Українські культурні цінності в Петрограді
Сергій Білокінь
Перед українськими культурними діячами, що мешкали на той час у Петрограді, постала необхідність визначити свою подальшу долю. Літературознавці Володимир Боцяновський [181], Аркадій Лященко [182], Володимир Перетц [183], мистецтвознавці Борис Крижановський [184], Сергій Трійницький, Степан Яремич лишились на півночі. Причини були різні. Скажімо, дід Трійницького по матері, І.Д.Якушкін (1793-1857), був декабристом, а дідова дружина доводилась кузиною поетові Ф.І. Тютчеву [185]. Тяжіння до Росії переважило. Яремич, хоч і лишивсь у Петербурзі, був яскравий патріот. Про нього, свого близького приятеля, А.Н.Бенуа записав: „В „Вечерних” недвусмысленно говорится, что Украина уже заключила мир с Австрией и объявила себя независимой. Стип (так називали Яремича. – С.Б.) прямо сияет” [186]. До речі, з тих самих Кобеляк родом походила Марфа Андріївна Панченко, дружина С.Яремича, у другому шлюбі – за Трійницьким [187]. Таким чином, вона була близька землячка генерала Потоцького.
Характерна деталь: крім Перетца, жоден із названих не з’явився на “Сторінках минулого” Ол.Лотоцького [188]. На жаль, не згадує мемуарист і П.Потоцького чи Щавинського. До України поспішили повернутися Павло Балицький [189], Павло Зайцев, Михайло Могилянський, Кость Широцький [190]. Григорій Холодний [191] оповів на допиті 23 серпня 1929 року, що на початку березня 1917 року Михайло Грушевський переїхав з Москви до Києва, “і швидко за ним майже всі московські робітники (Винниченко, Петлюра, Саліковський, Лебединський, Моргуліс, Я.Шеремецинський [192] і інш.)” [193]. Скористався з першої можливості, щоб узяти доручення від Ради мистецтва (оглянути стан царського палацу й Андріївської церкви), Георгій Нарбут, якого побачили в Києві вже наприкінці березня [194]. Під час переїзду з Петрограда у Нарбутів пропав увесь багаж, і вони перший час в усьому відчували нестачу. Зберігся лист графіка до його товариша по «Світу мистецтв» С.В.Чехоніна від 1 липня 1919 року:
«У меня к Вам громадная просьба: в Питере на квартире Мосина [195] (Средн.[ий] просп.[ект] № 48) остались мои вещи и книги. Это все, что у меня было. Пожалуйста, узнайте о судьбе их и, если они еще целы, пожалуйста, возьмите под свою опеку. Буду Вам несказанно благодарен» [196].
Нарбут ніколи нічого не одержав. Він багато втратив, але знайшов свою Батьківщину.
Ще інакше склалось у Володимира Вернадського й Федора Шміта [197]. Вони поїхали на Україну, щоб повернутись до Ленінграда знову.
У вересні 1917 року за генерального секретаря освіти Івана Стешенка [198] відділ охорони пам’яток старовини й мистецтва розпочав серйозну, національної ваги справу. Ініціював її Микола Біляшівський, який подав Стешенкові 29 вересня 1917 приблизний список українських клейнодів у сховищах Москви та Петрограда [199]. Як писав невдовзі публіцист Петро Стебницький, треба було “подбати про поворот на Україну того, що можна вивезти з Петрограду, і про перепис того, що має зоставатись і надалі в петроградських музеях” [200]. Справу реєстрації й повернення за допомогою нашого комісара при Тимчасовому уряді було доручено українцям з роду, відомим знавцям нашої художньої старовини – збирачеві Василеві Щавинському у Петрограді й Олексі Новицькому в Москві. Рада військових депутатів посилала до Петрограда свого представника [201].
Утворилась комісія. Очолив її член Старої Громади, політеміґрант, етнолог Федір Вовк [202], що користувався загальною пошаною українського громадянства, а увійшли до неї, крім Щавинського й Новицького, ще Микола Макаренко [203], Петро Стебницький та збирач Павло Потоцький. Оберігаючи їх, Ол.Лотоцький ні слова не написав про Макаренка та Новицького. Олекса Новицький ще до революції підтримував контакти з НТШ і його накладом видав свою монографію “Тарас Шевченко як маляр” (Львів; Москва: Друкарня “И.Н.Кушнерев и Ко”, 1914). У листі до Дм.Яворницького від 4 листопада 1909 він писав, що скласти дослідження про Шевченка НТШ йому доручило [204]. Мав стосунки з українськими установами й Щавинський.
Комісія функціонувала у жовтні-листопаді й встигла зробити чимало [205]. Оскільки перевозити щось до України на той час було неможливо (про це й не йшлося), вона зосередилась на реєстрації реліквій української історії та мистецтва в Петрограді й Москві. Було зібрано чимало матеріалу для каталога Ukrainica, який у чорновому вигляді на весну 1918 року був готовий. Але без засобів на оплату праці найманих фахівців все невдовзі спинилося. Тим часом перед комісією постало завдання з’ясувати й переписати український матеріал по приватних колекціях. Доручати таку делікатну справу стороннім не випадало.
У ці непевні часи матеріальне життя петербуржців дедалі погіршувалося, а після перевороту 1917 року різко занепало. Коштовні речі, а серед них Ukrainica, почали потроху перекочовувати з рук своїх природних власників на вільний ринок, де ставали легкою здобиччю спекулянтів або й закордонних покупців. Зазнали втрат і спеціально українські збірки, яких у Петербурзі було чимало.
Олександер Семененко згадував:
“Наскільки я помітив, Потоцький мав деякі спеціяльні інтереси. Він дуже любив літографію і ґравюри. Я сам був з молодости збирачем цього роду графіки, і старий колекціонер дав мені багато радісних годин. Великою радістю було тримати в руках ориґінали ґравюр, прекрасні екземпляри, починаючи від Дюрера, кінчаючи старими літографіями. Цілком зрозуміло, що особливо воєнна історія у ґравюрах була представлена прекрасно. Здається, його збірка була другою в імперії після збірки генерала А.А.Адабаша (може, хто пам’ятає станцію Адабашівка в степах Херсонської губернії?)” [206].
Так писав Семененко, але чи не помилка тут часом в ініціалах? Довідник „Весь Петроград на 1917 год” (Пг.: А.С.Суворин, 1917) із військових знає тільки генерал-майора Михайла Олексійовича, що мешкав на Знаменській, 40 [207].
Примітки
181. Боцяновський Володимир Теофілович (15 червня 1869, с. Скоморохи Житомирського пов. – 16 липня 1943, Москва) – історик, літературознавець і драматург.
Вихованець житомирської гімназії. Автобіографія у збірці С.Венгерова (Пушкінський Дім). Разом з Ф.Райляном редаґував журнал “Свободным художествам” (1910. №№ 1-2; 1911. № 3). 4 грудня 1917, тобто в один день з П.Потоцьким, одержав українське громадянство (ЦДАВОВ України. Ф. 2241. Оп. 1. № 14. Арк. 167). Серед його праць статті: “Публичная библиотека в Житомире” (Киев. старина. 1891. № 8), “Шевченко и украинский театр” (Театр и искусство. 1911. № 9). У РБС – Булгарин Фаддей, Толстой А.К. Переклав книжечку: Вишня Остап. Украинский юмор (Лгр.: Красная газета, 1927). Див.: Гульчинский В.И., Фокеев В.А. Деятели отечественной библиографии, 1917-1929: Справочник. Ч. 1. Москва: РГБ, 1994. Відомості про його батьків – протоієрея Теофіла Гнатовича і його дружини Надії Силівни – див.: Кондратюк Руслан Юрійович. Некрополь старого Житомира: Біогр. довідник. К., 2001. С. 20.
182. Лященко Аркадій Якимович (26 січня 1871 – 1931) – літературознавець, член-кор. ВУАН та РАН.
У РБС надруковано його статті про А.П.Павловського, Тимка Падуру, Семена Палія, З.М.Пенкіну та Й.Й.Первольфа. Архів поділено між Архівом РАН (Ф. 156. 566 од. Крайні дати – 1836-1931) та Пушкінським Домом (Ф. 362. 106 од. 1900-1905). Див.: Калитин В. Аркадий Иоакимович Лященко: К 25-летию учен.-лит. деятельности // Рус. библиолог. о-во. Доклады и отчеты. Новая серия. Вып. 2. СПб., 1913. С. 48-58; Перетц В.Н. Список важнейших работ, опубликованных членом-корреспондентом Академии наук СССР и Всеукраинской Академии наук А.И.Лященко // Труды Ин-та славяноведения АН СССР. 1932. Т. 1. С. 375-376.
183. Перетц Володимир Миколайович (19 січня 1870 – 23 вересня 1935) – літературознавець, академік Петерб. АН (1914) та УАН (1919).
1907 заснував і очолив в Ун-ті Св.Володимира "Семінарій рос. літератури", праці учасників якого (В.Адріанова-Перетц, С.Маслов, І.Огієнко та ін.) друкувались у "Записках" УНТ. Очолював Т-во дослідників укр. історії, письменства й мови в Ленінграді й редаґував його "Наукові збірники". Ув'язнений 11 квітня 1934, одержав 3 роки заслання до Саратова, де й помер. Див.: Семинарий русской филологии акад. В.Н.Перетца. Ленинград, 1929 (22 персональні розділи); Адрианова-Перетц В.П. Список печатных трудов академика В.Н.Перетца, 1892-1960 // Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков. Москва; Ленинград, 1962. С. 234-253 (318 записів); Ашнин Федор Дмитриевич, Алпатов В.М. «Дело славистов» : 30-е годы. Москва: Наследие, 1994. С. 198.
184. Крижановський Борис Георгійович (1886, Смоленськ – 3 грудня 1937, м. Кем, Карелія) – дослідник української етнографії та декоративно-ужиткового мистецтва.
Зав. українським відділом Російського музею в Ленінграді. 10 червня 1925 обраний на дійсного члена Ленінгр. т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови (Науковий збірник Ленінгр. т-ва дослідників… [Том] І. К., 1928. С. 105). Автор праці „Украинские и румынские килимы” (Лгр: ГРМ, 1925. 16 с.). Ув'язнений 9 вересня 1933 у "Справі славістів" разом з чоловіком Лесі Українки Кл.Квіткою, акад. В.Перетцом, нумізматом І.Спаським та ін. Одержав 10 років таборів. Перебував у Корелії, де ув'язнений повторно. Розстріляний. Див.: Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов». С. 34, 40-41, 102-104, 198, 233; Київська старовина. 1997. Січень-квітень. № 1/2 (315). С. 50 (В.Дудко).
185. Див.: Декабристы: Биогр. справочник. Москва: Наука, 1988. С. 209-210.
186. Бенуа Александр Николаевич. Мой дневник, 1916-1917-1918. Москва: Русский путь, 2003. С. 416.
187. Там само. Пок. Одружилась із Трійницьким не пізніше січня 1918 (Бенуа А.Н. Мой дневник. С. 440). Пор. с. 320.
188. Лотоцький Олександр Гнатович (9 березня 1870, с. Бронниця Могилівського пов. Подільської губ. – 22 жовтня 1939, Варшава) – мемуарист, публіцист.
Дж.: Лицар праці і обов'язку: Зб., присвячений пам'яті проф. Олександра Лотоцького-Білоусенка. Торонто; Нью-Йорк: Євшан-зілля, 1983. 190 с. (= НТШ. Б-ка українознавства. Ч. 48);
Швидкий Василь Павлович (нар. 1963). Олександр Лотоцький: учений, громадський діяч, політик (1890-1930-ті рр.). К., 2002. 366 (+ 2) с. 150 прим.;
Мхитарян Н. Мемуари О.Лотоцького як цінне джерело дослідження історії українсько-турецьких взаємовідносин // Розбудова держави. 1995. № 5.
189. Балицький Павло Олександрович (7 березня 1881, с. Вербка Ковельського пов. – 1938) – книгознавець.
Закінчив СПб. університет (1911), де разом з К.Широцьким, Г.Голоскевичем та В.Ярошенком входив до «гуртка українознавства» (Мазепа Ісаак. Україна в огні й бурі революції, 1917-1921. [Вип.] ІІІ. Б.м.: Прометей, [1951?] С. 133). Наприкінці 1911 організував на Васильєвському острові «Українську книгарню і базар», де прикажчиком був Клим Поліщук. Навчався в Археологічному інституті (1911-12). Заснував видавниче товариство «Друкар» (Пг., кінець 1916). Снятинський комісар Тимчасового уряду (Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. С. 67, 69-70, 122-123, 215). З 17 травня 1920 помічник завідуючого відділом друку й преси Київщини (Громадське слово. 1920. 19 травня. № 9. С. 4). Викладач Київського художнього інституту. Залишив спогади про Г.Нарбута (Бібліологічні вісті. 1926. № 3. С. 52-57).
Автор праць «Етюди з історії української книги» (Життя й революція. 1927. №№ 7/8, 9; 1928. №№ 2, 12; 1929. № 5), «Українська книга першої половини ХІХ віку» (Там само. 1930. № 6) та статей про книжкові раритети у «Бібліологічних вістях». Видав для туристів «Путеводитель по Днепру и его притокам» (К., 1928). Мешкав на Осіївській вул., 21, помешк. 1. Ув'язнений 15 вересня 1929. Постанова про звільнення з-під варти 15 січня 1930 (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 42661 ФП / кор. 578. Арк. 2, 89). В акті Комісії для обстеження Всеукраїнського музейного містечка від 27 червня 1933 (підписали голова Федір Козубовський та члени Михайло Криворотченко, Лука Калениченко та Драклер) зазначено, що він завідував фондом друку, вважався науковим робітником 1 категорії: «[…] фахівець добрий. […] До роботи ставиться байдуже. Всю роботу запустив і майже не веде її. Політично ворожа людина. З роботи потрібно усунути» (ДАмК. Ф. р-323. Оп. 1. № 712. Арк. 45).
7 жовтня 1938 його справа пройшла через трійку при КОУ НКВД УРСР. Розстріляний (Абраменко Л.М. Київ: Жертви репресій. Том 2. К.: В.Карпенко, 1999. С. 30; Роженко М.М. Сосни Биківні свідчать. Кн. 2. К., 2001. С. 60).
190. Широцький (Шероцкий) Костянтин Віталійович (псевд. К.Ладиженко; 26 травня 1886, с. Вільшанка-Бершадська Ольгопольського пов. Подільської губ. – 13 вересня 1919, с. Білоусівка Гайсинського пов. Подільської губ.) – історик мистецтва, шевченкознавець.
Улітку 1918 обраний екстраординарним професором Кам'янецького українського державного університету, але до лекцій не приступив через хворобу, що звела його у могилу (туберкульоз). Див.: Книга. [Т.] І. Відень; К., 1921. Грудень. С. 41-42; Середа Антін Хомич (1890-1961). Кость Віталійович Широцький // Збірник Секції мистецтв [Укр.наук.т-ва, том] І. К., 1921; Биковський Левко Устимович (1895-1992). Бібліографія праць К.В.Широцького // Там само.
191. Холодний Григорій Григорович (1886, Тамбов – 1938) – математик, штатний співробітник природничого відділу ВУАН, керівничий Інституту укр. наукової мови (1924-27).
Заарештований 23 серпня 1929. Ішов у справі СВУ. Одержав 8 років ув'язнення з позбавленням прав на 3 роки, 14 лютого 1938 – ВМН (Архів СБУ. № 67098 ФП. Тт. 101-103, 231; Болабольченко Анатолій. СВУ – суд над переконаннями. С. 98; Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: НБУВ, 1998. С. 525, 638).
192. Шеремецінський Яків Андроникович (1882 – ?) – видавничий діяч.
До революції номінальний видавець журналу «Украинская жизнь» у Москві. Очолював Господарчий департамент Міністерства торгу й промисловости за Центральної Ради та гетьмана. Працював у видавництвах. Його арештували 21 липня 1931. Рішенням судової трійки при колегії ГПУ УСРР 21 березня 1932 ув'язнений у концтаборі строком на три роки. Коли й за яких обставин скінчив він свій земний шлях, невідомо. Див.: Білокінь С. Жак Шеремецінський // Вісник Книжкової палати. 1997. № 6. С. 28-30.
193. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 55066 ФП / кор. 1252. Арк. 23.
194. Ернст Федір. Георгій Нарбут: Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [К.:] ДВУ, 1926. С. 57; Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам'ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 30-57.
Ернст Федір Людвіґович (Теодор-Ріхард Людвіґович; 28 жовтня / 9 листопада 1891, Київ – 28 жовтня 1942, Уфа) – укр. історик мистецтва. Навчався в Берлінському (1909-10) та Київському (1910-14, у Г.Павлуцького) ун-тах. Написав працю про київську архітектуру XVII-XVIII ст., за яку нагороджений золотою медаллю. У 1914 як німецький підданий засланий за Челябінськ. Після прийняття присяги (квітень 1917) повернувся до Києва, де навесні 1919 закінчив ун-т.
Перші наукові розвідки почав друкувати ще 1913. У монографії “Українське мистецтво XVII-XVIII віків” (К., 1919) один з перших визначив предмет укр. мистецтвознавства. З кінця 1917 працював у галузі охорони пам’яток, у 1919 як вчений інструктор ВУКОПМИС”у, з 1920 вчений експерт Губкопмис”у, з 27 лютого 1926 до 19 вересня 1930 київський краєвий інспектор по Київщині, Волині, Поділлю й Чернігівщині при Наркомосі УСРР. 2 березня 1919 обраний редактором мистецтва Біографічної комісії ВУАН (у картотеці понад 5 тис. імен). Проф. Київ. археологічного (1922-24) та Київ. худ. інститутів. У 1919-25 завідував бібліотекою й музеєм при кол. УДАМ. Член комісій з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї (тепер Музей рос. мистецтва), Музею мистецтв ВУАН (тепер Музей мистецтв ім. Ханенків).
З грудня 1923 – зав. худ. відділом Всеукр. іст. музею ім. Шевченка (до нього цієї посади не існувало), де, крім нього, працювала ще тільки лаборантка – А.Артюхова). За 10 років роботи збільшив його у 15-20 разів, довівши до 5,5 тисяч експонатів (1930). Влаштував бл. 10 тематичних виставок, видаючи до них каталоги. Дійсний член Софійської комісії та Всеукр. археологічного комітету ВУАН. З 1929 другий член паритетної комісії з обміну культурними цінностями між РСФСР та УСРР (призначення від ВУЦВК). Член комітету з упорядкування Шевченкової могили та комітету для збудування пам’ятника Шевченкові у Харкові. Автор монографій про Шевченка-маляра на тлі його доби, І.Рєпіна й М.Мурашка (не видані), численних розвідок, присвячених Г.Нарбутові, Г.Гольпайну, Гроте. Києвознавчі праці про надгробок П.Румянцева-Задунайського у Лаврі, дерев”яну Златоустівську церкву в старому місті, бурсу, контракти й контрактовий будинок. Уклав провідник “Київ” (1930). Провів сотні екскурсій по місту, читав прилюдні лекції.
Вдруге заарештований 23 жовтня 1933. Трійка при колегії ҐПУ УСРР 29 травня 1934 вирішила його ув”язнити на 3 роки в ИТЛ. Створив музей Біломор-Балтійського каналу в Повенці, у 1936-37 завідував музеєм будівництва каналу Москва-Волга у м.Дмитрові. У 1937-38 – заступник директора Казахської нац. худ. галереї. У грудні 1937 став членом Спілки рад. художників. З липня 1938 працював у Башкирському держ. худ. музеї (з травня 1940 – заступник директора). На всіх цих посадах працював науково, друкуючись у місцевих газетах.
Третій арешт 16 липня 1941. Розстріляний, причому довгий час влада подавала фальшиву дату його смерті – серпень 1949! 29 квітня 1958 – після ХХ з'їзду! – голова КҐБ при РМ УРСР генерал-майор В.Никитченко затвердив висновок старшого слідчого Дідура: “Заявление Эрнст Тамары Львовны о пересмотре решения по делу Эрнста Федора Людвиговича и реабилитации его оставить без удовлетворения” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 2. Арк. 150). Для обґрунтування відмови чекісти передрукували з журналу “Куранты” (1918. Сентябрь. № 7) його статтю “Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.” (Том 2. Арк. 69-73). Згодом був реабілітований.
Тв.: Київські архитекти XVIII віку // Наше минуле. 1918. Ч. 1. С. 98-118;
Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. К., 1918. 2, 21 с.;
Контракти і контрактовий будинок у Київі. К., 1923 (на обкл.: 1924). 96, ІV с., 15 табл.;
Український портрет. К., 1925 (разом із Д.Щербаківським);
Георгій Нарбут: Життя й творчість // Георгій Нарбут. К., 1926. С. 11-86;
Київська архітектура XVII віку // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. К., 1926. С. 125-165;
Портретист Гольпайн // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 95-120;
Д.М.Щербаківський // Бібліологічні вісті. 1928. № 1 (18). С. 127-136.
Дж.: Федір Ернст: Бібліогр. покажчик. Суми, 1987;
Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988;
Його ж. Федір Ернст // Сучасність. 1990. Ч. 7-8 (351-352). С. 86-98;
Нестуля О. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. К.; Хмельницький, 1991. С. 101-113;
Тези доповідей та повідомлень наукової конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження історика мистецтва Федора Людвіговича Ернста. Суми, 1991;
Побожій Сергій Іванович (нар. 19 вересня 1954, м. Вольськ Саратов. обл.). Три арешти // Панорама Сумщини. 1991. 31 жовтня. № 44 (96). С. 7;
Білокінь С. Три арешти Федора Ернста // Музейний провулок. Липень-грудень. № 2 (4). С. 20-25;
Його ж. Щоденник Федора Ернста про боротьбу довкола української культурної спадщини у 1920-1930-х роках: Публікація текстів // Пам'ять століть. 2005. Травень-серпень. № 3-4 (54-55). С. 61-137.
195. Мосін Александр Ґріґор'євич (1871 – 1929) – російський актор, тесть перекладача Діодора Бобиря, ув'язненого у справі СВУ.
Архівний фонд – ЦДАМЛМ України. Ф. 416. Дочка Мосіна, Марія Александровна, 20 вересня 1989 повідомила, що мати Д.Бобиря Ольга Іванівна Дорошенко (1888 – 13 червня 1964) завідувала кафедрою дошкільного виховання в Київ. ІНО. Її батько Іван Володимирович Дорошенко (пом. 1912) учителював у чернігівській народній школі.
196. Державна Третьяковська галерея. Архів. Ф. 31. Од.зб. 2405. Арк. 1-2. На жаль, петроградські приятелі Нарбутові не допомогли. Федір Ернст, що їздив до Петрограда на посмертну виставку мистця 1922, констатував: «[…] на превеликий жаль, вся бібліотека й художня збірка Нарбутова, яку він, переїжджаючи 1917 року на Україну, залишив в Ленінграді, – була розтягана або привласнена різними особами. Вратувати й перевезти на Україну пощастило 1922 року лише поодинокі речі» (Ернст Ф. Георгій Нарбут. С. 52, прим.).
197. Шміт Федір Іванович (3 травня 1877, СПб. – 3 грудня 1937) – мистецтвознавець, академік УАН.
Ув'язнений 26 листопада 1933. Просидів 145 днів в одиночній камері Будинку попереднього ув'язнення (ДПЗ) у Ленінграді, вул. Воїнова, 25, корп. 1, камера 206 (Шмит Павла Федоровна [дочка]. Жизнь Федора Ивановича Шмита. Часть ІІ. Зіраксову копію машинопису авторка передала до мого архіву. Датується 1 жовтня 1971 – 10 вересня 1977). Засланий до Ташкента, де 10 серпня 1937 ув'язнений вдруге. Розстріляний (Див.: Білокінь С. Українська зірка вченого // Пам'ятники України. 1987. № 1 (71). С. 24-26; Нестуля О.О. Понад усе ставив істину // Репресоване краєзнавство. С. 37-55).
198. Стешенко Іван Матвійович (1873 – 1918) – літературознавець.
Народивсь у Полтаві. Смертельно поранений на вулиці Полтави 31 липня 1918. На другий день вранці помер у лікарні, не прийшовши до пам'яті. Як зазначалось у постанові на арешт його дружини Оксани Михайлівни (1941), яку підписав нарком ҐБ Павло Мешик, убили його червоні. Як видно з протокольного запису її допиту 22 липня 1941, те саме заявив її слідчий (Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 237-238).
199. Кот С., Нестуля Ол. Українські культурні цінності в Росії. С. 21.
200. ЦДАВОВ України. Ф. 2201. Оп. 1. № 1198. Арк. 1-2. Кот С., Нестуля Ол. Українські культурні цінності в Росії. С. 225.
201. Біляшевський М. Про клейноди // Нова рада. 1917. 21 листопада. № 191. С. 1. Шп. 5. Уточнення до статті А.Вечерницького [Кузьмінського Олександра Станіславовича] “Українські реліквії” (Там само. 18 листопада. № 189. С. 1. Шп. 3-4).
Біляшівський (Біляшевський) Микола Федотович (Тодотович; 12 жовтня 1867, Умань – 26 квітня 1926, Київ) – археолог, мистецтвознавець, музейник, акад. УАН (з 31 травня 1919). Дир. (1902 –1 грудня 1923) Київ. міськ. худ.-пром. Музею (НБУ. ІР. Ф. 31. № 405; дякую Миколі М.Біляшівському за вказівку на це джерело). Депутат 1 Думи (1906) та Центр. Ради (1917). Дійсн. член Всеукр. археол. к-ту (з 1917). Заст. голови Софійської комісії (1919-23), гол. Комітету охорони пам'яток старовини й мистецтва на Україні (1920-21). 2 квітня 1920 писав К.Мощенкові: “Важко мені, знесилив в боротьбі з життям, тяжко на душі, болить увесь час серце. Ледве, ледве перезімували в страшній вохкості, в чаду, в холоді, в одній хатині-погребі: Музей – низ його, зацвів, поріс мохом” (Укр. музей. Зб. І. К., 1927. С. 10). Як стверджував Мощенко, “[…] М.Т. було усунено невідомо ким і з якої причини, і він одійшов від керування музеєм, в який він вклав усю душу, всі сили, усе життя” (Там само). Дж.: Наумова Надія. М.Ф.Біляшівський і спадщина Т.Г.Шевченка // Образотворче мистецтво. 1991. Ч. 2. С. 18-20; Кілієвич С.Р. Академік М.Ф.Біляшівський – перший директор Національного музею історії України // Музей на рубежі епох: Минуле, сьогодення, перспективи. К., 1999. С. 19-21.
202. [Франко Оксана Омелянівна.] Федір Кіндратович Вовк, 1847-1918: Дослідження, спогади, бібліографія. Нью-Йорк: УВАН, 1997. 382 с. Присвячений йому збірник, підготовлений 1919 року, на жаль, не вийшов (Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 562-563). В Україні уже всі погодилися б, що така книжка була неможлива, припустімо, за добровольців, але ще не всі усвідомлюють, що в большевицької влади стосунки з українською культурою були дуже не прості і щодалі, аж до переддня війни, гірші. Після війни пішло нібито легше, просто змінився характер самого українства: йому переламали хребта.
203. Макаренко Микола Омелянович (4 лютого 1877, с.Москалівка Ромен. пов. Полт. губ. – 4 січня 1938, Новосибірськ) – мистецтвознавець, археолог.
Син священика. Закінчив худ. школу барона Штиглиця у СПб. за 1 розрядом (1905) та СПб. археол. ін-т (1902). Співробітник (23 лютого 1911), пом. хранителя Імп. Ермітажу (1902-1919). У 1902-19 провадив розкопки в Новгородській, Полтавській, Катеринославській, Харківській, Херсонській губ. Статті про укр. старовину в журн. “Старые годы». Член ради з влаштування виставки “Ломоносов и Елизаветинское время” (1912). Голова секції мистецтв Укр. наук. т-ва (з 30 травня 1919). Директор Музею Б.І. та В.М.Ханенків (1920-24).
Вперше був заарештований у грудні 1924. У протоколі ч. 204 Спільного Зібрання УАН від 29 грудня 1924 року зазначено: "Прийнято до відома, що викликаний на сьогоднішнє Спільне Зібрання б. директор Музея ім.Ханенків М.Макаренко не міг прибути й зробити доповідь через те, що його з наказу слідчої власти заарештовано" (НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. І. №№ 26314-15. Арк. 1). Проф. історії укр. мистецтва КХІ (1927). За протест проти руйнування Михайлівського монастиря й проти плану руйнування Св. Софії
26 квітня 1934 ув'язнений, засланий до Казані, де він викладав у художньому технікумі. 24 квітня 1936 знову арештований в Уфі. Відправлений до Томської виправної трудової колонії, де був знову ув"язнений 15 грудня 1937. Місцева трійка визначила йому розстріл. Вирок виконано у Новосибірську.
Тв.: Памятники украинского искусства XVIII века. СПб., 1908 (відбитка з журн. “Зодчий”, 1908);
З артистичної спадщини Шевченка // Шевченківський збірник. Т. 1. СПб., 1914. С. 120-126;
Школа Имп. Общества поощрения художеств, 1839-1914. Пг., 1914;
Музей мистецтв б. Ім. Б.І. та В.М. Ханенків УАН. Х., 1924. 143 с.;
Чернигівський Спас: Археологічні досліди р. 1923 // ЗІФВ УАН. Кн. ХХ. 1928. С. 1-80: іл. (окремо: К., 1929);
Маріюпільський могильник. К., 1933. 152 с.
Дж.: Павловский И.Ф. Первое дополнение к Краткому биографическому словарю. Полтава, 1913. С. 26-28;
Имп. Московское археологическое общество в первое пятидесятилетие его существования. Т. 2. М., 1915;
Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 9, 34, 54, 69, 89, 102-103, 169, 178;
Цвейбель Д. М.О.Макаренко // УІЖ. 1970. № 8;
Бурко Демид (1894-1989). Професор Микола Макаренко // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква. Саут-Бавнд-Брук, 1988. С. 381-386;
Білодід Олесь, Киркевич Віктор. Дорога до храму мудрості // Україна. 1988. 14 лютого. № 7 (1619). С. 11-14;
Їх же. Довга дорога до храму мудрості // Репресоване «відродження» / Упорядники О.І.Сидоренко, Д.В.Табачник. К.: Україна. 1993. С. 212-227;
Звагельський Віктор Борисович. Дослідник історії України М.Макаренко // Питання археології Сумщини: Матеріали науково-практичної конференції "Проблеми вивчення і охорони пам"яток археології Сумщини". Суми, 1990. С. 21-33;
Його ж. Невтомний у праці // Репресоване краєзнавство. К.: Рідний край, 1991. С. 161-167;
Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. К.: Наукова думка, 1992. 166 с.;
Ситник Анатолій. “Провина” страченого – причетність до Музею Реріха // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1994. № 1. С. 189-191;
Куріло О. Нариси розвитку археології (2002). С. 172-174.
204. З життя академічних кіл Києва 20-х років: За листами з архіву академіка О.П.Новицького / Публ. і комент. Л.Федорової // Хроніка 2000. 1997. № 17-18. С. 284.
205. Пам'ятки. 1998. Т. 1. С. 80; Матяш Ірина. Архівна наука і освіта в Україні 1920-1930-х років. К., 2000. С. 88.
206. Семененко Ол. Харків, Харків… Вид. 2. Б.м.: Сучасність, 1977. С. 142. До революції в Росії збирання різноманітних ґравюр, зокрема портретів, було доволі поширене. Пор.: Сапрыкина Наталья Гансовна. Коллекция портретов собрания Ф.Ф.Вигеля [1786-1856]: Аннотир. каталог. [М.:] МГУ, 1980. 192 с., 41 ил.
207. Весь Петроград на 1917 год. Пг.: А.С.Суворин, 1917. С.6.