ VII. Вінніпеґ, 1961. С. 18).

79. Фраґмент спогадів, датується 16 квітня 1945 року. В архіві Н.Я.Жданович.

80. ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 69. Арк. 13 а.

81. Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк, 1984. С. 211.

82. Образотворче мистецтво. К., 1997. Чч. 1-2. Датуються спогади 22 червня 1928 року, – вони призначались для присвяченого Нарбутові збірника, що в світ не вийшов. Суперобкладинка до цієї книжки роботи Маренкова разом з рештками паперів Ярослава Стешенка потрапила після війни до Стешенкової сестри, акторки й перекладачки – пані Орисі, як усі її називали.

83. Перед цим, з кінця жовтня, Нарбут мешкав у приятелів, сусідів по маєтку – Карпек – вул. Володимирська, 60 (тепер – 64), де тепер міститься ректорат університету. Саме там розшукав його Жданович, що зупинився тоді в тітки своєї майбутньої дружини Софії Русової – вул. Володимирська, 99, пом. 2 (ННБ. ІР. ІІІ. 32640). У 1907-09 роках у будинку № 76 жив С.Петлюра. Ольга Данилівна Карпеко залишила прецікаві, досі не опубліковані спогади про Нарбута.

84. Кричевський Василь. Нарбут в Українській Академії Мистецтв // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 56.

85. Павловський Вадим. Дім, в якому жив Шевченко в 1859 році // Шевченко. Річник 8-9. Нью-Йорк: УВАН, 1961. С. 23-27. За рішенням Київської міської управи, на подання архітектурного відділу, будинок було розібрано на дрова взимку 1942/43 року.

86. Датований 1962 роком машинопис – в моєму архіві.

87. Державна Третьяковська галерея. Ф. 31. Од.зб. 2405. Арк. 1-2. На жаль, Нарбутові не пощастило. Федір Ернст, що їздив до Петрограда на посмертну виставку мистця 1922 року, констатував, що «на превеликий жаль, вся бібліотека й художня збірка Нарбутова, яку він, переїжджаючи 1917 року на Україну, залишив в Ленінграді, – була розтягана або привласнена різними особами. Вратувати й перевезти на Україну пощастило 1922 року лише поодинокі речі» (Ернст. С. 52, прим.).

88. Приватне видавництво, засноване наприкінці 1916 року в Петрограді, 1917 року перенесене до Києва. Випускало художню літературу, книжки з літературознавства, мовознавства. Серед видань – «Соняшні клярнети» (вид. 2), «Замісць сонетів і октав» та «Плуг» П.Тичини, «Мій дар» В.Кобилянського (усі названі видання з”явились з обкладинками Нарбутового учня Леся Лозовського). Ще за життя Нарбута «Друкарь» заходився готувати присвячену йому монографію, але події стали цьому на перешкоді (Ернст Ф. Біжуча художня література про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1923. Ч. 4. С. 3). Докладніше про діяльність цього видавництва див.: В.И.Ленин и книга: Четвертая Всесоюзная научная конференция по проблемам книговедения: Секция историко-книжных проблем: Тезисы докладов. М., 1980. С. 40-42.

89. Кричевський Василь. Нарбут в Українській Академії Мистецтв. С. 56.

90. Бурачек Микола. Спогади про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 94.

91. Це були, коментує Міяковський, близькі товариші, що працювали в різних фахах, «добре спрацьовані на громадській роботі. Тепер у Києві вони перебрали до свої рук і державну роботу в Українській Національній Раді» (Міяковський В. Недруковане й забуте. С.).

92. Зайцев Павло Іванович (10/23 вересня 1886, Суми – 2 вересня 1965, Мюнхен) – шевченкознавець. Редаґував журнали «Наше минуле» (1918-19. 4 кн.) та «Записки Історично-філологічного відділу УАН» (кн. І). Під фірмою Українського наукового інституту видав у Варшаві 13 томів «Повного видання творів» Тараса Шевченка (1934-38), перевиданих по війні в Чікаґо у видавництві. Спогади про нього написав В.Міяковський (Сучасність. 1968. № 3. С. 100-118; передруковані у вид.: Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк: УВАН, 1984. С. 202-224). По-справжньому біографію й праці Зайцева ще не вивчено.

93. Балицький Павло. Спогади про Нарбута // Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 53. У посвідченні, що датується 23 січня 1918 року, знаходимо адресу зайцевського помешкання навпаки, угорі Андріївського узвозу – Ч. 20 [будинок Йосипа Ребенка], пом. 3 (ЦДІА України. Ф. 845. Оп. 1. № 56. Арк. 1). Так само і в паперах Нарбута збереглось запрошення на товариський обід 1 січня ст.ст. за тією самою адресою (ДМУОМ. Архів. Ф. 1. № 79).

94. Балицький П. Спогади. С. 53.

95. Див. про нього: Білокінь С. Вчений, якого я люблю // Україна: Наука і культура. Вип. 29. К., 1996. С. 240-249: 2 іл. Тут наведено й основну літературу про нього.

96. В уже цитованих вище спогадах Яків Жданович описав житло Вадима Львовича в Чернігові:

«Я начал мою повесть с 1914 года. Описал внутренность занимаемого им отдельного флигеля дома [черниговского] Дв.[орянского] Соб.[рания] типичной постройки еще сороковых годов прошлого столетия. Главный подъезд – парадный с уличного фасада в три окна, второй подъезд с балкончиком во дворе, третий подъезд в сени и огромных размеров, как и кабинет, – кухню. Флигель тянулся по двору, имел шесть комнат, 4-5 темных передних, сени, ванную комнату, кухню и комнатку, видимо, для швейцара, где помещалась столярная мастерская Вадима. Все комнаты были обставлены прекрасной мебелью, старинной, красного дерева или карельской березы. Стены увешаны картинами, гравюрами, миниатюрами.

Огромного размера кабинет в три окна фасада на улицу был уютен и производил впечатление тесного; зимою здесь всегда топился камин. При входе в кабинет сразу нельзя было сообразить: кабинет ли это или музей, или антикварный магазин. Все стены до отказа были увешаны портретами. Шкафы красного дерева уставлены старинным серебром, фарфором, стеклом. Стоял даже стенд с миниатюрными портретами. Огромный стол красного дерева был завален книгами и работами Вадима. Библиотека размещалась в прекрасных шкафах и на полках в «передних» комнатах. Видно было, что зарабатывает Вадим неплохо, и весь свой заработок вкладывает в «антикварию» и наряды жены» (Арк. 102 – 103 зв.)

97. Ясенчик Б. Вадим Модзалевський – український родознавець // Рід та знамено. Frankfurt a/М.; Hochst, 1947. Зшиток 2. С. 27. Автор цієї статті виявив близьке й ґрунтовне знайомство з предметом, зарекомендував себе самовидцем київської роботи Модзалевського у 1918-20 роках, опублікував два невідомі фото, але хто ж крився під цим псевдонімом, лишалось невідомим. Його розкрив ненароком Ол.Оглоблин. Зацитувавши з цієї статті останній уступ, він перервав цитату уточненням – «згадує про Модзалевського один з його друзів (В.В.Міяковський)» (Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський: За неопублікованими матеріялами // Український історик. Том 11-12. 1966. С. 25). Цю свою статтю Ол.Оглоблин вважав за окремий розділ ширшої праці «Люди Нової України» (с. 7), що й досі лишається невидана. У реєстрі «Праці Олександра Оглоблина, що залишаються в рукопису», подано: «54. Люди Нової України (нариси й спогади). 1950-70 рр.» (Оглоблин Олександер. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріяли. Нью-Йорк; К.; Торонто, 1995. С. 401). Існує також окрема відбитка статті Оглоблина. Ця вказівка Оглоблина не звернула нічиєї уваги, і на реєстрі праць Міяковського 1966 року не відбилася (див.: Міяковський В. Недруковане й забуте. Нью-Йорк, 1984. С. 29).

98. Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський. С. 24. Автор відзначив, що гурток цей «ще чекає на свого дослідника».

99. Про Петра Миколайовича Савицького (1895-1968) див.: Бобырь А. Дорога восхождения Петра Савицкого // Савицкий П. Дороги. Чернигов, 1996. С. 3-23. Ол.Коваленко опублікував працю В.Модзалевського й П.Савицького «Очерки искусства Старой Украины: Чернигов» (Чернігівська старовина: Збірник наукових праць, присвячений 1300-річчю Чернігова. Чернігів: Сіверянська думка, 1992. С. 101-142).

100. Ол.Оглоблин опублікував вісім листів Казки до Модзалевського за 1917-18 роки: Оглоблин Ол. Аркадій Казка: Сторінка з історії новітньої української літератури // Рідне слово. Ч. 12. Мюнхен, 1946. С. 66-77. Підп.: Проф. О.Лашкевич. Циклостиль.

101. В іншій своїй розвідці Оглоблин писав про «взискуючий дух» Модзалевського (Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський. С. 22).

102. Оглоблин Ол. Листи Юрія Нарбута до Вадима Модзалевського р.р. 1912-1918. Відбитка з «Записок Українського науково-дослідного інституту родознавства та знаменознавства. Том І. На ізгойщині, 1949. С. 21. Циклостиль. У квітні 1944 року ориґінали листів публікатор передав до Музею визвольної боротьби України у Празі. Машинописна копія зберігається в Українській Вільній Академії наук. ССХХХVІІ / 237. 23 арк. На обкладинці рукою В.Міяковського: «Від проф. О.Оглоблина. 16 VІІ 1945».

103. Ол.Оглоблин датував переїзд 1 травня (Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський: За неопублікованими матеріялами // Український історик. Том 11-12. 1966. С. 24. Прим. 65). Зберігся лист Модзалевського до мешкально-реквізиційного відділу київського виконкому, складений після 24 березня 1919 року, де зареєстровано всіх тодішніх пожильців:

«[…] помешкання ч. 2 по Георгіївському переулку буд. 11, яке має всього 6 [закреслено: 7] кімнат, займають: проф. Нарбут з дружиною, двома дітьми та бонною (3 кімнати, одна з яких є його майстерня і робочий кабінет, де за браком місця в Академії провадяться практичні заняття з її учнями), В.Л.Модзалевський – голова Архівного Управління і Керівничий над працями Постійної комісії для складання Біографічного словника українських діячів при Українській Академії наук (2 кімнати, причому одна з них є його робочий кабінет з бібліотекою, де живе співробітник того ж Архівного управління О.[лександр Олександрович] Соловйов), мати та сестра проф. Нарбута з дитиною (1 кімната) [закреслено: в одній замкненій кімнаті складені меблі попереднього квартиранта Шпанова], а майже по всіх кімнатах розміщені старовинні речі Модзалевського, яких взято на учот комісаріятом […]» (ДМУОМ. Архів. Ф. 1. № 8).

104. Оглоблин Ол. Микола Василенко й Вадим Модзалевський // Український історик. Ч. 11-12. 1966. Відбитка. С. 23 с.

105. Пор.: Білокінь С. Мистецька збірка Модзалевського // Український археографічний щорічник, Вип. 1. К., 1992. С. 200-204.

106. Рукопис. Арк. 106 – зв.

107. Лукомський чомусь тенденційно применшив розміри збірки. 14 лютого 1919 року, звертаючись до Комісаріату з Головного управління мистецтв та національної культури, Модзалевський прохав видати йому охоронний лист на 50 портретів олією різних розмірів, 15 мініатюр, 16 ведмедиків, 11 кришталевих бокалівя. 26 порцелянових філіжанок, чайників та іншого. ННБ. ІР. ХІІ. 669.

108. Лукомский Георгий. Венок на могилу пяти деятелей искусства. Берлин: Грани, [1922]. С. 9.

109. Балицький. С. 53.

110. Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів. К.: ДВУ, 1926. С. 153. № 102. У моєму комплекті «Нашого минулого», що належав давніше видатному бібліографові Ф.П.Максименку, вклеєно примірник цього запрошення з написом рукою Модзалевського: «Намъ велце мосц(і)вому пану и зичливому приятелеви, его милости п[а]ну Володимиру Міяковському подати покорне». Текст запрошення такий:

«Мосц(і)вий пане, нам велце ласкавий приятелю і особливий доброд(і)ю,

В пришлую, дасть Бог дочекати, суботу вересня дня сьомого постановилисьмо в дому нашому розмову товариську з приводу видрукованя «Нашого Минулого» м(і)ти. Аби прето на терм(і)н назначоний нашого дому Вашмосць пане своєю доброхотною рачили приоздобити битностю.

Вашмосцї пану зичливиє приятелі ї слуги поволниє.

Редактор П.Зайцев.

Секретарь В.Модзалевський».

111. Міяковський. С. 212.