Діаріуш Лупи Грабуздова

Сергій Білокінь

«Своєрідним інтимним доповненням офіційної сторони життя редакційного гурту», – так принаймні вважав Павло Балицький, – став «Діаріуш» і його головний герой Лупа Грабуздов.

«Тоді ж, – розповідав Кричевський, – Юр.Ів. показав мені старовинний перстень з сердоліковою печаткою, що його було куплено на подільському базарі. На печатці, крім алегоричного рисунку й девізу [«Бог моя надеж[да,] он мне помога[ет]»], виґравірувано було прізвище «Л.І.Грабуздов». Нарбутові вподобався й безграмотний девіз, і чудернацьке прізвище, і він впевняв нас, що бачить цього Грабуздова як живого. За його словами, це повинен би бути старий дідич, дивакуватий провінційний холостяк. Пізніще Юр.Ів. з приятелями в славнозвісному «Діаріуші» одвів цій курйозній, видуманій ним фіґурі почесне місце й оточив її різними витівками й дотепами» [113].

Повну й точну назву манускрипту навів у своїй класичній, присвяченій Нарбутові праці Федір Ернст:

«Діаріуш подій звичайних і наглих, в помешканню велможних пана Голови Архивного Вадима Модзолевського і пана Кунштпрофесора Юрія Нарбута трапляючихся, а також визитацій особ поважних і зацних запис в собі маючий Року Божого 1918 серпня 10 розпочатий у Київі».

Уся ця «петроградська» братія, що гуртувалася тепер довкола журналу,

«хутко більшала і далеко виходила за межі петербурзького сепаратизму. Уся вона, захоплена старовинним українським життям 17-18 ст., щодня товклася в Модзалевського на очах Нарбутових, який і сам починає брати в ньому найретельнішу участь. Кольоритну українську старовину, що культивували тут з ініціятиви найбільш «Голови Архівного» [Вадима Модзалевського] – швидко підхоплюють Нарбут і Зайцев, і зараз-таки підносять решті «особ зацних» у своєрідно спрепарованому веселому вигляді. […] Зрозуміло, що коли в самому журналі Нарбут себе яскраво не виявляв, то в Діяріуші для цього винахідника розмаїтого штукарства був повний простір» [114].

Грабузовські сюжети трактуються в літературі здебільшого в неповажному гумористичному плані. Початок цьому поклав чи не Микола Бурачек:

«В особі Лупи Грабуздова, – констатував він, – висміювався той дрібний український хуторянин, що залишився на 5-10 десятинах землі з шляхетськими документами в шкатулці, той дрібний напівголий український шляхтич з породи різних Пищи-Мух, Мартинів Боруль і т.п. Дворянські традиції, дворянська пиха, давно померлі сентенції, авторитетність тону і зітхання по «старим добрим часам» – все це в Грабуздівській епопеї засуджено безповоротно в блискучих, яскравих формах дотепного молодого жарту. Візьміть портрет самого Лупи Грабуздова, хіба цей юмор не дорівнюється самому Гоголеві? А підпис: «рукою вла…»? І десь Нарбут бачив, десь він знав такі типи. Може, в Глухові, а може, й в самій своїй родині?» [115]

Нарбутові друзі добре розуміли вартість «Діаріуша» як історико-культурної пам”ятки. У часи денікінщини, – згадував Василь Кричевський, –

«в кімнаті у Д.М.Щербаківського постійно «спасався» хто-небудь із колишніх його учнів та дехто з нарбутівського гуртка, кого денікінці переслідували за більшовизм. Навіть «Діаріуш» перекочував до нас для більшої безпечности й повернувся на Георгіївський заулок лише після повороту радвлади. Як дорогоцінний раритет ми бережно переховували «Діаріуш», переглядаючи вечорами карикатури й шаржі Юр.Ів., гумористичні вигадки й незрівнянні дотепи, що їх витворили побільшости колективно Зайцев, Модзалевський та Нарбут». (№ 2. С. 17).

Але у ставленні до свого героя з боку Модзалевського чи Нарбута прочувається щось інше. Не скороминущим легким жартом проходить образ Лупи Грабуздова через їхню свідомість.

«Я прекрасно пам”ятаю дві мої розмови з Г.І.Нарбутом. – каже Микола Зеров. – […] Друга розмова – пізніша – розпочалася з питання про збірник пам”яти згаданого уже Лупи Грабуздова, який гадало, в дуже обмеженій кількості примірників, випустити видавництво «Друкар». Планувалися статті про рід [116], життьову та літературну кар”єру Лупи, спогади про нього, його мемуари, вірші, наукові твори. Нарбутові мала належати вся графічна сторона видання: обкладинка, заставки й кінцівки, портрети Лупи, силуети його приятелів (спеціяльно для того кожний з учасників збірника мусів фотографуватися на профіль в майстерні Аршеневського) і т.д.» [117].

Василь Кричевський теж пригадував розмови кінця 1919 – початку 1920 року, присвячені

«проектованому тоді виданню «Українського Портрета» й сатиричній «грабуздівській монографії», Розподіляли статті, обговорювали деталі видань. Нарбут мріяв видати ці книжки так, щоб усе до останньої літери було художньо виконано, й бідкався, що немає відповідного паперу й друкарських фарб. […] Якось у їдальні в себе за чаєм накидав він рисунки для «Діаріуша». Це був грабуздівський будинок з бароковою, чудернацьки покрученою статуєю перед ним. […] Мене він попросив зробити interieur”а до цього грабуздівського «палацу» задля «монографії» грабуздівської» [118].

Статті й вірші Лупи Грабуздова, розпорошені по тодішній київській, пізнішій закордонній львівській періодиці, всі ще не зібрані. Про те, що вони не такі вже й безневинні, свідчить хоча б фейлетон «Обід з предопродкомдивом», на зміст якого склався опис маразматичного застілля з більшовицьким вискочкою, якому дев”ятилітній «вундеркінд»-скрипаль грає «Інтернаціонал»:

«Мішин витягнувся в струнку, вип”ятив груди й стояв, як заворожений, закативши помутнілі очі, з блаженною усмішкою на червоному й спітнілому п”яному обличчі…

Скрипка замовкла.

Предопродкомдив відразу якось розм”як і, звернувшись до вундеркинда, гикаючи, прожабонів:

- Таварищ вундервуд! Сиграй камуністу… ппахаронний марш.

І вундеркінд заграв» [119].

Писав Лупа Грабуздов (Грабуздович) і вірші, створивши зокрема цикл пародій на тодішніх українських поетів. Ось два твори, присвячені Павлові Тичині:

1

Ось так – янголятко,

А так – потерча,

Голоднеє, голе:

- Дай калача!

На печі – баба,

За піччю цвіркун,

В болоті жаба:

Кум,

Кум!..

Навколо – комуна,

А космос – в душі,

Че-ка ж над ухом:

– Бреши,

А пиши!

Ось там – Соловки,

А тут – пайок,

І в серці зойки:

- Ой,

Ох!..

2.

Не джирчи так вахтанґово,

Так контрашовково!..

Люди гинуть депеушно,

А Тобі не душно?!

Од півночі грають грози, -

Морем ллються сльози,

А з Тобою ось на лавці –

Червоноласкавці…

Ще заквітнуть наші рожі -

Прийдуть дні погожі!

Сором буде – все помітно:

Постишевоцвітно!.. [120]

Попри велику часову й просторову відстань, щось дуже суттєве для всієї нашої культурології зауважив у жартах нарбутівського гуртка і Яків Гніздовський, причому в ситуації дуже відповідальній, – там, де він окреслював окремішність і ориґінальність цілої української культури. Один із визначніших графіків української еміґрації, він постарався підібрати бінарні опозиції між українською культурою і явищами західноєвропейськими, і про нарбутівського Лупу Грабуздова згадав ні де інде, як саме серед таких сутнісних прикладів:

«Два цілком інші ґрунти, на яких не може прийнятися та сама рослинність. На Заході трагізм – у нас ґротеск. Там Енеїда – в нас її пародія, там Мефістофель – в нас Гоголеві «Старосвітські дідичі». Врешті на Заході Марінетті з його революційним мистецьким маніфестом – в нас Нарбут з ґротесковою постаттю Лупи Грабуздова в його «Діяріюші» (приблизно в той самий час і серед обставин, які не менш від часів Марінетті повинні були силувати на рішучу переоцінку)» [121].

Тут уже задумаєшся, чи справді такий уже випадковий для українських контекстів образ цього «неслужащого дворянина»?

Грабуздівський перстень існував реально, – в цьому ніхто не сумнівався. Його дивакувате прізвище насправді не вигадане, так само як і ще більш дивацький гербовий девіз. Текстуально той самий, тільки трохи скорочений, утятий («Бог моя надежда») належав також А.Філософову [122]. Якийсь «Грабуздов» існував, як бачимо, насправді, причому в різних іпостасях. Один з ідеологів грабуздівської епопеї [123] Вадим Модзалевський підкреслив, що, «очевидно, предки живуть в нас, і ми живемо в них». Тож об”єкт висміювання існував і ззовні, як окремий персонаж, і всередині кожного з них, як гідний сміху інгредієнт, як їхня дурнувата тінь, якої неможливо позбутися.

Треба зауважити, зрештою, що київські нарбутівські жарти – це лункий відгомін його веселощів петербурзьких. Адже й там, у промерзлій вогкістю «Північній Пальмірі» він жив стилево цілком інакше, аніж понурий і трагічний інший геніальний українець – Гоголь. На відміну від останнього, Нарбутове перебування в Петербурзі було насичене веселим сміхом. Зіставляючи цих двох петербурзьких українців, Євген Маланюк знайшов у біографії одного з них «прямолінійну й незграбну втечу за кордон, що ускладнила і без того складне його життя», тоді як «Нарбут надзвичайно талановито і дотепно здолав у Петербурзі жити, сказати б, «чужоземцем» не лише в просторі, а й у часі». Легко й погідно знайшов він форму самозаховавчого маскараду, обравши собі маску шляхтича 1820-30-х років. Він «начісував» собі скроні, носив спеціально проектований стрій тодішнього денді і навіть способом розмовий усмішкою робив враження людини інших часів. Нарбутівські містифікації випливали з його органічної любові до різнородности живого життя й протистояли мертвотності імперської централізованої монотонності. Втілення його життєвого ідеалу якраз і було українським національним відродженням. «Вдарив 1917-ий рік, і всі петербурзькі маски Нарбута полетіли на бік» [124].

Оповідаючи про «Діаріуш», не можна не згадати про іншу книжку – «Реестръ шести знатнымъ особамъ, героическій юрналъ Гербов(е)дъ шестого октября девятьсотъ дв(е)надцатаго года учредившимъ, съ показаніемъ герба и способностей каждаго» (СПб., 1913). Це далекий прототип «Діаріуша», реальне малотиражне видання, що складалось із справдешніх гербів шости приятелів-геральдистів – Сергія Трійницького, Владимира Чемберса, Осипа Шарлеманя, Владислава Лукомського, Єгора Нарбута й Армінія Фелькерзама. Справдешні герби, а під кожним із них – не менш автентична, виразна самохарактеристика, наприклад: «Нарбутъ, Егоръ Ивановъ, мазепинецъ, полку черниговскаго, Глуховской сотни, старшинской сынъ и гербовъ и эмблематъ живописецъ» [с. 11]. Але хіба це жарт – у лютому 1913 року, перебуваючи на теренах імперії, самотитулуватися мазепинцем? Проф. Олександер Оглоблин на основі таких деталей реконструював цілу ідеологію нашого мистця [125], адже це справді не жарт, а зовсім інший жанр – це радше стиль людини.

Багато складніший дореволюційний прототип міститься в датованому 28 березня 1934 року листі до Олексія Петровича Новицького від Ф.А.Ґоловіна [126]:

«Помнишь ли ты карикатуру работы художника Нарбут – «Похороны земского дела Московской губернии»? Она висит на стене в моей комнате. На ней в силуэтах изображены гласные и губ[ернская]. управа, в похоронной процессии. Впереди на белом коне гр. Уваров, за ним, стоя на подножке двухколки, Рихтер разбрасывает можжевельник, далее губ.[ернский] предвод.[итель] Базилевский с камертоном в руке идет впереди хора певчих (Глебов, Грузинов, Ломакин, Гучков, Тучков), затем с фонарем в руках шагает Бартенев, за ним несут гроб Самарин, Ильин и бар. Черкасов, в гробу покоятся доклады губ.[ернской] управы, под ними сияет ст.[атья] 87 Осн.[овных] законов, гроб прикрыт манифестом 17 окт.[ября] с позднейшими искажениями его, а за гробом идет управа (я, Чесноков, Хмелев) в сопровождении своих единомышленников (Шипов, Щепкин, кн. Долгоруков, Мартынов, Столповский, Мазинг). Всего 21 человек. Из них 19 умерли (в том числе двое расстреляны: Щепкин и Долгоруков), один пока жив (это я) и один под вопросом (я не знаю, жив ли Ильин, гласный Подольск.[ого] у.[езда] из крестьян). Вот что значит дожить до 67 лет. Я никогда не хотел дожить до старости, а теперь на опыте убедился, что быть стариком далеко не весело».

Опис цієї композиції приголомшує схожістю до «Великого похорону Грабуздова», що не був тоді, як писався цей лист, себто 1934 року, навіть репродукований як слід. Разом з тим, вражає цілковитий брак будь-яких біографічних зв”язків Нарбута з жодним персонажем московського «похорону», що начебто висів у Ґоловіна на стіні. Як пояснити цю дивну схожість і ще дивовижнішу відддаленість Нарбута від твору, доки не буде розшукано саму цю річ, не берусь.

Нарис історії роду Грабуздових у прихованому вигляді містить реєстр авторського колективу, точніше, – принаймні коректніше – того трагічного творчого середовища, де цей образ виник:

Павло Балицький. Книгознавець. Репресований.

Григорій Голоскевич. Мовознавець, автор нормативного словника української мови. Репресований, покінчив життя самогубством.

Федір Ернст. Історик мистецтва. Репресований, розстріляний.

Сергій Єфремов. Літературознавець. Репресований.

Микола Зеров. Літературний критик, перекладач, поет. Репресований, розстріляний.

Володимир Міяковський. Архівіст, історик. Репресований. Еміґрував.

Вадим Модзалевський. Генеалог, архівіст, історик. Помер 1920 року.

Георгій Нарбут. Графік. Помер 1920 року.

Андрій Ніковський. Літературний критик. Репресований.

Вячеслав Прокопович. Історик, політичний діяч. Еміґрував.

Віктор Романовський. Історик. Репресований.

Григорій Саливон (Тисяченко). Помер 1927 року.

Павло Тичина. Поет. Помер 1967 року.

Данило Щербаківський. Мистецтвознавець, музейник. Покінчив життя самогубством.

Тоді, у 1918-20 роках, вони ще не знали, як все обернеться. Своїми веселими жартами вони розраховувалися з українськими недомаганнями, що відступали в минуле, з надією чекали на краще.

Збереглося кілька спогадів, що описують побут нарбутівського гуртка. Наприклад, у не опублікованому з якоїсь речі некролозі Данило Щербаківський розповідав:

«З”єднавши в своїй особі першорядний художній талант з адміністративним хистом і надзвичайно простою і веселою удачею, Г.І. скоро привабив до себе симпатії не тільки студентів Академії, але і взагалі художніх кіл Києва. Його приватне помешканнє на Георгіївському переулку зробилось осередком, куди сходилось і де гуртувалось найбільш живе, молоде й талановите, що було тоді на київськім художнім обрії. Вмісті з милим, завжди привітним В.Л.Модзалевським, повним життєвої енергії метким і остроумним П.І.Зайцевим Г.І. був ядром цього гуртка, в якому уміли серед кипучої безупинної праці над любимою справою весело сміятись, заносячи в «Діаріуш» пригоди українського Кузьми Пруткова – Грабуздова і з простим безпосереднім відношеннєм до життя брати від нього його радощі. […] Бувало… на Георгіївському переулку… вечером в великій вітальні напівтемно. На стінах неясні силуети старих портретів; м”яко виступають світлі лінії меблі корельської берези на тлі синіх обоїв. В.Л.Модзалевський (покійний; він жив у Г.І.), стомившись після наукової праці, награє на піаніно улюблену арію веденецького гостя з «Садко». О.Соловій (теж зараз уже покійний) наспівує «щедрий вечір», другі про щось балакають; стоїть гомін. Двері в сусідню їдальню розчинені, і там, стоячи і низько зігнувшись над великим столом, Г.І. кінчає обгортку для чергового видання. Біля нього на підлозі – дітвора, Данько й Маринка возяться з цяцьками. Ні крик дітей, ні спів, ні музика йому не перешкоджають, він тільки бадьоро й весело перекидається словами то з дітьми, то з гостями» [127].

Навесні 1919 року за телеграмою Наркомосвіти до Києва навідався харківський мистецтвознавець Стефан Таранушенко [128]. Оселившись у свого давнього знайомого Вадима Модзалевського, він зблизька спостерігав за внутрішнім життям цього гостинного дому:

«Вечорами й у свято, – згадував він у листопаді 1926 року, – двері мешкання Модзалевського й Нарбута, як то кажуть, не зачинялися. Це був один з центрів мистецького й наукового життя Київа. Робітники науки, архівісти, музеїсти, журналісти, художники, студенти – ось головний контингент відвідувачів симпатичного культурного осередку на Георгієвському завулку. Тут панувала атмосфера веселого, жартовливого, а воднораз і дуже серйозного відношення до всіх виявів українського культурного життя» [129].

Примітки

112. Зеров Микола. Мої зустрічі з Г.І.Нарбутом // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 102. На багатогранності, неоднорідності Нарбутового товариства акцентував і В.Міяковський: «Гурток Модзалевського-Нарбута складався з найближчих до них обох друзів -- науковців, письменників, малярів і музик» (Міяковський. С. 212).

113. Кричевський. С. 57. Історію Лупи Грабуздова вперше оповів історик мистецтва Федір Ернст, зробивши при цій нагоді й опис «Діаріуша» (Ернст Ф. Георгій Нарбут. С. 71-73. Пор.: ІМФЕ. Ф. 13-4. Од.зб. 426 а. Арк. 37-39). У Нарбутових паперах зберігся писаний рукою Модзалевського текст, який можна атрибутувати як чернетку до «Діаріуша». Цей уривок допомагає скласти уявлення про загиблу пам”ятку:

«26 серпня. Бачив випадково (крізь двері) сердитого пана Зайця [Зайцева]: шпурляв службові папери майже так, як Крич-Евський – сицильянок (див. стор. 20)… Був з Юраскою Нарбутенком в засіданні Комісії, що виробляє українські ордени. Головував п.Грабуздов або його близький родич. Між иншим, він пропонував давати орден «Відродження», наприклад, тому, хто «изобрететъ какой-нибудь сверх-радій», а про жовто-блакитну ленту для нього казав, що ці дві фарби добре «домінірують» між собою!.. Праця комісії йде хутко. Грабуздов сподівається, що ми виробимо ордени, які цілком будуть відповідати демократичній Україні. [Далі почерком напівосвіченої літньої людини:] Так. Лу[па] Гра[буздов. Приписка:] С подлиннымъ верно – Гончаренко» (НХМ. Ф. 1. № 89).

114. Балицький Павло. Спогади. С. 53-54.

115. Бурачек Микола. Спогади про Г.І.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 95.

116. Жартівливий нарис історії роду Грабузових пера В.Модзалевського зберігається в Інституті рукописів ННБ ім. В.І.Вернадського НАН України (І. 12034).

117. Зеров. С. 104. Зеров опублікував тут свою елегію «На умолчаніє мелниці фамілної» (С. 104-105). Як згадував В.Кричевський, на ювілеї Єфремова

«Тут же обговорювалося складання Грабуздівської монографії. Крім сміхотворно-урочистих ювілейних промов, туди мали увійти жартівливі біографії-розвідки про кожного учасника ювілейної вечірки: про Нарбута, Модзалевського, Щербаківського, Зайцева, Ернста і др.» (Ч. 2. С. 18).

118. Цього інтер”єра він нарисував до єфремовського ювілею.

119. Грабуздов Л. Обід з предопродкомдивом // Громадське слово. К., 1920. 14 травня. № 5. С.

120. Грабуздович Л. У кривому дзеркалі // Назустріч. Львів, 1934. 15 квітня. Ч. 8. С. 4.

121. Гніздовський Яків. Малюнки; Графіка; Кераміка; Статті. Нью-Йорк: Пролог, 1967. С. 65-66.

122. Иваскъ У.Г. Описаніе русскихъ книжныхъ знаковъ, Томъ І. С. 298.

123. Яків Жданович кинув: «Грабуздов – Вадим, а не Егор, Вадим всю свою жизнь был таким – Нарбут ему подошел» (ІМФЕ. Ф. 13-3. № 69. Арк. 16 а).

124. Маланюк Євген. Неповторний // Українська дійсність. Берлін, 1944. 10 березня. Ч. 8. С. 2.

125. Оглоблин Ол. Нарбут – мазепинець // Арка. Мюнхен, 1948. Лютий. Ч. 2. С. 9-11.

126. Ґоловін Федор Александрович (21 грудня 1867, Москва – 10 грудня 1937), голова 2 Державної думи, міністр Тимчасового уряду, масон. Ув”язнений 1921 року, вдруге – 1937 року. Розстріляний. Див. про нього: Платонов Олег. Терновый венец России: Тайная история масонства, 1731-1996. Изд. 2, испр. и доп. М.: Родник, 1996. С. 348. З цим листом мене познайомила тодішня власниця архіву Новицького нині покійна М.І.Вязьмітіна.

127. Щербаківський Дан. Пам”яти Нарбута // Науковий архів Інституту археології НАН України. Ф. 9 Д.Щербаківського. № 218. Арк. 3, 5.

128. 1933 року був репресований, перебував на будівництві під”їзних колій Байкало-Амурської маґістралі.

129. Таранушенко Стефан. Згадка про Г.Нарбута // Бібліологічні вісті. 1927. № 1 (14). С. 107.