Грабуздови
Вадим Модзалевський
Нарис історії роду [32]
Лупа Іудович Грабуздов [33] був останнім представником роду Грабуздових, який був добре відомим на Пирятинщині, бо жив тут коло трьох сторіччів. В особі покійного яскраво відбилися попередні покоління, й тому ми, бажаючи зрозуміти риси його складної духової організації, мусимо торкнутися характеристики його предків: постать Лупи Іудовича уявляє з себе синтез цих предків.
У родинних паперах в с.Грабуздовці ми знайшли старовинний родовід Грабуздових, складений в кінці XVIII віку, у той час, коли один з його предків клопотався про затвердження роду у дворянстві; збереглося й деяке листування з приводу цього [34]. Матер”ял цей дає нам можливість установити, що в кінці XVIII віку утворилася легенда про походження роду з Польщі, власне була знайдена у Несєцького [35] вказівка на існування там роду графів Здовських; цього було досить для того, щоб зробити висновок, нібито Карпо Грабузденко, який жив в половині XVII віку і являється справжнім родоначальником Грабуздових, був на самому ділі графом Крескентієм Здовським (Grabia Zdowski), який пристав до Хмельницького, оселився коло Пирятина й окозачився. Ставлячись критично до цієї легенди, ми мусимо її відкинути, бо вона жадними документальними даними не підтверджується, але ми згадали про неї тому, що покійний Лупа Іудович вважав її правдивою і іноді любив розповідати про неї з помітним задоволенням. Справжній родоначальник роду уявляється нам в особі Карпа Грабузденка, ймя якого записано в реєстрах козаків Пирятинської сотні 1649 року [36]. Це був, певно, славний вояка, що бував і на Запорожжі. Родинні перекази свідчать нам, що він загинув в нещасливій для Хмельницького бійці під Берестечком в 1651 році [37], але славна смерть його за Вкраїну, певно, зміцнила українські традиції в роді Грабуздових, які були помітні майже во всіх поколіннях. Після нього лишилися син Іуда та дочка Уляна, про яку дізнаємось з духовного тестаменту його зятя Прокопа Дем”яновича, складеного 3 жовтня 1668 року.
«Я рабъ Божий Прокопъ Демяновичъ, людв(і)саръ Лохвицкий и житель давъний, – читаємо в цьому надзвичайно цікавому акті, – чиню явъне, ясне и доброволне симъ остатне(і) вол(і) мое(і) тестаменътом у каждаго суду и права и на кождом м(і)сцу, ижъ я, будучи от Господа Бога на сей часъ хоробою нав(і)жонымъ, а на розум(і) во въсемъ достатечним, поневажъ барз(і)й чую ся ближшимъ смерти, а нижели живота того дочасного, абымъ безпорадне не зийшол с того св(і)та, прето таковий остатне(і) вол(і) мое(і) чиню тестаменътъ»…
Далі Прокіп Дем”янович переходить до розподілу свого «убозства, працею в(і)рною набутого», «заживши» для цього славетних панів, «розум великий маючих», Грицька Дмитровича Тисяченка [38], писара сотенного Лохвицького, Павла Тичиненка [39], війта, Сергія Охріменка [40], бурмистра, писаря мійського Омеляна Романюка [41] та инших зацних осіб. Головну частину свого майна Прокіп Дем”янович передає у «доживотное диспонованъне» «милій» дружині своїй Улясі та шваgров(і) Іуді Грабузденкові, а також «милимъ д(і)ткамъ» своїм Петру та Семену Прокоповичам. Закінчується цей тестамент дуже докладними вказівками щодо погребу та виконання волі завіщателя:
«А що би ся м(і)ло позостат з убозства моего, – на погъребъ т(і)ла моего д(і)ти мои повинъни будутъ отобрати й яко ихъ воля ведлугъ свое(і) побожности обернути и труну и яму спорадити и поминаніе с тих же рупясъковъ моих учинити. А конъчачи теж тестаменътъ мой и остатнюю волю мою, прошу: илемъ що колвекъ кому лекговал, заразъ тое должное абы было отдано при смерти моей и кожъдому дошъло заразъ ведлуг лекгации тестаменъту моего, подъ клятвою святих отецъ триста и осимнадцать, иже во Никеи и в соборе бивъшихъ; при котором справованъю сего моего остатъне(і) вол(і) тестаменъту варую, абы жаденъ не важился касовати, бо ся с таковымъ противъним справълюся пред налицем(і)рнымъ Судиею, на сътрашнънем его суд(і)…» [42]
Ми навмисне зупинилися докладніще на цьому документі, бо він являється дуже характерним і найкращим з усіх тестаментів, що збереглися в архиві с.Грабуздовки. Цілком подібні до нього й инші тестаменти Грабуздових: вони спокійно відходити на той світ, виконуючи сей «декърет Бозский и в(і)даючи то, иж кождий хрестиянский челов(і)къ здоровий спод(і)вается хороби, а хорий – смерти»…
Карпо Іудович Грабузденко, значний товариш Пирятинської сотні, жив за часів «Руїни». В архиві нами знайдений універсал полковника Лубенського Тихонія Гавриловича Красної-Башти, виданий його вдові й датований 4 серпня 1689 р., в якому читаємо:
«презентовала намъ учтивая пан(і) Олена Дмитровна Іудовая Грабузденковая, нин(і) св(і)жо овдов(і)лая, ун(і)версалъ антецессора нашого, данній покойному мужев(і) е(і), славное памяти Іудов(і) Грабузденков(і), значному товаришов(і) сотн(і) П(і)рятинское полку нашого, на млинъ о двохъ колахъ, одномъ мучномъ, а другомъ ступномъ, власнимъ коштомъ мужа е(і), на саз(і), прозиваемой Рвачка, вище села Кичкарувки, збудований, стоячий,… и просила на то(е) нашого потвержения. Мы прето полковникъ, респектуючи на знатние покойного мужа е(і), славное памяти Іуды Грабузденка, услуги, въ Войску Запорожскомъ охочо отправование, а взираючи къ тому на е(і) само(і) удовство и на позосталого сина, которій можетъ, прийшовши въ совершенній возрастъ, войсковую отбувати службу, вел(і)лисмо сей нашъ видати ун(і)версалъ, которимъ яко позволяемъ ей, пан(і) Грабузденковой, зъ млина приходячие пожитки отбирати, такъ абы сотникъ П(і)ратинский и н(і)хто инший з старшины и черн(і) не важился жадной въ отбиранню зъ оного млина всякихъ пожитковъ и приходовъ чинити трудности, препятия и перешкоди до ласки нашое полковницкое [43] м(і)ти хочемъ и зъ м(і)сца уряду полковницкого сурово приказуемъ» [44].
З цього документу дізнаємося: 1) що Іуда Грабузденко помер незадовго до 4 серпня 1689 р., коли був виданий універсал [45]; 2) що він був значним товаришем Пирятинської сотні; 3) що він збудував млин коло села Кичкарувки на врочищу, яке мало свою назву «Грабуздов Яр» – певно, від імени власника; [4)] що його дружину звали Оленою Дмитровною [46]; 5) що він мав сина, який в 1689 році ще не служив. Цей млин на довгий час був, здається, єдиним (принаймні головним) джерелом для існування кількох поколінь Грабуздових, але вони займалися також і звичайним сільським господарством. Олена Дмитровна була дуже енергійною, хазяйновитою людиною і з її ім”ям зв”язана найраніша купча, що збер[е]глася в архиві с.Грабуздовки.
«Я, Мойсей Нарбуртъ, товаришъ сотн(і) Глуховское [47], – читаємо у цьому документі, – маючи ниву на днивъ три въ gрунтахъ села Кичкаровки лежащую… для одлеглости… пустилъ у в(і)чную поссессию учтивой пан(і) Олен(і) Грабузденковой… за золотихъ два и осмачку жита» [48].
Коло цього млина й на ґрунтах, які біля нього скуповувалися членами роду Грабуздових, виник попереду хутір, а потім і село Грабуздовка, про які, переходячи до XVІІІ віку, ми маємо вже більш докладні відомости [49].
Представник третього покоління Грабуздових Силантій Іудович був дуже помітною постаттю на тлі тогочасного Пирятинського життя. Перш за все це була людина освічена, з певними літературними та науковими потребами, які він задовольняв читанням ріжних українських літописців, а також складанням діаріуша, в якому одмічав місцеві події, зміни у погоді, робив нотатки з прочитаних книжок, зазначав розпорядження по господарству й т.и. Можна гадати, що він вчився в одному з тогочасних колегіумів, наприклад, Переяславському або Чернигівському, бо знав латинську мову. На жаль, розмір статті не дозволяє нам докладніще спинитися на характеристиці цього дорогоцінного пам”ятника, тому мусимо обмежитися лише коротенькими з нього витягами. Наприклад:
«День бил и ночъ, отм(і)нніе от прежних, з ветромъ и з жестоким морозом, толко без сн(і)гу, отчего в переездах возами великая людям чинится трудност» (12 січня 1718 р.).
«Принимал я сегодня капел 120 м(і)кстури пуркгуючой й доволную им(і)лъ операц(і)ю» (4 березня 1721 р.) [50].
«Сей день тут на хутор(і) пробавил я, изсл(і)дуючи здешнего господарства поведеніе. Гор(і)лки здес 7 носатокъ на лиц(і), а перегнали вчора в ноч(і) в алембикъна ганнушъ и полинъ» (6 травня 1723 р.).
«В(і)домост з Лвова от пана сотника Пирятинскаго чув, что по доношенію полковника Ахтирскаго Лесевицкаго, а по приказу князя Госсен Гомбурского, в юрисдикц(і)и св. Лазара, там во Лвов(і), викопали н(і)которую женщину з земл(і), уже три недел(і) якъ погребенную, и усмотр(е)ли в ней будто подобное всему живому челов(і)ку движеніе, и для того голову ей отрубили и, серце виняв, на маліе части розс(і)кли, из чего много крове над удивленніе витекло. Est penes auctorem fides [51]» (14 жовтня 1723 р.).
«Приставлял пявици и крове фунтов бол(е)е двох вийшло. Да за то и за декокт л(і)кару 5 руб. Святый Августин изрядно на слова Христа Господа, которіе сказал в Евангеліи: «ученіе мое н(е)ст мое, но пославшого мя», тако умствует: «… (далі іде досить довга виписка на латинській мові). Писал я до пана полковника Лубенского о контракт(і) сторони францужских gазет. Семен Прокопович [52], як донеслося через пана Хоружого Лохвицкого в(і)дати, помер, мало хоровавши» (1 грудня 1724 р.).
«Принималъ я вчера п(і)луль 16 зъ аптеки своей и им(і)лъ sedes [53] зъ 9 и вом(і)тъ 1, а операц(і)я била часа 8, 9 и 10-го зъ полноч(і), и никуда я не ездилъ… Кровъ у вечеру зъ головной жили пускалъ доволно» (2 січня 1728 р.).
Вважаємо, що цих витягів з «Протоколу домашнього» досить, щоб уявити собі зміст цього дорогоцінного пам”ятника; тому переходимо до дальшого.
Лагідність характеру Силантія Іудовича (а він нам уявляється власне людиною з такою вдачею) не тягла його до високих урядів, хоч він був людиною мало заможньою: все, чого він досяг на службовому поприщі, був уряд Пирятинського сотенного хоружого, яким ми його бачимо в 1723 році [54], коли він підписав відомі коломацькі чолобитні Павла Полуботка. Але в господарчих справах він виявляв велику енергію: у Грабуздовському архиві збереглося 27 купчих, складених на його ім”я в 1701-1729 роках [55]. Крім того, він одержав від гетьмана Скоропадського універсал, дозволяючий йому оселити коло свого млина слободку. Тому для нас буде цілком зрозумілим, що у згаданій вище ревізії 1723 року ми знаходимо таке місце:
«Хутор Грабуздовъ Яръ хоружого сотн(і) Пирятинской Силанъта Грабузденка; хатъ можногрунтовихъ 1, середне грунтовихъ 4, нищетнихъ 6, крайне нищетнихъ 11, млинь-вешнякъ о едномъ кол(і) мучномъ, другом ступномъ, винниця о едном казан(і)» [56].
Яко побачимо нижче, млин, який годував Грабуздових майже ціле століття, скоро після цього занепав; очевидно, Силантій Іюдович як людина вдумлива це передбачав і тому головну свою увагу звернув на придбання ґрунтів. Приведемо зразки з його купчих:
«Славетная Прося Тимоф(і)иха Лиходристиха, козачка и обивателка Кичкарувская, продала Силуванов(і) Грабузденков(і), козаков(і) сотн(і) П(і)рятинское, поле свое власное, н(і)кому н(і) въ чомъ непенное и незаведенное, на врочищу Р(і)зачка лежачое… за копъ дв(і)»; «Павло Заяцъ Ивановичъ, козакъ и обиватель города Сумъ, а прежде сего П(і)рятинский», продав «за сумму певную, до власныхъ рукъ одебраную, копъ три монеты доброе л(і)чби нашое украинское», «с(і)ножать свою власную, од Тихонія Балитченка [57] правомъ купчимъ, на в(і)ки неодзовнымъ, набутую, на врочищу Н(і)ковщина [58] лежачую», велможному его милости пану Силантов(і) Іудовичу Грабуздовичу, хоружого сотн(і) П(і)рятинское», в(і)чными часы» [59] й т.д.
Під кінець життя, як бачимо, Силантій Грабузденко називається Грабуздовичем з епітетом «вельможний» – очевидно, він уявляв тоді з себе одну з головних постатей серед Пирятинців. З ким він був жонатий, невідомо.
Як людина хора й богомільна, що видно і з його діаріуша, Силантій Іудович помер не старою ще людиною під час своєї прощі до Києва в 1729 році. До недавнього часу було невідомо, де власне він помер і де похований. Але кілька років тому назад один з наших археологів [60] знайшов на Княжій горі мощі «Силувана», носився з ними й після певної експертизи, зробленої Пекарськими попами, мощі ці стали ісціляти хворих на шлунок… Нам здається, що цей «Силуван», пам”ять якого святкують і досі всі селяне з околиць Канева, – і Силантій Грабузденко – тотожні, бо перший і сціляє хворих на шлунок, а Силантій Іудович, як це ми бачимо з витягів з його щоденника, хорував переважно також на шлунок… Крім того, до такого висновку нас приводить і те, що ототожненням «Силувана» і Силантія Грабузденка розв”язується питання про місце смерти останнього, бо, подорожуючи до Києва, він якраз міг іти через Канів [61]. Але переходимо до дальшої історії Грабуздових.
Після Силантія Грабузденка лишився один син Фавст і одна дочка Марина, яка вийшла за асесора суду полкового Лубенського Михайла Корчинського [62].
Половина XVІІІ віку була тим часом, коли, з одного боку, Грабуздовський млин цілком занепав, а з другого, хутір Грабуздовський розширився настільки, що зветься вже селом. У ревізії 1742 року про володіння Фавста Силантїєвича Грабуздовича знаходимо такі відомости:
«Село Грабуздовка; влад(е)лецъ оного Коллежский канцелярист Фавстъ Грабуздовичъ; хатъ можно грунтовихъ 5, середнегрунтовихъ 11, нищетнихъ 16, крайне нищетнихъ 28, церква во имя святого Карпа о трьох копуляхъ деревляная; винниця о трьох казанахъ, броваръ з солодовнею». Про знаменитий млин читаємо такі сумні рядки: «Оная мелница вешняная мелется не отъ природного водного течения, но отъ дожжу, спадаючого зъ гарн(і)зонтовъ» [63].
Таким чином, саги тут вже не було, й млин міг молоти лише під час весняних дощів… Але завдяки тому, що Грабузденки й Грабуздовичі були людьми взагалі хазяйновитими та далекозорими, вони це передбачали й тому мали змогу легко пережити певний занепад млина: село Грабуздовка, населене підсусідками, давало їм прибутки й грошові, й натуральні, настільки великі, що вони жили добре і навіть допомогли збудувати на селі церкву. Думаємо, що не помилимося, коли підкреслимо, що суто український її характер [64] був далеким відгуком давніх українських традицій, які панували в роді Грабуздових. Принаймні, Фавст Грабуздович, який по службі не пішов далі колезького канцеляриста, підписав одним з перших наказ Пирятинського шляхетства до Комісії 1767 року, в якому так сміливо згадувалися деякі старовинні українські «права й вольности» [65]. На жаль, більш докладних відомостей про життя та діяльність Фавста Силантіївича не маємо. Помер він, як бачимо з метричної книги с.Грабуздовки, 29 серпня 1780 року «натурално» [66], себто смерть його була природньою. Після нього лишилася удова Меланія Васильєвна, яка була дочкою війта м.Сенчі Григорія Голоска [67], вона принесла свойому чоловікові досить велике внесення, головним чином у рухомих речах [68], бо батько її був заможньою людиною й мав на сенчанському ринкові кілька «комор», в яких торгував, між иншим, і книжками, маючи безпосередні зносини з Бреславським купцем Іоганом-Теодором-Людвиком-Готлибом-Амалією Ернстом [69]. Але Меланія Васильєвна не довго жила вдовою й померла 16 січня 1781 року [70], залишивши після себе таких дітей: Лупу, Данила, який помер у молодих роках, Прасковію, що потім вийшла за Володимира Міяченка, архиваріуса (1780-1787) Малоросійської Колегії [71], й Анастасію, чоловіком якої був Данило Щербак, останній пирятинський городовий отаман (1774-1782) [72]. Найбільш видатною постаттю серед дітей Фавста Силантієвича був син Лупа, який одержав від батька половину Грабуздовки, але скупив у свойого брата та сестер усі їхні частини.
Лупа Фавстович Грабуздов народився, як це видно з записів його батька в одній з книжок Грабуздовської бібліотеки, 13 лютого 1754 року і був дідом покійного Лупи Іудовича, названого так на його честь. Лупа Фавстович вчився дома, але був дуже освіченою людиною. Службу свою він почав в Генеральній Військовій Канцелярії, звідки вийшов через вісім років у «абшит» з чином полкового єсаула. З цього моменту він присвятив себе виключно господарству у Грабуздовці, де по ревізії 1782 року за ним було «269 обоєго пола душъ». Млина вже тут не було зовсім… З паперів, які торкаються Лупи Фавстовича безпосередньо, треба зазначити його листування з приводу занесення до родословної книги роду Грабуздових. Лупа Фавстович поставився до цієї справи дуже уважно, вів зносини з Г.А.Полетикою, розшукував по ріжних архивах документи, склав дуже докладну історію роду, завівши до неї легенду про походження його з Польщі, з посилками на польські гербовники, літопис В.Г.Рубана [73] й т.д. Зусилля його мали добрі наслідки, бо рід Грабуздових був занесений до IV частини родословної книги по Полтавській губернії, куди вписувалися роди чужеземного походження. Таким чином, Полтавська дворянська комісія визнала його доводи задовольняючими, але в графському титулі йому було одмовлено Департаментом Герольдії, хоч він кілька разів туди удавався. Вірною помішницею його по всіх справах була дружина – Оксана Семенівна Зеровенківна, дочка вчителя місцевої повітової школи, яка між иншим залишила після себе деякі віршовані спроби [74]. Ця чета Грабуздових жила дуже довго, переживши одинокого свого сина Іуду Луповича, який помер 23 років в 1834 році від «чехотной бол(е)зни».
Старенькі Лупа Фавстович та Оксана Семенівна вкупі з удовою Іуди Луповича Євгенією Олександровною (з роду Таволг-Мокрицьких [75]) присвятили все своє життя вихованню останнього представника роду Грабуздових маленького Лупи, який народився 14 (27) березня 1831 р. в Грабуздовці. Він був хворою дитиною, довго не говорив, але, починаючи з сьомого року, почав хутко розвиватися, виявляючи ріжноманітні здібности. 14 років він скінчив Пирятинську повітову школу (1845) й ще за життя свого діда, який з великим задоволенням в потрібних випадках підписувався ще в кінці 1830-х років «абшитований полковый асаулъ Луппа Грабуздовъ», поступив на службу до Пирятинського нижнього земського суду.
Служба його не приваблювала, й як тільки померли його дід і бабка, а слідом за ними й мати, Лупа Іудович, маючи чин колезького реєстратора, вийшов у відставку в 1861 році. Скасування кріпацтва, звичайно, відбилося на добробуті Лупи Іудовича, але він пережив цей акт спокійно, бо вважав його цілком справедливим. Довге своє життя Лупа Іудович, одмовляючись від ріжних посад, провів виключно в рідній Грабуздовці. Він любив розбирати старі «шпаргали», сам скопіював весь діаріуш Силантія Грабуздова і, як і усі його предки, рішуче уникав судових процесів. Написи на деяких примірниках цих давніх паперів «потребен для справъ», зроблені рукою його діда, були, так би мовити, лише юридичною оцінкою значіння документу: справжніх судових документів, листування й навіть згадок про судові процеси Грабуздових ми не знайшли в архиві с.Грабуздовки… Це ми мусимо підкреслити, залишаючи иншим більш дотепним, ніж ми, авторам характеристику самого Лупи Іудовича, в паперах якого ми знайшли й вірші, й ріжноманітні наукові праці, переважно історичного змісту. Ми надіємося, що під їх пером многогранна постать незабутнього Лупи Іудовича встане перед нами живою й во весь свій зріст.
Закінчуючи цю спробу охарактеризувати рід Грабуздових, хочемо зробити з неї один загальний висновок. Як ми бачимо, майже усі присутні являються потомками тих осіб, яких нам приходилося згадувати у цій статті, зазначаючи ті або инші відношення їх до Грабузденків, Грабуздовичів та Грабуздових. Для нас звідси ясно, що наші сьогоднішні збори не являються випадковими: очевидно, предки живуть в нас, і ми живемо в них і, таким чином, те, що нас усіх об”єднує, являється чимсь сталим, повним значіння і змісту. Це – любов до нашого минулого, до нашої культури, до усіх тих, хто раніше працював для неї і хто й тепер іде тим же шляхом!
Примітки
31. Вичитаний машинопис статті зберігається в Інституті рукописів ННБ ім. В.І.Вернадського НАН України, І, 12034, 14 арк. Готуючи його до друку, публікатор дозволив собі, як і в спогадах В.Кричевського, деяку косметичну лексичну правку, як-от «Папери роскладені по окремим текам» – «розкладені по окремих теках», «Голоскевичей» – «Голоскевичів». Разом з тим доглянуто тодішніх правописних норм – «архив», «Чернигів».
32. В архиві покійного Л.І.Грабуздова знайдено багацько родинних документів, які переховувалися в окремій скриньці з написом: «Шпаргали». Цей нарис написаний майже виключно на підставі цього архиву, добре упорядкованого в кінці XVІІІ віку. Папери розкладені були по окремих теках, з такими написами: «Кр(і)пости, права и протчіе писма», «Разние писма Грабуздовские», «Книга коп(і)еваная вс(і)хъ кр(і)постей», «Реестръ вс(і)хъ кр(і)постей», «Кв(і)ти порц(і)оналние и рац(і)оналние, числом 13» і т.д. Родинний Архив був упорядкований Лупою Фавстовичем Грабуздовим. (Авт.).
33. Помер 29 серпня 1918 року в с.Грабуздовці, Пирятинського повіту, на 87 році життя (Відродження, 30 серпня 1918 р., ч. 124). (Авт.).
34. З Подільським дворянським депутатським зібранням, відомим Г.А.Полетикою, архиваріусом Малоросійської Колегії В.В.Міяченком та инш. (Авт.).
35. Herbarz polski, т.VI, 273; див. також гербовник Папроцького: Gniazdo cnoty… Krakow, 1550 р. (Авт.).
36. «Реестра всего Войска Запорожскаго посл(е) Зборовскаго договора съ королемъ польскимъ Яномъ-Казимиромъ, составленные 1649 года октября 16 дня и изданные по подлиннику О.М.Бодянскимъ». М., 1875, стор. 249. (Авт.).
37. Самовидець, автор літопису (К., 1878, стор. 24), розповідаючи про цю бійку, каже: «Аже нестатечная приязнь вовку з бараномъ, такъ християнинов(і) з бесурманиномъ». Як відомо, розгром козаків був наслідком зради кримського хана. (Авт.).
38. Це народне прізвище Грицька Дмитровича, родове ж було инше – Саливон. (Авт.).
39. Від нього походить наш славетний поет Павло Тичина. (Авт.).
40. Потомки його потім стали писатися, на жаль, Охрімовськими, а потім (що ще гірше) Єфремовими. До них належить шановний доктор шляхології Сергій Єфремов. (Авт.).
41. Потомком його являється гісторії бакаляр Віктор Романовський. Ми чули, що він, коли скінчить в 1924 році статтю для «Нашого Минулого» про Куліша, має видати під своєю редакцією «Протоколъ домашній» Силантія Грабуздова. (Авт.). Збереглася окрема відбитка з невиданого, третього числа «Нашого минулого» за 1919 рік: Романовський Віктор. П.О.Куліш і його «Исторія возсоединенія Руси» (С. 66-83).
42. Архив с. Грабуздовки; тека: «Тестаменти, № 2». З инших архивних матер”ялів маємо відомости, що діти Прокопа Дем”яновича називалися Прокопенками, а потім Прокоповичами. На жаль, невідомо, чи займалися вони, як і батько їх, людвисарством, чи ні. До потомків Прокопа Дем”яновича належить також славетний prefectus Academiae Vagabundae Aristoclides Procopovitius. (Авт.).
43. Слова «до ласки нашоє войсковое», як зазначаючі умовність користування прибутками з млина, хтось хтів з документу випекти, але їх все ж таки можна прочитати. (Авт.).
44. Цей універсал був у теці з написом «Потребние для справъ» і занумерований «№ 13». На відвороті пізніщим почерком написано: «Листъ полковницкий на млинъ на врочищу Грабуздовъ Яръ». (Авт.).
45. Про це говорить нам вираз: «нин(і) св(і)жо овдов(і)лая». (Авт.).
46. З инших родинних паперів видно, що Олена Дмитровна була з роду Ющенків, які також були реєстровими козаками Пирятинської сотні («Реестра», op. cit., стор. 250). (Авт.).
47. Для нас лишилося невідомим, чому Мойсій Нарбурт мав ниву біля с.Кичкарувки. Можливо, що він одержав її як спадщину від родичів своєї дружини, яка походила, за родинними переказами, з роду козаків с.Кичкарувки – Миничів. Г.І.Нарбут, відомий професор графіки, являється одним з потомків цього Мойсія. (Авт.).
48. Архив с. Грабуздовки, тека «Разные писма Грабуздовские», № 1. (Авт.).
49. Архив с. Грабуздовки. Двохтомний рукопис: «Протоколъ домашній», роки 1716-1729. (Авт.).
50. Ол.Лазаревський свого часу відзначав дріб”язковість відомого Якова Марковича, яку він виявив у своєму щоденнику: «М(е)лочность записей доходитъ до того, что М-чъ съ точностью означаетъ, напр.[имер], результаты принятія «порошку пургуючого» (Лазаревский Ал. Предисловие // Дневник генеральнаго подскарбия Якова Марковича, Часть первая. К., 1893. С. ХІІІ).
51. Чи є в автора віра (лат.)?
52. Один з синів Пирятинського людвисара Прокопа Дем”яновича (див. вище). (Авт.).
53. Стул (лат.).
54. Ревизська книга Лубенського полку 1723 р., л. 198, яка зберігається в архиві Київської Археографічної комісії (за каталогом рукописів № 63). О.Лазаревський, Черниговская л(е)топись по новому списку», стор. 18. (Авт.).
55. Архив с.Грабуздовки; тека: «Кр(і)пости, права и протчие писма», №№ 3-30. (Авт.).
56. Див. вище. (Авт).
57. Син цього Балитченка – Павло Балицький, тримав на одкупі «індукту і евекту», а потім служив (в 1760-х роках) в канцелярії Скарбу військового. (О.Лазаревський, «Описаніе Старой Малороссіи», Т. IV, стор. 121). (Авт.).
58. Чи це не вказівка на походження також з Пирятинщини Андр. Вас.Ніковського? (Авт.).
59. Архив с.Грабуздовки, тека: «Кр(і)пости, права и протчие писма», №№ 6, 9. (Авт.).
60. Археологом, що провадив у ті часи розкопки на Княжій горі, де мав власну дачу, був Микола Біляшівський.
61. Правда, шановний археолог думав, що тіло «Силувана» було поховано в ХІІ ще віці, а Силантій Грабузденко помер в 1729 році, але хиба археологи не люде? (Авт.).
62. В.Л.Модзалевський, Малороссійскій Родословникъ», К., 1980, т. ІХ, стор. 639. (Авт.).
63. Архиви Черніг. Губерніяльного Правління, «старыя д(і)ла», связка 69, № 4296. (Авт.).
64. Див. дослід шановного історика нашого мистецтва Ф.Л.Ернста «Українська Архитектура XVII – XVIII в.в.» К., 1963, Т. І, стор. 10. (Авт.).
65. «Сборн. имп. Русск. Историч. Общ.», т. 69, стор. 112. (Авт.).
66. Архив церкви с.Грабуздовки, № 32. (Авт.).
67. Чи не від нього походить рід Голоскевичів? (Авт.).
68. Реєстр його зберігся в архиві с.Грабуздовки; тека: «Разние писма Грабуздовские», № 11. (Авт.).
69. «Книгарь» 1920 р. Ч. 31, стор. 146-149, стаття В.Л.Модзалевського «До історії книжної торгівлі у Київі». (Авт.).
70. Архив церкви с.Грабуздовки, № 33. (Авт.).
71. В.Міяченко листувався з Лупою Фавстовичем, коли він розшукував документи для Дворянської Комісії (Авт.).
72. Він був родом з Київщини, оженився дуже пізно, маючи під 70 років, і мав лише одну дочку Ганну, яку видав за Діомида Ковиньку, возного Пирятинської сотні. (Авт.).
73. «Краткая л(е)топись Малыя Россіи съ 1506 по 1776 годъ»… і т.д. СПб., 1777. (Авт.).
74. Як ми чули, Видавниче товариство «Друкарь» заходиться коло видання збірника цих віршів під редакцією одного з її родичів Миколи Костіївича Зеровенка, який також пише вірші. (Авт.).
75. Григорій Ничипорович Таволга в кінці XVII в. був Лубенським полковим єсаулом (АЮЗР, XVIII, 683). (Авт.). Покликаючися на праці Лазаревського й Стороженка, Г.Гаєцький датує перебування його на цій посаді 1688-1707 роками (Gajecky George. The Cossack Administration of the Hetmanate, Vol. Two. Cambridge, Mass., c 1978. P. 409).