Лист до Сталіна

Сергій Білокінь

17 квітня 1937 року, після виснажливих літ, коли його фонди було згорнуто й вони поволі нищились, відкрився нарешті музей українського мистецтва з відділами: 1) народного мистецтва, 2) живопису, ґравюри та скульптури та 3) художньої промисловості [948]. Експозиція складалась із семи відділів [949]. Історик Сергій Кот ствердив:

“Для кривавих 1930-х років концепція музею була абсолютно унікальною. Унікальною та актуальною по своїй масштабній змістовній суті вона залишається і сьогодні як певний ідеал методологічного підходу до побудови мистецької музейної експозиції. Державний Український музей поставив перед собою завдання комплексно показати історію мистецтва на теренах України як єдиний безперервний процес його багатотисячолітнього розвитку від кам’яного віку до сучасності. Тим самим експозиція музею за своїм загальним задумом концептуально спиралася на досягнення історичної школи М.Грушевського [950], яка на той час вже офіційно зазнавала переслідувань і була розгромлена під гаслами боротьби за впровадження марксистської методології в історичну науку” [951].

Павло Платонович Потоцький ніколи не зміг ознайомитися з таємним рішенням ЦК ВКП(б) від 2 липня 1937 року “Об антисоветских элементах”, тим більше з оперативним наказом Єжова № 00447, що означали початок Великого терору. Але критика пройдисвіта Костюченка зворушила збирача до глибини душі. Доведений до відчаю, він вдався до найвищої в тодішньому СРСР інстанції (чи була в СРСР вища?). Старий царський генерал звернувся до Сталіна.

Довший час я журився, що до нас не дійшов автентичний текст, тож доводиться використовувати стилістично недоладний переклад з “Краківських вістей” часів німецької окупації. Але вихід знайшовся.

У газеті листа до Сталіна ніяк не датовано. Датую його другою половиною серпня 1937 року, оскільки Потоцький прямо покликається на статтю Дунаєва, надруковану в “Пролетарській правді” 15 серпня. Тим часом зіставлення тексту, опублікованого в “Краківських вістях”, з текстом одного з листів Потоцького серед його зацілілих паперів у ЦДІА показало, що це той самий лист, можливо навіть, відпуск листа надісланого.

В ориґіналі лист не має жодного заголовка, не зазначено й адресата. Не надавши йому більшого значення, К.Климова від себе склала заголовок: “Записка Косиору С.В., Петровскому Г.И., Любченко А.П. о недопустимости распыления бывшего Музея Украины” (С. 76. № 136). Цього опису у квадратні дужки не взято, – так, ніби в документі імена адресатів десь вказано. Насправді заголовок документу мав би виглядати інакше: “Потоцький Павло Платонович. [Лист до Й.В.Сталіна]. 15-31 серпня 1937 року” [952].

Ось цей лист:

«Я обращаюсь к Вам потому, что если не будут приняты необходимые меры в самый кратчайший срок, то редкая по полноте и систематичности коллекция, имеющая крупное научно-историческое значение, будет распылена и вряд ли когда-либо вновь восстановлена.

Речь идет о моих бывших коллекциях, принесенных в дар Правительству Украины, получивших название «Музей Украины – собрание Потоцкого» и хранящихся в городе Киеве.

Еще в 1926 году я передал по договору (копию прилагаю) Украинскому Правительству св.[ое] собрание.

Согласно смысла договора, я назначался пожизненным хранителем этого собрания для обеспечения как сохранности, так и его надлежащего научного использования и изучения.

Это было понято, так как мое бывшее собрание насчитывает 17 000 томов книг, более 300-т картин, 15 000 старинных гравюр и репродукций, а также громадное количество других экспонатов.

Это собрание, труд всей моей жизни, а мне сейчас 80 лет, по всеобщему признанию, обладает ценнейшими и единственными в своем роде материалами для изучения истории, быта и культуры Украины.

Громадная работа по разработке и описанию этого материала продолжается много-много лет и займет еще немало времени.

Однако в 1934 году приказом Наркома Просвещения (копию прилагаю) был аннулирован договор Украинского Правительства со мной как явно антисоветский.

Тем не менее до настоящего времени два важнейших пункта договора продолжали действовать. Я, как и раньше, был единственным хранителем музея, и собрание оставалось в прежнем своем виде, то есть не производилось из него какой-либо выемки и из[“]ятия.

При заключении договора это было обусловлено мно[ю], так как в противном случае вся ценность и исключительность собрания была бы нарушена.

Я по прежнему проводил большую работу как по описанию собрания, так и по обслуживанию посещавших музей художников, театральных деятелей, кино-работников, писателей, архитекторов и т.п. лиц, что дало им возможность в своей работе создавать вещи большой художественной ценности по теме «Украина».

До настоящего времени Нарком Просвещения Украины заверял меня, что несмотря на расторжение договора, все остается в основном по прежнему, но однако сейчас принято решение о распылении музея и о передаче его по частям в различные отделы исторического и других музеев.

Указанное постановление тем более непонятно, что исторический музей закрыт уже четыре года и по справедливому замечанию автора статьи, появившейся в киевской прессе, представляет собою кладбище исторических ценностей.

Я утверждаю, что распыление музея приведет к уничтожению его исключительной и неповторимой ценности, и никто, кроме меня, отдавшего десятилетия на его собрание и устройство, не знает и не может знать всей его значимости. Это становится вполне понятным, если принять во внимание, что до настоящего времени ни один из часто менявшихся директоров Лаврского музея на территории которого находится мое бывшее собрание, не смог как следует объять его колоссальный материал.

В свое время, как это видно из прилагаемой копии, Государственный Русский музей г. Ленинграда, указывая на исключительно крупное значение музея, считал необходимым включить меня в штат своих научных работников как человека, сросшегося с этим материалом и до мелочей его изучившего, имея в виду продолжение научного описания собрания и исследовательской работы. Конечно, Русский музей при этом считался с моей эрудицией и большим стажем моей музейной и исследовательской работы, отразившейся в большом количестве печатных трудов.

Оставляя сейчас в стороне вопрос о том, был ли заключенный Правительством Украины со мною договор антисоветским по своему содержанию, хотя такая постановка вопроса чрезвычайно странна, оставляя также в стороне вопрос о всех незаслуженных обидах и притеснениях – я как гражданин страны, принесший этой стране в дар музей большой исторической и громадной материальной ценности, собиравший его на протяжении десятилетий, проделавший громадную работу как музейный работник ряда музеев, комиссий и тому подобных учреждений Ленинграда, а затем как работник «Музей Украины – бывшее Собрание Потоцкого» – указываю Вам на готовящееся этими днями разрушение музея, ценность которого лицами, вынесшими это постановление, не понимается в силу их полного незнакомства с материалами музея, указываю на уничтожение огромных культурных ценностей.

И до настоящего времени, несмотря на все мои ходатайства, обстановка моей работы была весьма неудовлетворительна и могла быть во много раз продуктивней. Но все же бесчисленные отзывы как работников графического искусства, театра, кино и литературы о проведенной мною с ними работе, так и отзывы тех видных членов Правительства Украины и Союза, а также иностранцев, которые музей посетили, свидетельствуют о том, что все же музей дал и может дать очень много для изучения истории Украины.

Обращаясь сейчас с ходатайством о приостановлении принятого решения о распылении музея, единственного в своем роде, и о создании специальной комиссии компетентных лиц, указываю опять-таки на готовящееся уничтожение больших культурных ценностей, собиранию которых я посвятил десятки лет своей жизни и отдал все свои силы, знания и опыт – я прошу о немедленном вмешательстве в это дело» [953].

Відповідь не забарилася. На захист ще вчора одіозного генерала Потоцького встало втілення істини в останній інстанції – московська газета “Правда”. Надрукована тут стаття зветься “Кто хозяйничает в музеях Украины?” [954], і головний її персонаж – українець (це у “Правде” навіть підкреслено. – С.Б.) Потоцький і його збірка.

Досі сенсаційна поява статті в “Правде” виглядала цілком незбагненною. Совєтолог Григорій Костюк пояснив її необхідністю подати факти про провину щойно (кінець серпня – початок вересня 1937 року) репресованого керівництва УСРР – В.Затонського, В.Порайка, А.Хвилі, І.Шелехеса, С.Кудрявцева, М.Попова, В.Чернявського [955]. Політичному контексту доби в цілому це, можливо, відповідає, але все-таки не пояснює ту “деталь”, чому таку непропорційно велику роль відведено людині, що стояла цілком осторонь інтриг тодішніх можновладців. Розгляд статті в контексті історії П.Потоцького і його Музею цілком відповідає її змісту, ставлячи все на свої місця.

Відповідно до маразматичних аберацій епохи (йшли якраз перші місяці Великого терору!) стаття містить безліч дурниць, вергає звинувачення проти вже приречених: “Отдел украинской народной вышивки, являющийся гордостью украинского народа, доверен Загладе [956], ничего общего не имеющей с искусством, но зато крепко связанной со шпионом Онищуком”.

Втім, не можна не зауважити, що, виявляючи пильність щодо тих, кого вже не можна врятувати, кореспонденти “Правды” виразно боролися за музейні скарби. Стаючи на захист “зганьблених” стараннями “націоналістів” російсько-українських зв’язків, київські кореспонденти роблять тим часом головне – вони палко обороняють колишнього царського генерала і його колекції:

“В музее сидит банда буржуазных националистов во главе с бывшим при гетмане Скоропадском волостным писарем [Владимиром Автономовичем] Гринченко. Эта банда вот уже три года скрывает от трудящихся богатейшее собрание памятников украинской старины и ценнейшую библиотеку, перевезеные из Ленинграда в Киев. Они делают это потому, что бесстрастные документы этого собрания блестяще подтверждают неразрывные узы, соединявшие украинский и русский народы в их борьбе против иноземного ига поляков и немцев, против шведов, турок, против капиталистов и помещиков, против всех тех, кто терзал украинский народ, кто его трудом и кровью копил себе несметные богатства. Они и сейчас стремятся распылить это гармоническое собрание исторических ценностей и по указке, по прямому заданию агентов немецко-польского фашизма изъять все, что говорит о братстве, духовной связи русского и украинского народов. Человека, который десятилетиями собирал для народа эти ценности, – 80-летнего военного историка украинца (sic) П.Потоцкого и его жену, 70-летнюю внучку известного народного героя 1812 года – партизана Дениса Давыдова, затравили, создали им невыносимо тяжелые условия жизни” [957].

Коли це число “Правды” з’явилось у Києві, Потоцькому могло здатися, що тепер він одержав уже справжню охоронну грамоту. Але Павло Платонович мав уже достатній досвід життя під большевиками і чудово знав, як уміють совєцькі охоронні грамоти вводити в оману. Невдовзі-бо почалися виїмки.

Примітки

948. Калениченко Л. Державний український музей. С. 17. Пор.: Бурлака Ф. В музеї українського мистецтва // Україна. 1946. № 10 (43). С. 19-21.

949. Молодняк. 1937. № 4. С. 140-141; Культурне будівництво в Українській РСР, 1917-1927: Зб. документів і матеріалів. К.: Наукова думка, 1979. С. 250-251.

950. Юркова Оксана Віталіївна. Діяльність науково-дослідної кафедри історії України М.С.Грушевського, 1924-1930. К., 1999. 433 с. Тираж 100 прим. Див.: Ковальчук Ол. Юркова О.В. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 372-373.

951. Кот Сергій Іванович (нар. 1958). Один рік з історії Державного українського музею. С. 29.

952. Треба сказати, що Потоцький писав і київському начальству (ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 13, 17), але підстав сумніватися в атрибуції В.Косаренка-Косаревича щодо конкретно цього тексту у нас немає.

953. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 3 – 4 зв. Текст з краківської газети часів німецької окупації:

„Звертаюся до Вас тому, що як не будуть прийняті відповідні заходи в найкоротшім речинці, то рідк[існ]а своєю повнотою і систематичністю колекція, що має величезне науково-історичне значіння, буде розпорошена й ледве чи коли-небудь знову відновлена.

Мова про мої бувші збірки, подаровані урядові України, які дістали назву “Музей України — Збірка Потоцького" і знаходяться в Києві.

Ще в році 1926 передав я згідно з договором (копію залучую) Українському Урядові свою збірку.

На основі цього договору призначено мене доживотним кустосом тієї збірки для її забезпечення, її охорони та належного наукового використання і вивчення.

Було це зовсім зрозуміле, коли взяти на увагу, що моя бувша збірка нараховувала 17.000 томів книжок, більше ніж 300 мап, 15.000 старинних гравюр і репродукцій та величезну кількість інших експонатів.

Збірка ця, вислід трудів мого життя, а тепер я маю 80 літ, містить у собі згідно загальному признанню найцінніші й одинокі в своїм роді матеріяли для студіювання історії, життя-буття й культури України.

Величезну працю при розрібці й описі цього матеріялу продовжую вже від багатьох літ і потрібно для неї ще багато часу.

Але наказом Наркома Освіти (копію залучую) скасовано в році 1934 договір Українського Уряду зі мною як явно антирадянський.

А проте продовжують діяти дотепер дві важніші точки договору. І я залишився як і перед тим одиноким кустосом музею, і збірка залишалася у свому попередньому виді, значить, із неї не вилучено нічого.

При підписуванні договору було це моєю вимогою, бо інакше була би нарушена вся цінність і виїмковість збірки.

Я й надальше пильно працював і при описі збірки, і при обслузі відвідуючих музей мистців, театральних діячів, кіно-працівників, письменників, архитектів та інших осіб, а це все давало їм змогу створити в їх працях речі й діла великої мистецької та історичної вартости на тему „Україна".

Дотепер запевнював мене Нарком Освіти України, що, незважаючи на скасування договору, в засаді залишається все по старому, проте рішено розпорошити цей музей, передаючи його частинами в різні відділи історичного й інших музеїв.

Таке рішення тим більше незрозуміле, що історичний музей уже чотири роки замкнений і згідно зі справедливою заввагою автора статті, що появилася в київській пресі, став цвинтарищем історичних цінностей.

Я тверджу, що таке розпорошення музею приведе до знівечення його виїмкової і неповторної вартости та що ніхто, крім мене, що затратив десятиліття на його зібрання і влаштування, не знає й не може знати всього його значіння. Це стане зовсім зрозумілим, коли взяти на увагу, що дотепер ні один із часто змінюваних директорів Музею Лаври, на території близько моєї бувшої збірки, не був у стані обхопити ї кольосального матеріялу.

Свого часу, як це видко з приложеної копії, вказував Державний Російський Музей Леніграду на виїмково велике значіння музею, вважав необхідним зачислити мене до наукових працівників як чоловіка, що зрісся з тим матеріялом і виучив його до подробиць, маючи на увазі продовження наукового опису збірки та дослідної праці. Звичайно, що Російський Музей рахувався при тому з моєю ерудицією та з більшим досвідом моєї музейної і дослідної праці, що віддзеркалилась у великій скількості друкованих праць.

Залишаючи на боці питання про те, чи підписаний Урядом України договір зі мною був своїм змістом антирадянський, хоча таке поставлення питання аж надто дивне, залишаючи також на боці питання всіх обид і прикростей, на які я не заслужив як громадянин краю, якому я подарував музей велетенської історичної та матеріяльної вартости, зібраний впродовж десятиліть, я, що виконав величезну працю як музейний працівник багатьох музеїв, комісій та інших установ Ленінграду і врешті як працівник „Музею України — бувша Збірка Потоцького", — звертаю Вашу увагу на затіюване в тих днях знищення музею, вартости якого не розуміють особи, що винесли таку постанову, через повне необізнання з матеріялами музею, звертаю увагу на нищення велетенських культурних цінностей.

І дотепер, не зважаючи на всі мої заходи, умовини моєї праці не дуже-то були задовільні, хоч можна би було зробити її многократно продуктивнішою, проте ж безчисленні відзиви як працівників графічного мистецтва, театрів, кінематографів і літератури про проведену зі мною роботу, а також відзиви тих видних членів Уряду України і Союза, ба навіть чужоземців, які відвідували музей, засвідчують, що цей музей все-таки дав і може давати дуже багато для студіювання України.

Отож, звертаючися з проханням припинити винесену постанову про розпорошення музею, одинокого в своїм роді, та створити спеціяльну комісію з компетентних осіб, вказуючи знову на затіяне знищення величезних культурних цінностей, що на зібрання їх я посвятив десятки літ свого життя, віддаючи на це всі свої сили, знання, майно і досвід, – прохаю вмішатися негайно в цю справу.

Павло Потоцький в.[ласною] р.[укою]” (Косаренко-Косаревич Василь. Пропащі скарби // Краківські вісті. 1942. 10 березня. Ч. 49 (496). С. 3).

Дописку "в.р.", характерну для українського епістолярію XVIII ст., зробив, очевидно, сам Павло Платонович у примірнику, якого він дав своєму адвокатові і який потрапив зрештою до Василя Косаренка.

954. “По телефону от киевских корреспондентов “Правды”.

955. Костюк Гр. Сталінізм в Україні : Генеза і наслідки; Дослідження і спостереження сучасника. К.: Смолоскип, 1995. С. 337. Параграф «Розгром ЦК КП(б)У й уряду України».

956. Заглада Ніна (Леоніла) Борисівна (29 квітня 1895, Київ – 1938) – етнограф.

Старша сестра дружини акад. М.Біляшівського Євдокії Борисівни. Закінчила гімназію в Києві (1914). Прослухала три курси правничого факультету Київського університету (1917-20). Закінчила повний курс Київського археологічного інституту на етнографічному відділі (1922-24). З березня 1919 по 1922 працювала в Київській Книжковій палаті на посаді бібліографа. З грудня 1922 по листопад 1928 ст. бібліограф УНІК“у. 10 жовтня 1924 Кабінет ім. Вовка прохав зарахувати її другим нештатним постійним співробітником (НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. І, 26309. Арк. 7). Працювала як етнограф, а згодом (з грудня 1928 по 1934) м.н.с. в Етнографічному музеї ВУАН. З січня 1934 м.н.с. Інституту історії матеріальної культури ВУАН. Автор низки праць, зокрема книжки «Побут селянської дитини: Матеріяли до монографії с.Старосілля» (1929). В автобіографії, датованій 5 грудня 1934, змушена була каятися:

«Будучи під впливом буржуазної методології в етнографії, в своїх роботах я припустила цілу низку хиб. В самокритичних виступах я визнала ці хиби та засудила їх і весь час працюю над своїм переозброєнням, над опануванням єдиної наукової марксо-ленінської методології, стараючись виявити це переозброєння в науковій продукції» (ІМФЕ ім. М.Т.Рильського. Рукописний відділ. Ф. 43-3. № 126).

Незважаючи на її каяття, особа Заглади викликала чомусь у влади особливу лють. Преса писала про неї:

«Буржуазна націоналістка Н.Заглада, приятелька наймахровіших контрреволюціонерів і шпигунів, виступає з фашистськими концепціями, оббріхуючи сучасне українське народне мистецтво» (Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва. С. 3).

7 січня 1989 покійний Борис Біляшівський оповів мені, що забрали її з Музейного провулку, де вона жила в помешканні Маньковських. Узяли тяжко хвору, конфіскувавши архів до останнього папірця. 11 квітня 1938 трійка при УНКВД УРСР по Київській області вирішила її, Лідію Шульгину, Олександра Чайківського та інших розстріляти (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 319-322). Див.: Борисенко Валентина. Етнографічна експедиція на Полісся 1934 року // Родовід. Ч. 3. Черкаси, 1992. С. 30-31.

957. Вадимов Д., Лильченко Т. Кто хозяйничает в музеях Украины? // Правда. Москва, 1937. 25 сентября. № 265 (7231). С. 4. Як свідчить Г.Зленко у листі до мене від 5 квітня 2003, Д.Вадимов – це псевдонім журналіста, редактора газети "Красная звезда" на початку війни, генерал-майора Давида Йосиповича Ортенберґа.