Скасування Музею України

Сергій Білокінь

21 січня 1934 року датується ганебний наказ ч. 40 наркома освіти В.Затонського (призначеного ліквідувати набутки загиблого Миколи Олексійовича Скрипника):

“Ознайомившись із матеріялами договору Наркомосвіти з гром.[адянином] Потоцьким із 28 квітня 1926 року, – наказую:

1. Ухвалу Колеґії НКО з 24 травня 1926 року про затвердження договору НКО з гром.[адянином] Потоцьким з 28 квітня 1926 року, зважаючи на явно протирадянський характер цього договору (sic) – скасувати” [844].

Скрипник теж був большевик, але він такого наказу не підписав би ніколи.

Згідно з цим наказом директор Історичного музею у лютому віддав свого. Потім вийшов ще один. Уся експозиція колекції Потоцького, картини та бібліотека передавались у розпорядження Історичного музею [845]. Замість звичайного переобліку утворювалась відповідна комісія у складі Луки Калениченка (голова), Бориса Пилипенка та Стана “при здатчику П.П.Потоцькому”. Цю роботу необхідно було закінчити протягом двох декад, але, запобігаючи ласки в начальства, уклались у півтори (25 травня – 10 червня) [846].

Як писав згодом Потоцький, комісія працювала поспіхом, чіпляючись до дрібниць і не зауважуючи важливого. Кращу в Ленінграді воєнну бібліотеку з багатим і рідкісним іконографічним матеріалом прийняли менш як за годину [847]. Описи були дуже побіжні, наприклад:

“12. Портрет церковника (Флавіян) олія”.

28 липня 1934 року датується ще один акт. Тут здатчиків двоє – П.Потоцький та партієць Іваненко [848]. Юридично вони цілком рівноправні – що один, що другий. Головував у комісії Лука Калениченко, входили до її складу співробітники Всеукраїнського історичного музею Антін Онищук [849], Борис Пилипенко, Довженко (Василь Довженок [850]) та М.Стан [851].

Свого часу, коли Онищук не для інших створював, а, навпаки, сам мав якісь проблеми, було організовано похвальну про нього публікацію [852]. У своєму передсмертному листі Д.Щербаківський оцінив її однозначно:

«Досвідчені інтригани нашого Музею зуміють обробити ревізійну комісію так само, як обробили громадську опінію в справі виходу Онищука з Академії або обробили Семка [853] в нашій справі. Семко не хотів навіть нас вислухати, а він входить до ревізійної комісії Укрнауки. Отже, результат який – ще більше обплюють, зганять, з білого зроблять чорне, з чесного чоловіка – подлеця. Цього пережити я не можу» [854].

Разом з А.Вінницьким та Є.Дзбановським Онищук брав активну участь у переслідуванні Данила Щербаківського [855]. Після загибелі останнього колеги піддали Онищука обструкції.

В акті 1934 року констатувалося, що наявність в цілому відповідала записам книги вступів з останнім записом на сторінці акту № 1531 від 5 вересня 1933 року. На основі уривчастих записів Потоцького (29-ої одиниці зберігання його фонду у ЦДІАК України) Тамара Лазанська писала:

“[…] цькування тривало. Навколо нього створювалась атмосфера ворожості і погроз. Ще після наказу Затонського Павла Платоновича було знято з академічного пайка, виключено з секції наукових працівників. Пізніше до цього додалися систематичні погрози виселити з квартири, лишити без світла і опалення. Все це супроводжувалося в’їдливим глузуванням у присутності відвідувачів музею, брутальними випадами на загальних зборах, поширенням чуток про те, що нібито він є графом або польським підданим” [856].

Протестуючи проти діяльности котроїсь із цих комісій, Потоцький відзначав:

«Ввиду того, что все вышеназванные документы по приемке Собрания Потоцкого находятся в канцелярии В[сеукраинского] М[узейного] Г[ородка], в канцелярии Наркомпроса и у меня, казалось бы наиболее удобным способом приема был бы [прием] по этим документам. Этот способ и был мною предложен комиссии. Но комиссия избрала способ приема частично по названным документам, а частично по комнатам помещений, причем учитывались разные вещи, уже вновь поступившие в Музей, которые у меня на особом учете. В результате акты приема неясны, требуют особых раз[ъ]яснений, одна и та же вещь попадала в разные акты, мои личные вещи причислялись при подсчетах к вещам Музея.

Большинство актов приобретений, как и вещей, поступивших из фондов ВМГ и в дар Музею, в актах совершенно не указаны, хотя мною были даны на это все данные. […] Акты комиссии производят впечатление хаотического состояния Собрания Потоцкого, тогда как на деле последнее было разумно и строго распреде[лено] и хранимо по помещениям согласно содержанию экспонатов. […] А произошло это потому, что комиссия не имела плана работы и не приняла такового мной ей предложенного. Член комиссии, приходя на работу, не знал, что будет он сегодня делать, и часто, взявшись за одно дело, прерывал его и бросался на другое» [857].

Примітки

844. Косаренко-Косаревич Василь. Пропащі скарби // Краківські вісті. 1942. 7 березня. Ч. 47 (494). С. 3. Існує фото: Затонський оглядає звільнене від “ворогів народу” Музейне містечко у жовтні 1935 (Колишня Києво-Печерська Лавра на службі експлуататорів. [К.,] 1935. Після с. 10).

845. Ковтанюк Н.Г., Шовкопляс Ганна Михайлівна (11 травня 1920 – 2001). Сторінки історії музею, 20-50-ті роки ХХ ст. // Національний музей історії України: Його фундатори та колекції. К., 1999. С. 17.

846. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 1.

847. Лазанська Т. Нащадок кишенського сотника. С. 142.

848. У другій половині 1933 разом з Браверман він перевіряв Музейне містечко щодо виконання постанови Президії МКК КП(б)У та колегії РСІ від 19 липня (ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 6-8).

849. Онищук Антін Іванович (1883 – 19 жовтня 1937) – етнограф.

Працював у Всеукраїнському Історичному музеї ім. Шевченка. Також викладав у Київ. худ. ін-ті (Мистецько-технічний ВИШ: Зб. КХІ. Вип. 1. К., 1928. С. 25). З травня 1933 завідував музейними фондами (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61277 ФП / кор. 1604. Арк. 11 зв.). Мешкав на Борисоглібській, 13 (КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 44). У музеї українського мистецтва Онищук завідував також спецфондом. Після загибелі його власної у пресі було пущено чутку, ніби він розкрадав полотна й ховав документи (зошит віршів Федотова, листи Рєпіна, Сурікова, Верещаґіна й Айвазовського, альбом з автографами Пушкіна й Бальзака; див.: Музеї України // Малярство і скульптура. 1938. № 4. С. 19-21. Підп.: С. Кр-ць).

Уже в роки незалежності відкрилося, що з 1934 А.Онищук співробітничав з НКВД (псевдо «Антоненко»), подавав звідома фальшиві донесення про контрреволюційні терористичні організації. Заарештований 30 липня 1937. Розстріляний. Реабілітований 1983.

Див.: ДА СБУ. № 58220 ФП; ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 341 зв.;

Арсенич Петро. Етнографічна діяльність народних учителів на Гуцульщині на початку ХХ ст. (1900-1917) // Наша культура. Варшава, 1973. № 1 (177). С. 10-11;

Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 279, 301.

850. Довженок Василь Йосипович (24 квітня 1909, с. Кропивна Стародуб. пов. Черніг. губ. – 1976, Київ) – археолог, д-р іст. наук.

Студент відділу музеєзнавства Київ. худ. ін-ту (вересень 1930 – березень 1934), мол. наук. співробітник Всеукраїнського Історичного музею ім. Шевченка (березень – вересень 1934), аспірант КДУ (вересень 1934 – січень 1938), с.н.с. Ін-ту археології (лютий 1938 – липень 1941). З жовтня 1954 зав. відділом слов’янської археології Ін-ту археології. За надані відомості приношу щиру подяку дочці, Галині Василівні Довженок.

851. Національний музей історії України. № 2 А. Арк. 32; КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 5.

852. Громадська подяка А.І.Онищукові: Лист до редакції // Пролетарська правда. 1927. 27 січня. № 21 (1634). С. 5.

853. Семко-Козачук Семен Михайлович (17 квітня 1889 – 1938) – активний член ВКП(б).

Перед революцією служив офіцером царської армії. Ректор Київського ІНО (1926/7-1929), голова Бюра Київської секції наукових робітників 1/ІІІ 1927 р. – 1/ІІІ 1928 р. (Звіт Бюра Київської секції наукових робітників 1/ІІІ 1927 р. – 1/ІІІ 1928 р. [К., 1928.] С.1), потім заввідділом Держстраху Наркомфіну УСРР (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 352). Ішов у справі разом з Левком Ковальовим, Миколою Кулішем, Юрієм Мазуренком, Валеріяном Підмогильним, Євгеном Плужником та ін. 28 березня 1935 Виїзна сесія ВК ВС СРСР на чолі з В.В.Ульріхом дала йому сім років ув'язнення з конфіскацією майна (Державний архів СБУ. № 36546; Остання адреса. Т. 2. К., 1998. С. 88-89). Перебував на Соловках, у невеличкому скиті Філітоні (Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках: Спогади 1939-41. Новий Ульм: Прометей, 1947. С. 50-51). За рішенням окремої трійки УНКВД Ленінградської області на чолі з Литвином від 14 лютого 1938 розстріляний.

854. Діло. Львів, 1927. 12 червня. Ч. 129 (11097). С. 1.

855. Курінний Петро. Вінок на могилу Д.М.Щербаківського // Український православний календар на 1951 рік. New York City, [1950]. С. 145-150.

856. Лазанська Т. Нащадок кишенського сотника. С. 142-143. Кожне слово цього тексту спирається на документи архіву.

857. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 29. Арк. 9 зв. – 11.