Дальші погроми
Сергій Білокінь
Збереглися розписки уповноваженого Київського міськліту – клаптики паперу дуже поганого ґатунку з віддрукованим на ротаторі текстом, де змінну інформацію вписано від руки. Отже, розписки датуються 23 травня і 2 червня 1938 року. Уповноважений літу (цензор) поцупив з музейної бібліотеки спершу 21, а тоді ще 490 книжок:
“Расписка № 1.
“2/VI“ мес. 1938 г. мною уполномоченным
Киевск.[ого] Горлита Татаров Н.Г. (?) из’яты из библиотеки
Собр.[ания] Потоцкого при Центр.[альном] Истор.[ическом] Музее
склада, магазина, района
490 экземпляров брошурок и книг на 277 руб. 74 коп.
двести семьдесят семь руб. 74 коп.
сумму рублей, что подлежит списанию из инвентаря указанной библиотеки, склада, магазина.
Уполномоченный Обллита <підпис> ” [958].
Тимчасові локальні перемоги 1937-38 років дуже погано документовані. Наприклад, у некролозі Бориса Жука говориться: „В1937-1938 гг. личное вмешательство Б.К.Жука спасло 580 старинных икон Киево-Печерской Лавры, предназначенных властями к сожжению” [959]. Поки що ми не знаємо, хто й що стоїть за цією інформацією.
Але знаєм і розуміємо, що Павло Платонович Потоцький був найнещаснішою людиною на світі. Абсолютно безпорадний, він щодня й кожної ночі чекав кінця. З його Музеєм влада могла робити вже будь-що. Кожну річ його збірки, здобуту одна по одній протягом довгих десятиліть, було зареєстровано, а він не міг від влади навіть чогось приховати. Власні речі винести кудись і тим врятувати їх – не міг.
Втім, генерал намагався зробити певні кроки. 16 серпня 1961 року чекіст-ветеран Микола Терентійович Шиянов [960] розповів, що після арешту Потоцьких у підвальному приміщенні було виявлено три закопані у землю ящики з коштовним посудом. За описом його ніби було здано до Киевпромторга для реалізації разом з іншим майном [961].
У роки т.зв. громадянської війни сини Потоцького з рештками російських збройних формувань вийшли за кордон. Совєцькі роки пройшли четверо: він, дружина, її сестра й онук. Замкнувшись у себе в шостому корпусі Музейного містечка, вони тільки й могли, що відверто між собою розмовляти. Можна тільки уявити, про що і як вони говорили. 4 березня 1929 року С.Єфремов занотував у щоденнику: „Ми всі в родині почуваємо себе якимсь анахронізмом, негодящим до сучасного життя” [962].
Родина Потоцьких опинилась у пастці. Надії на те, що Музей України, який вони створили, їх оберігатиме, вже не було. Вісті з Пітера надходили так само невтішні. Такі самі інформації надходили звідусіль. Погром буяв по всій території велетенської держави – “от Москвы до самых до окраин”.
20 червня 1937 року було заарештовано етнографа Володимира Білого. 22 листопада його розстріляли [963]. 18 вересня 1937 року забрали Емануїла Оксмана [964]. У вересні 1937 року було заарештовано, а 23 листопада розстріляно сумського музейника Никанора Онацького [965]. 11 жовтня 1937 року заарештовано Миколу Філянського (розстріляний 12 січня 1938 року) [966]. 26 грудня 1937 року було ув”язнено видатного хореографа, етнографа й етномузиколога Василя Верховинця [967].
19 вересня 1958 року Віктор Петров [968], викликаний як свідок для реабілітації археолога Кирила Коршака, розповів:
“В 1937 г. был случай, что как-то в беседе со мной Коршак сказал мне, что он ненавидит работников НКВД. Это он сказал, будучи в нетрезвом состоянии, а в связи с чем, я не помню. По моему мнению, это было сказано Коршаком в связи с тем, что тогда проходили множественные аресты граждан в городе Киеве, в том числе и в Институте истории материальной культуры, и Коршак, видимо, был недоволен этим. Других каких-либо нездоровых высказываний от Коршака я никогда не слыхал. Вскоре после этого Коршак Кирилл Ефимович был арестован органами НКВД, а в связи с чем, я не знаю” [969].
Отож 6 листопада 1937 року у гуртожитку Музейного містечка, де він жив (корпус 7, помешк. 7), Кирила Коршака було заарештовано. 22 грудня його розстріляли [970].
У ці самі місяці в Житомирському музеї було заарештовано вісім співробітників [971]. 3 лютого 1938 року на посаду старшого наукового працівника відділу докласового суспільства Центрального історичного музею було призначено колишнього начальника Потоцького, колишнього директора Музейного містечка Петра Курінного [972]. Вони мали зустрічатися, але це нікому не могло вже допомогти.
За кілька днів, 17 лютого, у Музейному містечку в помешканні 11 того самого сьомого корпусу, де мешкав Коршак, було заарештовано Коршакового сусіда, фундатора Бердичівського заповідника й археолога Феодосія Мовчанівського [973]. 10 травня його теж розстріляли.
27 лютого 1938 року заарештували, а за кілька місяців розстріляли людину трагічної долі – Марію Мушкет, землячку Потоцького з Лубенщини, яку він теж мав би знати [974].
30 березня 1938 року було ув’язнено наукову співробітницю Музею (Кабінету) антропології та етнології ім. Хв.Вовка Ніну (Леонілу) Загладу. Розстріляли її 28 квітня [975].
Можливо, П.Потоцький був знайомий також з істориком Михайлом Тарасенком, який працював у Музеї українського мистецтва. 1929 року був виключений з ІНО й заарештований, вдруге ув’язнений 18 квітня 1938 року. Його розстріляли 7 травня [976].
Арештований 15 квітня 1936 року, директор Коростенського округового музею, потім – Інституту історії матеріальної культури Федір Козубовський під час слідства збожеволів. Це сталося не пізніше 13 липня (слідство вели чекісти Гапонов і Самохвалов). Довший час вважалось, що Козубовського розстріляли німці разом з іншими психічно хворими 1943 року [977]. Насправді його доля склалась інакше. 29 липня 1937 року ординатор Київської психіатричної лікарні Дунаєвська писала в акті: “В настоящее время Козубовский угнетен, мало спит по ночам. Очень раздражителен. Обращается к врачу с просьбой отравить его и тем прекратить его мученья” [978]. 29 серпня 1938 року трійка УНКВД по Київській області ухвалила натомість його ліквідувати [979].
Перегляд українського музейного мартиролога наводить на думку, що терор не міг не позначитись на морально-психологічному кліматі тієї доби взагалі. Цікаво, що серед працівників правоохоронних (точніше, правопорушних) органів усіх рівнів професійним захворюванням були нервові розлади. У травні 1922 року заступник наркома внутрішніх справ УСРР Я.Меламедовський подав по начальству довідку свого лікаря д-ра А.Йозефовича про те, що він «страдает функциональн.[ым] разстройством нервн.[ой] системы, среди симптомов которого особенно выступают явления психостении, в настоящее время обострившиеся». У заяві наркомові Манцеву, прохаючи двохмісячну відпустку, він пояснював: «Переутомился [настолько], что совершенно теряю способность мыслить и работать» [980]. У психіатричній клініці при 3 московському університеті професор Любошин і ординатор Гулшнер демонстрували перед студентами хворого чекіста, садиста, відомого жорстокими вчинками. Обох медиків заслали у Туруханський край. Історію хвороби забрало ГПУ. Не знати куди перевели й самого чекіста [981]. На питання анкети 1925 року про стан здоров’я Соломон Брук відповів, що в нього неврастенія загальна і «сексуаліс» [982]. Начальник КРО УҐБ УНКВД по Київській області Марк Роґоль взагалі збожеволів, і 1 листопада 1939 року опинився на примусовому лікуванні у Київській психіатричній лікарні (разом з іншими хворими його розстріляли німці) [983]. Заздрісники говорили про Євдокімова, що він украв надто багато коштовностей. Сусід по камері, журналіст Всеволод Ракитський згадував:
“Он становился к стене, брал в руки воображаемую телефонную трубку и, подозрительно оглядываясь на Ракитского, начинал канючить:
– Товарищ Сталин, это я, Ефим-чекист. Вы меня помните, товарищ Сталин? Я ни в чем не виноват, я взял только один медальончик. Да, да! Перед партией я чист. Вы меня слышите, товарищ Сталин? Я взял только один маленький, совсем маленький медальончик. Товариш Сталин, это я, я, Ефим-чекист… [984]
Не забудьмо, що сам головнокомандуючий М.А.Муравйов, як виявилось під час його обстеження у тюрмі, страждав на «неврастению в степени большей, чем средняя», й 10 червня 1918 року був переведений з Бутирок у приватну психіатричну лікарню О.Чинарової [985].
Мемуарист М.Ґорєв запитав сусіда, чи не з його камери вечорами долунало страшне виття:
«Да, это завывавал сумасшедший, – відповів той. – По ночам… Иногда, по утрам или днем, он плакал, падал перед кем-нибудь на колени, обвивал руками чужие ноги и кричал, что он не будет больше расстреливать… Потом стихал, прикурнув к стене, и засыпал…. Бывший чекист…» [986].
Пригадаймо, зрештою, ще одну розповідь Антона Антонова-Овсієнка-молодшого:
«Однажды утром Яков Натанович Бранденбургский посмотрел на свои руки.
– Капает… Капает!.. Капает!!…
– Яшенька, что с тобой? – всполошилась жена.
– Разве ты не видишь? С пальцев капает. Кровь капает, капает, капает….
Яшу увезли. Член Верховного суда СССР Яков Бранденбургский оказался не в своем уме. Умер он в психиатрической больнице» [987].
Цікаво те, що Яков Натанович Бранденбурзький – не персонаж Ільфа та Петрова, а реальна особа. У генеральному каталозі Російської національної бібліотеки записано його справжнє прізвище – Ґольдзінський, рік народження – 1881. Йому належить брошура „Брак и семья” (М., 1926. 31 с.).
Того самого 1938 року відділ капіталізму Центрального історичного музею очолила Уляна Кузьменко [988]. Коли вона приймала цей відділ, її попередили, що до його складу як підвідділ входить мистецька колекція, якою завідував Потоцький. У серпні 1961 року вона писала до КГБ:
“Научной работы в отделе он, по сути, никакой не выполнял, единственно (sic), чем он занимался, это описанием экспонатов (sic) и проведением переучета коллекции, за что ежемесячно получал зарплату старшего научного сотрудника”.
Уляна Кузьменко добре зхарактеризувала статус музею України у 1930-х роках:
“Сам Потоцкий страстно хотел, чтобы его коллекция была сохранена как самостоятельный музей в целом, по примеру музеев Воронцовского в Москве, в Киеве – картинная галерея бывшая Терещенко, и названа именем Потоцкого, но для сохранения самостоятельной коллекции у Потоцкого не было никакого основания (sic) – она не принадлежала к числу крупных коллекций (sic), которую можно было бы превратить в самостоятельный музей (мабуть, Кузьменко знала більші. – С.Б.).
Тенденция руководства музея, и нас в этом поддерживало Министерство просвещения, – рассредоточить по разделам отдела всю коллекцию, где каждый экспонат мог бы хорошо иллюстрировать ту или иную эпоху. На протяжении совместной работы с Потоцким шла такая «борьба» (думаю, лапки тут зайві. – С.Б.) и уговоры, в результате часть экспонатов было передано в отдел оружия [989], остальные экспонаты остались в одном помещении, где они и были экспонированы для посетителей. Сам Потоцкий жил в этом же здании, имел ключ (завідувачку відділом капіталізму це, правдоподібно, особливо дратувало. – С.Б.) и мог постоянно свободно заходить в любое время в помещение, где была расположена выставка его экспонатов”.
Так, займаючи показні місця, на поверхню громадсько-культурного життя повипливали наймолодші, нічим раніше не примітні, що порозкривались уже по війні (напр., той самий Лісневський). Соціальна революція скінчилась, – побоєвище дісталося саме їм.
У розпалі цієї боротьби режимного музейного начальства з непокірним П.Потоцьким, яку задокументувала нам живий свідок – Уляна Кузьменко, із-за лаштунків вийшла наперед, на авансцену, третя сила – НКВД. Сила, що замахнулася на тодішню лінію партії, на її головний друкований орган – газету “Правда”.
Примітки
958. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 24. Арк. 20.
959. Борис Касьянович Жук: [Некролог] // Посев. 1960. 4 декабря. № 49 (760).
960. Колишній співробітник ІІ відділу НКВД УРСР. 8 вересня 1938, коли його допитували як свідка, дав компрометаційні відомості про заарештованого співробітника оперативних доручень Петра Пустовіта (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31097 ФП / кор. 178. Арк. 45, 48-49).
961. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Арк. 149.
962. Єфремов С. Щоденники. С. 743.
963. Борисенко Вал. Нариси з історії української етнології (2002). С. 71.
964. Жирнова Л.О. Вісник Одеської комісії краєзнавства. С. 33.
965. Граб Василь Іванович. Шлях у безсмертя // Репресоване краєзнавство. С. 251-254; Його ж. Покликання служити людям // Реабілітовані історією. С. 89-93.
966. Граб В. За відсутністю складу злочину // Репресоване краєзнавство. С. 257.
967. Борисенко Вал. Нариси з історії української етнології (2002). С. 69.
968. Петров Віктор Платонович (1894 – 1969) – культуролог, прозаїк, сов. розвідник.
Див.: Білокінь С. Довкола таємниці // Петров Віктор. Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви більшовицького терору. К.: Воскресіння, 1992. С. 3-23;
Корогодський Роман Миронович. Сюжет для великого роману, або Полон і межі можливого // Кур'єр Кривбасу. Ч. 162. 2003. Травень. С. 129-177; Ч. 163. Червень. С. 87-120;
Москаленко Михайло Никонович. Микола Зеров: доля і доробок // Зеров М. Українське письменство. К: Основи, 2003. С. 1258, 1262-1270.
969. Архів СБУ. № 52578 ФП. Арк. 165 зв.
970. Михайленко Олександр, Лошицький Олександр. Належить до негайного виконання // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1997. № ½ (4/5). С. 286, 292.
971. Маньківська Р. Репресії серед музейних працівників. С. 266.
972. 23 березня 1940 його переведено на посаду консультанта музею з питань археології, а 7 липня 1941 звільнено у зв'язку із скороченням обсягу робіт (так у совєцьких відділах кадрів називали війну, – насправді його звільнили у зв'язку з тим, що німці підступали до Києва). Трудова книжка П.Курінного, заповнена 23 січня 1939. Зберігається в архіві автора.
973. Мовчанівський Теодосій Миколайович (9 травня 1899, с. Берестовець Уманського пов. Київської губ. – 10 травня 1938, Київ) – археолог.
1927-28 завідував Бердичівським соціально-історичним музеєм та Окружним архівом. Мешкав у Бердичеві на Кармелітській вул., 23. Незадовго перед тим він опублікував працю „Бердичівський державний історико-культурний заповідник: Провідник” ([Х.:] ДВОУ, Пролетар, 1931. 52 с.: плян), наслідки розкопок старого жидівського кладовища у Бердичеві (Класова суть речевого ритуалу в похованнях XVII-XVIII ст. // Наукові записки Інституту історії матеріальної культури. Кн. І. К., 1934. С. 125-134) та дві погромні рецензії – на перший том “Записок ВУАК'у” (Проти класововорожої контрабанди в науці // Там само. С. 171-181) та знищене 4-5 число “Хроніки археології та мистецтва” (Там само. С. 206-208). Архів – у Наук. архіві Інституту археології (Ф. 20 – 17 од.зб.).
Дж.: Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 247-248;
Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 265;
Нестуля О.О. Неспокій серця // Репресоване краєзнавство. С. 209-215;
Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 180-181;
Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 554-602.
974. Мушкет Марія Степанівна (1899, с. Денисівка Лубенського району Полтавської області – 1938) – музейний працівник.
1925 закінчила інститут. До 1935 працювала в УАН, тоді виїхала на роботу до Чернігівського музею. За 20 днів її звільнили «як соціально чужий елемент», але за три з половиною місяці реабілітували. У вересні 1935 музейний відділ Інституту історії матеріальної культури направив її на роботу до Запоріжжя. Директор музею Дніпробуду. Працювала там до 15 лютого 1937. У травні 1937 влаштувалась на роботу в київському Історичному музеї. У вересні звільнилась і виїхала до брата, що жив у Горлівці. Працювала вчителькою неповної середньої школи. 27 лютого 1938 її арештували, а 5 березня і 22 квітня допитали. 2 квітня 1937 Ол.Бодянський писав акад. Яворницькому:
"То Мушкет робила […] на мене наклепи і пришивала мені націоналізм, казала, що я до Вас заходив, а я сказав після її наклепів на мене, що її чоловік був М.Я.Рудинський […]" (Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. І. Дніпропетровськ, 1997. С. 80).
Рішенням трійки УНКВД по Донецькій області від 26 квітня 1938 Мушкет розстріляно (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 459 зв., 502 – зв.; Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. І. С. 79-80, 82; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 112).
975. Борисенко Вал. Нариси з історії української етнології (2002). С. 60.
976. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 27, 247, 267; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 111. Совєцька преса писала про нього: “Запеклий націоналіст Тарасенко М.О. в анкетах про соціальне походження демонстративно відповідає: “Походжу з козацького роду”. Найближчі його приятелі – махрові націоналісти” (Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва. С. 3).
977. Полонська-Василенко Н. Історична наука в Україні (1962). С. 35; Міллер Михайло. Доля українських археологів під Совєтами // Там само. С. 120.
978. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47912 ФП / кор. 855. Арк. 70.
979. Там само. Арк. 105.
980. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. № 35. Арк. 132-133.
981. Не тронь меня! // Соц. вестник. 1923. 1 апреля. № 7 (53). С. 10.
982. ЦДАГО України. Ф. 22. Оп. 6. № 91. Арк. 34-35.
983. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні. С. 541.
984. Антонов-Овсеенко А. Портрет тирана (1980). C. 213.
985. Гриневич Людмила Владимировна (род. 1962). Следственное дело главкома красных войск в Украине М.Муравьева // Зеркало недели. 2000. 15-21 апреля. № 15 (288). С. 17; Гриневич Владислав Анатолійович (нар. 1959), Гриневич Л. Слідча справа М.А.Муравйова: Документована історія. К., 2001. С. 32.
986. Горев М. Смертник // Воля. [Munchen], 1953. Март. № 3. С. 18.
987. Антонов-Овсеенко А. Портрет тирана. Нью-Йорк: Хроника, 1980. С. 267.
988. Кузьменко Уляна Степанівна (1903, с. Новоолександрівка, тепер Васильківського району Запорізької обл. – ?) – зав.відділом капіталізму Центрального історичного музею (з 1938). Після арешту Потоцького представляла музей, коли останньому з НКВД передавались деякі речі. Завідувала бібліотекою університету (1961). Мешкала на Ярославовому Валу (тоді вул. Полупанова), 9, пом. 4 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Опись имущества. Арк. 53, 156-158).
989. Відділ розташувався у приміщенні лаврської друкарні. Спогад І.С.Майбороди, сина колишньої співробітниці Музейного містечка Олени Іванівни Квятковської (1904-1991). На другому поверсі розгорнули експозицію, присвячену сталінській конституції (Майборода И.С. Мои впечатления и воспоминания о „Музейном городке”- Киево-Печерской Лавре, конец 1939 г. – август 1941 г. // Лаврський альманах. Вип. 9. К., 2003. С. 199-201).