Доля П.Потоцького
Сергій Білокінь
Збереглися писані рукою Потоцького моторошні пам’ятні записки, у яких відбилася важка психологічна напруга. Ці документи втілюють втомлений потік збентеженої свідомості Потоцького.
“І.
1. Что предположено сделать с Музеем?
2. Что предполагали сделать со мной.
3. О недопустимо[сти] разбития комплекса признано и Затонским, а раз это так, то почему я могу быть снятым с Заведующего Собранием, которое я создал, описываю, популяризирую, дополняю, углубляю и заканчиваю его оформление.
4. Считаетесь ли Вы с высказанным мне заключением т. Затонского, что “я обдумаю этот вопрос”, или нет, т.к. я ожидаю результат его заключения, а потому считаю это дело со стороны Наркомпроса нерешенным.
5. Я имел дело с Комиссаром народного просвещения УССР, единый истор.[ический] музей можно сделать и идеологическ[им] [937]?
ІІ
1. Как понимать наказ т.Затонского?
2. Разве можно отнимать научный труд гражданина?
3. Как должен я понимать его в отношении себя?
4. Что вызвало этот наказ? кто инициатор?
5. Как можно разбить комплекс Собрания, в цельности которого его особая цена. Ленинградские научные учреждения высоко ценили это Собрание и его цельность.
Музей Украины заслужил самые хорошие отзывы общественности, печати, правительств.[енных] лиц и иностранцев – зачем же его закрывать, тем более, что он может еще много развернуться. Он стоил государству ничтожных средств. Два человека в штате и лектор на один день в 6-тидневку – а пропускал 25 000 посетителей. А сколько содействовал он работникам науки и искусства? Какой Музей на Украйне может в этом сравниться с ним? Здесь тратят сотни тысяч в год, а продукции мало!
Если была преступная информация, то необходимо ее вскрыть – недопустимо, чтобы невежество и вредительство безнаказанно действовало. […]
Я с любовью и охотой работаю на пользу трудящимся и научных работников.
За что же я отстраняюсь от моей 50 л.[етней] работы и лишаюсь возможности закончить ее?
Кто может сделать это лучше меня?
Я не преступник и не рамолик [938].
Неужели возможно так поступить с человеком, который принес в дар Государству такое ценное в научном и материальном отношении Собрание и отдал этому делу всецело себя и самого близкого человека? […]
Переезд Музея сгубит его и меня.
Мое имение в полном порядке было передано государству. Моих капиталов я не только не вынимал и[з] Госуд.[арственного] Банка, а после Революции еще внес бывшие у меня на руках суммы. Также внес и оставшиеся у меня на дому ценные вещи. О хранившихся в банке капитал[ах] и ценных веща[х] в Ссудной казне [в] свое время поставил в известность [939].
ІІІ
За что я снят с должности заведующего или хранителя б.[ывшего] моего Собрания?
Кем я снят и по чьему представлению?
Если отрицательный ответ, то кто может мне это сказать или в каком учреждении я могу это узнать?
Кто я такой в настоящее время?
Что предположено по отношению меня и кто это решит и по чьему представлению? и когда?
Какое мое положение до решения этого вопроса?
Будет ли перевезено Собрание, куда и когда и от кого это зависит?
Какое решение относительно моей квартиры, и если она остается за мной, то на каких условиях?
Если меня лишат квартиры, то что дадут?
От кого и до каких пор я буду получать содержание и какое?
Относительно моих соб.[ственных] вещей.
Говорили ли Вы с Затонским после его посещения Музея Украины?
Полагаю, что насчет меня нужно решать со мной.
У кого я могу получить ответ на эти вопросы” [940].
Чистки й арешти продовжувались протягом усіх тридцятих років, ставши постійною прикметою тієї страшної доби. Преса нагнітала істерію, вишукуючи ворогів. Київська “Пролетарська правда” писала про нелад у музеях:
“Найбільшого лиха зазнав Історичний музей, у якому довгий час сидів і діяв Костюченко [941]. Цей Костюченко довів музей до цілковитого розвалу і закриття його. Музеєм тепер керує Грінченко, який продовжує вже відому лінію Костюченка. Маючи завдання цілком розгорнути роботу музею до ХХ роковин Великої пролетарської революції, Грінченко, однак, робить усе, щоб зірвати це завдання. Найцінніші експонати і досі лежать у купах, псуються і гинуть. У такому стані перебуває зокрема і передана сюди збірка експонатів колекціонера Потоцького, яка має світове значення. Діставши ці експонати, Грінченко сховав їх від глядачів, а потім просто звалив до купи, щоб вони швидше псувалися. Грінченко увесь час зриває і організацію збройової палати, яка має велике оборонно-виховне значення. Дуже цінна і рідкісна зброя лежить по різних кутках, вкривається порохом, псується” [942].
Київська міськрада сформувала комісію з актора Гната Юри та М.Бірнбаума, яка у присутності нового директора музею М.Овчаренка перевірила стан музею і в акті обстеження від 28 лютого 1938 попереднє згортання музею засудила:
“На протязі (на сквозняке. – С.Б.) 4 років музей не міг бути відкритий через шкідницьку роботу керівників НКО, а пізніше Управління мистецтв (зокрема ворога народу Хвилі), а також і в самому музеї. Музей цілий час викидали з приміщень, а других не давали” [943].
На момент роботи комісії було заінвентаризовано 25 тисяч експонатів Історичного музею, – не заінвентаризовано 475 тисяч.
Директора Всеукраїнського історичного музею А.М.Костюченка, якого у пресі почали лаяти, Павло Платонович знав надто добре. Коли арештували самого Костюченка, і йому було пред’явлено звинувачення, 7 лютого 1936 року він зробив дещо і для нас, майбутніх істориків. Він написав заяву:
“Виновным в пред’явленном мне обвинении себя не признаю. Никакой контрреволюционной работы я никогда не проводил и с к.р. элементами связей не имел. Уклонов от генеральной линии партии не имел. Допущеные мной ошибки при преподавании в конце 1931 года из-за низкой квалификации, отсутствия практик[и] и отсталости [от текущих политических событий] в связи с длительной командировкой на село [по делам коллективизации], я исправил с помощью парторганизации и больше не повторял их. Будучи членом партии и имея ближайшего родственника – брата матери – красноармейца-большевика, расстрелянного немецко-гайдамацкими войсками, я проводил борьбу против различных контрреволюционных элементов.
По материалам моего обследования был опечатан органами НКВД Херсонский музей [944]. В Киеве по моим заявлениям и материалам обследования была чистка от классово враждебных элементов всех музеев Киева, закрыты выставки музеев как националистические, одновременно подавал различные письменные материалы и фотографии органам НКВД, с которыми согласовывал отдельные свои действия” [945].
В архівно-слідчій справі Костюченка зберігся документ, доволі цікавий для характеристики тодішньої суспільно-політичної атмосфери, що нагніталась у київських музеях:
“Список основних співробітників
Всеукраїнського історичного музею в м. Київі,
що їх було звільнено з роботи в музеї як нацдемівців, троцкистів (sic) тощо
за час з 1932 р. до 16/Х – 34 р. наказом директора т.Костюченка.
1. Струхманчук звільнено як нцд 1932 кап.
2. Оглоблін О. нцд 1933 феодал
3. Артюхова нцд 1933 кап-феод
4. Снігур нцд 1933 феодал
5. Граніт трцьк 1933 мас. сектор
6. Мовчан Д. нцд 1934 завгосп
7. Магура С. нцд 1934 феодал
8. Адольф Г. нцд 1933 капитал
9. Клименко П. нцд 1933 феодал
10. Ернст Ф. нцд 1933 феод-кап
11. Данілов нцд 1933 С.Б.
12. Фаворський нцд 1934 феод.
13. Слуцький 1934 С.Б.
14. Поночовний 1933
15. Кременецька 1934
16. Демидчук з посади помдирект. 1934
17. Іванова 1934 феодал
18. Бакуменко 1934
19. Лисогорко прогульник і зривник 1933
20. Гриншпон те ж 1933
21. Базилевич нцд 1933” [946].
Винувальний висновок прокоментував цей список так:
“Обвиняемый КОСТЮЧЕНКО составил обнаруженный у него при обыске фиктивный список лиц, которые якобы были уволены как националистические и троцкистские элементы, в то время, как эти лица были уволены по собственному желанию и по другим причинам административного характера. Обвиняемый КОСТЮЧЕНКО признал фиктивность указанного списка, однако отрицает, что этот фиктивный список составлен им (л.д. 63, 129, 120-123, 131, 67-74, 51-53)” [947].
Доходив кінця 79-й рік життя Павла Платоновича Потоцького. Старого генерала мордували за музей надто довго. В атмосфері терору публікація Дунаєва з критикою Костюченка й Грінченка, правдоподібно, його вразила і вселила якісь сподівання, тим більше, що вона з’явилась у зв’язку з доволі-таки радісною подією.
Примітки
937. Там само. № 29. Арк. 20 зв.
938. Рамóлік, рамолі' – старечо розслаблена, немічна, близька до недоумства людина.
939. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 19 – 19 зв.
940. Там само. Арк. 18.
941. Костюченко Андрій Максимович (нар. 17 жовтня 1902, с. Біленьке Сталінського району Запорізької міськради – ?) – совєцький функціонер.
Син селянина-середняка. Навчався в Херсонському ІНО (вступив 1924, закінчив 1926). На початку 1924 вступив у кандидати, у середині 1926 – у члени партії. Завідував черкаським педтехнікумом. 1929 перебував у Корсуні під слідством за звинуваченням у дискредитації та перевищенні влади. У 1930-32 викладав політекономію й діалектичний матеріалізм у Херсонському педагогічному інституті. У квітні 1932 очолив Всеукраїнський історичний музей. 14 квітня Ф.Ернст занотував у щоденнику: “14-го прийомка золотарського фонду новим директором тов. Костюченком (комісія)” (ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 97).
За три тижні новий директор зняв з роботи мистця Якова Струхманчука, трохи згодом – історика Пилипа Клименка. Струхманчука було заарештовано 1 лютого 1933 (Нестуля О.О. Київський крайовий інспектор // Репресоване краєзнавство. С. 271), Клименка – 20 травня 1938 (Дивний Іван. Український історик Пилип Клименко: Документальний біографічний нарис // Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Том 1. К., 1996. С. 375). Директор закрив експозицію відділу «Старий Київ», частину відділу українського мистецтва, експозицію історії гут. У щоденнику Ф.Ернста знаходимо запис від 12 жовтня 1933, згідно з яким Костюченко перевів його, класика українського мистецтвознавства, на півставки (ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 127). А за два тижні Ернста було арештовано. Костюченко провів до 17 виставок, що склали основу майбутніх відділів. Організував чотири експедиції. За його правління на початку 1934 Всеукраїнський музей було згорнуто. За наказом А.Хвилі Костюченка було звільнено з посади директора 5 листопада 1934. Після цього він працював науковим співробітником бібліотеки АН УРСР. Під час перевірки партійних документів 1935 його виключили з партії. Мешкав на вул. Кірова, 29, пом. 1 (у приміщенні музею). Арештований 3 листопада 1935. Окрема нарада при НКВД СРСР від 16 березня 1936 дала йому мінімальний строк – 3 роки ИТЛ (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 15, 20, 26, 29, 133, 135; Ковтанюк Н.Г., Шовкопляс Г.М. Сторінки історії музею. С. 16).
942. Дунаєв Г. Музейні звалища // Пролетарська правда. К., 1937. 15 серпня. № 187 (4691). С. 4.
943. ДАМК. Ф. р-1. Оп. 1. № 11616. Арк. 4.
944. Пор.: Шамша П. Справа ворожих рук // Наддніпрянська правда. Херсон, 1937. 17 грудня. № 288 (2938). С. 2. Шп. 1.
945. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 61 – зв. Готуючись до арешту, Костюченко склав текст своєї характеристики від імені колишнього секретаря Корсунського РПК Тітієвського, який знав його по роботі, як свідка. Ця характеристика потрапила до речових доказів: “[…] неодноразово виконував низку відповідальних завдань РПК на селі, виступав по завданням РПК на сесіях облсуда як представник звинувачення” (Там само. Арк. 5). Костюченків арешт, хоч це й парадоксально, поставив його в одну шерегу з тими, кого він переслідував. З періодики читачі довідалися, що
“саме тут (у музеях. – С.Б.) “працювали” такі представники оскаженілого фашизму, як Щербаківський, Таранушенко, Ернст, Жолтовський, Артюхова, Костюченко, Багрій та ін., під “керівництвом” досвідчених, витончених зрадників революції троцькістів Кілерога, Гуревича, Ашрафяна” (Калениченко Лука. Державний український музей // Соціалістичний Київ. 1937. № 5. С. 17).
946. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285. Арк. 51-53.
947. Там само. Арк. 125.