Візит Ерріо

Сергій Білокінь

1931 року почали громити українські музеї. У квітні херсонська комісія із чистки звільнила директорку Херсонського історико-археологічного музею Ірину Василівну Фабріціус. Тоді існували навіть категорії звільнення, у неї була перша – як у родички царського військового міністра Сухомлінова й дружини царського полковника [771]. 28 січня 1932 року відбулась чистка київського сільськогосподарського музею. (Був і такий, заснований як прообраз Виставки передового досвіду, він існував з 24 квітня 1925 року в Маріїнському палаці [772]). 2 лютого 1932 року чистили Всеукраїнський історичний ім. Т.Шевченка [773]. За чисткою пішли арешти, внаслідок арештів Всеукраїнський історичний музей було ліквідовано. Петро Курінний розповідав:

“Року 1933-го у зв’язку з репресованням усіх старших наукових робітників Музею (боротьба з націоналізмом) Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка був скасований, а його будинок передано Музеєві народнього мистецтва, що був утворений з Етнографічного відділу Музею” [774].

1933-й рік був особливо важким. Українське село виморювали голодом. Київський обласний відділ ГПУ (А.Розанов-Розенбардт) 12 березня доповів голові ГПУ УСРР, що на вулицях міста у січні було підібрано 400 трупів, у лютому – 518, за 8 днів березня – 248 [775]. Відома архівна довідка від 29 березня 1934 року за підписом судово-медичного інспектора, що «трупным покоем г.Киева за 1933 г. всего принято подобранных по городу трупов 9472, из них зарегистрировано 3991, не зарегистрирован 5481 труп» [776]. Важко сказати, як харчувались того року Потоцькі. Знаєм тільки, що взимку температура доходила в музеї до – 7 °. Помешкання щастило “зігріти” до + 5 ° [777].

Після арешту Петра Курінного штатний розклад Музейного містечка 15 квітня 1933 року як його директор підписав уже Яків Скрипка [778]. Далі посаду директора протягом двох місяців займав Василь Іванович Касій [779]. З 1927 року він викладав у Київському художньому інституті історію класової боротьби [780]. У серпні 1933 року вже як колишній директор Касій здійснив передачу музейних ювелірних виробів з Лаври до держбанку [781]. Тим і увійшов до історії. Потім – не набагато довше – директором Музейного містечка був Лука Калениченко [782].

Лишається фактом, що родину поміщика й царського генерала Потоцького все ще не чіпали, хоч ішов уже 16-й рік революції. З цієї обставини влада намагалась витиснути найбільше дивідендів. “Музей України” показували всім іноземцям [783], зокрема французькому прем’єрові Едуардові Ерріо [784]. Останнього приймали з особливою помпою. Визначний політичний діяч Франції, давній прихильник зближення з большевицькою Росією, він мав цього разу спеціальну місію. Йому належало заявити на увесь світ: він ознайомився з життям СРСР особисто і свідчить, що голоду в країні немає. Що він і зробив [785].

Хотілося б звернутись до мемуарів. Про тридцяті роки сучасники розповідали здебільшого на еміґрації, причому тут проходить як правило тільки дві теми – голодомор і масовий терор. Тим часом поїздка Ерріо викликала такий резонанс, що відбилась навіть у нашій не надто багатій мемуаристиці. Наприклад, у блискучій, виданій в Аргентині книжці журналіст Височенко (Величенко) викрив усю большевицьку аферу [786]. Приділяємо їй таку увагу з єдиної причини: серед того, що показували Ерріо, був і Музей Потоцького. 26 серпня 1933 року Ерріо приїхав до Одеси совєцьким пароплавом “Чичерін”. Відвідавши колгосп у с.Біляївці, він глибокодумно промовив:

“Я довідався, що колгоспники можуть мати худобу для свого користування, а також город і сад”. Ерріо повезли далі на хлібний завод, після чого він додав: “Я також відвідав Одеський хлібний завод, де розмовляв з робітниками. Людність скрізь мене привітно зустрічала, надто діти, які мене дуже зворушили. Я мав втіху безпосередньо стикатися з народом, розмовляти з чоловіками, жінками та дітьми. Для цих дітей ми повинні працювати, щоб вони не страждали, як довелося страждати нам” [787].

Швидким поїздом 27 дня вранці його привезли до Києва. Його супроводжували депутати Жюльєн та Марген, Марсель Рейя та французький посол у СРСР Альфан, сенатор Серлен, кореспондент “Матен” та “Пті парізьєн” Люсіані, кінооператори [788]. У Києві Ерріо висловив бажання оглянути мозаїки Софійського собору. Як на те, у соборі відбувалась церковна служба. Цей момент добре прокоментував, вийшовши на еміґрацію, блискучий публіцист Василь Гришко, голова еміґраційної УРДП:

“Тут вони вже показали себе прямо-таки віртуозами декораторського мистецтва. Як було повідомлено, в Києві Ерріо відвідав Софійський собор, в якому саме… відбувалась служба Божа!.. В 1933 р., коли вже третій рік, як були закриті та перебудовані на клуби й музеї всі церкви, зокрема – був перебудований на музей Софійський собор, священослужителі якого ще в зв’язку з ліквідацією Української Автокефальної Церкви після процесу СВУ в 1930 р. були постріляні й заслані на радянську каторгу, – в цьому році раптом… служба Божа в Софійському соборі!.. Це був уже явний театр, влаштований виключно для Ерріо, і так це й сприйняли всі, навіть ті, що вірили радянським газетам” [789].

До речі, газети сповістили, що у Лаврі Ерріо давав пояснення

“керівник Депарма […запам’ятаймо це ім’я: Де Парма. Павлові Платоновичу його невдовзі нагадають енкаведисти. – С.Б.]. У Лаврі гості відвідали музей історії релігії, музей України, збірку Потоцького”. У родині Луки Калениченка [790] збереглися дві світлини з перебування Ерріо в Лаврі. У групі Н.Геппенер, В.Де-Парма, Л.Калениченко, І.Моргілевський. О 9 годині вечора Ерріо виїхав до Харкова [791].

В.Гришко дуже докладно оповів у спогадах про підготовку замаху на Ерріо [792]. В умовах залізної завіси іноземний туризм був в СРСР явищем доволі специфічним [793]. “Інтуристові” Іванові Зіньківському вояк НКВД зауважив: “Пробачте, пане, але чужинцям заборонені розмови з місцевим населенням” [794]. Контакти з іноземцями, навіть цілком санкціоновані, були вищою мірою небезпечні для всієї родини Потоцьких. За кілька років його стареньку дружину, Єлизавету Денисівну, звинуватили в тому, що, працюючи в музеї, вона цих іноземців “информировала о состоянии музея” – з усіма для неї наслідками, які з цього звинувачення випливали [795]. Очевидно, вона показувала експозицію.

Примітки

771. Славин Л.М. И.В.Фабрициус // Сов. археология. 1966. № 3. С. 296-297; Острой О. С. Фабрициус И.В. // Сотрудники Российской национальной библиотеки – деятели науки и культуры: Биогр. словарь. Т. 3. СПб., 2003. С. 564-565.

772. Див.: Сташевський Є.Д. Київський краєвий сільсько-господарський музей // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 224-233; Александрович Ю. Музей кустарної промисловости // Там само. С. 234-235; Спаська Євгенія Юріївна. Київський сільсько-господарський музей та постійна пром.[ислова] виставка ім. Г.І.Петровського // Київ: Провідник. К., 1930. С. 425-434.

Сташевський Євген Дмитрович (21 серпня 1884, с. Зіньків Летичівського пов. Подільської губ. – 26 липня 1938) – історик. Заарештований 1930 у зв'язку зі справою СВУ, ще раз 12 червня 1938. Помер під час допиту. Дж.: Дело Е.Д.Сташевского в документах // Alma Mater: Університет Св. Володимира напередодні та в добу Української Революції. Кн. 1. К.: Прайм, 2000. С. 140-156; Історичний факультет Київського національного університету (2004). С. 296.

Спаська Євгенія Юріївна (20 грудня 1891, Ніжин – 12 вересня 1980, Алма-Ата) – мистецтвознавець, учениця Д.М.Щербаківського. 1934 заслана до Казахстана. Реабілітована посмертно 29 вересня 1989. Маю 18 її листів до мене 1973-74, 25 до К.І.Білоцерківської 1954-73, 100 до О.Є.Карнаухової 1970-78, 25 до В.Н.Смєлової 1968-72, 127 до Н.Н. та В.І.Хмельових 1953-74 та ін.

Див.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 30353 ФП;

Білокінь С. Мистецтвознавча діяльність Є.Ю.Спаської // Народна творчість та етнографія. 1983. № 6 (184). С. 64-67;

Акуленко В.І. Охорона пам’яток (1991). С. 142;

Маньковська Руслана Вікторівна (нар. 25 лютого 1965). Музейництво в Україні (2000). С. 10;

Мусаева У.К. Подвижники крымской этнографии (2004). С. 19, 120-125, 187.

773. ІМФЕ. Ф. 13-1. № 7. Арк. 93.

774. Курінний П. Історія археологічного знання (1970). С. 69.

775. Сахно Анатолій Іванович (нар. 1952). Щоденник “контрреволюціонера”. К.: Бранк-Прес, 1999. С. 78.

776. РГАЭ. Ф. 1562. Оп. 329. Од.зб. 132. Арк. 67. Див.: Андреев Е.М., Дарский Л.Е., Харькова Т.Л. Население Советского Союза, 1922-1991. Москва: Наука, 1993. С. 46. Підрахунки голодних смертей 1933, здійснені у праці цих авторів, перевищують відомі дані ЦСУ СРСР на 63,4 %.

777. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 9 зв.

778. Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 52.

779. ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 16.

780. Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 24.

781. Жук Б. Советские археологические музеи и их руководители. С. 85, 88; Полюшко Григорій Васильович (нар. 25 жовтня 1953). Втрачені скарби Лаврського музею: Пошуки і знахідки. К.: Абрис, 2001. С. 28.

782. Калениченко (Калиниченко) Лука Петрович (20 лютого 1898, с.Карлівка Полтавської губ. – 5 серпня 1968) – художник-реставратор.

Член ВКП(б) з 1921. З 1923 політкомісар Інституту пластичних мистецтв, потім переформованого з нього Київського художнього інституту (закінчив його 1931). З кінця 1926 по червень 1929 працював директором і викладачем Миргородського художньо-керамічного технікуму. Газета “Правда” писала про нього:

“Отдел искусства находится в руках буржуазного националиста Калиниченко, который был тесно связан с двумя недавно разоблаченными шпионами Онищуком и Розенбергом. Именно при Калиниченко был расхищен музей в Миргороде, обладавший уникальной коллекцией европейской, азиатской и местной керамики” (Вадимов Д., Лильченко Т. Кто хозяйничает в музеях Украины? // Правда. Москва, 1937. 25 сентября. № 265 (7231). С. 4).

У недатованій автобіографії, що зберігається в родині, Лука Петрович розповідав:

“Партийных взысканий не имею, хотя в прошлом были. [В] 1929 году, когла работал директором Миргородского художественного техникума, за излишний академизм и допущенную засоренность состава студентов провертройкой по чистке был вынесен строгий выговор. В 1933 году я был временно командирован обкомом партии для восстановления работы Киевского музейного городка. Работая там, подписал бумагу о несдаче колоколов лаврской колокольни, подлежащих изъятию. Получил за это строгий выговор. В 1937 году я сделался об'ектом бешенной (sic) травли группы клеветников и провокаторов в Киеве. Первичная партийная организация исключила меня из партии. Решение было отменено, но вынесли партвзыскание – строгий выговор. Невдо[нрзб] группа клеветников была выкрыта (sic) и осуждена Верховным судом УССР, я был реабилитирован полностью. Партвзыскания с меня сняты” (Пор.: Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва // Комуніст. 1937. 2 жовтня. № 227 (5502). С. 3).

Член Спілки художників з 16 жовтня 1938. У 1942-45 вчений секретар, потім заступник директора ІМФЕ. 1993 посмертно нагороджений архітектурною премією ім. І.Моргилевського (диплом № 2).

Див.: ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 13;

Врона І. Пам'яті Л.П.Калениченка // Укр. мистецтвознавство. Вип. 3. К., 1969. С. 194-195;

Калениченко Ніна Луківна. Митець і дослідник народної творчості Лука Калениченко // Народна творчість та етнографія. 1998. № 2-3 (261-262). С. 117-118;

Крутенко Наталія. Лука Калениченко – реставратор і пам'яткоохоронець // Пам'ятки України. 2004. Ч. 4 (145). С. 42-50.

За відомостями Г.Полюшка, з керівництва Музейним містечком його було знято за вимогою парторга ВМГ Поліни Миколаєнко (Полюшко Г.В. Втрачені скарби Лаврського музею. С. 286).

783. [Штепа К.] Пам'яті П.П.Потоцького. С. 4.

784. Ерріо (Herriot) Едуард (1872-1957) – лідер французької партії радикалів.

З 1916 кілька разів міністр. Прем'єр-міністр у 1924-25, 1926, 1932. Його уряд 1924 встановив дипломатичні стосунки і 1932 підписав угоду про ненапад з СРСР. Постійно виступав за співробітництво з большевиками. 13 червня 1934 в оперативному повідомленні соловецький чекіст відзначав, що укр. в'язні вбачали у його діяльності вихваляння нац. політики большевиків (Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937-1938 роках. Том 1. Вид. 2. К., 2003. С. 344). У 1947-54 голова Національних зборів Франції. У 1905-55 мер Ліона (з перервами).

Див.: Шейнин Лев. Брегет Эдуарда Эррио // Шейнин Л. Записки следователя. М., 1962. С. 318-354;

Иванов В.Ф. Русская интеллигенция и масонство. М., 1998. С. 477;

Рудницька Мілена. Статті. Листи. Документи. Львів, 1998. С. 401, 404, 420-421, 571, 627;

Соловьев О.Ф. Русские масоны от Романовых до Березовского. М., 2004. С. 325, 390.

785. Пор.: Франко-радянське співробітництво в боротьбі за мир: Розмова спец. кор-та "Правды" з Ед.Ерріо // Прол. правда. 1934. 3 листопада. № 254 (3856). С. 2; Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. К.: Наукова думка, 2003. С. 75, 755, 776.

786. Височенко А. СССР без маски. Буенос-Айрес: Перемога, 1951. С. 125-130.

787. Ерріо про свої враження // Комуніст. 1933. 28 серпня. № 212 (4271). С. 1.

788. У Музейному городку // Більшовик. 1933. 29 серпня. № 130 (169). С. 1.

789. Гришко Василь Іванович (нар. 1914). Карби часу: Історія, література, політика, публіцистика. Том 1. К.: Смолоскип, 1999. С. 180. В.Гришко був заарештований у вересні 1936. Перебував на Колимі. Мешкає у США.

790. Хроніка його діяльності у Лаврі:

1933. 27 червня – акт комісії для обстеження ВММ,

27 серпня – візит Ерріо,

8 вересня – доповідь про чистку ВММ у Всеукраїнському історичному музеї,

12 вересня – зачинив Музей України для масового огляду,

1934. 10 червня – акт комісії,

28 липня – акт здачі збірки Потоцького.

791. Приїзд Едуарда Ерріо до СРСР: У Києві // Комуніст. 1933. 28 серпня. № 212 (4271). С. 1; У Музейному городку // Більшовик. 1933. 29 серпня. № 130 (169). С. 1.

792. Гришко Василь. Карби часу. С. 175-187.

793. Бліх М. Київ – центр чужоземного туризму // Соціалістичний Київ. 1934. № 7-8. С. 32-34; Величко (Гольберштат) Лев Ісайович (1879 – 1937). Іноземні туристи в Києві і про Київ // Там само. 1935. № 7-8. С. 19-24.

794. Зіньківський Іван. Київ сьогодні // Наша культура. Львів, 1936. Кн. 6 (15). С. 410.

795. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 55963 ФП. Арк. 41 – зв.