Соціалістичний вандалізм
Сергій Білокінь
Починаючи десь із середини перебудови, українські історики почали завзято надолужувати згаяний час. Делікатно кажучи, все, що друкувалось від часів розгрому школи Грушевського [858], потребує серйозних корективів, досить подивитись перші й останні абзаци навіть найкращих робіт, що друкувались під большевиками. А якщо відверто, це великою мірою макулатура. Відтворення давнішої історичної традиції (десяті-двадцяті) не завдало багато труду, – вона була близька до традиції органічної. Тож ті самі десяті-двадцяті роки у загальних рисах ми вже менш-більш уявляємо. Натомість тридцяті роки документально досі не простежені. До речі, відтворення років п’ятдесятих-вісімдесятих завдасть неабияких труднощів уже в найближчому майбутньому.
Наприкінці глухих 1970-х років великого резонансу набула стаття про вандалізм у журналі “Москва” [859]. 22 жовтня 1979 року Федір Пилипович Максименко – другий мій великий учитель, – оглядаючись де-не-де на перлюстрацію, писав:
“Статтю Ив.Белоконя в “Москве” прочитав. Справляє сумне враження, коли згадаєш, чого натворили у 1930-х рр. в Києві (Михайлівський монастир, Великий Микола, Братський монастир – обидва якраз витвори москвитина Іосифа Старцева, нарешті Лавра…). Я пригадую, що якийсь герой з тих, що в січні 1918 р. брали Київ, в своїх мемуарах в “Літопису революції” з насолодою згадував, як вони з-за Дніпра “садонули” кілька разів у Велику лаврську церкву, як у 1934-35 роках голова Київської міськради Петрушанський (здається, Ісаак Борисович [860]) у “Пролетарській правді” давав комусь інтерв’ю, що вони зруйнували багато церков і будуть йти цим шляхом і далі… Пригадуєте, як П.Г.Тичина писав:
Що там горить: архів, музей?
А підкладіть-но хмизу!..
(Псалом залізу, ІІІ).
До речі, чи не знаєте Ви, в яких мемуарах (чи прокурора, чи адвоката) говориться про пожежу ЦН Б-[иблиоте]ки й про процес підпалювача [861]? У “Истории Ц[ентральной] Науч.[ной] б-[иблиоте]ки” про це жодного слова немає…” [862].
Події 1934-36 років вкладаються у загальний контекст перетворення Києва на столицю УСРР – відповідно до тих процесів, що відбувалися в усьому СРСР. У конкурсному проекті реконструкції Москви (1932) французький архітектор Ле-Корбюзьє запропонував знести майже всю історичну забудову й на розчищених теренах спорудити нове місто. На першому Всесоюзному з’їзді совєцьких письменників 1934 року делегат московського метрострою (казали навіть – “Метробуду”!) Коробов хвалився як переможець:
“Снят Охотный ряд, нет Хитрова рынка, нет Китайгородской стены, нет Сухаревки, нет той старины, за которую многие цеплялись, той старины, которая нам мешала переделывать Москву старую в Москву социалистическую. Некоторые цеплялись за эту старину. Наш испытанный руководитель, Л.М.Каганович, инициатор нового архитектурного оформления Москвы, – дал отпор этому сопротивлению, и китайгородские камни, камни “Сорока-сороков” мы загнали в наши туннели и заставили служить делу социализма” [863].
Так само передбачалося зруйнування святинь тисячолітнього Золотоверхого Києва. Було знищено Михайлівський Золотоверхий монастир 1108-1113 років, Василівську (Трьохсвятительську) церкву 1183 року, Георгіївську церкву 1744-52 років, собор Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) 1132 року, Петропавлівську церкву поч. ХVІІ ст., Воскресенську церкву другої пол. ХVІІ ст., Братський Богоявленський монастир 1690-х років, Військово-Микільський монастир 1690-х років, Борисоглібську церкву 1692 років, Микільський Пустинний (Слупський) монастир 1715 року, церкву святих Костянтина і Єлени 1730-х років, Грецький монастир св. Катерини 1739-41 років, Петропавлівську церкву на Куренівці 1759 року, Всехсвятську церква на горі Щекавиці 1782 року та інші храми [864]. За підрахунками Руслана Кухаренка, у 1934-37 роках всього було знищено разом 69 київських храмів [865]. А «Мартиролог утраченных культовых сооружений Православной Церкви в г.Киеве в годы борьбы против религии», що його склав Александр Анісімов, містить 150 позицій [866]. Це зрозуміло тепер, – у винувальному висновку (1946) в справі Поліни Кульженко зазначено:
“В апреле 1942 г. она написала и опубликовала антисоветскую статью “Церкви, зныщени (sic) большевиками в Киеве”, в которой клеветала на советскую действительность и указывала, что большевики, якобы (sic), уничтожили в гор. Киеве 12 церквей, имевших большое национально-историческое значение” [867].
Кульженко була ув’язнена 31 серпня 1946 у Лаврському гуртожитку (корпус № 19). Відбула в таборах 8 років 5 місяців і 11 днів. Реабілітована 2 червня 1997 року, вона померла у Костромі [868].
У ці роки загинула й знаменита панорама „Голгофа”, відкрита 10 січня 1902 року на Володимирській гірці (у 1908-14 роках перебувала в Харкові, – у 1912 у її приміщенні експонувалась панорама В.Коссака та Ю.Фалата “Березіна”). Її автори – німецькі художники К.Фрош та Й.Крігер, предметний план виконав київський художник С.Фабіанський). Архітектор, що виконав проект самої будівлі, – В.А.Римський-Корсаков [869]. Діаметр будівлі 32 м, розміри полотна 93,8 х 12,9 м [870]. Не утруднюючи себе покликами на джерела, новітній історик К.Третяк розповідає: „До 1934 р. полотно панорами було сильно пошкоджене, знищений предметний план. Сам павільйон теж знаходився у напівзруйнованому стані. Після знесення „Голгофи” холст порізали, звернули в рулони й перевезли до Лаври…” [871]. 1934 року з Володимирської гірки панораму було перевезено до Успенського собору. Зберігся спогад очевидця, київського журналіста Василя Федоровича Малакова (1902-1988), про те, що зкручене у рулон полотно не проходило у двері Успенського собору, тому робітники почали довбати наличник. Таку сцену побачив і рішуче запротестував саме Павло Платонович Потоцький [872]. Дещо карикатурні деталі самого тексту насторожують, але його сюжетний стрижень міг мати реальну основу. Нарешті, О.О.Петровський розповідав мені, що перед війною в корпусі намісника у складеному вигляді панораму показував йому Чорногубов. Вона лежала в сухому приміщенні, – як він висловився, – “у порядку”.
Тим часом на тому самому місці розбудовували інше місто – соціалістичний Київ. Майже дослівно те саме констатував «інтурист» М.Плечко:
«Комуністи […] намагаються зробити Київ зразковим соціялістичним містом. Та соціялізація Києва має за мету передовсім цілковите зруйнування всіх історичних пам’яток княжого Києва (добре заховані тільки Золоті Ворота)» [873].
Що це жорстко й дослівно саме так і ніяк інакше, видно з тієї затятої боротьби, яку провадили большевики проти архітектури української. Ідучи за кон’юнктурою, професор Валеріан Риков писав:
“Перший пленум оргкомітету спілки радянських архітекторів України відмітив, що розрив між кількісними покажчиками і якісною стороною є наслідок, з одного боку, низької якості проектної і будівельної роботи і, з другого, наслідок помилок, допущених архітекторами і їх колишніми об’єднаннями. […] Націоналістичні ухили і прояви націоналістичної ідеології в архітектурі України відбились у намаганні прищепити до пафосу наших днів форми мертвого церковно-феодального стилю, відродити стиль гетьманщини XVII і XVIII століть. Реставратори церковно-феодального стилю запевняли нас, що українські церкви XVIII століття і дальших століть виявляють не ідеологію паразитичних класів, що пригноблювали селянство, а ідеологію всієї нації” [874].
Їм підходила будь-яка архітектура, навіть мавританська [875], а ще краще космополітична, аби тільки не українська.
Натомість у джерелах, передусім діловодстві ЦК КП(б)У, збереглися дані про потужне нове будівництво. Як і в наші дні, йшлося про надбудови та руйнування старих будівель і спорудження на їхньому місці нових [876]. Передусім це було цивільне й житлове будівництво, виконане в енкаведистсько-конструктивістських формах. 1935 року такі споруди зводили Наркомфін і Наркомгосп (Пироговська, 2/10), Наркомат здоров’я (ріг Мерингівської [Заньковецької] та Нової [Станіславського]), Держплан (Пироговська, 5 [-А] та К.Лібкнехта [Шовковична], 5), Партвидав (Леніна [Богдана Хмельницького], 21), Наркомос (Толстого, 15), ВУРПС [Всеукраїнська рада професійних спілок] (Радянська площа [Михайлівська], 5), Наркомторг (ріг Ворошилова та Гершуні [Ярославового валу та Олеся Гончара], 19-21), Головміліції (Рейтарська, 26) та Укркниготорг (Чудновського [Терещенківська], 11, надбудова) [877].
Під назвою “Соціалістичний Київ” на гарному папері з червня 1933 року виходив журнал, присвячений якраз цій самій реконструкції міста. На обкладинці двох чисел репродуковано проект “перебудови” святая святих Києва – Ярославового міста. Петро Юрченко [878], автор проекту, на якому урядова комісія зупинилась, запропонував знести не лише Михайлівський монастир, а й Присутствені місця і навіть Св.Софію [879]. Він був українець за походженням і помер уже в наші часи, 1972 року.
Коли ми згадуємо тодішній смерч, що змів старовинні храми багатостраждального Міста, перед нашими очима виникає постать чиновника, котрий безпосередньо керував цією сатанинською акцією, – постать голови київської міськради у 1934-36 роках Рафаїла Романовича Петрушанського [880]. Під керівництвом Косіора, Затонського та інших маріонеткових вождів, що діяли в свою чергу відповідно до вказівок московського Політбюра й особисто товариша Сталіна, виконував він їхні настанови «на місцях». Наприклад, збереглося звернення до Політбюра ЦК КП(б)У від 14 березня 1936 року, яке він написав разом зі своїм особистим приятелем – секретарем київського міськкому партії І.А.Саповим [881]:
«За генеральним планом реконструкції міста Києва, затвердженим ЦК КП(б)У, Володимирський собор і Десятинна церква намічені до знесення, як об“єкти, які не мають великої історичної цінності, – тому міськком КП(б)У і міськрада прохають дозволити приступити до розібрання зазначених церковних будівель» [882].
5 квітня 1936 року Сапов пропонував Постишеву й Косіорові знести дзвіницю Софійського собору разом з монастирською стіною, а також будівлі Братського монастиря, “який не має історичної цінності” [883].
16 вересня 1934 року Київська міська рада прийняла обов’язкову постанову “Про впорядкування кладовищ м.Києва” (підписав заступник голови міської ради Ґінзбурґ) [884]. На підставі цієї постанови було знищено неповторне аристократичне кладовище на Аскольдовій могилі [885]. Лаври поки що не руйнували. Успенський собор підмінували щойно за кілька років, на початку війни. Але українські музеї в Лаврі зачиняли й нищили.
Примітки
858. Заруба Віктор Миколайович. Розгром і нищення київської школи істориків Михайла Грушевського // Український історик. Ч. 110-115. 1991/1992. С. 147-168.
859. Белоконь Иван Андреевич (1912-2002). Память и красота // Москва. 1979. № 7. С. 150-173.
860. Насправді Рафаїл Романович.
861. Головченко Иван Христофорович. Ефрем Цибуля: [Очерк] // Головченко И. Милицейские были. К.: Молодь, 1974. С. 45-50.
862. Див.: История Центральной Научной Библиотеки Академии наук Украинской ССР. К.: Наукова думка, 1979. 226 (+ 2) с.
863. Первый Всесоюзный съезд советских писателей 1934: Стеногр. отчет. Москва: ГИХЛ, 1934. С. 346. Див.: Козлов В. 1927 год: Первый штурм московской старины // Архитектура и строительство Москвы. 1990. № 11. С. 24-27.
864. Див.: Пачовський Василь (1878-1942). Розвал храмів у Києві // Життя і знання. Львів, 1938. Ч. 4 (127). С. 116-118;
Каміненко В. Знищені пам'ятки українського мистецтва // Наші дні. Львів, 1942. Березень. Ч. 4. С. 9;
Кульженко Поліна Аркадіївна (1891-1982). Церкви, знищені большевиками в Києві // Нове укр. слово. К., 1942. 5 квітня. № 77;
Зеров Михайло Костянтинович (1901-1963). Разрушение культурно-исторических памятников в Киеве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с., 6 вкл. Підп.: Б.Микорский (укр. пер.: Микорський Б. Руйнування культурно-історичних пам'ятників у Києві в 1934-1936 роках // Український православний календар на 1956 рік. [St.Bound Brook, N.J, 1955]. С. 121-126);
Форостівський Леонтій. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес: Микола Денисюк, 1952. С. 12-19 ("Червона Москва руйнує Київ");
Килимник Степан (1890-1963). Зруйнування київських святинь // Віра й культура. Winnipeg, 1957. Листопад. Ч. 1 (49). С. 10-12; 1958. Січень. Ч. 3 (51). С. 17-20;
Гребля В. Нищення большевиками культурно-історичних пам'яток у Києві // Український самостійник. Мюнхен, 1959. Ч. 4 (414). С. 9-14 (передр.: Калєндар «Рідна нива» на звичайний рік 1961. Вінніпеґ: Екклезія, [1960]. С. 107-114);
Геврик Тит. Втрачені архітектурні пам'ятки Києва. Вид. 2. Нью Йорк, 1987. 64 с.;
Проценко Людмила Андріївна (1927-2000). Пам'ятки Києва, знищені у ХХ столітті [: Картосхема. К.: Картінформ, 1991];
Третяк Кирило Олегович. Київ: Путівник по зруйнованому місту. К.: Київ. ун-т, 1998. С. 25-89 ("Вакханалія 20-30-х");
Вечерський Віктор Васильович (нар. 1958). Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України. К., 2002. 594 с. (Київ – с. 39-99).
865. Руслан Кухаренко: «Гармония города на Днепре – гармония в наших душах…» // Столичные новости. 2001. 17-23 июля. № 27 (175). С. 10.
866. Анисимов Александр. Скорбное бесчувствие: На добрую память о Киеве, или Грустные прогулки по городу, которого нет. К.: Tabachuk Ltd., 1992. С. 223-237.
867. Архів СБУ. № 74305 ФП. Арк. 76.
868. Білокінь С. Гіркий спогад про Поліну Аркадіївну Кульженко // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 134-148.
869. Тимофієнко Володимир Іванович. Зодчі України кінця ХVІІІ – початку ХХ століть: Біогр. довідник. К.: НДІТІАМ, 1999. С.326.
870. "Голгофа" // Киевлянин. 1902. 11 января. № 11. С. 3; Петропавловский Виктор Петрович. Искусство панорам и диорам. К.: Мистецтво, 1965. С. 33-34.
871. Третяк Кирило. Київ: Путівник по зруйнованому місту. К.: Київ. ун-т, 1998. С. 79-80.
872. Малаков Дмитрий Васильевич. Как прятали панораму "Голгофа" // Зеркало недели. 2002. 3 августа. № 29 (404).
873. Плечко Максиміліян. Сучасний Київ: Вражіння самовидця // Наша культура. Варшава, 1935. Червень. Кн. 3. С. 185. Автор переказав київські чутки, що збиралися зруйнувати й Софійський собор.
874. Риков [Валеріан Микитович], Проф. (1874-1942). Високохудожню архітектуру – столичному Києву // Прол. правда. 1934. 3 липня. № 151 (3753). С. 3.
875. Саме тоді Риков з Олександром Кобелєвим добудували споруду державного банку (1902-05), яку спроектували той самий Кобелєв та Ол.Вербицький, – здається, це був єдиний випадок, коли будівельна гарячка пішла місту на користь (пор.: Гончаренко М. Практика реконструктивних робіт в Україні 1930-х років // Архітектурна спадщина України. [Том] І. К., 1994. С. 191).
876. Забудувати центральні частини міст: Пільги за надбудову нових поверхів: Постанова Екнаради УСРР // Вісті ВУЦВК. 1930. 24 січня. № 19. С. 4; Посилити забудову центральних частин міста: Постанова Економради УСРР // Комуніст. 1930. 1 лютого. № 31. С. 4.
877. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 16. № 12. Арк. 78.
878. Юрченко Петро Григорович (22 серпня 1900, с.Медвин Київської губ. – 23 червня 1972, Київ) – архітектор і мистецтвознавець. У 1928-41 викладач Київського художнього інституту. Дж.: Ненашева О. Доля братів – зодчих: (До 100-річчя від дня народж. П.Г.Юрченка) // Нар. творчість та етнографія. 2000. № 5/6. С. 124–127: фотогр.
879. Проект урядового майдану в Києві // Прол. правда. 1934. 22 жовтня. № 244 (3846). С. 3; 1935. 15 січня. № 13 (3915). С. 5; Юрченко П. Урядова площа в столичному Києві // Соц. Київ. 1934. № 5-6. С. 14-20; Хаустов Павло Прокопович (1882-1949). Проектування урядового центру УСРР у Києві // Соц. Київ. 1934. № 9-10. С. 11-17, 20; Його ж. Шляхи реконструкції // Прол. правда. 1934. 23 листопада. № 269 (3871). С. 2.
880. Петрушанський Рафаїл Романович (24 серпня 1895, Мелітополь – 1937) – сов. функціонер.
Син єврея-биндюжника. Член ВКП(б) з 1919. 1920 ув'язнений (служив начальником постачання пластунської бригади) "за незаконные реквизиции и превышение власти". 1924 зробив ставку на Троцького, під час всесоюзного з'їзду спілки будівельників разом з делегацією із 5-6 осіб відвідав його. На допиті 9-10 липня 1937 розповів оперуповноваженому Левіну:
"Во время этого посещения Троцкого я сказал ему, что киевский губс'езд союза строителей послал ему приветственную телеграмму и просил его послать нам ответ. Этот ответ я получил после выступления Троцкого на съезде и привез в Киев, где опубликовал его в печати – газете "Пролетарская Правда" (май 1924). Ответ Троцкого мною как председателем союза всячески популяризировался тогда среди строителей" (Архів СБУ. № 38037 ФП. Арк. 26).
1932 закінчив будівельний інститут у Москві. В анкеті записав, що за фахом [на будівництві московського метрополітену] працював два роки. У серпні 1933 приіхав із Москви, призначений заступником голови харківської міської ради. Займав цю посаду бл. 5 місяців. Був делегатом ХІІ з'їзду КП(б)У (січень 1934). З лютого 1934 голова київської міськради. Пленум Київської міськради 28 березня – 1 квітня 1937 увільнив його з цієї посади та вивів зі складу президії (ДАмК. Ф. р-1. Оп. 2. № 9659. Арк. 99 зв.). За ініціативою заступника голови Раднаркому УРСР І.С.Шелехеса очолив трест "Укрстройместпром" (вул. Шолом-Алейхема, 22). Арештований 2 липня 1937 (трус і арешт провів Д.В.Коновалов – пор.: Наше минуле. 1993. Ч. 1 (6). С. 60-64).
Рішенням виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 1 вересня 1937 страчений. Оскільки він зробив свою справу, згодом його реабілітували, 2 жовтня 1956 – навіть у партійному відношенні (ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 1. № 442. Арк. 29; Керівник столичної міськради: Чистка партії // Прол. правда. 1934. 17 серпня. № 189 (3791). С. 3; Андрієнко Ю. Велика Руїна // Наступ. Прага, 1942. 22 лютого. Ч. 8 (133). С. 4-5; 1 березня. Ч. 9 (134). С. 3-4). Його фото див.: Київ: Енц. вид. К.: Альтернативи, 2001. С. 439.
881. Сапов Іван Андрійович (1897, с.Хохольня Московської губ. – 2 вересня 1937, Київ) – компартійний функціонер.
Член ВКП(б) з 1917. 15 грудня 1934 президія ВУЦВК ухвалила настановити його на наркома внутр. торгівлі УСРР (Прол. правда. 1934. 16 грудня. № 288 (3890). С. 1). З серпня 1935 секретар Київського міського комітету партії. Ув'язнений 2 липня 1937. Рішенням виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР від 1 вересня 1937 розстріляний (Архів СБУ. № 36897 ФП. Арк. 92-97; № 38037 ФП. Арк. 21, 74-101, 156-165; ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31629 ФП / кор. 197. Арк. 92-101). Тв.: Сапов І.А. По-більшовицькому підготуватися до широкої торгівлі хлібом // Прол. правда. 1934. 17 грудня. № 289 (3891). С. 2.
882. Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 2. С. 179.
883. Там само. С. 180.
884. Прол. правда. 1934. 20 вересня. № 217 (3819). С. 4.
885. Див.: Проценко Людмила Андреевна. Некрополь Аскольдова могила в Киеве // Памятники культуры: Новые открытия: Ежегодник. Москва, 1989. С. 498-507.