Список малюнків і паперів, що було їх вкладено до «Діаріушу» 1918 р.

№ 1

1. Диплом (?) Сергію Єфремову від Академії «Вагабунди» 27 березня 1920 р. [13]

2. Портрет «Посмертная голова Лупи Юдича Грабуздова».

3. Рисунок – Портрет П.Зайцева роботи Лесючевського [14]. Головка в кубістичному характері з надписом: ВЛ 1919.

4. Лист від Секції Мистецтва до Г.Г.Павлуцького з приводу доповіді його про працю Шміта – рукою Модзалевського писаний.

5. Протокол засідання пленума Academiae Vagabundae 29 березня [1920 року].

6. Портрет-шарж Г.Г.Павлуцького пером на круглому шматку паперу.

7. Карикатура-портрет «Лентавроцький» на пам”ять Діаріушу дарю мой портрет».

8. Портрет Г.І.Нарбута олівцем (з перев”язаною щокою), підпис: «Б.Рерих 19 мая 1919» [15].

9. Акварель Нарбута «Вукозлод».

10. Акварель Нарбута з серії «Вукозлод» – будинок розлітається від блискавки, що летить від зірки.

11. Акварель Нарбута з серії «Вукозлод» – «Вукозлод возстановляється 30 мая».

12. Акварель Нарбута з серії «Вукозлод» – в трьох баштах В.Н.Ханенко, серце, прободеное стрілами, й чемодани [16].

13. Малюнок тушшю з серії «Вукозлод» – Св.Георгій побиває Дадикина [17].

14. Портрет (?) чоловіка в ріст ззаду – диригента, завідувача Відділом музичним Міністерства Наросвіти. Ініціяли «ВЛ» (Лесючевський).

15. Портрет (?) невідомого – рисунок олівцем й чорнилом на папері в клітку.

16. «Меню вечері нарочитої на пошану 89-х роковин з дня народження зацного пана Лупи Грабуздова» [18].

17-18. Вирізки з газети «Трибуна» з карикатурами [на] гетьмана Скоропадського й митрополита Антонія.

19. Запрохання друковане на «Розмову товариську» з приводу видруковання «Нашого минулого» [19].

20. Запрохання друковане Вадимові Модзалевському на роковини Лупи Грабуздова. 27 березня 1920 [20].

21-28. Вісім примірників друкованого меню вечері нарочитої на пошану 89 роковин з дня народження Лупи Грабуздова [21].

29. Промова В.Модзалевського на засіданні Братерства-Товариства біля брами св.Софії [22].

30. Лист В.Романовського до В.Модзалевського 1920 [23].

31. Вірш – Дадикину до серії «Вукозлод» з підписом «Лисец.»

32. Документ 1754 р. – підробка, зроблена Аргамановим про Лупу Грабуздова.

33. Повістка Нарбута на товариський обід між стор. 88-89.

№ 2. Вклейки не паґіновані

1. Лист Лупи Грабуздова від 28.VІІІ – 1918 р. до Павла Зайця на 2-х листах поштового паперу між стор. 42-43.

2. Лист Ждановича Якова [24] 30.VІІІ – 1918 р. на 2-х листах між стор. 44-45.

3. Портрет акварельний Грабуздова 28.VІІІ – 1917 р. «Грабуздовий» між стор. 46-47.

4. Похорон Грабуздова, акварель, між стор. 48-49 [25].

5. Картка Павла Зайцева на картоні між стор. 48-49.

6. Запрохання до Нарбута від редакції «Нашого Минулого» на вечірку, між стор. 52-53.

7. Обгортка І-го числа «Нашого Минулого», відбитка між стор. 52-53.

8. Карикатура-силует «Нарешті» – В.Модзалевський і П.Зайцев, між стор. 54-55.

9-10. 2 карикатури – силуети на вихід «Нашого Минулого» – «Нарешті» між 2-ма аркушами білого паперу й стор. 54-55.

11. Сім марок-грошей по 40 шагів справжніх і фальшованих, стор. 61.

12. Одбиток великої печатки Академії Мистецтв, стор. 62.

13. Силует Багалія з автографом, стор. 64-65.

14. Портрет-карикатура Г.Нарбута, роблений його учнем, стор. 68.

15. Силует П.Зайцева, між стор. 72-73.

16. Записка ректора Огієнка на клаптику паперу, між стор. 74-75 стор. [26]

17. Акварель – меч і герб в вінку, між стор. 76-77.

18. Порожній шматок синього паперу з слідами наклейки, між стор. 76-77.

19. Вирізка з газети про арешт П.Зайцева, між стор. 76-77.

20. Посвідчення Онацького Євгена [від] Мін.[істерства] Освіти 1918 р. 7.ХІІ, між стор. 78-79.

21-22. Копії 2-х учотних карточок Євгена Онацького, між стор. 78-79.

23. Акварель-проект колони на Софійській площі у Київі, між стор. 80-81.

24. Лист К.Широцького «Братіє понеже убо…» на 2-х аркушах, між стор. 80-81 [27].

25. Малюнок «Пес мочащий», між стор. 80-82 [28].

26. Силует В.Модзалевського з автографом, між стор. 96-97.

27. Силует С.Таранушенка з автографом, між стор. 100-101 [29].

28. Меню на вечірку в честь Грабуздова між стор. 120-121.

№ 3. «Діаріуш» з 127 стор. тексту.

16-го лютого 1926 року за дозволом академика С.Єфремова тимчасово на виставку творів Г.Нарбута для передачі до Всеукраїнського Історичного Музею ім. Т.Шевченка одержав рукописний «Діаріуш» з ста двадцяттю сімома (127) сторінками тексту й малюнки в тексті, з двадцяттю вісьмома нумерами вставок, згідно з вищенаведеним описом № 2 і, крім того, 20 окремих додатків за вищенаведеним описом № 1. Д.Щербаківський.

P.S. Не одержав №№ 1, 4, 5, 17, 18, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30. Д.Щербаківський

Вищезазначені речі, за винятком перелічених в Post-scriptum”і, здав: Д.Щербаківський

Прийняв: Секретар Комітету по влаштуванню посмертної виставки творів Нарбута. Ф.Ернст. [30]

Київ, 2 березня 1926 року.

Примітки

13. Як свідчить Федір Ернст, коли смертельна хвороба прикувала Нарбута до ліжка, він приробив до нього

«якусь дошку – на взірець тої, що вживають по пральнях для прасування білизни – й малював напівлежачи. Ці останні речі, як і диплом Єфремова, як і медальйон з Грабуздовим – створені ним на цій дошці» (Ернст. С. 83).

Єфремовський диплом виконано було до 89-х роковин з дня народження… Грабуздова. Реконструюючи сценарій цієї вечірки, Федір Ернст пояснив:

«Врешті піднесли С.О.Єфремову, з нагоди його ювілею (дійсної причини зборів), великий, латинською мовою складений диплом на звання «магістра шляхології» – бо вчені українські, як відомо, ведуть свою генеалогію від «мандрівних дяків». Цей диплом разом з медальйоном Грабуздова – остання робота Нарбутова. Текст диплому дописував учень його, Лесь Лозовський» (Ернст. С. 84. Репродуковано його: Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 31).

Та продовжимо традицію цього суто українського жарту. Як згадував Федір Вовк, предка Павла Чубинського, що оселивсь у Борисполі, було атестовано в одному з старих актів «persona ignota et vagabunda» (особа невідома, схильна [чи охоча] до мандрів). Драгоманов переінакшив цей вираз на «persona praeclara… sed vagabunda» (особа преславна, але схильна до мандрів; Волков Ф. П.П.Чубинскій: Отрывки изъ личныхъ воспоминаній // Украинская жизнь. 1914. № 1. С. 60). Що ж до вечірки 1920 року, то на прохання Нарбута Василь Кричевський виконав з цієї нагоди екслібрис Єфремова. У проштемпельованих ним книжках, що перейшли після арешту їхнього власника до Всенародної бібліотеки України, бібліотечні працівники цей екслібрис-штамп акуратно вирізували (!). Такі віконця траплялись мені у примірниках «Русского библиофила» й по інших виданнях, – їх легко впізнати за розміром і співвідношенням сторін.

14. Лесючевський Володимир Іванович (7 березня 1898, Чернігів – 26 лютого 1942, Ленінград) – музейник, мистецтвознавець. Навчався в Петербурзі у ґімназії Лентовської. З лютого 1919 року був членом Спілки художників м.Києва. З 1919 до 15 жовтня 1921 року завідував секцією охорони пам”яток старовини й мистецтв, зав. секцією образотворчого мистецтва і зав. музеєм при відділі народної освіти в Ніжині. З 1 грудня 1920 до 15 жовтня 1921 року викладав малювання у Ніжинській школі № 29. У листопаді 1924 року закінчив факультет суспільних наук Ленінградського університету. У 1921-31 роках працював у Російському музеї. Автор праць про змійовиків та вишгородський культ Бориса і Гліба (повідомлення І.Г.Спаського у листі до мене від 28 жовтня 1978 року).

15. На посмертній нарбутівській виставці 1926 року експонувався цей рисунок Бориса Реріха й сангіна – у три чверті ліворуч, у робочій блузі (С. 149. №№ 5-6). Цікаві відомості про автора подав на допиті 1 листопада 1936 року Антін Харченко:

«Вопрос: – Как Вами был организован нелегальный уход в Польшу? Ответ: – С поддельными документами [в конце 1921 года] я отправился в погранполосу, в Волочиск, где с помощью одного крупного контрабандиста Геймана перешел границу. В организации ухода за границу мне содействовал работник «Днепросоюза» Рерих Борис Константинович. […] Незадолго до меня таким же путем переправился в Польшу упоминавшийся мною Коваль Владимир», (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 50543 ФП / кор. 1201. Т. 1. Арк. 38).

16. У каталозі 1926 року Ф.Ернст описав цю річ точніше: «Герб Ханенків (в середній башті В.М.Ханенко, в лівій – пронзене серце її племінниці, в правій – за чемоданами Г.К.Лукомський)». Туш, акв. (С. 104).

17. Федір Ернст роз”яснює цей запис:

«На чолі Всеукр.[аїнського] ком.[ітету] образотворчого мистецтва став на той час Дадикин – випадкова людина, що не мала певного відношення до мистецтва. Дадикин з великим підозрінням ставився до всіх підвладних установ та кваліфікованих робітників і часто ставив такі вимоги, які перешкоджали нормальній праці. Наприклад, 30 березня 1919 року Дадикин, побачивши Нарбута, запропонував через нього раді академії обрати професором скульптури свого приятеля, М.Ф.Ярушка. Відповідь – в 24 години (не пізніше 3 годин дня 31 березня). Одним з пам”ятників двохмісячної діяльности Дадикина явилось фактичне закриття Української Академії мистецтв, через те що він на початку квітня запропонував Академії Мистецтв звільнити помешкання, яке було призначене для школи. Хай майбутній історик Академії докладніше розповість про цю справу. А наш читач – хай уявить собі Нарбутів настрій, коли всі майстерні було зачинено, майно – мольберти, табуретки, меблі, картини – звалено на горищі, студентство безпорадно метушилось, бігаючи від одного професора до другого. 22 квітня комісією Наркомоса діяльність Дадикина було викрито, і його було усунено. […] Академія так і лишилась без помешкання» (Ернст. С. 75).

18. Запрошення й меню експонувалось у пам”ятковому відділі нарбутівської виставки 1926 року (С. 153. № 119-120). Текст меню опублікував Павло Балицький:

«Закуски розмаїтиї: Пашкет a la Кокодій. Печінка нарбутівська. Холодці заячі з часником. Вінегрет друкарський. Печеня ювілейная a la Грабуздов. Ласощі радянськиї. Напої: Солодуха ректорська. Спотикач грабуздовський. Горілка ніковськая. Озвар пріорський. Кваснеє з клюкви редакторське». Він же й прокоментував цю пам”ятку: «Вважаю за потрібне подати пояснення до страв цієї своєрідної кухні. Пашкет – паштет. Кокодій – це жартовливе інтимне прізвище одного з присутніх, печінка нарбутівська – його власна хвора печінка, через яку він незабаром і упокоївся; холодці заячі з часником – сатира на Зайцева, повна тонких нюансів, що для незнайомого з життям гуртку не будуть вповні зрозумілі; вінегрет друкарський – зрозуміла сатира на «Друкаря»; солодуха ректорська – себто Нарбутова; горілка ніковськая – себто Ніковського; озвар пріорський – цебто з Пріорки, де тоді жив один з неодмінних співучасників усіх цих подій; кваснеє з клюкви редакторське – знов-таки тонка сатира на Зайцева – редактора «Нашого Минулого» (Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 57).

19. В.Міяковський згадував: «Імпрези гуртка рядилися в старовинні українські бароккові форми. Модзалевський стилем ХVІІІ сторіччя складав запрошення і програму […]» (Міяковський. С. 212).

20. «Мосц(і)вий пане, нам велце ласкавий приятелю й особливий доброд(і)ю, В прийдучую дасть ли Бог? дочекати суботу од числа на дат(і) положоного постановилисьмо бенкетом літератським 89-ті роковини з дня народження славетного піити, зацного пана Лупи Грабуздова, з урочистостю належною одзначити, которій акт розпочатися має о годині по заході сонця 9-ій, скінчитися ж о 9-ій ранку на провулку Георгієвському в домі ч. 11, пом. 3. О що по-друге и по-третє повідомивши і звиклий наш приятельський уклон в ласку вашмосць пана заславши, ласці неодмінній і приязні вашмосці пана ся залицяючи, зостаємо вашмосці м’пану во всім зичливиє брати і слуги поволниє. В Києві, Року Божого 1920-го Місяця Березоля в 24-й день».

Містить примітку:

«Для сонливих NB: Бд(і)ніє бенкетноє всенощноє одправуючи рач, пане добродію, вдома добре виспатися: куняти-бо й позіхати незвиклою єсть річчю в товаристві персон зацних. Ут(і)кання ж до схід сонця з бесіди товариської – господарі превратно витлумачити можуть: якоби шлунку хворобу якую од страв бенкетних зазнаную (З недрукованої книжки Л.Грабуздова «Теорія і практика бенкетування товариського»)» (ННБ. ІР. І. 12034; Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 57).

21. Федір Ернст розповів про вечірки, що влаштовувались у Нарбута, незважаючи на його важку хворобу: «Остання одбулася 27 березня 1920 р. Це були –

«89-ті роковини з дня народження зацного пана Лупи Грабуздова». Як зараз пригадую це свято. Зібралось щось понад 20-30 чоловіка. Читали досліди з генеалогії й біографії Лупи, з його творчости, присвячені йому поезії. […] Нарбут сидів в своїм урочистім жупані на широченній канапі карельської берези й весь сяяв, весь тремтів від щастя. На шиї його висів допіру кінчений медальйон – мініятюрний портрет Лупи Грабуздова – чорний на золотім полі. Ставили пародію на постановку Молодого Театру, при чім актори ламали руки й завивали замогильними голосами. Мене Нарбут змусив одягтися в жіноче вбрання й танцювати якогось дикого вальса» (Ернст, 84-85).

Балицький писав дослівно те саме: «Нарбут увесь сіяв, був щасливий, але то був останній промінь» (Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 57). Василь Кричевський записав свої спомини улітку 1928 року, вже після виходу в світ ернстівського каталога, і у нього теж вийшло дуже схоже:

«Мені й досі живо уявляється той веселий з ріжними витівками й переодяганням вечір. Ніковський, Зайцев, Зеров сипали дотепами й експромтами. Юр.Ів. не вставав з дивана, але не одставав від других, жартував і сміявся з нами». (№ 2. С. 18).

Вже перебуваючи на еміґрації, інший з присутніх тоді діячів, Володимир Міяковський, уточнював:

«Пам”ятаю другі сходини, коли Павло Іванович [Зайцев] імітував деклямаційну манеру артистів «Молодого театру». Загорнутий в біле простирало, він талановито провів якусь тут-таки зімпровізовану сцену, копіюючи дикцію і жести провідних акторів». (Міяковський. С. 212)

Як розповідав той же таки Ернст,

«в три години Нарбута поклали спати, але гості не розходились до самого ранку. А ввечері другого дня занесено було до «Діаріуша» останній запис – ухвалу про заснування в Георгіївськім заулкові музею імени Грабуздова й обрання директора музею. «Діаріуш» скінчився…» (Ернст, 85).

Досі доля «Діаріуша» була відома лише з усної традиції. У нещодавно опублікованому листі В.Міяковського до Александра Бенуа, що датується 1950 роком, читаємо:

«Сам я имел счастье принадлежать к тому литературно-художественному кружку, который собирался вокруг Нарбута и В.Модзалевского в 1918-1920 годах в Киеве. Я был последним хранителем знаменитого «Діаріуша», блестяще иллюминован[н]ого Нарбутом и взятого в НКВД в 1929 г. при обысках в Украинской Академии Наук в Киеве» (Білокінь С. Георгій Нарбут за часів «перестройки» та незалежності // Слово і час. 1996. № 2 (422). С. 23).

До речі, щодо цих вилучень важливе свідчення лишила нам перша Нарбутова дружина Віра Павлівна Лінкевич. 26 січня 1944 року, на перегляді трьохсот нарбутівських творів у Львові, вона підкреслила, що багато Нарбутових праць його київського періоду – часу найбільшого творчого піднесення, коли мистець брав безпосередню участь в українському державотворенні, –

«по смерті мистця були конфісковані НКВД, ніби для музею, а насправді знищені» (Наконечний Євген. Юрій Нарбут // Нова Україна: Часопис для евакуйованих. Вінниця, 1944. 6 лютого. Ч. 3 (459). С. 3).

22. Міяковський кинув у своїх споминах про Зайцева: «Один відлам гуртка, що створився навколо Модзалевського в тяжкий для нього час, мав назву «Біля брами Софії» (Міяковський. С. 212), але хто входив у цей відлам, чому він утворився, який характер мала його діяльність, – не роз”яснено. Можливо, це було те саме, що доволі таємнича, досі не роз”яснена «дев”ятка» – ще один гурток, що сформувався 1919 року в нарбутівському помешканні. Юхимові Михайлову належали три Нарбутові ескізи – емблеми для членів групи, де рукою Г.І. було записано імена: Михайлів, Чапківський, Нарбут, Бурачек, Курбас, Семенко, Модзалевський або Зеров, Козицький або Степовий, Ернст (Ернст. С. 109-110. №№ 479-481). Докладні спомини про цю «дев”ятку» залишив Юхим Михайлів, який назвав таких його членів: Нарбут, Михайлів, Тичина, Семенко, Чапківський, Курбас, Козицький. До цих сімох – ініціативної, мовляв, групи – збирались «закликати Ф.Ернста і ще одного з чотирьох інтересних кандидатів: В.Модзалевського, М.Зерова, Я.Степового або М.Бурачека» (Михайлів Юх. Фрагменти спогадів про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1926. № 3 (12). С. 48). Сходини відбувались то в Михайлова, то в Нарбута. Михайлів, принаймні невдовзі, 1928 року, мешкав неподалік – на Стрітенській, 10, пом. 1 (Наука и научные работники СССР, Часть VI. Без Москвы и Ленинграда. Л., 1928. С. 260).

23. Віктора Олександровича Романовського мені пощастило ще застати, і він охоче відповідав на мої запити. Мав він жахливий, зовсім уже старечий, почерк, тому свої листи диктував. А що мешкав у Ставрополі, де українською диктувати було нікому, то часом міг хіба що приписати: «Романовський рука власна» або, як-от іншим разом, за два-три тижні до смерті: «Опять я диктував свого листа російською мовою, а годилося б писати українською. Ви бачите мій лихий почерк…» 21 жовтня 1970 року В.О.Романовський писав мені:

«У меня сохранились шутливые приглашения на вечеринки после выхода каждого номера исторического журнала. Когда буду разбирать свои архивные бумаги, найду эти приглашения и Вам их пришлю. Там есть и меню ужина, который посвящен был художнику Нарбуту».

А в уже цитованому січневому листі він розповів коротко і про цей самий історичний журнал, в якому сам друкувався:

«Вообще левобережные украинцы моего времени отличались от общего направления в политике своей связью с русской культурой. В этом было их собственное направление, отличное от теории Грушевского. Журнал «Наше минуле» и был основан как противовес изданиям Грушевского. Там были и Модзалевский, и Нарбут, и Жданович, Багалей и Таранушенко, о котором Вы писали в последнем письме».

На жаль, 16 лютого 1971 року Віктор Олександрович помер, і до запрошень руки в нього не дійшли. Я одержав від нього разом п”ять листів, і багато, багато сюжетів лишились, на жаль, не розкритими.

24. Жданович Яків Миколайович (18 березня 1885, с. Хрінівка Городнянського пов. Чернігівської губ. – 5 квітня 1953, Москва) – архівіст. Навчався в Полтавському кадетському корпусі (закінчив 1905) та Київському військовому училищі, звідки був виключений за зв”язки з Б.Жаданівським. У 1908-09 співробітник Чернігівської вченої архівної комісії, 1909-13 – архіву конференцій петербурзької Академії наук, у 1913-14 – секретар комісії та редакції видання «История Академии художеств». Брав участь у влаштуванні відділу «Малоросія» на виставці «Ломоносов та Єлизаветинська доба» (1912). Опублікував матеріали про перебування Т.Шевченка в Академії мистецтв (1914). У 1917-18 головував у комісії для збирання архівів Південно-Західного й Румунського фронтів. За гетьмана був архіваріусом у Військовому міністерстві (Справочна книга Армії й Фльоти. К., 1918. С. 8). Завідував охороною палаців та музеїв південного берега Криму («ОХРИС Наркомпроса Крыма»). У 1921-23 на пропозицію Дм.Багалія рятував бездоглядні архіви Чернігівщини. З 1923 один з організаторів Центрального архівного управління СРСР. Навесні 1918 року одружився з Ганною Олександрівною Ліндфорс (Галею; 1885 – 1937), племінницею Софії Русової. У Києві жив на Володимирській, 99, помешкання 2 (С.Русової; ННБ. ІР. ІІІ, 32640). Написав спогади про Нарбута й Модзалевського.

25. Звістка про смерть П.Грабуздова справді з”явилась у київській газеті «Відродження». Федір Ернст розповідає:

«І ось в Діаріуші, поруч з газетною вирізкою, ціла панорама на розгорнутім аркуші – «Великий похорон Грабуздова». Не знаю, чи посідає українське мистецтво ще другий подібний твір, де було б стільки веселого й одночасно злого гумору в цих постатях псаломщика з корогвою, дяка, що реве басом, регента, що картинно розмахнувсь камертоном над своїм нечисленним хором, щупленького попа й безутішних літератів, що під осіннім дощем ідуть за труною славного піїти» (Ернст, 73). Ориґінал датувався 31 серпня 1918 року.

26. 22 жовтня 1918 року датується грамота Нарбутової роботи (туш, гуаш) «Українська Державна Академія мистецтв до Українського Державного Університету в Кам”янці-Подільському». Зберігалась у Кам”янець-Подільському ІНО, експонувалась на виставці 1926 року (С. 110. № 494). Нарбут їздив на відкриття університету, – його можна бачити у кінохроніці.

27. «Прийшла осінь 1918 року. – розповідає Федір Ернст. – Поразка Німеччини на західному фронті призвела до кінця окупації України й змусила уряд Скоропадського змінити орієнтацію на Антанту. При владі – однині вже цілком одверто – опинились свідомо чорносотенні російські елементи. Не легко було на це дивитись людям, що щиро були віддані українській революційній справі. Нарешті, повстання поклало край комедії гетьманства. «Злодія вже скинуто!» – занотовано в Діаріуші 15 грудня. Радісний Нарбут, одержавши віншування з цією подією від К.В.Широцького й захопившись висловленою в листі ідеєю увічнення, вміщає в Діаріуш малюнок. «Пес мочащій» стоїть на Софійськім майдані та відповідно поводиться з атрибутами гетьманства й доброволії» (Ернст, 73).

Василь Кричевський згадував:

«В один із своїх візитів до нас Юр.Ів. пояснив, наприклад, що в карикатурі «Пес мочащій» він вивів добре знайомого нам всім археолога, що любив відогравати роль політичного діяча» (Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 2. С. 17). У нарисі історії роду Грабуздових В.Модзалевський, згадуючи Силантія Іудовича Грабуздова, що помер 1729 року, зауважує:

«Але кілька років тому назад один з наших археологів знайшов на Княжій горі мощі «Силувана», носився з ними, й після певної експертизи, зробленої пекарськими попами, мощі ці стали ісціляти хворих на шлунок» (Арк. 8-9).

В колі Нарбута й Модзалевського іншого археолога, який, крім того, ще мав би відношення до Княжої гори, окрім директора міського музею Миколи Федотовича Біляшівського, не було. Тим-то безпідставні намагання П.Білецького зв”язати персонажа нарбутівської композиції з Симоном Петлюрою виглядають непереконливо й наївно. Див.: Георгій Нарбут за часів «перестройки» та незалежності // Слово і час. 1996. N 2 (422). С. 21-23.

28. Як згадував Микола Бурачек, «коли скинуто було «Павлушку», Г.Ів. відзначив цей факт прекрасною карикатурою «пес мочащий», де занотував ту саму колону з українським тризубом, яку збудовано було за рисунком Г.Ів.» (Бурачек М. Спогади про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 97). У листі до Федора Ернста від 14 квітня 1926 року Яків Жданович наполягав на тому, що Нарбут не встиг створити головні свої речі, адже прожив лише 34 роки: «Пес» – это одна из его забав, час работы. Похороны Грабуздова – тоже час-полтора рисовал при мне и моей жене с хохотом, шутками и т.д.» (ІМФЕ. Ф. 13-3. Од.зб. 69. Арк. 15 а).

29. «Напередодні мого виїзду Нарбут заходився робити мій портрет і назавтра вже він подарував мені їх два – один тушем на ватманськ.[ому] папері з поміткою «Г.Н. 29.V.1919» і другий вирізаний з чорного паперу і наклеєний на золотому фоні. В Діаріуші, як довідуємося з праці Ф.Л.Ернста «Г.Нарбут. Посмертна виставка творів». К., 1926, вміщено ще третій мій сильветний портрет, зроблений акварелею» (Таранушенко Стефан. Згадка про Г.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 107).

Наприкінці 1970-х років Таранушенко надумав передати свій портрет до ДМУОМ. Навчений життєвим досвідом, він вважав, що в одному місці не можна зберігати кілька примірників одного й того самого, тому запропонував мені вибрати один примірник собі. Я узяв портрет, вирізаний з паперу.

30. У щоденнику Ернста знаходимо запис від 2 березня 1926 року: «Приймання від Щербаківського Діаріуша й инших речей від ВУАК, складання актів» (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 7. Арк. 8).