Арешти
Сергій Білокінь
Успішне турне Ерріо пройшло на тлі не лише масового голоду на селі, а й терору по містах. Після арештів Якова Струхманчука (1 лютого 1933 року) [820], Бориса Пилипенка (25 лютого) [821], Анатолія Носова (лютий) [822] та Івана Врони (13 липня) – 31 серпня 1933 року нарком освіти В.Затонський здійснив “чистку” Дніпропетровського музею і зняв з посади його директора Дмитра Яворницького, який очолював його протягом 31 року [823]. Пояснювалось це просто: “Дніпропетровський музей являє собою організацію, що здійснювала ворожу буржуазно-націоналістичну та клерикальну роботу” [824].
9 вересня у Ленінґраді забрали україніста Бориса Крижанівського, з яким П.Потоцький, як пригадуємо, зустрічався [825]. 14 жовтня було ув’язнено директора харківського (столичного на той час) Музею українського мистецтва Стефана Таранушенка. Діставши 5 років ИТЛ, він потім перебував на засланні в Курську й Астрахані. 23 жовтня 1933 року, пішовши вранці у видавництво Академії, не повернувся додому Федір Ернст: його теж арештували [826]. Ернста було вивезено з України, й більше він до неї не повернувся. 1942 року його розстріляли в Уфі.
31 жовтня 1933 року в Пітері забрали Івана Спаського. Він одержав 5 років таборів, які відбув повністю у БАМЛаґу [827]. 26 листопада забрали й за кілька років розстріляли Федора Шміта.
У листопаді було арештовано Василя Дубровського. Разом з Таранушенком і Дубровським в одній справі проходили інші харківські музейники. Це були Дмитро Гордєєв (арештований 10 жовтня) [828], Олег Поплавський (15 жовтня) [829], Всеволод Зуммер (21 жовтня) [830], Олена Нікольська (21 жовтня) [831], бібліограф Ярослав Стешенко (загинув на Колимі) [832]. 8 листопада в районі Ахалциха у прикордонній смузі затримали співробітника харківського Музею українського мистецтва, Таранушенкового учня Павла Жолтовського [833]. Незабаром його відпровадили до Харкова з документами про “нелегальний перехід кордону” [834].
У Києві 22 листопада 1933 року було ув'язнено іншого заслуженого музейника й пам’яткоохоронця – Костянтина Мощенка (мешкав у 24 корпусі Лаври, кімн. 57) [835].
9 грудня 1933 року був заарештований колишній директор, а на час арешту науковий співробітник Вінницького історико-побутового музею Ґустав Вольдемар Брілінґ [836].
1933 року, а потім ще раз, 29 березня 1938 року було заарештовано наукову співробітницю Музею (Кабінету) антропології ім. Хв.Вовка Лідію Шульгину (Тартаковську). Її розстріляли 28 квітня 1938 року, разом з Ніною Загладою [837].
Поки довколишнє життя тривало, наче нічого не трапилось, слідчі мордували закріплених за ними в’язнів, провадячи з ними нескінченні нічні розмови й вигадуючи з одержаних прізвищ і реалій якісь свої, дикі комбінації. Для цього мали на руках «орієнтіровки». Після цього вони примушували нещасних авторизувати те, що в них відтак виходило й що могло оскаржити тих, хто ще лишався на «волі». Так, 13 січня 1934 року у протоколі допиту Д.П.Гордєєва з’явилось таке:
«В Киеве был наиболее мощный блок музейных к-р ячеек при Лаврском музейном городке (Куринный, Шугаевский, Мощенко, Моргилевский [838], Потоцкий, Новицкая [839]).
В Музее искусств ВУАН к-р работу проводил Гиляров и Вязьмитина.
В сельхоз-музее – Спасская.
В Историческом музее им. Шевченко Эрнст, Пилипенко, Мощенко» [840].
Лише в цьому протоколі перелічено 11 душ. Дехто з них уже сидів, кілька музейників було арештовано згодом. Крім Моргілевського (помер за німців – 1942 року), Новицької та Вязьмітіної, більшість названих уночі 13 січня 1934 року рано чи пізно опинилась у в’язниці. Для цього службовці ГПУ розмножували цей і подібні йому витяги з протоколів і розкладали їх у відповідні теки. Справи-формуляри, “дела оперативной разработки” (ДОР) – а їх було нагромаджено з величезним запасом, – лише чекали на сиґнал. Так чи інакше, в архівах ГПУ відклались документи, потрібні для оскарження одинадцяти видатних вчених, які уже є або будуть в енциклопедіях, а за ними десятків, сотень і тисяч інших.
Я листувався й навідав у Ленінграді Дмитра Григоровича Чукина (1909 – 1978), учня С.Таранушенкового. На моє прохання він написав спогади про Харків і свою роботу в Музеї українського мистецтва. Я знав, що він сидів. Тепер знаю, що 26 жовтня 1933 року слідчий написав йому до протоколу й примусив Дмитра Григоровича підписати такий текст:
“Для этой цели было решено на местах создать повстанческие ячейки, под видом легальных кружков при краевых и районных музеях, которые официально назывались кружками «Друзья музея».
Постановление об организации таких кружков было вынесено еще в свое время І-ым Всесоюзным музейным с’ездом, который происходил в Москве зимой 1930-32 г.
Создавшаяся политическая обстановка на Украине зимой этого (1933! – С.Б.) года диктовала как можно скорее использовать указанное постановление для повстанческих целей организации» [841].
Як на те, 5 листопада 1933 року старший уповноважений КОУ ГПУ Спіноза провів трус у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка, причому “среди прочего имущества, не имеющего музейной ценности (заодно провів і експертизу! – С.Б.), обнаружил 12 единиц вполне годного нарезного оружия” [842]. Технічний працівник музею Д.Галян пояснював, що в роки т.зв. громадянської війни співробітники Вукопмису Федір Ернст, Антін Середа, Юрій Красицький та інші звозили до музею речі з помешкань, що лишились без господарів. Серед них була і зброя, здебільшого старовинна. У 1924-25 роках музей уже передав партію непотрібної, сучасної зброї київській міліції.
У винувальному висновку проти Костянтина Мощенка Спіноза написав, що в такий спосіб перейняті повстанчими настроями контрреволюціонери нагромаджували зброю.
Арешт кожного з перелічених музейників став справою часу.
В одному з капітальних видань часів незалежності терор, спрямований проти українських мистецтвознавців, потрактовано звужено [843]. У “Зводі пам’яток” статтю про Михайлівський Золотоверхий монастир підписано іменами шести авторів. Зараз уже не просто уточнити, хто конкретно писав відповідний уступ. Але тут сказано, що арешт провідних мистецтвознавців – киян Ернста й Макаренка та харків’янина Таранушенка – пояснюється бажанням влади запобігти протестам громадськості з приводу руйнування Михайлівського монастиря.
Примітки
820. Бачинський Євген. Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908–1950 // Нові дні. Торонто, 1952. Жовтень. Ч. 33. С. 28-29; Нестуля О.О. Київський крайовий інспектор // Репресоване краєзнавство. С. 267-272.
821. Пилипенко Борис Кузьмович (16 липня 1892, Чернігів – 3 листопада 1937, Сандормох) – музейник, графік.
Завідував відділами Чернігівського та Всеукраїнського соціального ім. Артема у Харкові (з лютого 1926) музеїв. Підготував бібліофільське видання “Ксилогравюри Чернігівського держмузею” (Чернігів, 1925. 50 прим.) У жовтні 1927 від музею ім. Артема відокремився Харківський історико-художній музей, куди він і перейшов. З 1 листопада 1928 вчителював на Чернігівщині. З весни 1929 працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка. Один з керівників АХЧУ. Ув'язнений 25 лютого 1933 (звільнений 11 травня), ще раз 20 квітня 1935. 21 квітня 1935 написав „заяву” нач. окремого відділу НКВД УСРР, у якій повністю зізнався й „роззброївся” (Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 245-246). Став перед “судом” разом з М.Зеровим, П.Филиповичем, Марком Вороним та ін. Перебував на Соловках. У 1936-37 роках на сцені соловецького театру у його оформленні йшла п'єса М.Поґодіна “Аристократи” (режисер Лесь Курбас). До річниці жовтневого перевороту 3 листопада 1937 у Сандормосі були розстріляні Марко Вороний (Ленинградский мартиролог, 1937-1938. Том 3. СПб., 1998. Іл. 162), Микола Зеров (Іл. 165), Лесь Курбас (Іл. 169), Борис Пилипенко (Іл. 179) та Павло Филипович (Іл. 181). Пор.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. №№ 48570 ФП. Том 4; 49438 ФП; ІМФЕ. Ф. 13-3. № 82. Арк. 1-2).
Див.: Нестуля О.О. Мистецтво було його мрією // Репресоване краєзнавство. С. 238-244;
Верба Ігор. Пилипенко Б.К. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 255-256).
822. Маньківська Руслана. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1997. № ½ (4/5). С. 264.
823. Ситник А.А. Слово про «Запорозького характерника» // Репресоване краєзнавство. С. 158.
824. Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 2. С. 159. Спадкоємиця «запорізького характерника» Н.Ладижинська 7 липня 1936 писала до місцевого обкому, що в межичассі у музеї змінилося п'ять директорів, але жоден з них не налагодив роботи. Більшість набраних до музею співробітників не мали не лише фахової освіти, а й відповідного стажу роботи.
825. Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 233.
826. Білокінь С. Щоденник Федора Ернста як пам'ятка української культури 1920-30-х років // Північне Лівобережжя та його культура ХVІІІ – початку ХХ століття. Суми, 1991. С. 49; Його ж. Щоденник Федора Ернста про діяльність Ґосторґу та пограбування українських музеїв // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 2. К., 2002. С. 35-53. (= Збірка наукових праць на пошану […] Ярослава Івановича Дзири); Його ж. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини у 1920-1930-х роках: Публікація текстів // Пам’ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 61-137.
827. Хранитель Эрмитажа: Сборник воспоминаний и научных статей к 100-летию со дня рождения И.Г.Спасского (1904-1990). СПб.: Гос. Эрмитаж, 2004. С. 6, 21, 32-34, 65.
828. Олтар скорботи; Гордіїв Д.П. // Київська старовина. 1995. Травень-червень. № 3 (312). С. 96.
829. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 148. З Олегом Цеславовичем Поплавським ми трохи листувалися. Я одержав від нього два автобіографічні листи – від 27 лютого і 1 квітня 1974. Познайомився я з ним випадково. Читав сусідкам Н.Геппенер – “гоголівським старушкам” з общини св.Марії Магдалини о.Анатолія Жураковського Ернстову статтю “Герострат з Конотопу” (Пролетарська правда. 1927. 3 серпня. № 174 (1787). С. 2), коли раптом одна з них, Н.Я.Коробко, вигукнула: “Олежка!” Стаття була про нього, а Наталія Яківна, як виявилось, була його родичка. У сімдесятих роках Олег Поплавський жив у Сибіру, в Анґарську. Дж.: Побожій Сергій. "Необхідно пожертвувати честю" // Сумська старовина. 1998. № 3/4. С. 55–60; Кіяшко Любов. Поховання Кирила Розумовського в Батурині // Інститут української археографії. Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 9. К., 2002. С. 184-190.
830. Зуммер Всеволод Михайлович (15 вересня 1885, с.Тальне Уманськ. пов. Київ. губ. – 16 грудня 1970, Остер) – мистецтвознавець, проф. (1924). Його папери я перевіз із Остра до рукописного відділу ЦНБ АН УРСР. Дж.: Парнис Александр Ефимович (род. 18 апреля 1938). Заметки к теме "Вячеслав Иванов и Александр Иванов" // Вячеслав Иванов и его время / Сергей Аверинцев, Роземари Циглер (Ред.). Frankfurt am Main, etc., 2003. S. 293-305; Мусаева У.К. Подвижники крымской этнографии (2004). С. 37-38, 79-80, 122-124; Кочубей Ю.М., Циганкова Е.Г. Орієнтальне мистецтвознавство в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст.; В.М.Зуммер (1885-1970). К., 2005. С. 38-301.
831. Побожій Сергій Іванович. Олена Нікольська: Портрет на тлі тоталітарної доби // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 116-123.
832. Див.: Білокінь С. Видатний український бібліограф Ярослав Стешенко, 1904-1939 // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64.
833. Жолтовський Павло Миколайович (25 листопада 1904 – 30 серпня 1986, Львів) – мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (1981). Маю 10 його листів 1968-1981.
834. Побожій С. Олена Нікольська. С. 122.
835. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61277 ФП / кор. 1604. Арк.?
836. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 80-84; Том 2. Арк. 48 – 49 зв.; Кот Сергій Іванович (нар. 1958). Дослідник подільської старовини // Репресоване краєзнавство. С. 191-198; Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 2. С. 161.
837. Борисенко Вал. Нариси з історії української етнології (2002). С. 60.
838. Моргілевський Іполит Владиславович (12 вересня 1889, с.Радовка, тепер Оренбурзьк. обл. [14 червня 1889, ст. Абдуліно Самаро-Златоустівської залізниці?] – 7 грудня 1942, Київ) – історик архітектури, член-кор. Академії архітектури СРСР з 1941.
Закінчив Київ. політехн. ін-т (1917). Викладав у київських архітектурному, художньому (з 1922), політехнічному та інженерно-будівельному ін-тах, з 1923 професор. У ВМГ з 1 жовтня 1926. З листопада 1927 до лютого 1928 перебував у відрядженні в Константинополі, де зфотографував численні пам"ятки візантійської архітектури, улітку 1928 – на Кавказі. У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як завідувач фондом архітектури зі ставкою 275 карб. (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 50). Розробив методику архітектурних досліджень давньоруських споруд, яку опротестовувала Н.Полонська-Василенко (Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 153).
Праці: "Київська Софія у світлі нових спостережень" (1926), "Спасо-Преображенський собор у Чернігові за новими дослідженнями", "Успенська церква Єлецького монастиря в Чернігові" (обидві – 1928).
Літ.: Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25, 70;
Пастернак Яр. Археологія України. Торонто, 1961. С. 22, 610, 631;
Асеев Ю.С. И.В.Моргилевский // Строительство и архитектура. 1980. № 8. С. 30;
Мезенцева Г. Дослідники археології України. С. 183;
Мистецтво України: Біогр. довідник. К., 1997. С. 422;
Геппенер-Лінка Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко. С. 148, 171. Фото: Пам’ятки України. 2003. Ч. 1-2 (138-139). С. 147.
839. Новицька Марія Олексіївна (31 серпня 1896, Москва – 12 грудня 1965, Київ) – мистецтвознавець, музейник, археолог. Дочка акад. Н. Учениця Д.Щербаківського. У 1924-28 науковець Всеукраїнського музейного містечка. З 1925 аспірантка катедри мистецтвознавства у Харкові, потім – у Києві. З 1 лютого 1928 працювала у Всеукраїнському музейному містечку, де завідувала відділом тканин і шитва. На матеріалах цього фонду написала працю про гаптування XVII-XVIII ст.
Див.: Шудря Євгенія Стефанівна (нар. 1941). Подвижниці народного мистецтва: Біобібліогр. нариси. Зошит 1. К.: АНТ, 2003. С. 45-46;
Студенець Наталя. Марія Новицька: Життєвий шлях і наукова діяльність // Студії мистецтвознавчі. Ч. 3 (11). К., 2005. С. 103-114.
840. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61277 ФП / кор. 1604. Арк. 16.
841. Там само. Арк. 17. Автор праць „Виставка „Мистецтво Радянської України”: Каталог” (Х., 1930), „Василь Касіян” ([Х.:] Рух, 1931) та ін. 1930 у його помешканні (Харків, вул. Котляревська, 46) жив І.Г.Спаський (Лепехина Е.В. Формирование научных интересов И.Г.Спасского в конце 1920 – начале 1930-х годов // Хранитель Эрмитажа: Сборник воспоминаний и научных статей к 100-летию со дня рождения И.Г.Спасского (1904-1990). СПб.: Гос. Эрмитаж, 2004. С. 78, 80). Разом із Щепотьєвою Чукин, вважалося, належав до Таранушенкової "шкілки" (так хтось висловився, – чи не Хвиля). 20 січня 1958 В.М.Зуммер писав Спаському: "Чукин прислал мне открытку: "Мои странствия кончились. Собираюсь к пенатам, но толком не решил – в Лгр или в Харьков. Через месяц письмо уже не застанет меня в Воркуте" (лист у моєму архіві). Мені Чукин казав, що після звільнення з Таранушенком не мав більше жодних контактів. Він не пояснив тоді, яка тому причина, а я, зрозуміло, не розпитував. Тепер це стає менш-більш ясно. Маю 22 листи Дм.Гр. 1974-78.
842. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61277 ФП / кор. 1604. Арк. 11 – зв.
843. Дегтярьов Михайло та ін. Михайлівський Золотоверхий монастир // Звід пам'яток історії та культури України. Київ. Кн. І, ч. ІІ: М – С. К., 2004. С. 673.