Робота музею

Сергій Білокінь

Разом за 6 років Музей збагатився 5199 експонатами (серед них книжки, порцеляна, зброя, – щодня понад два експонати) [740]. Збирацький ентузіазм Потоцького не пригасав ні на хвилину. Ол.Семененко поділився своїми враженнями:

“Були зібрані величезні джерела до історії України, щось із 17 000. Книги, видані европейськими мовами з XVII-XVIII століття про Україну незвично дивували своїм багатством. Павло Платонович бувало витягав якусь свою книгу, а потім показував мені німецький історичний журнал, де історик, згодом перший Президент Української Вільної Академії Наук у США Дмитро Дорошенко писав про українську історіографію чужими мовами тих саме часів [741]. Я міг почути горду заяву, що Дорошенко не знає про цю книгу. А Потоцький її має. Усмішка і гордість дослідника і колекціонера разом світилася в його розумно-лукавих очах” [742].

Окремий захоплений уступ присвятив Музеєві України у своїх споминах Григорій Костюк [743], – він відвідав його у роки свого студентства, а вступив до ВІНО 1925 року [744]. Розгорнувши газету, читачі й там могли прочитати про нього: “Сталинская делегация, побывавшая недавно в Киеве, пригласила Потоцкого приехать на Сталинщину и прочесть ряд докладов о музее” [745]. Музей оглядали Ворошилов, Г.Петровський, наркоми Орджонікідзе (“недоучившийся фельдшер” [746]), Балицький, якого називали “ґільйотиною України”, комсомольські діячі Косарєв та Андреєв.

Цікаві записи з’являлись у музейній книзі відгуків. Готуючи звіт за 1933 рік, П.Потоцький переписав відгук якогось члена ЦК КП(б)У (на жаль, на прізвище він не звернув уваги). Чоловік надолужував виразний брак культури нахабством і самовпевненістю: “Хороший кусок достаточно отдаленной Украины. Порядок хорош” [747].

Сергій Єфремов знайшов час, щоб ознайомитися зі збіркою Потоцького щойно 18 листопада 1928 року. Лише тоді у його щоденнику з’явився запис:

“Оглядав у Лаврі збірку П.Потоцького. Дуже цікава, хоча чисто аматорська. Цей генерал, з теперішнього погляду людина одіозна, зробив величезні послуги культурі, зберігши цінні речі, часто уніки. Ще один приклад до ролі старої буржуазії. Теперішня не тим цікавиться. Вона служить “акумуляції” [748].

З фондами Музею знайомилися численні вчені. У звіті за 1928-29 рік П.Потоцький назвав багатьох із них. Наприклад, “Проф. Эрнст и Артюхова [749] подробно ознакомились с работами художника Трутовского, рисунками типа и быта украинцев, видами местностей и городов Украины” [750]. У провіднику по Києву, який він невдовзі підготував до десятиріччя ВУАН, Федір Ернст вмістив нотатку про Музей України пера Петра Курінного. Україну лихоманило процесом СВУ. Головним фіґурантом був на цьому процесі добрий знайомий Потоцького Віце-Президент УАН Сергій Єфремов, роль якого у його переїзді на Батьківщину, як пам’ятаємо, була дуже значна. У вересні 1929 року було заарештовано директора Звенигородського музею старовини Софію Терещенко, яка одержала 10 років концтабору [751]. 1 жовтня 1929 року було заарештовано Петра Одарченка, ще раз його арештували 1933 року [752]. Отож П.Курінному довелось подати відомости про збірку з таким додатком:

“Збірка є наслідок сорокалітньої праці сучасного її завідувача П.П.Потоцького над колекціонуванням речей української старовини в несприятливих умовах царської Росії. Допіру лиш як настала Жовтнева Революція й простелився перед УСРР вільний шлях до соціялістичного розвитку, П.П.Потоцький зміг здійснити своє давнє бажання і подарував цю збірку Радянській Україні в особі НКО УСРР“ [753].

Протестуючи проти дій комісії Центрального історичного музею, Павло Потоцький характеризував свою роботу коло своєї збірки:

«Хотя мое собрание и не имеет общепринятого инвентаря, но оно в значительной его части научно обработано. Книги разбиты по отделам и описаны. На 8060 сочинений по общей библиотеке написаны подробные карточки, часто с указаниями значения их для Украины [754]. Отделы в общей библиотеке: общий, справочный, редких и ценных книг, журналы, описания населенных мест, детские книги, [художественная] литература, мемуары, каталоги, Наполеон и его время, художеств.[енные] издания, альбомы картин, портретов, сооружений, собрание географических карт и смесь.

В военной библиотеке: описание войн, веденных Россией, военное искусство и военная история, история войсковых частей и военных учреждений, описание форм одежд и вооружения, уставы, списочное состояние воинских чинов, портреты военных, военные музеи и справочники, коневодство и коннозаводство. […] Гравюры более или менее разобраны по сюжетам и величине. Наиболее редкие и ценные научно описаны. Остальные имеют сум[м]арный посюжетно подсчет с пометками. Картины имеют список и частично подробно описаны. Мебель, обстановочные вещи, фарфор, бронза, оружие имеют списки, характеризующие их. Архив Потоцких разбит по папкам и связкам в хронологическом порядке» [755].

Багатство збірки дозволяло збирачеві влаштовувати перемінні виставки – “Українське місто”, “Церква та війна”, “Капіталістичні війни та їхнє художнє зображення”, “Від козака до дідича” [756], 1933 року – “Історія України й класової боротьби в ній”, “Побут українського народу із вказівкою на від’ємний вплив релігії” [757]. Трохи незрозуміло хіба, хто їх оглядав.

У колективі заповідника П.Потоцький тримався незалежно. Як оповідала мені Н.Геппенер, виступав проти нахабних нікчем Ф.Лобкова [758] й Левковича.

25 червня – 14 липня 1931 року Всеукраїнське Музейне містечко обстежила бригада з 13 осіб (Шманай, Самойлович, Золотарьов та ін.). Їхній звіт, датований 16 липня 1931 року, охарактеризував Музей України доволі приязно. У зв’язку з тим, що Потоцькому доводилось часом водити екскурсії, тут зазначено:

“На думку бригади, Потоцького краще використати виключно на упорядкування та складання опису своєї збірки – без цього ніхто сторонній не може оволодіти матеріялом. […] Порівнюючи з иншими відділами збірка Потоцького щодо складу експонатів в кращому вигляді” [759].

Як авторитетного музейника адміністрація Всеукраїнського Музейного містечка залучала Потоцького до роботи в різних комісіях. Він головував у комісії для вибирання з канцелярського архіву непотрібних паперів. Брав участь у комісії, що визначала, які картини Музею (Музейного містечка? – С.Б.) підлягають реставрації. У ремонтній комісії для ремонту й обладнання. Узяв участь у колегіальних експертизах – речей колекціонера Тадея Кундеревича [760], старовинних рушниць, ятаганів, пістолетів. Оглянув з Курінним колекцію годинників Трусевича [761]. Доводилось витрачати багато часу на всілякі засідання. Більше того, з часом розмаїті громадські доручення літню людину просто замучили. На початку 1930-х років Потоцький склав “Памятную записку о нуждах Музея Украины (Собрания Потоцкого)”, де першим пунктом було висунуто виразно політичні вимоги:

“Не отвлекать Потоцкого от главной его задачи – приведения Собрания в надлежащее состояние и ознакомления с ним как научных работников, так и трудящихся. Установить подчиненность Потоцкого и гарантировать его от недопустимых выходок. Освободить от разных комиссий, требований разных сведений, анкет, излишних отчетов, частых заседаний месткома, стенгазет…” [762].

У звіті Музею за 1928-29 рік знаходимо моторошний запис: “Присутствовал при выем[к]е из драгоценного отдела и передаче Внешторгу золотой чаши – дар Гагарина” [763]. Влада хотіла пов’язати музейників комплексом провини за вилучені речі, тож до роботи Ґосторґу залучали Федора Ернста [764], Всеволода Зуммера і, як бачимо, Потоцького. У згаданому щойно музейному звіті генерал занотував: “Розыскание разных сведений по просьбе научных работников и для Музея […] П.П.Куринному – по видам Лавры, по мастерам по металлу (украинск.), справки о гербах, о кремнях. Сведения о Гагарине, принесшем в дар золотую чашу Лавре” [765]. Конкретизує цей запис “Географічний опис міста Києва” поручика Василія Івановича Новгородцова (1775-86). У докладному описі ризниці Успенського собору тут зафіксовано золотий потир і дискос, які вклав схимонах Феодор кн. Феодор Петрович Ґаґарін за архимандрита Іоаникія Сенютовича 1717 року [766].

Хотілося б приділити хоч трохи уваги дружині Потоцького, адже досі про неї не було сказано майже нічого. Після смерті його першої дружини Павло Платонович одружився вдруге 1915 року [767], і це був дуже щасливий шлюб. Усі випробування, яких зазнав Потоцький відтоді, вони пройшли удвох. Оскільки вірним стала вона йому другом, можна бачити з його офіційного подання як директора Музею у звіті за 1928-29 рік:

“В продолжении не только истекшего года, но со дня заключения договора о передаче моего собрания Наркомпросу, жена Завед.[ующего] Музеем Е.[лизавета] Д.[енисовна] Потоцкая является самым деятельным и надежным его помощником, как по охране собрания, так и при его развертывании в Музей, по охране Музея как внутренней, так и внешней, содержания здания в надлежащем состоянии со стороны его отопления, проветривания, должной чистоты, наблюдением за водопроводом, электричеством, очисткой дымоходов, должным содержанием экспонированных вещей и складов, сама убирала экспонаты, требующие особо бережного к ним отношения, всегда была наглядачем (sic) при посещении Музея и давала объяснения в мое отсутствие, владея, кроме русского, французским и немецким языками. Ее трудами и при помощи ее сестры [Любови Денисовны Давыдовой] развертывалась библиотека, без всякой посторонней помощи.

Всецело отдавая свой труд Музею, она не имела ни одного свободного дня (за исключением 7 дней поездки в Чернигов для осмотра его Музея и древностей), и Музей не мог бы так развертываться и функционировать, а Зав.[едующий] Музеем не мог бы выполнять те обязанности, которые сопряжены с его должностью. Почему я ходатайствовал как перед коллегией, так и перед Народным Комиссаром по просвещению [Миколой Скрыпником], о назначении ее помощником Заведующего Музеем, обязанности которого она фактически несет со дня заключения договора о передаче собрания Потоцкого Наркомпросу, т.е. с 1-го мая 1926 года и безплатно” [768].

23 травня 1933 року датується останній з листів Потоцького до Д.І.Яворницького – цілком нейтральний, не без розрахунку на сторонє око. Річ у тім, що того страшного року цим великим музейникам було що сказати одне одному, але в листах це було вже неможливо:

Киев, Печерск,

Музейный Городок

Музей Украины

Корпус № 6

Глубокоуважаемый и дорогой Дмитрий Иванович!

Сегодня посетили Музей Украины наши киевляне, недавно приехавшие из Вашего города, побывавшие в Вашем музее и сообщившие мне, что на Ваш вопрос, «были ли они в музее Потоцкого», ответили Вам чистосердечно, что не были и не слыхали о нём. На что Вы порекомендовали им посетить этот музей, что они и сделали, каясь в своём неведении.

Ваше отношение меня чрезвычайно тронуло – это мог сделать только истинный украинец и истинный музеист. Я часто, очень часто с любовью вспоминаю Вас. Моя мечта побывать в Вашем Музее вместе с Вами, обнять Вас и выразить Вам мою душевную благодарность за то великое дело, которое Вы сделали для нашей Родины. Чем больше я живу, тем больше оцениваю я Ваши заслуги. Да будьте же здоровы, благополучны на пользу Родине и Вам близких!

Сердечно обнимаю Вас, с чувством глубокого уважения. Любящий Вас

Потоцкий [769].

Це був останній привіт одного щирого українця другому. Бо життя в Україні було тоді жахливе. Переможно закінчувалась колективізація, у Харкові пройшов процес Спілки визволення України. У 1930-31 роках у всесоюзному масштабі чекісти здійнили масові арешти військових спеціалістів (военспецев), що пішли на службу до большевиків і створили Червону армію. Тепер, коли потреба в них відпала, їх ліквідували. Ця операція звалась „Весна” [770]. Поза сумнівом, серед ув’язнених було багато знайомих Потоцького. Але, як стверджує історик Яр.Тинченко (щиро дякую йому за цю вказівку), готуючи збірку документів, він виявив одним-єдину розповідь про старого генерала. Вона належала його колишньому ад’ютантові Дмітрієві Фьодоровичу Розену.

Примітки

740. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 28. Арк. 11; Національний музей історії України. № 2 А. Арк. 32.

741. Йдеться, правдоподібно, про працю: Dorosenko D. Die Ukraine und ihre Geschichte im Lichte der west-europaischen Literatur des XVIII und der ersten Halfte des XIX Jahrhunderts. Sonderdruck der Abhandlungen des Ukrain. Wissenschaftlichen Instituts, Berlin. 1927. Bd. I. S. 1-70.

742. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. С.142-143.

743. Костюк Григорій Олександрович (нар. 25 жовтня 1902, с.Боришківці Подільської губ. – 2002) – літературознавець. Ув'язнений у Києві 25 листопада 1935. Одержав 5 років. Перебував на Воркуті. Еміґрував до США (Костюк Гр. Окаянні роки. Торонто, 1978. [6,] 165 с.; Його ж. Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. І. Едмонтон: КІУС, 1987; Кн. 2. Edmonton; Toronto: КІУС, 1998).

744. Костюк Гр. Зустрічі і прощання: Спогади. Кн. І. Едмонтон, 1987. С. 102.

745. Культурная жизнь Украины // Веч. Киев. 1929. 26 июля. № 170 (744). С. 3.

746. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 79.

747. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 28. Арк. 11.

748. Єфремов С. Щоденники. С. 692.

749. Іванова-Артюхова Аделаїда Володимирівна (1903 – ?) – мистецтвознавець, музейний працівник.

Дочка вчителя. Із дворян. Закінчила КІНО 1924. Працювала у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка. Промоційна робота «Соціальні коріння паралелей і розходжень між українською літературою і малярством доби промислового капіталізму» (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 11). Вивчала українську графіку ХІХ-ХХ ст. – твори Трутовського, про якого видала монографію, та Ол.Кравченка. Друкувалась у журналі «Бібліологічні вісті». Виконала екслібрис Ол.Оглоблина. Чоловік – Сергій Григорович Титаренко (19 жовтня 1889, Ічня – 30 січня 1976, Боффало, США). Після конфіскації його друкарні на розі Хрещатика й Фундуклеївської головний редактор видавництва «Книгоспілка». 1919 подружжя мешкало на вул. Боричів Тік, 33, пом. 4. У них бували письменники-неокласики та мистецтвознавці (Ф.Ернст та ін.). У «Неокласичному марші» є таке місце:

Багато є у нас імен.

В нас Голоскевич, Титаренко,

Сковорода і де-Бальмен.

С.Титаренко був ув'язнений 1929 у зв'язку зі справою СВУ, засланий до Воронежа. Під час війни виїхав на еміґрацію (Зозуля Ол. На вигнанні // Нові дні. Торонто, 1982. Червень. С. 6-8). Остання адреса подружжя – вул. Франка Івана, 26, пом. 10. Артюхова була ув'язнена 3 листопада 1935. Свідок Ол.Гайденко 13 листопада 1935 розповідав: «Я говорил о том, что украинцы должны знать своих людей и поддерживать один другого. Артюхова в знак согласия со мной вынула какой-то кусочек материала и показала мне, как она передавала передачи арестованным украинцам и как они переписывались. На этом лоскутке материи была написана благодарность за безпокойство» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 64684 ФП / кор. 1818. Том 1. Арк. 48 зв.). У постанові помічника прокурора у слідчих справах УССР Диковського від 3 лютого 1936 зазначено, що справу Артюхової не можна передати до суду з оперативних міркувань – «свид.[етель] Гайденко в прошлом секретный сотрудник» (Там само. Арк. 70). Разом з тим на допиті 11 січня 1936 Артюхова оповіла про виявлений у неї лист, що написала його до вигаданої особи: «Этим письмом я хотела скрыть от [Полины Тимофеевны] Николаенко свою службу и показать ей на свою близость к украинским националистическим кругам» (Там само. Арк. 36).

Рішенням Окремої наради при НКВД СРСР від 9 березня 1936 ув'язнена в ИТЛ на 3 роки. Відправлена до Маріїнська. Дальша її доля невідома. У 1960-70-х роках ніхто з моїх численних знайомих українознавців 1920-х років не згадував її ні серед живих, ані мертвих. Тим-то мене вразила звістка, ніби вона померла 1993 (Історія Національної Академії наук України, 1924-1928: Док. і мат. К., 1998. С. 615). Думаю, що це помилка.

750. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 2. Творчістю Трутовського спеціально займалась Аделаїда Артюхова, яка залишила праці: К.О.Трутовський – ілюстратор (К., 1929; Відбитка з журналу “Бібліологічні вісті”. 1929. Кн. 2/3. С. 66-83); Трутовський ([Х.:] Рух, 1931. 23 с., 18 табл.) та ін. Передмову до книжки написав Ф.Ернст (ІМФЕ. Ф. 13-1. Од.зб. 6. Арк. 11 зв.), але видання з'явилось без цієї передмови.

751. Борисенко Валентина Кирилівна (нар. 7 липня 1945). Нариси з історії української етнології 1920-1930-х років. К., 2002. С. 64-65.

752. Там само. С. 55-56.

753. Курінний Петро. Музей України (збірка П.П.Потоцького) // Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 533-534.

754. Місцезнаходження цієї картотеки невідоме.

755. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 10 – зв.

756. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 534.

757. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 28. Арк. 10.

758. Лобков Фьодор К. – старший охоронець печер. Карикатурна постать, якій Н.Геппенер присвятила у спогадах чи не найколоритніші сторінки (Геппенер-Лінка Н.В. Спогади про Всеукраїнське музейне містечко. С. 153-156, 173). Вступивши до партії, Лобков робив добру кар'єру. У штатному розкладі ВМГ, датованому 15 квітня 1933, значиться як лектор-доцент Музею історії Лаври зі ставкою 250 карб., тоді як П.Потоцький одержував 300 (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 50). 27 червня 1933 року комісія для обстеження Всеукраїнського Музейного містечка доповідала секторові науки Наркомосу (підписали голова Ф.Козубовський та члени М.Криворотченко, Л.Калениченко та Драклер):

"Лобков Ф.К. – робітник, [член] КП(б)У, [освіта] вища (незакінчена), зав.[ідувач] госп.[одарством], лєктор – заступн.[ик] зав.[ідувача] ком.[ісії?] мас.[ової] осв.[іти], тимчасово виконує обов'язки пом.[ічника директора] по госп.[одарчій] частині. Систематично п'є. До роботи по господ.[арчій] частині зовсім не придатний. На лєкторську роботу потрапив випадково. Сам студент Пром.[ислової] Академ.[ії], контужений, хворіє, бувають припадки, треба дати іншу роботу" (ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 51).

759. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 678. Арк. 3. Поруч знаходимо запис про відділ історії Лаври: “Відділ знаходиться в антисанітарному стані, що веде до псування музейних речей (одна щітка на весь музей, немає ганчірок для стирання пороху)” (Арк. 1 зв.).

760. Кундеревич Тадей Тадейович (1854-1932).

Перед революцією разом із братами Лукою та Віктором Тадейовичами володів будинком ч. 8 по Софійській вулиці, де й мешкав (Адресная и справочная книга «Весь Киев» на 1911 г. К.: С.М.Богуславский, 1911. Адресный указатель. Стлб. 359). Тут зберігалась колекція англійських, французьких і російських гравюр (історичні теми, жанр і портрети). У бібліотеці були розділи: мистецтво, археологія, нумізматика, масонство, французькі книжки ХVІІІ ст. (Шуманский Е.А. Справочная книга для русских библиофилов и коллекционеров. С. 55).

Атракцією збірки Кундеревича були два олійні портрети роботи Шевченка. Від Василя Горленка (Киевская старина. Том VI. 1888. С. 82) він набув олійний портрет Маєвської (1843) та один з його автопортретів (у чорному кашкеті; щоправда, вважається сумнівним) часів Аральської експедиції. Цей автопортрет Всеукраїнський історичний музей Т.Шевченка придбав потім на кошти Київського губвиконкому (Шевченко Т. ПЗТ. Том 8: Малярські твори / Репродукції; Коментарій акад. О.П.Новицького. [К.:] ДВУ, 1932. С. 50, 103, 177; Шевченко Т. ПЗТ в 10 томах. Том 7. Кн. 1. К., 1961. С. 31. № 79; Том 8. К., 1963. С. 68. № 193).

Мав також археологічні збірки (Пастернак Яр. Археологія Україна. Торонто, 1961. С. 21). У зізнаннях аґента Ґосторґа С.К.Глеваського-Ґольдфарба від 15 березня 1930 Т.Кундеревича названо серед осіб, хто продавав йому окремі речі (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 34; Пам'ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 92-109). Помер 1932, похований на київському Лук'янівському кладовищі (Проценко Людмила Андріївна, Костенко Юрій. Лук'янівське цивільне кладовище: Путівник. [К., 1998.] С. 20; Вид. 2. К., 2001. С. 26). Збірку Кундеревича придбала Секція ІМК при УАН, що існувала з 13 квітня 1933 до 15 листопада 1934 (Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 117-118). Перші два видання моєї праці про Музей Потоцького з відомостями про Кундеревичів з'явились 2002. За кілька років вийшла добра публікація про колекціонера, хоч її авторка з якихось міркувань вирішила працю свого попередника просто проіґнорувати: Друг Ольга. Київський колекціонер Ф.Ф.Кундеревич // Київ і кияни. Вип. 4. К., 2005. С. 167-176.

Кундеревич Лука Тадейович (1861-1937) – старшина Київського купецького зібрання, гласний міської думи, 1906-08 член (1909-10 голова) комітету міської публічної бібліотеки (див.: Літопис Національної парламентської бібліотеки України. Ч. І. К., 1996. С. 111).

761. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 4.

762. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 21.

763. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 4.

764. Див.: Акинша К. Печальная история “Адама и Евы» // Огонек. 1988. № 51. С. 32-33.

765. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 3.

766. Описи Київського намісництва 70-80 років XVIII ст. К.: Наукова думка, 1989. С. 27-28.

767. Ще 1884 генерал погодився, щоб Єлизавета Денисівна жила в його помешканні. Про це розповідає його онук Сергій Сергійович Потоцький (як він висловився, "из милости"). Тим часом на допиті 29 серпня 1938 молодший лейтенант ГБ Щербінкін записав: „Фактически с ним живу с 1884 года” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 55963 ФП / кор. 1310. Арк. 17). Зміст ніби той самий і разом з тим зовсім відмінний. Кажуть, що диявол ховається в деталях.

768. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 5.

769. Дніпропетровський історичний музей ім. акад. Д.І.Яворницького. КП-83180, Арх-18989. Без конверта.

770. Кавтарадзе Александр Георгиевич. Военные специалисты на службе Республики Советов 1917-1920 гг. М.: Наука, 1988. 297 с.; Тинченко Ярослав Юрьевич. Голгофа русского офицерства в СССР, 1930-1931 годы. М., 2000; З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 2002. № 1 (18) – 2 (19).