В Ленінградському товаристві

Сергій Білокінь

Що до Потоцького, то його збірки мали такий великий обсяг, що так просто полагодити ці справи він не міг. Тож він став тільки ще ближчий до інших пітерських українознавців, які наприкінці 1921 року організували Товариство прихильників української історії, письменства та мови. Цей осередок українознавчих студій об’єднав таких петроградських гуманітаріїв-україністів, як Варвара Адріанова, Володимир Боцяновський, Володимир Вернадський, Аркадій Лященко, Борис Модзалевський, Володимир Перетц, Всеволод Срезневський, Федір Шміт, Степан Яремич.

У закордонному на той час ЛНВ 1924 року було вміщено звіт Товариства. Тут зазначалося:

“Перші збори ухвалили плян, вироблений головою: Товариство має на меті переважно розроблювати матеріяли до вивчення ріжних сторін українознавства, що переховуються по архівах та книгозбірнях Петербурга, щоб отсею роботою причинитися до праць, що провадяться на Україні – у Київській Академії Наук (з котрою ухвалено увійти у зносини) та у львівськім Науков.[ім] Товар.[истві] ім. Шевченка” [232].

Товариство проводило прилюдні засідання, на яких протягом п’яти років заслухали 159 доповідей. 1923 року Всеукраїнська академія наук у Києві прийняла Товариство під свою опіку, залучивши його до числа своїх установ як наукову комісію для виконання наукових доручень у Петрограді. У 1928-31 роках було видано три невеличкі томи “Наукових збірників” Товариства [233]. За традицією відзначали річницю смерті Тараса Шевченка. Частим відвідувачем імпрез українського Товариства став генерал Павло Потоцький. 11 травня 1923 року його обрали на дійсного члена цього Товариства [234].

У цей час він виконував три великі праці, які вписались у загальний план робіт Товариства:

1. У 1919-23 та 1924-26 роках Потоцький систематично бібліографував україніку.

Дуже можливо, що ці його заняття почалися ще під час робіт рятувальної Вовкової комісії. Ця праця Потоцького звалася “Библиографическое описание печатных трудов и графики по истории и быту Украйны”. Рукопис складався з двох частин [235].

2. У звіті Товариства прихильників за 1921-23 роки зазначено: “П.П.Потоцький перекладав із німецької мови джерела до історії України XVII ст.” [236]. На жаль, публікувати ці переклади він тоді не поспішився, а потім стало пізно, й вони пропали.

3. Крім того, збирач заглибився у розробку фамільного архіву, що починався з 1700 року [237]. Тут зберігались універсали, донесення Григорія Потоцького про його службу в Полтавському полку (а сотникував він понад сорок літ), похвальні грамоти кн. Рєпніна, принца Гессен-Гомбурзького, акти на землю, купчі, родослівні, синодик кишенської церкви, де перераховувались члени його роду тощо. Напівосвічений журналіст наївно пояснював: “В цьому архіві є багато матеріялів про життя та побут України, бо Потоцькі брали активну участь у політичному житті нашої країни і про все робили детальні записи” [238]. У звіті Товариства прихильників (sic) української історії, письменства та мови за 1924 рік про роботу збирача над цими матеріалами сказано:

“П.П.Потоцький, крім згаданих висше 3-х рефератів, продовжував свою працю про службу та побут української козачої старшини в XVIIІ віці, по документах з архіву Потоцьких, робив бібліот.[ечний, краще б сказати – бібліографічний. – С.Б.] опис книг, іконографії та картографії свого архіву, поруч зі збираннєм матеріялів до історії української іконографії ” [239].

Як відзначалось у п’ятирічному звіті музею, вже коли він переїхав до Києва й почав функціонувати як державна установа, генерал

“займався виучуванням економічного стану Слобідської України у XVIII віці; підготовляв матеріяли та характеристики служби та побуту української інтелігенції XVIII-ХІХ в.в. та військової старшини, переважно за документами з архіву козаків (старшин. – С.Б.) Потоцьких”.

Таку працю він закінчував, уже переїхавши до Києва. У звіті Музею за 1928-29 рік він занотував: “Продолжение описания по архивным материалам службы и быта украинской старшины, а впоследствии украинского дворянского рода Потоцких (архив Потоцких украинских)” [240]. У звіті Товариства за 1929 рік сказано: “П.П.Потоцький склав описи рукописного матеріялу, книжок, гравюр тощо з архіву козаків (старшин. – С.Б.) Потоцьких та його власної збірки (як члена роду. – С.Б.)” [241]. У недатованому списку “Научные труды и исследования” ця праця фіґурує під назвою “Собрание материалов (архивных) из общественной деятельности и быта украинской казачьей старшины” (1920-23) [242].

Покажчик К.Климової добре документує міру знищености цього архіву. Дослідниця підготувала реєстр “Матеріали родового архіву Потоцьких”, що налічує 36 номерів. Як випливає з описів, фамільний архів був упорядкований у вигляді “справ”, що складалися з окремих “документів”. Від 12-ої справи збереглося лише 9 документів (№№ 1, 3, 9, 10, 17, 20, 22, 22 а та 23 а) [243]. Як кажуть у таких випадках теперішні вчені, місцезнаходження решти документів невідоме. Зацілілі документи 12-ої справи датуються кінцем XVIII – поч. ХІХ ст. (найпізніші належать до 1831 року). Навіть якщо припустити, що ця 12-та справа була в родиннім архіві остання, то й тоді це свідчить про те, що пропало щонайменше 11 справ. Все-таки, якщо присвоїти цим дев’яти документам справи ч. 12 один номер (так, як було в Потоцького), “Реєстр” вийде багато скромніший, зате реальніший. Нарешті, загальну кількість 36 номерів реєстру треба зменшити ще на три числа – це документ УГБ НКВД (протокол трусу в П.П. [244]) та дві реабілітаційні довідки 1962 року, яких у первинному складі архіву теж не було. Відтак, якщо порівняти обсяг того, що тепер хтось може вважати за фамільний архів Потоцьких, з обсягом архіву добре збереженого [245], висновок буде зовсім печальний. Фактично фамільний архів Потоцьких загинув [246].

У Ленінградському товаристві Павло Платонович Потоцький зробив такі доповіді:

23.ХІ.1923 (Засідання, присвячене Максимовичеві). Українські вчені та діячі про М.О.Максимовича (ч. 47) [247].

4.І.1924. Часопис “Основа” та його фундатори (ч. 51).

9.V.1924 [248]. Історична вага альбому літографій з пам’яток української старовини художника [Опанаса] Сластьона (ч. 67).

12.ХІІ.1924. Наукова вага праць Д.О.Ровинського для історії українського мистецтва (ч. 81).

16.І.1925 (Засідання пам’яти В.О.Щавинського). Спомини про В.О.Щавинського [249] (ч. 88).

2.ІІІ.1925. Бібліотека Т.Г.Шевченка (ч. 98).

6.ІІІ. 1925. Про діяльність В.Г.Котельникова: Із приводу 75-х роковин з дня його народження (ч. 95).

23.ІV.1926 (Спільне зібрання Товариства). Буквар Т.Г.Шевченка (ч. 128) [250].

1927. Шевченко в історії кріпацтва [251].

Примітки

232. Українське наукове товариство в Петербурзі // ЛНВ. Т. LХХХІІ. 1924. Кн. ІІІ-ІV за март і цвітень. С. 341.

233. Дудко Віктор. Проспект невиданого збірника Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді // Київська старовина. 1997. Січень-квітень. № 1/2 (315). С. 48-57.

234. Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. Т. І. К., 1928. С. 105.

235. Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 2. № 5. Арк. 1.

236. Українське наукове товариство в Петербурзі // ЛНВ. Т. LХХХІІ. 1924. Кн. ІІІ-ІV за март і цвітень. С. 341-344.

237. Коллекция Потоцкого перевезена в Киев // Веч. Киев. 1927. 10 сентября. № 175. С. 3.

238. Сіманцев Борис Андрійович. Музейна збірка Потоцького // Культура і побут. 1927. 20 серпня. № 31. С. 4. Підп.: Б.Сім. Див.: Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів, ХVІ-ХХ ст. К.: Наукова думка, 1969. С. 347, 530.

239. Петербуржець В. Звідомленнє “Товариства дослідників української історії, письменства і мови у Петербурзі” за 1924 рік // ЛНВ. 1925. С. 340-343. У першому звіті, надрукованому в ЛНВ 1924, зазначено, що Товариство збиралось підтримувати стосунки з НТШ, отже робило це і писало про це офіційно й свідомо. Все ж таки перша публікація з'явилась анонімно, а ця друга – під псевдонімом. Зважаючи на його офіційний характер і з огляду на ініціал, ризикую приписати його голові Товариства В.Перетцу.

240. НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. 285. № 2060. Арк. 5.

241. Звідомлення Товариства дослідників української історії, письменства та мови в Ленінграді за 1929 р. // Науковий збірник Ленінградського товариства дослідників української історії, письменства та мови. Т. ІІІ. К., 1931. С.116.

242. Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 2. № 5. Арк. 1.

243. Климова Е. Музей Украины. С. 92-103.

244. Засадничо я взагалі не вважав би, що протокол трусу з автографом Єлизавети Денисівни, яка була при ньому присутня, належить до фамільного архіву роду Потоцьких. Правдоподібно, чекіст, що провадив трус, лишив у родичів на руках копію цього протоколу, тільки ж вона не збереглася. Оця копія, власне, увійшла, умовно кажучи, до складу фамільного архіву. Є.Климова покликається на перший примірник протоколу з фондів СБУ (С. 102), який насправді належить до діловодства НКВД, а не до архіву Потоцьких.

245. Наприклад, 1986 до відділу рукописів Російської державної бібліотеки надійшов архів невеликої гілки роду Шереметєвих. Перелік груп матеріалів займає чотири сторінки (Новые архивные фонды и рукописи, присоединенные к ранее поступившим архивам // РГБ. Записки Отдела рукописей. Вып. 50. Москва, 1955. С. 154-157).

246. У щойно виданій праці „Бібліотеки Києва під час нацистської окупації” (К., 2004) ім'я П.П.Потоцького пов'язується (с. 788) з „архівом Потоцьких” (17 скринь), евакуйованим під час війни до Троппау (с. 583). Оскільки разом із ними вивозилися скрині з архівами Замойських, Сапєг та Гіжицьких, думаю, що неназваний автор документу мав на увазі архів інших Потоцьких – поляків.

247. У «Списку публічних доповідів при установах Першого Відділу» є інша згадка про цю доповідь, з невеличким різночитанням: «Українські вчені і громадські діячі про Максимовича» (Записки Історично-Філологічного Відділу / ВУАН. Кн. IV. 1923 (на обкл.: 1924). С. 351).

248. В іншій публікації зазначено, що цей реферат виголошено 16 травня (Петербуржець В. Звідомленнє. С. 341).

249. Як випливає зі звіту ленінградського товариства, в останні роки життя В.Щавинський студіював малярські праці Т.Шевченка на тлі загальної історії мистецтва. 1923 він розробляв питання про історію фарб, що їх уживано в українськім мистецтві. Свої праці в цьому напрямі він зреферував у Російській Академії матеріальної культури (Українське наукове товариство в Петербурзі // ЛНВ. Т. LХХХІІ. 1924. Кн. ІІІ-ІV за март і цвітень. С. 341).

250. Звідомлення Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді за перше пятиріччя, 1922-1926. К.: УАН, 1927. 21 с. Написано було доповідь 1926 (Національний музей історії України. Ф. 6. Оп. 2. № 5. Арк. 1 зв.).

251. Історія Національної Академії наук України, 1924-1928. С. 723.