Формування колекції
Сергій Білокінь
Хвиля Українських визвольних змагань 1917-21 років піднялась так високо, що, опанувавши терен, большевики не могли вже відмовити в існуванні нехай і соціалістичної, але все-таки Української республіки. Якщо давніше українські губернії “Південно-Західного краю” не були нічим відокремлені від решти імперії, то у двадцятих роках існувала хай і совєцька (тож явно тимчасова – до злиття націй), але все ж таки номінально українська держава, по війні навіть член ООН, отож ентузіасти могли собі помріяти (“вообразить себе”). Ленінградський літературознавець академік Михайло Павлович Алексєєв, якого я знав особисто, у 1920-27 роках мешкав в Одесі. Вчений назавжди зберіг враження від перших кроків большевизму: він прийшов на південь в українській одежі. Це поганий парадокс, але саме псевдоукраїнські форми тодішнього большевизму, а фактично діяльність боротьбистів, укапістів тощо назавжди відвернули його серце від української культури. В Іркутську (1927-33), а тим більше з 1933 року у Ленінграді, де він остаточно отаборився, гімназійний товариш Максима Рильського (обидва вони вчились у київській гімназії Науменка) М.П.Алексєєв розумом сприймав уже все правильно, але повністю затерти в собі оту першу емоційну нехіть до українства не міг. Десь у 1977 році, коли М.П. написав мені гарний відгук на кандидатську дисертацію, ми розмовляли в Москві про нього з його племінником, Лесем Танюком, – саме в такому сенсі, як я тут викладаю. Свого часу такий погляд на “большевистскую беспощадно-насильственную украинизацию в Малороссии” серед певних кіл російської інтелігенції був доволі поширений [111]. Отож тодішнє несприйняття українства мало не стільки національний, скільки політичний характер.
Тепер інший аспект. Коли нова, совєцька держава почала видавати свої офіційні газети українською мовою, а жахливим суржиком навіть закони, коли у вищих навчальних закладах “мови” ледве не вимагали, а часом, то й справді вимагали від професорів і викладачів, кон’юнктурно налаштовані люди могли відповідно орієнтуватись. Україністичний профіль збірок Потоцького визначився не в часи УСРР, а багато раніше. Відомий петроградський-ленінградський книгар Ф.Г.Шилов знав його близько й добре. У зверненні до покупців (1928) він відзначав, що його книгарський стаж розпочався 1891 року [112]. Тож у точності його пізніх, повоєнних споминів можна не сумніватись: він знав Потоцького з перших кроків своєї діяльності. І ось його розповідь:
“В 1891-1893 годах в Петербурге появился собиратель, военный в чине капитана, некто П.П.Потоцкий. Он усерднейше собирал литографии и гравюры, особенно на военные сюжеты, а также виды Петербурга и Украины. Это был еще совсем молодой, очень красивый человек, средства у него, видимо, были, и он собрал своего рода музей. Особенно хорошо было подобрано все, что касалось не только любимой, но попросту обожаемой им Украины. Он собирал также фарфоровые чашки с военными украинскими сюжетами, виды Петербурга в гравюре, фарфоре и живописи” [113].
Саме так визначали профіль бібліотеки Потоцького і старі довідники. Павло Платонович Потоцький почав колекціонувати на початку 1880-х років [114]. Для “Адресної книжки російських бібліофілів” М.Я.Парадєлов 1904 року склав про неї таку довідку:
“Русская военная история. Русская история. Биографии. История дворянства. Малороссия. Артиллерия. О лошади. Художественные издания. Около 5000 томов. Собрание художественных листов русской и иностранной работы, относящиеся к Малороссии, лошади, военно-исторического содержания. Русские народные типы, виды городов, исторические события, лубки и др., около 10 000 листов” [115].
Те саме читаємо в найдокладнішому словнику бібліофілів (1912) Удо Іваска: ”Библиотека заключает в себе около 5.000 томов по истории (главным образом по Малороссии и о дворянстве), военной истории, иллюстрированные издания и собрание художественных листов (до 10.000 №№)” [116]. Ця інформація перейшла до словника Шуманського [117]. Разом з тим бачимо й певне уточнення напрямку. Україніка виходить виразно на перший план.
1912 року в Петербурзі відбулась визначна українська акція. На виставці “Ломоносов і Єлизаветинська доба” було влаштовано відділ України з багатющою експозицією. Стародруки, портрети, старовинні акти передали на виставку Альберт Аккерман, Олексій Бакуринський, Федор Вітберґ [118], граф Ростислав Капніст, Камілл Розумовський [119], барон Александр Штакельберґ [120], які спеціально збирали українські пам’ятки. Присвячений Україні зал розписав Георгій Нарбут [121]. Тут він познайомився й подружив із Сергієм Трійницьким [122], який написав про Нарбута чудові спогади. На жаль, брак державної інфраструктури став на заваді Потоцькому взяти участь у цій великій справі. Мабуть, він і не знав, що така виставка передбачається.
Нехай і з людьми, що прибивались до нього випадково, але Павло Платонович в Петербурзі з українцями контактував. Спогади Галини Лащенко я прочитав, на жаль, несвоєчасно і вже не зміг запитати в неї подробиць, але вона писала в них, що, перебуваючи в Петербурзі, поет Олександр Олесь [123] увесь час зустрічався з українцями, які мешкали в північній столиці: “Часто бачився з Потоцьким, познайомився з Петром Стебницьким” [124]. Навряд чи це міг бути якийсь інший Потоцький, хоча хто зна, – може, один із братів?
Примітки
111. Див.: Царинный А. [Стороженко Андрей Владимирович, 1857 – ?] Украинское движение // Украинский сепаратизм в России : Идеология нац. раскола. М.: Москва, 1998. С. 133.
112. Книжный магазин «Антиквариат» Ф.Г.Шилова. Каталог № 3. Лгр., 1928. С. 2 обкл.
113. Шилов Федор Григорьевич (1879-1962). Записки старого книжника / Ред. и предисловие Вл.Лидина. Москва: Искусство, 1959. С. 19.
Походив із селян Ярославльської губ. Навчився грамоти в рідному селі, після чого протягом 8 років пропрацював за хлопчика в книгаря М.П.Мєльнікова. 1899 перейшов до антиквара Є.А.Іванова, спілкувався з письменниками, вченими, книгознавцями, бібліографами. Згадував: „Если восемь лет работы у Мельникова были для меня средней школой, то четыре года службы у Иванова были университетом». Почав розшукувати, набувати й продавати у великі сховища важливі архівні матеріали (серед них архів гр. Розумовських). До Ш. у букіністичній торгівлі в Росії такого виду дільності не існувало.
У травні 1919 на запрошення Ґорького працював в експертній комісії при Наркомвнешторґу, яку Ґорький і очолював. Працівники цієї комісії розбирали комори (склады), де зосереджувалось майно, зокрема книжки, що їх позалишали власники, виїхавши з Росії. За участю Ш. було розібрано деякі великі й силу дрібних книгозбірень. З 1926 власник книгарні „Актикваріат” П.В.Ґубар запросив Ш. нею завідувати, а наступного року останній набув її у власність (ліквідована наприкінці 1929). З 1933 працював в експертному відділі антикварної книгарні А/О „Международная книга”, для якої відбирав літературу у Книжковому фонді, згодом скуповував старі книжки для Укркниготорга. Після 1934 як аґент Літ. музею розшукав і передав музеєві рукописи й листи Турґенєва, Лєскова, Льва Толстого, Мазепи, Кочубея та ін. (Башурова О.А. Шилов Ф.Г. // Сотрудники Российской национальной библиотеки – деятели науки и культуры: Биогр. словарь. Т. 3. СПб., 2003. С. 623-626). Зрозуміла річ, давні стосунки Ш. з Потоцьким продовжувались і після 1917.
114. ЦДІАК України. Ф. 2213. Оп. 1. № 6. Арк. 4 зв.
115. Параделов М.Я. Адресная книга русских библиофилов и собирателей гравюр, литографий, лубков и прочих произведений печати. Москва, [1904]. С. 93-94.
116. Иваск Удо Георгиевич (1878-1922). Частные библиотеки в России / Прилож. к “Русскому библиофилу” 1911 года. СПб., 1912. С. 31.
117. Шуманский Е.А. Справочная книга для русских библиофилов и коллекционеров. Одесса: А.Шульце, 1905. С. 91. Замість «Художественные издания» надруковано «Художественные изделия».
118. Вітберґ Федор Александрович (1846-1919), викладач жіночого педагогічного інституту в Пб., голова «Союза ревнителей русского слова», біограф, бібліограф, колекціонер документів з історії XVII-XIX ст. (Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 154).
119. Розумовський Каміл Львович, бібліофіл. Зібрав майже всі видання, що стосувались історії його роду (бл. 800 томів), а також ілюстровані матеріали. Мешкав у Троппау, Австрія (Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 689).
120. […] выставка "Ломоносов и Елизаветинское время". Отдел XVII: Малороссия. СПб., 1912. 77 с.
121. Яремич Степан Петрович (3 серпня 1869 – 14 листопада 1939). Украинское искусство на выставке «Ломоносов и Елизаветинское время» // Искусство: Живопись. Графика. Художественная печать. 1912. № 7–8. С. 275-278; Жданович Яков Николаевич (1886–1953). Отдел «Малороссия» на выставке «Ломоносов и Елизаветинское время» // Труды Черниговской губернской ученой архивной комиссии. Вып. 11. 1915. С. 115.
122. Трійницький (Тройницкий) Сергій Миколайович (19 серпня 1882 – 2 лютого 1948, Москва) – мистецтвознавець, геральдист, видавець.
Нащадок келебердянського сотника (1717, 1730) Павла Трійницького (Краткая родословная дворян Тройницких. Корректурное изд. СПб., 1911. Табл. І. Наклад 100 прим.). У 1905-06 заснував видавництво й друкарню «Сириус» (ЦГИА в СПб. Ф. 986. Оп. 1. № 77. Арк. 29). Видавав журнал «Гербовед» (1913-14). З 1918 директор Державного Ермітажу. Намагався протистояти державній політиці, спрямованій на розпродаж за кордон унікальних пам'яток мистецтва (Жуков Юрий Николаевич. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. Москва: Москвитянин, 1993. С. 37-38, 52, 54-55, 62, 68-69, 71, 78, 86, 91, 93, 103).
У березні 1935 засланий до Уфи. 1939 мешкав півроку у Малоярославці, оскільки мав мінус 100, а восени того року переїхав до Кускова, де працював у Музеї порцеляни. З початку 1941 мешкав у Москві. 1946 чи 1947 захистив докторську дисертацію про європейську порцеляну (лист дружини Трійницького М.В.Борисової-Мусатової до мене від 1 грудня 1970).
Тв.: Гербы графов Разумовских // Гербовед. 1913. Сентябрь. С. 141-156;
„О переменении прежней Запорожской печати” // Гербовед. 1914. Май. С. 69-77;
„О учинении в Слободские полки и регулярные роты на знамена гербов” // Гербовед. 1914. Июнь-июль. С. 85-107.
Дж.: Белецкий Платон Александрович (1922-1998). Георгий Иванович Нарбут. [Л.: ] Искусство, Ленингр. отд-ие, 1985. С. 46, 65-66, 80-81, 83, 89, 98, 105, 219, 225-226;
Георгій Нарбут: Бібліогр. покажчик /Укладач С.Білокінь. Вип. 1: Г. Нарбут в екслібрисі. Суми, 1988. С. 35-36;
Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры (1994). С. 169, 203, 233;
Вилинбахов Георгий Вадимович (род. 13 апреля 1949). Сергей Николаевич Тройницкий: Материалы к биографии // Геральдика: Материалы конференции «10 лет восстановления геральдической службы России». СПб., 2002. С. 176-186;
Білокінь С. Чернігівсько-Петербурзький історичний гурток, 1908-1917 // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики; Зб. наук. праць. Число 10. Частина 2. Пам'яті М.Брайчевського. К., 2003. С. 288-298;
Бобрищев Кост. Отчий край. Кн. 2 (2004). С. 664-673;
Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 830;
Рыхляков В.Н. Петербуржцы – авторы работ по генеалогии (2005). С. 277-279.
123. Лащенко Галина Ростиславівна. Молодість Олександра Олеся // Пороги. Буенос-Айрес; Нью-Йорк, 1953. № 42-43. С. 21; Те саме // Поет з душею вогняною: Олександр Олесь у спогадах, листах і матеріалах. Нью-Йорк; К.; Львів, 1999. С. 21, 47. Померла на околиці Нью-Йорка (Bronx), в одному будинку з братом Олегом, останні роки обидва тяжко бідували.
124. Стебницький Петро Януарійович (псевд.: А. Ирпенский, Малоросс, Малороссиянин, Павло Смуток, Павло Хмара, 25 листопада 1862, Київщина — 14 березня 1923, Київ) — гром. і політ. діяч, письменник і публіцист.
Закінчив Київ. І гімназію (1881) із срібною медаллю (Столетие Киевской Первой гимназии. Том І. К., 1911. С. 387) та фіз.-мат. фак. ун-ту св. Володимира (1886). Служив у Міністерстві фінансів та торг.-телеграфному агентстві в Петербурзі. Один з провiдникiв укр. громади в Петербурзi, ТУПу. Очолююючи “Благодiйне т-во видання загальнокорисних i дешевих книг”, провів через цензуру силу укр. рукописів (Русова С. Мої спомини // За сто літ. Кн. 3. 1928. С. 186-189, 191, 192; Її ж. Мої спомини. Львів: Хортиця, 1937. С. 161-164, 168, 172, 174, 269).
Пiсля Лютн. революцiї очолив Укр. Нац. раду в Петроградi (Нова рада. 1917. 4 червня. № 55. С. 2. Шп. 1). Разом з О.Г.Лотоцьким пiдготував для Тимчас. уряду записку про нагальне задоволення нац. iнтересiв укр. народу (березень 1917). Член ЦК УПСФ (Марголин Арнольд. Украина и политика Антанты: Записки еврея и гражданина. Берлин: С.Ефрон, [1921]. С. 66). 15 липня 1917 на зас. Малої ради затверджений представником Ген. секретаріату при Тимчас. урядi в справах України (Нова рада. 1917. 18 липня. № 90. С. 2. Шп. 4; 1917 год на Киевщине: Хроника событий / Под ред. В.Манилова. [К.:] ГИУ, 1928. С. 170, 211, 213, 216, 298; Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Бібліогр. довідник. К., 1998. С. 164-165). Мав розмову з заступником міністра-голови Коноваловим щодо взаємодії між двома урядами (Нова рада. 1917. 3 жовтня. № 152. С. 1. Шп. 2; С. 3. Шп. 5; Нар. воля. 1917. 16 жовтня. № 124. С. 3. Шп. 4). Укр. рада (Виконавча рада українців) Півн. фронту добивалась через нього урівняння в правах з усіма ін. фронтовими комітетами (Нова рада. 1917. 8 жовтня. № 157. С. 4. Шп. 3; Нар. воля. 1917. 26 жовтня. № 133. С. 3. Шп. 1). Пішов у відставку (Нова рада. 1917. 20 жовтня. № 167. С. 2. Шп. 2; Там само. 3 листопада. № 176. С. 2. Шп. 1).
3.ХІ 1917 затв. членом Ген. секретаріату Центр. Ради. Кандидат до Уст. зборів від УПСФ та трудовиків по Київ. окрузі (Нова рада. 1917. 10 листопада. № 182. С. 1. Шп. 1). 26 листопада 1917, тобто за кілька днів до Потоцького, прийняв укр. громадянство (ЦДАВОВ України. Ф. 2241. Оп. 1. № 14. Арк. 48) й переїхав до Києва. На поч. березня 1918 вважався достойним кандидатом на прем'єра (Нова рада. 1918. 13 березня. № 32. С. 2. Шп. 3). Член фiнанс.-ек. ради, входив до дирекцiї Укр. держ. телеграфного аґентства. Сенатор адм. суду Держ. Сенату. 9 серпня 1918 призначений заст. голови Укр. мирової делегації у справі переговорів з Росією (Держ. вісник. 1918. 21 вересня. № 50. С. 1. Шп. 1; Відродження. 1918. 10 вересня. № 133. С. 5. Шп. 3; 8 жовтня. № 154. С. 2. Шп. 2-3).
На вимогу Нац. союзу 19 (24) жовтня 1918 призначений на мiнiстра освiти Укр. Держави в кабінеті Голубовича (Відродження. 1918. 22 жовтня. № 165. С. 5. Шп. 1; Там само. 24 жовтня. № 167. С. 6. Шп. 1; Там само. 25 жовтня. № 168. С. 5. Шп. 2 [послужн. список]; Держ. вісник. 1918. 26 жовтня. № 63. С. 1. Шп. 1; Нар. воля. 1918. 28 жовтня. № 26 (97). С. 3. Шп. 3). При ньому було затверджено статут УАН і законопроект про її створення (Відродження. 1918. 18 грудня. № 213. С. 4. Шп. 5; Там само. 28 грудня. № 221. С. 2. Шп. 3). Призначений суддею Найвищого суду (Нова рада. 1919. 12 січня. № 8. С. 2. Шп. 3). Обраний тов. голови Ради т-ва шкільної освіти (Слово. 1919. 17 вересня. С. 4. Шп. 3). За сов. влади — кер. комiсiї ВУАН для складання енцикл. словника.
Помер від голоду, на ґрунті якого розвинулось злоякісне недокрів'я (Старовойтенко Інна. П.Я.Стебницький: київський період життя та діяльності, 1918-1923 рр. // Київ і кияни: Матеріали щорічної науково-практичної конференції. Вип. 5. К.: Кий, 2005. С. 109-119). Його бібліотека перейшла до Комісії біографічного словника, у якій він працював. Під час погрому ВУАН 17 липня – 2 серпня 1933 року академічні архіви обстежила спеціально комісія (Ф.Козубовський, І.Кравченко, Ол.Оглоблин та Апостол). Перевіряльники виявили цю бібліотеку. Вона мала тоді приблизно 2000 назв і зберігалася так, як була за життя Стебницького, тобто не заінвентаризована. Керівничого Комісії М.М.Могилянського було звинувачено, мовляв, він "нічого не зробив для того, щоб архів упорядкувати, а бібліотеку заінвентаризувати. Бібліотеку комісія опечатала в 3 дерев"яних шафах" (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 292-293). Було вирішено передати її до "бібліотеки ІІ Відділу [ВУАН], залишивши в розпорядженні Циклу лише підручну бібліотеку" (Там само. С. 293). Потрапила до ВБУ. Архів зберігається в ІР НБУ ім. В.Вернадського (Особові архівні фонди Інституту рукопису: Путівник. К., 2002. С. 504-506 [І.В.Клименко]).
Тв.: Украина в экономике России (Пг., 1918; рец.: Яковлів А. // Книгарь. 1918. Листопад. Ч. 15. Ствп. 893-894).
Дж.: Христюк Павло. Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917-1920 рр. Відень, 1922. Т. І. С. 121, 136; Т. ІІІ. С. 62, 114;
Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 122, 135, 137-138, 157;
УЦРада (1996-97). Том І-ІІ (пок.); Мирні переговори між Українською Державою та РСФРР 1918 р.: Зб. док. і мат. К.; Нью-Йорк; Філадельфія, 1999.