Приватні колекції україніки
Сергій Білокінь
У Петербурзі було чимало спеціально українських збірок. Інформації про долі деяких українських колекцій оприлюднив наприкінці двадцятих років ленінградський книгар Ф.Шилов. За його відомостями, перед від’їздом за кордон (як з’ясувалося – назавжди) товариш міністра торгівлі й промисловости Михайло Остроградський [208] свою цінну бібліотеку розпродав.
Безвісти пропала спеціалізована бібліотека з повітроплавання (понад 10 тис. томів), яку зібрав перший у світі генерал авіації, фундатор імперського воєнного повітроплавання генерал-лейтенант Олександр Кованько [209] і яка була окрасою Петрограда [210].
1907 року було видано збірку археолога й нумізмата Миколи Романченка (1871-1923) – “Материалы по масонству в России: Архив Н.Ф.Романченко” [СПб., 1907]. Удова розпродала його бібліотеку після його трагічної смерті [211]. Як писав В. Охочинський, він загинув “от руки бандитов, посягавших на его собрание” [212]. Цікаво, що їх не цікавили давні монети. 1924 року бл. тисячі монет із його збірки набув Ермітаж [213]. Вони приходили по щось інше.
У Книжковому Фонді [214] (Невський проспект, 12) розчинились бібліотеки Ольги Значко-Яворської [215], Аркадія Миколаєнка [216] та багатьох інших петербурзьких українських бібліофілів [217]. А це були теж неабиякі збірки. На 5-й виставці “Кружка любителей русских изящных изданий», присвяченій книжці XV-XIX ст., книжки із збірки М.Остроградського експонувались окремо. Серед них красувався примірник “Mercure Galant” 1693 року з оправою із гербом Louis de Bourbon, comte de Toulouse та вишукані фронтисписи Marillier для “Parnasse des Dames” тощо [218]. Багато раритетів мали й інші з перелічених колекціонерів.
Генерал Михайло Олексійович Адабаш (1864-1927) очолював військово-цензурну комісію (1917) [219]. У його збірці Василь Щавинський відзначав парні пейзажі з побутовими сценами Антоні Міроу (1570-1653), а також картину “Ваза з квітами” Жана Баттіста Монуайє (1637-1699), кращого у Франції ХVІІ ст. майстра декоративних квітів і плодів [220]. Що ж до його книгозбірні (понад 10 тис. томів), то тут було багато винятково рідкісних видань із “Россіки” та мистецтва. Першу спробу ліквідувати свою збірку Адабаш зробив задовго до революції, коли 4-12 грудня 1907 2-й аукціонний зал у Петербурзі провів аукціон його речей [221]. Коли ж відбувся жовтневий переворот, він сам продавав книжки, щоб вижити, а потім решту розпродала його удова.
Важко засуджувати тих, хто продавав збірки, щоб рятуватися від голоду. Але постаті генерала Потоцького й того самого генерала Адабаша малюються по-різному. Останній мав “багато винятково рідкісних видань”, але його збирацтво не було наснажене високою ідеєю, і генерал Адабаш сам доклав руку до того, щоб і від збірки його, і від його імені не лишилося й сліду, принаймні в Україні. Тим часом уже цитований петроградський книгар Ф.Г.Шилов зберіг для нащадків виразний спомин:
«В трудном 1919 году я был как-то на квартире у Потоцкого. Жил он плохо и голодно. Я сказал ему:
– Павел Платоныч, ведь это же никуда не годится, продавайте гравюры или книги.
– Не могу, – ответил он, – умру, а не продам.
Только после долгих уговоров он стал отбирать дублеты и продавать в музеи города» [222].
Для повноти картини варто нагадати, що історія дворянських садиб складалась у Росії драматично і до большевиків, особливо після 1861 року. Це окрема тема, скажу тільки, що українець князь Б.Кочубей розпродав свою збірку ще 1907 року. По суті, він її тим порятував, але тоді це погано сприймалося. П.П.Вейнер у журналі “Старые годы” писав про це двічі:
“Мартиролог русских коллекций дополним еще упоминанием о происходящей в настоящее время в Париже продаже с аукциона собрания Кочубей. Великолепная мебель и бронза XVIII в., японские вещи вошли в настоящую серию этого аукциона, но более подробные сведения мы дадим по выяснении его результатов” [223].
“Грустно, что многие наши собиратели, запуганные бурными событиями русской жизни, – некоторые под давлением их, – вывезли свои собрания, свои предметы искусства заграницу и там их продают; но стыдно, когда они пользуются этими событиями для рекламы своим вещам, окружают их ореолом претерпенной опасности и кошмарных сцен “погрома”, чтобы возбудить к ним особый интерес иностранцев – интерес злободневного любопытства и жалости. Такое впечатление выносишь из чтения “введения” к каталогу аукциона г. Б.Кочубея в Париже. Как-то совестно… как-то больно чувствуется контраст между этим “зазыванием в свою лавочку” и изящной роскошью вещей XVIII века, которые входили в продажу. Мерещится, будто вещи эти спешили уйти в другие руки, задетые и пристыженные такой рекламой… Впрочем, может быть, владелец и не читал изданного от его имени каталога?..
Состав этого аукциона был хорош, и достигнутые цены – очень хороши. Пара реставрированных канделябр Louis XVI (припис.[ываемых] Гуттьеру), дошла до 9000 фр.[анков], гранитная с бронзою ваза той же эпохи – 16500 фр.[анков], такие же заново отделанные часы – 6000 фр.[анков] и т.д. Две пары ваз Императорского завода, очевидно, не могли вызвать высоких цен заграницею и пошли за 1300 и 1000 франков” [224].
З історичної точки зору видно, що Вейнер категорично не мав рації, навпаки, був правий князь Кочубей.
У страшні роки червоного терору в Росії для висококваліфікованих і патріотично налаштованих знавців культурної спадщини було безліч копіткої роботи. Міністрові закордонних справ Української держави Дмитрові Дорошенку Петро Стебницький писав:
“Тут можна було б поволі, шляхом організованого пильнування над ринком, зібрати до рук – для майбутнього державного музею України – силу дорогоцінних речей всякого характеру і не за дуже високу плату, – але на це теж Комісії бракувало засобів” [225].
Підсумовуючи перший досвід, у липні 1918 року Стебницький формулював такі завдання комісії, що займалась виявленням української культурної спадщини:
– легалізуватися як спеціальний орган для догляду за інтересами української науки і мистецтва в Петрограді, пристосувавши її до петроградського Українського консульства,
– асигнувати в розпорядження комісії через консульство певну суму, на перший час 25-30 тисяч карбованців,
– звіти про наслідки праці й видатки з асигнованої суми, а також зібрані й придбані для Національного музею речі комісія має пересилати через консульство Уряду Української держави.
Через неповноту зібраний матеріал не було здано до друку, але справа набрала особливої актуальности у зв’язку з тим, що 23 травня 1918 року в Києві розпочалися переговори з совєцькою Росією, де спеціально розглядались проблеми реституції.
Прямим результатом діяльности комісії було те, що, принаймні, всі названі вище її члени свою власну культурну й наукову спадщину перевезли на Батьківщину. Це зробили і Федір Вовк, і Олекса Новицький, і Микола Макаренко, і Петро Стебницький, і Павло Потоцький, і Василь Щавинський.
Для Вовка можливість повернутись на Україну настала 1918 року, але дорогою 30 червня він помер у Жлобині. 31 липня міністр освіти Микола Василенко подякував листом Вовковим душеприказникам Сергієві Єфремову та Петрові Стебницькому за їхнє рішення передати колекцію та бібліотеку майбутній Академії наук. Василенко висловив гадку, що утворення з них окремих відділів при Національному музеї та Національній бібліотеці із збереженням Вовкового імені було б найкращим вшануванням пам’яті видатного вченого [226]. Один з найвідданіших його учнів Олександр Алешо 1920 року вибрався по наукову спадщину до Петрограда. Як зазначено в офіційній довідці,
“з дивною самопожертвою О.Алешо заходивсь був організовувати вищезгадану установу […] і 29 березня р.[оку] 1921 при Українській Академії Наук було засновано інституцію, якій дано назву “Музей антропології та етнології ім. Хв. Вовка” та на першого її керівничого обрано О.Алешо” [227].
Учневі довелось заплатити за це життям: він пішов слідом за вчителем навесні 1922 року, встигши зробити добру справу й для Потоцького.
Збираючи свою колекцію, Василь Щавинський орієнтувався на київську збірку Ханенків [228], додатком і доповненням якої він її бачив. Він сподівався, що в Києві рано чи пізно буде створено “Український національний музей”, де обидві збірки й опиняться. Тому тестаментом, складеним ще 1917 року, Щавинський заповів усю свою науково-мистецьку спадщину майбутньому музеєві.
Він підтримував постійні контакти з Києвом. Київському міському музеєві Щавинський подарував художньо виконану карту Київщини ХVІІІ століття, роботи котрогось дуже вправного майстра, з планами повітових міст і, що не менш цікаво, – з мініатюрним краєвидом Києва того часу [229]. 1918 року його обрали членом Українського наукового товариства [230]. 1924 року Василь Щавинський помер, і його удова відразу передала Музеєві Ханенків близько 40 картин, що зберігались у родині вдома, а з ними й бібліотеку, а також велику (понад 18 тис.) збірку фотографій із творів середньовічного європейського малярства. А за два роки Музей мистецтва ВУАН домігся й решти збірки Щавинського, що зберігалась на той час в Ермітажі, – близько 160 номерів. У цій збірці найкраще було представлено нідерландське малярство, крім того, картини італійської, іспанської та французької шкіл [231].
Примітки
208. Остроградський Михайло Олександрович (10 травня 1857 – ?) – таємний радник, поміщик Полтавської й Катеринославської губ.
Одноліток П.Потоцького. Його дід був чотириюрідним братом математика Михайла Остроградського. Мати, Єлизавета Михайлівна, з роду Котляревських. Остроградські породичалися з Кулябками, Сахно-Устимовичами, Ломиковськими, Лизогубами, Родзянками, Капністами. Служив у 1 департаметі Правуючого Сенату. Мешкав у Петербурзі (спершу Літейний пр., 30; 1917 Торговая, 5). Одружений був із світлішою княжною Марією Костянтинівною Імеретинською (Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 3. К., 1912. С. 770). Збирав старовинні й сучасні ілюстровані видання, переважно російською та французькою мовами (бл. 3000 томів). Писав підполковникові Є.А.Шуманському:
«Собрание гравюр, виньеток, а также и всяких литературных произведений, способствующих изучению истории искусства в применении к украшению книги. Несколько тысяч гравированных листов и литографий» (Шуманский Е.А. Справочная книга для русских библиофилов и коллекционеров. С. 81).
Придбав збірку службовця Волзько-Камського банку й завідувача картографічним відділом Імп. Публічної бібліотеки Николая Федоровича Бокачова (1846-1915), який збирав старовинні мапи, плани, описи й види міст Російської імперії, а також описи бібліотек (Иваск У.Г. Частные библиотеки в России: Опыт библиогр. указ. // Рус. библиофил. 1911. № 3. С. 71-72; Шилов Ф. Записки старого книжника. С. 57-58; Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 104).
Тв.: Бокачев Н.Ф. Описи русских библиотек и библиографических изданий. СПб., 1890. ХVIII, [2], 316, 53 (+ 1), 23 (+ 3) с. Мій примірник має нотатку: "Ф.Максименко. 1942.Х.27 у В.О.Шора. Б-ка Бокачева куплена в 1916 г. М.О.Остроградським (Р.[усский] Б.[иблиофил]. 1916. № 4. С. 96-97). Пор.: Павловский И.Ф. Полтавцы (1914). С. 217; Весь Петроград на 1917 год. С. 510.
Брат Василь Олександрович Остроградський (1860 – 20 січня 1931) був членом ІІІ Державної думи від Полтавської губ. Октябрист. Помічник статс-секретаря Державної ради. Помер у Парижі (Чуваков Вадим Никитич (1931-2004). Незабытые могилы. Том 5. М., 2004. С. 278).
Відомий інший колекціонер Остроградський – Сергій Матвійович (Супруненко Олександр Борисович. Археологія в діяльності першого приватного музею України: Лубенський музей К.М.Скаржинської. К.; Полтава: Археологія, 2000. Пок.).
Нарешті, ще один, Олександр Федорович Остроградський, колишній вихователь петербурзького Другого корпусу, був генеральним комісаром Першої міжнародної виставки костюмів 1902 (Епістолярна спадщина академіка Д.І.Яворницького. Вип. І. Дніпропетровськ, 1997. С. 13).
209. Кованько Олександр Матвійович (4 березня 1856, СПб. – 20 квітня 1919, Одеса) – генерал-лейтенант, учасник російсько-турецької 1877-78 років та російсько-японської воєн, організатор перших повітроплавальних і авіаційних навчальних закладів у Росії, винахідник, автор низки технічних проектів. Служив в Офіцерській повітроплавальній школі у СПб. (1917). Помер під час лікування на Чорному морі. Сестра Софія Матвіївна (1861 – ?) вийшла за доктора медицини Михайла Івановича Полетику (Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 2. К., 1910. С. 376; Весь Петроград на 1917 год. С. 322; Наумов С.А. Воспоминания о моем отце // Альманах библиофила. [Кн. І]. Москва: Книга, 1973. С. 226; Дивный Иван Владимирович. Страницы военного некрополя старой Одессы. К., 1996. С. 70-71).
210. Труды Ленинградского общества экслибрисистов. Вып. VІІ-VІІІ. Лгр., 1926. С. 36. Табл. ІІІ.
211. Романченко Микола Пилипович (1871-1923) – цивільний інженер, ст. радник.
Див.: Шуманский Е.А. Справочная книга для русских библиофилов и коллекционеров. С. 96; Весь Петроград на 1917 год. С. С. 587; Смирнов А. Н.Ф.Романченко // Среди коллекционеров. 1923. № 5. С. 57-58 (опис його екслібриса – Там само. № 3-4. С. 56); Спасский Иван Георгиевич (1904-1990). Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 210; Золотоносов Михаил Нафталиевич. "Мастер и Маргарита" как путеводитель по субкультуре русского антисемитизма (СРА). СПб.: Инапресс, 1995. С. 91.
212. Труды Ленинградского общества экслибрисистов. Вып. І-ый. Лгр., 1924. С. 19. Охочинського як ізмайловця було арештовано у 1930-31 роках у справі Ленінградської контрреволюційної організації (Тинченко Ярослав Юрьевич. Голгофа русского офицерства в СССР, 1930-1931 годы. Москва, 2000. С. 305). 28 квітня 1969 син Охочинського Нікіта Владимирович писав мені:
“[…] с 1932 года мы с отцом не жили. В тот год отец был репрессирован (как теперь говорят) в первый раз. В 1937 году он был вновь арестован, и только в 1956 г. мне была прислана справка о его реабилитации. Но судьба его для меня осталась неизвестной. Вероятнее всего, что он погиб в заключении. Я сейчас даже не могу точно сообщить Вам год его рождения (кажется, 1885)”.
213. Смирнов А. Н.Ф.Романченко: Некролог // Среди коллекционеров. 1923. № 5. С. 57-58; Спасский И.Г. Нумизматика в Эрмитаже // Нумизматика и эпиграфика. [Том] VIII. М.: Наука, 1970. С. 210.
214. Як повідомляла преса, у Москві Державний книжковий фонд організував Московський бібліотечний відділ Наркомосу. Сюди було звезено численні коштовні книгозбірні – Рябушинського, Морозової, Олсуф'єва, Сологуба, Ґрінґмута, Московської духовної семінарії, Новосільцева, Лихачова, Мусіна-Пушкіна, Долґорукова, Щербатова, Гудовича, Ґоліцина та генерала Брусілова. З цих книжок передбачали поповнювати головні державні сховища, а також задовольняти потреби різних просвітних організацій (Государственный Книжный Фонд // Известия. 1918. 31 декабря. № 288 (552). С. 5). У Києві бібліотеки, що втратили за большевиків своїх господарів, звозили до Всенародної бібліотеки України (тепер Національна бібліотека України ім. В.І.Вернадського). Про її обмінно-резервний фонд, що утворився таким чином, див.: Білокінь С. Пожежі київської Публічної бібліотеки АН УРСР 1964 та 1968 років // Пам'ятки України. 1998. Ч. 3-4 (120-121). С. 145-148.
215. Значко-Яворська (дівоче прізвище Бернацька) Ольга Миколаївна (23 жовтня 1872 – після 1947, США) – генеалог-любитель.
Закінчила Полтавський інститут шляхетних дівчат (1889), Одеські вищі жіночі курси (1910) та Імп. СПб. археологічний інститут (1912, із званням дійсного члена інституту). 1893 вийшла за поміщика Єлисаветградського повіту Херсонської губ. Петра Аполлоновича Значко-Яворського. Видала працю “Родословие дворян Бернацких. Потомство Речицкого чашника Антона Бернацкого” (СПб., 1914. Тираж 100 прим. Присвячено В.К.Лукомському). 1913 екслібрис для її книгозбірні виконав Г.Нарбут (Охочинский В.К. Книжные знаки Георгия Нарбута. Лгр., 1924. С. 11), – його використано як золототиснений суперекслібрис для оправ 9 особливих примірників названого видання. За відомостями Охочинського, з Петрограда виїхала 1918: «Прекрасное же собрание книг по археологии и истории искусств […] ныне, по-видимому, погибло” (С. 11). Див. також: Труды Ленинградского общества экслибрисистов. Вып. ІІ-ІІІ. Лгр., 1924. С. 7, 11; Вып. VІІ-VІІІ. Лгр., 1926. С. 34. Табл. І; Указатели к Трудам Ленинградского Общества Экслибрисистов. Лгр., 1934. С. 35; Рыхляков В.Н. Петербуржцы – авторы работ по генеалогии (2005). С. 110.
216. Миколаєнко Аркадій Іванович – таємний радник, сенатор. Товариш міністра фінансів. Член ком. із землевпорядкувальних справ. Мешкав на Петроградській стороні, Большой проспект, 83 (Весь Петроград на 1917 год. С. 489).
217. Шилов Ф. Судьбы некоторых книжных собраний. С. 184, 169-170, 178, 187, 176-177, 183.
218. Воинов Всеволод. Выставка «Русская и иностранная книга» // Старые годы. 1914. Апрель. С. 37, 39, 42-43. П.Рейнбот і М.Остроградський цю виставку влаштували, а разом з П.Кедровим підготували її каталог. Відомі статті М.Остроградського “Эстамп, внешний его вид” (у вид. “Леман И.И. Гравюра и литография”. СПб., 1914. 500 прим.) та «Первые издания по литографии» (Старые годы. 1912. Декабрь. С. 48-49).
219. Блок Александр Александрович. Собрание сочинений в 8 томах. Том 6. Москва; Лгр., 1962. С. 225.
220. Щавинский В. Выставка “Искусство союзных народов” // Старые годы. 1915. Январь-февраль. С. 81, 87.
221. Об аукционах и продажах // Старые годы. 1908. Январь. С. 47.
222. Шилов Ф. Записки старого книжника. Москва, 1959. С. 19.
223. [Вейнер Петр Петрович, 1879-1931]. Об аукционах и продажах // Старые годы. 1907. Март. С. 104. Підп.: П.В.
Чиновник Держ. канцелярії, член Спб. Академії мистецтв. Редактор-видавець журналу «Старые годы». Його книгозбірня з питань мистецтва у 1920-і надійшла до Ленінградського комуністичного університету (Богомолов С.И. Российский книжный знак (2004). С. 138).
224. [Вейнер П.П.]. Об аукционах и продажах // Старые годы. 1907. Апрель. С. 145. Підп.: П.В.
225. ЦДАВОВ України. Ф. 2201. Оп. 1. № 1198. Арк. 1-2. Кот С., Нестуля Ол. Українські культурні цінності в Росії. С. 225.
226. Подяка М.Василенка С.Єфремову і Стебницькому // Відродження. 1918. 2 серпня / 20 липня. № 102. С. 3. Шп. 3; Нова рада. 1918. 3 серпня / 21 липня. № 131. С. 2. Шп. 4.
227. Алешо Олександр Гаврилович (9 лютого 1890, с. Грушки Балтського пов. Подільськ. губ. – 4 квітня 1922, Київ) – антрополог та етнограф. Дж.: Кабінет Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка // Бюлетень Кабінету Антропології та Етнології ім. Хв. Вовка. 1925. Ч. 1. С. 6; Носів А. О.Г.Алешо // Вісник с.-г. науки. Том І. Вип. 1. К., 1922. С. 40; Борисенко В.К., Франко О.О. Народознавчі студії О.Г.Алеші // Народна творчість та етнографія. 1990. № 4. С. 20-23; Золоті імена Україною: Народжені Україною: Меморіальний альманах. Том І: А-К. К., 2002. С. 58-59. У прізвищі наголос на останньому складі (Архів СБУ. № 67098 ФП. № 101 Г.Холодного. Арк. 84).
228. Див.: Акинша Константин Александрович (род. 5 июля 1960). Забытый меценат // Наше наследие. 1989. № V (11). С. 28-38. Пор.: Другий Державний Музей // Наше минуле. К., 1919. Січень-квітень. Ч. 1-2. С. 181-182.
229. Цінні подарунки київському музеєві // Нова рада. 1917. 15 жовтня. № 163. С. 3. Шп. 5.
230. Нова рада. 1918. 29 жовтня. № 199. С. 4. Шп. 1.
231. Гіляров Сергій Олексійович (1887-1946). Каталог картин. К.: Музей мистецтв ВУАН, 1931. С. ІХ. Пор.: Гиляров (sic) С. Каталог. К.: Музей мистецтва УАН, 1927. С. 10. Про С.Гілярова див.: Ханенківські читання. Вип. 4. К.: Кий, 2002. 120 с. 250 прим.