Большевицька руйнація
Сергій Білокінь
За рішенням 3 Всеукраїнського з”їзду рад (1919) черниць Межигірського монастиря було переведено до Києво-Покровського монастиря, а на його територію вселили дитячий притулок, службовців якихось контор. Невдовзі тут було розташовано також Художньо-керамічний технікум, яким з мистецького боку керували бойчукісти [39]. За постановою Наркомосу 8 вересня 1920 року сюди було переведено Глинську художньо-керамічну школу.
1923 року П.Горбенко організував у технікумі “Революційний ляльковий театр”, інакше кажучи, той самий вертеп, тільки наповнений новим змістом. Скриньку й два комплекти ляльок Межигірський керамічний технікум наприкінці двадцятих років передав до Театрального музею, що містивсь у Лаврі у Всеукраїнському музейному містечку [40].
Пізніше на території монастиря було організовано будинок відпочинку [41].
Близько 1921 року межигірський братський корпус горів. Було знищено дах і карниз, – у травні того року комісія міськради з охорони пам”яток старовини й мистецтва (до її складу входили професори Ф.Ернст і В.Риков) клопоталась про виділення трьох тисяч карбованців на ремонт [42]. 1922 року було закрито Спасо-Преображенську церкву. 1925 року у релігійної громади було вилучено Петропавлівську церкву, побудовану 1774 року коштом останнього кошового Петра Кальнишевського. У Петропавлівській церкві технікум розташував музей, і вже восени 1930 року його дирекція вирішила звільнити приміщення від дорогоцінного іконостасу роботи І.Григоровича-Барського. У вересні Київська крайова інспектура ухвалила перевезти іконостас до Кирилівського державного заповідника, але від цієї думки невдовзі відмовились через технічні труднощі [43].
Збереглися документи про заходи тодішнього директора технікуму Василя Седляра щодо охорони пам”яток мистецтва й старовини в монастирі.
Перший – це його відношення:
Межигірський мистецько-керамічний технікум, 5 червня 1928 року. № 415:
“До Крайового інспектора по охороні пам[”]яток
старовини й мистецтва [проф. Ф.Ернста].
При цьому надсилаємо 3 фотознімки з будинку Технікума так званого “братського корпусу”, будівлі 1765 року, що приписується архитектору Барському. Сама архитектура має дату та являє собою рідкий пам[”]ятник цивільної архитектури кінця 18 сторіччя. 1921 року цей будинок, що був тоді у володінню культрадгоспу, згорів від поганих димарів (у будинку тримали тоді пекарню та мешкали монашки, що були лишилися у Межигір”ї під виглядом трудартілі Культрадгоспу. Будинок цегляної кладки мав цегляні склепіння і погоріли лише дах, дерев[”]яні сходи та вікна, але Культрадгоспом жодних заходів не було вжито до його ремонту. 1924 року будинок разом з рештою садиби бувшого монастиря перейшов у володіння Технікума. Провести на свої кошти ремонт Технікум не міг, але зважаючи на історичну важливість як пам[”]ятник архитектури виключного значіння, Технікум підняв клопотання перед НКО та інспектурою по охороні пам[”]яток старовини і мистецтва про відпущення коштів на ремонт. З часом довелося Технікуму ще неодноразово підіймати це клопотання, але практичних наслідків з того ще не було. 1927 року було подано Технікумом матер”яли до кошторису на ремонт цієї частини будинку до Окрвиконкому. Зокрема Технікум аби запобігти цілковитої (sic) руйнації ґанку будинку, на якому якраз зберіглася дата будування, було його покрито тимчасовою покрівлею. Зараз будинку загрожує цілковита руїна, як видко з фотографії, на верху будинку поросло дерево, яке теж руйнує стіни. Від затікання води пообвалювалися склепіння і т.и. Коли негайно не перевести необхідного ремонту, ця частина будинку буде знищена до решти. В першу чергу необхідно покрити дахом, щоб запобігти впливів (sic) атмосферних опадів (дощів та взагалі опадів), а також зробити внутрішню очистку, вставити вікна та застелити підлоги. Надсилаючи Вам ці матер”яли, просимо в терміновому порядку поставити питання про негайну допомогу, інакше цей пам[”]ятник архитектури буде загублено цілком.
Оригінал підписали: Директор технікуму /Седляр/
Діловод /[М.] Бусов/ [44]
За рік, 16 березня 1929 року Межигірський мистецько-керамічний технікум (№ 304) звернувся з новим, докладнішим листом, на чотири адреси:
“До Окрвиконкому Київщини.
До Упрнауки.
До Край-інспектора по охороні памятників старовини, мистецтва й природи.
До київської міськради.
Садиба “Межигір”я”, колишній Межигірський монастирь, колишня ( рік) Межигірська фаянсова фабрика, перед цим майже з 12 сторіччя монастирь, з яким пов”язано культурне життя [у] минувшій України, зараз знаходиться у володіння Межигірського Мистецько-Керамічного Технікума з 1923 р. Садиба Технікума складається з лвору з будівель великої художньої і історичної вартости та участок землі (гори, ліс, глиновища) загальною площею 94 дес. 1738 кв. с.
Зайвим нагадувати буде тут про вартість та значіння архитектурних памятників Межигір”я. Церква побудована Калішевським, будинки колишньої фабрики – типовий ампір, рідкий зразок української цивільної промислового призначення архітектури (з них деякі, як, наприклад, так званий “братскій” корпус, побудований архитектором Барським, має дату 1765 р.). Все це достатньо доводить про те, що збереження Межигір”я як Всеукраїнського значіння культурного й історичного памятника з”являється завданням не лише Техникума й Окрвиконкому Київщини та Упрнауки.
До речі, Технікум з своїми мізерними коштами, які він дістає від НКО для капітальних і біжучих ремонтів (1500-2000 крб. щорічно) не в стані провести потрібні ремонтні роботи, щоб забезпечити всі будівлі від руйнації. Особливо в катастрофічному стані знаходиться частина будинку, так званого “братського” корпусу, яка погоріла ще 1920 року і знаходиться без покрівлі та остаточно руйнується.
24 січня 1931 року Київська міська рада ухвалила “вилучити монастир із користування віруючих” [45]. На засіданні секретаріату ВУЦВК 22 березня 1931 року (№ 2/427) обговорювали: “Клопотання людности про закриття молитовень і про дозвіл використати їх приміщення для культосвітніх потреб (Доп. т.Москаленко)”. Таке клопотання влада, природно, задовольнила, причому у списку храмів і монастирів було зазначено:
“Закрити 2 церкви – Спасо-Преображенську та Іосафівську – в с.Межигірря Ново-Петрівської сільради на терені Київської міськради, приміщення передати під культосвітні установи” [46].
У щоденнику розстріляного згодом історика мистецтв Федора Ернста задокументовано, як саме провадили це на практиці.
Дальше плюндрування Межигірського монастиря було відоме досі лише за спогадами очевидців – протопресвітера Демида Бурка [47] та літературознавця Анатолія Костенка. У їхньому викладі це виглядало ледве не як ініціатива “з місць”. Тодішній директор Межигірського технікуму В.Х.Міллер, спільно з партосередком вирішив ліквідувати контрреволюцію на території інституту. У Страсну П”ятницю 1931 року було організовано суботник, для якого мобілізували студентів та технічний персонал. За публікацією 1954 року, ближчою до часу подій, наводжу розповідь Демида Бурка, підводячи до неї суттєві різночитання з видання 1988 року:
“До Великоднього Тижня того 1931 р. ніщо майже не порушувало межигірського релігійного життя. Парафіяльний священик служив для своєї пастви Служби Божі, черниці молились, а поза церквою, за копійки, носили до майстерень воду з джерела гори Звонкової, про яке російський поет І.Козлов писав колись у своїй поемі “Чернець”:
“Течет целительной струей
Под тенью липы вековой» [48].
І раптом у Велику Суботу ранком чую незвичайний, мов на пожежу, дзвін. Виходжу з своєї “келії” [49]. Студенти швидко йдуть до собору, інші стоять групами, якась загальна метушливість. Наближаюся до собору, – на його порталі аншляґ: “Реліґія – опіум для народа! Долой попов і монахов!” З храму лунає шум і вигуки. Як стало відомо, директор інституту (“видвиженець” з робітників) Міллер, якого лектори звали стиха арапом, спільно з партосередком вирішив “ліквідіровать контрреволюцію на теріторії інститута”. В Страстну Пятницю заплановано “суботнік”, для цього мобілізовано студентів і технічний персонал…] І, як каже псалмопевець, “все зруйнував ворог у Храмі Святому” (псал. 73). Знищено дорогоцінні іконостаси бароккові іконостаси початку XVII сторіччя, роботи славного архітекта Андрія Меленського [50], знищено лопатами й сапами покопирсано малювання італійського художника Антоніо Скотті, знищено багату манастирську бібліотеку [51], дзвони побито, все дощенту розорено, ліквідовано” [52].
Відомий інший спомин про те, що десь на початку червня Межигір”я відвідав Микола Скрипник. Переконавшись у заподіяному лихові, він виступив перед адміністрацією, викладачами та студентським комітетом. Міллера було знято з посади й заарештовано [53].
Свідчення еміґраційних мемуарів тепер потверджуються сучасним документом – записами у щоденнику Федора Ернста. В одному з них, що датується 9 квітня 1931 року, йдеться якраз про межигірський іконостас: “Засід.[ання] Бюро Ком.[ітету] Охор.[они] Пам.[“яток] Культ.[ури] з повідомленям про руйнацію іконостаса в Межигір”ї” (Арк. 86 зв.).
У великому листуванні Василя Седляра вістки про нищення Межигірського Спаса з огляду на перлюстрацію піддано нещадному самоцензуруванню. 11 квітня Седляр писав своїй товаришці по мистецтву і колишній дружині Оксані Павленко:
“У Межигір”ю цікава новина. Забрали Спаса під клуб! Величезна подія. Нарешті цей оплот монашества рухнув. Правда, Міллер, коли ліквідував церкву, а це робилося на протязі двох годин всього, дуже понівечив багато цінного малярства. Ну, та це неминучі “витрати” на ліквідації!” [54].
Думається, якби комуністичними ідеалами він переймався щиро, – не рятував би старовинних портретів, про що згідно оповідають Демид Бурко у писаних на еміґрації спогадах і Федір Ернст у своєму щоденнику.
Отже, серія щоденникових записів фіксує рятування старовинних портретів Межигірського монастиря, ініціатива якого йшла від того самого Василя Седляра, одного з визначніших художників-бойчукістів. Про його роль оповідав і протопресвітер Демид Бурко:
“Намарне протестували викладачі інституту, особливо професор графіки Седляр (пізніше загинув на засланні), доводячи директору, що мистецькі скарби й бібліотеку [55] треба відвезти до Києва, в музей, він їх не послухав. Надвечір перед моїм зором, коли йшов з праці, відкрилась страшна картина: біля собору, що вже був без хрестів, догоряли ікони, хоругви, книги… [56]. Довкола вогнища стояло кілька виконавців того нечестивого діла. Смеркало. Крапав дощик… Плач Межигірського Спаса, – промайнуло в моїх думках… Над розгромленою святинею тихо спустилась Великодня ніч, перша така ніч в історії Міжгір”я… В ту ніч воно вже не чуло Великодніх дзвонів, а ранком, в день Світлого Христового Воскресіння, один лиш “дзвін по мертвому гудів”, залишений безбожниками для своїх потреб” [57].
Як видно, кілька стародавніх портретів Седлярові все-таки пощастило буквально вихопити з полум”я. Мабуть, він радився з Ернстом, що з ними робити. 5 травня 1931 року в Ернстовому щоденнику з”явився запис: “Просив Седляра передати до Музею портрети з Межигір”я” (Арк. 87). Оперативно, буквально на другий день було зроблено дальші кроки. Запис 6 травня: “Були в Межигір”ї з метою врятувати портрети й інші твори малярства” (Арк. 87). 20 жовтня: “Одержав від Кр.[аєвої] Інспектури три портрети з Межигір”я – Андрія Боголюбського, І.[родіона] Жураковського й Савьолова [58]” (Арк. 89). 15 квітня 1932 року: “Передано до Лавр.[ської] реставрац.[ійної] майстерні полотно для реставрації (дублювання) межигірських портретів” (Арк. 97).
Тут треба сказати кілька слів про реставраційну майстерню. 29 вересня 1926 року ВЦВК і РНК УСРР визнали Києво-Печерську Лавру Історично-культурним державним заповідником, перетворивши її на «Всеукраїнський музейний городок» (уже тоді офіційна – у постанові – назва виглядала дещо недоладною). Письменніші сучасники вживали кращу форму – Музейне містечко. Очолив заповідник молодий і енергійний археолог та музейник Петро Курінний [59]. Від моменту організації “Музейного містечка” реставраційну майстерню було відразу включено до його структури як допоміжний заклад [60]. Керував майстернею фахівець високої кваліфікації, учень М.Бойчука Микола Касперович [61] (з 1924 року він працював реставратором Реставраційної майстерні відділу станкового малярства Музею культів та побуту). Здійснив репарацію розпису на мурах чернігівського Спасу [62]. Після короткої перерви, коли він виїхав у Крим і Кавказ, наприкінці 1932 року Касперович повернувся до Лаври – до Всеукраїнських зудожньо-реставраційних майстерень, де працював разом з К.Кржемінським та іншими фахівцями [63]. 24 квітня 1933 року Ф.Ернст занотував у щоденнику: “З 3-ої до 5-ої ? засід.[ання] Реставрац.[ійної] майстерні в Лаврі – прийомка реставрації портрету гр. Олсуф”євої Ге, Врубеля “Дівчина на тлі перського килиму” й автопортрету (“Печорін”), Мурашка портрет старого Мурашка т.і.” (Арк. 113 зв.-114).
Завершити оповідання про загибель Межигірського Спаса варто уривком з пізніх спогадів Анатоля Костенка, закінчених 1993 року. Свого машинописа він передав мені, спорядивши його фотоілюстраціями:
“Восени 1931 року, вступивши до аспірантури київської філії Інституту Тараса Шевченка, я здійснив давню, ще юнацьку мрію – поїхав пароплавом по Дніпру до с. Межигір”я подивитись на ті історичні місця, зокрема поклонитися святій історичній оселі, цебто Спаському монастирю, що служив колись останнім притулком старим запорозьким козакам. Там я побачив жахливу картину, яка невимовно боляче вразила мене: всюди була руїна. […] Отже, я побачив церкву, перетворену в справжній храм сатани: у головному вівтарі (апсиді), де був Престол Господній, встановлено погруддя К.Маркса, у лівому і правому вівтарях – В.Леніну і Й.Сталіну” [64].
Цікаво, що, працюючи над спогадами, ці свої давні враження Костенко уточнив за розповіддю саме Бурка. Про те, що він був з ними знайомий, знаємо з розділу, присвяченому митрополитові Василеві Липківському, де є пряме на них посилання. Виходить, примірник Мстиславового видання 1988 року, потрапивши до Києва, став Костенкові відомий, а тут розповідалося:
“Довершилось… Червоний прапор, що лопотів од вітру на головному куполі соборної церкви, щоденний скверний шум у ній і нецерковний голос дзвону, який гудів тричі на день (перед студентським сніданком, обідом та вечерею), насилуваний блюзнірськими руками, говорили про те, що предковічний Межигірський манастир Святого Спаса перетворено в синагогу сатани. Одного дня, йдучи з праці, якось я переступив поріг оскверненого храму. В середній наві, на місці, де був престіл, стояв на п”єдесталі бюст Леніна, в бокових навах бюсти К.Маркса і Сталіна, з іконостасів лише сліди їх основ, на стінах, де були фрески, які знищено, дивовижні мальовидла з “соцбудівництва”. Студентський клюб… І пригадались мені слова Лесі Українки:
“,
На чеснім олтарі неправдивим богам
Чужоземці вогонь запалили” [65].
Примітки
39. Див.: Межигірський Художньо-Керамичний Технікум // Червоний шлях. 1923. Листопад. № 8. С. 291; Межигірський Мистецько-Керамічний Технікум. Б.м. і р. 6 с.; Сліпко[-Москальців] Кость Якович (1901-). Межигірський художньо-керамичний техникум // Література, Наука, Мистецтво. Х., 1923. 18 листопада. № 7. С. 4; Межигірський Спас і навпаки / Нарис Ол. П-кого // Глобус. 1928. № 15 (112). С. 232-234.
40. Звіт, 1926-1929 / ВУАН; Театральний музей. К., 1930. С. 13.
41. Гольдман. Будинок відпочинку чи будинок побачень? // Прол. правда. 1928. 4 серпня. № 180 (2092). С. 3.
42. КОДА. Ф. р-1. Оп. 1. № 886. Арк. 13 зв. Протокол засідання вів І.Старицький.
43. Нестуля Олексій. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. Кінець 20-х – 1941 рр. К., 1995. С. 78.
44. ДАмК. Ф. р-1. Оп. 1. № 1473. Арк. 4.
45. Нестуля О. Доля церковної старовини. Ч. 2. С. 78.
46. ДАмК. Ф. р-1. Оп. 1. № 1733. Арк. 9.
47. Бурко (Бурко-Корецький) Демид (псевд. Данило Святогірський; 29 серпня 1894, с.Пирогів Вінницького пов. Подільської губ. – 9 червня 1989, Штутгарт), протопресвітер, історик Церкви.
Освіту одержав у Вінницькій церковно-учительській школі (1913). Був мобілізований до війська і брав участь у світовій війні. Під час Визвольних Змагань був учасником Всеукраїнського військового з”їзду, працював в інформ. відділі Ген. секретаріату військових справ. Навчався у Кам”янець-Подільському університеті. Служив у Волинській дивізії УНР (1920-21), з якою опинився у Польщі. Повертаючись на батьківщину, заарештований на кордоні (1921). Відбувши ув”язнення, закінчив освіту у Кам”янець-Подільському ІНО. Викладав укр. мову й літературу у семирічних школах. Ув”язнений 1935, утік із тюрми в Баришівці, жив до початку війни під прибраним прізвищем. 12 травня 1942 у Харкові висвячений у священики (Митр. Феофіл Булдовський).
На еміґрацію виїхав улітку 1943. Учасник Ашаффенбурзького собору 25-26 серпня 1947, на якому оформилася УАПЦ (соборноправна), але згодом від неї відійшов. ДП-комісія у Людвіґсбурзі (біля Штутґарту) 9 травня 1950 відмовила йому в переїзді до США через «прокомуністичні тенденції» автокефальної групи УПЦ (sic). Настоятель парафій у Інґольштадті, Новому Ульмі, Людвіґсбурзі та Карлсруе. З 1956 член, з 1969 заступник голови Вищого Церковного управління при Митрополиті Ніканорі Абрамовичу. З 1973 член Ради Митрополії УАПЦеркви (до 1978 заступник голови). Активний співробітник журналу «Рідна Церква», де з 1954 публікував серію статей-спогадів «З книги буття Української Церкви».
Написав велику низку спогадів про визначних діячів УАПЦ Серед них Митрополити Василь Липківський, Миколай Борецький та Іван Павловський, архиєпископи Степан Орлик, Константин Кротевич, Парфеній Левицький, священики К.Стеценко та М.Чехівський та миряни В.Біднов, М.Леонтович, М.Макаренко і Д.Щербаківський. Містячи масу подробиць із життя київських та провінційних парафій у 30-ті роки, відтворюють картину большевицьких переслідувань Церкви. Для цього періоду мають характер коштовного першоджерела з історії Православ”я. До 1000-ліття християнства в Україні вийшов збірник його праць.
Тв.: Головні засади Української Автокефальної Православної Церкви. На чужині, 1946; Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. Саут-Бавнд-Брук, 1988.
Літ.: Вісімдесятиліття Протопресвітера Д.Бурка // РЦ. Ч. 99-100. 1974. Липень-грудень. С. 11-13; Сорокріччя священства протопресвітера Демида Бурка // РЦ. Ч. 130. 1982. Квітень-червень. С. 10; Дев”яностоліття протопресв. Д.Бурка // РЦ. Ч. 139-140. 1984. Липень-грудень. С. 7; Мартирологія Українських Церков, Том І / Упор. і ред. О.Зінкевич і Ол.Воронин. Торонто; Балтимор, 1987. Пок.; Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. статей. К., 1993. С. 96-97.
48. У виданні 1988 року на цьому місці: "а черниці служили в соборі" (С. 150). Як бачимо, тут мемуарист не цілком коректний. Одну церкву влада вже від людей забрала. Їм лишався тільки Преображенський собор, побудований 1690 року коштом патріарха Іоакима Савьолова (Денисов Л.И. Православные монастыри. С. 306). До речі, у публікації 1954 року мови про два храми немає .
49. У вид. 1988 року: "Виходжу з своєї кімнати при кооперативі й довідуюсь від продавця в крамниці, що там “громлять манастир!” Іду туди, мавши за привід мою бухгальтерську допомогу рахівникові інститутської їдальні.
50. У вид. 1988 року помилкову згадку про Андрія Меленського знято.
51. У вид. 1988 року зазначено в дужках: "казали, що частину врятовано" (С. 151).
52. Бурко Д., Прот. З книги буття Української Церкви // Рідна Церква. Мюнхен, 1954. Січень-лютий. Ч. 1 (9). С. 9. Ця розповідь, з невеличкими змінами, увійшла до видання: Бурко Демид, протопресвітер. Українська Автокефальна Православна Церква – вічне джерело життя. Саут-Бавнд-Брук, Н.Дж., США, 1988. С. 150-151. Спогад використано у вид.: Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Том IV, част. І. Ню Йорк; Бавнд Брук, 1961. С. 295.
53. М.Скрипник у Міжгір”ї // Укр. вісті. Детройт, 1954. 7 листопада. Ч. 89 (864). Підп.: Д.Г. Не виключено, що автор цих споминів – той самий Демид Бурко. Про себе анонім оповів, що працював нештатним помічником бухгалтера К.Липинського. Д.Бурко згадував: "Сиджу, бувало, на горі Палієвій після нудної роботи (працював бухгалтером кооперативу села Ново-Петрівці) і вдихаю весняну юність" (Бурко Д., Прот. З книги буття Української Церкви // Рідна Церква. Мюнхен, 1954. Січень-лютий. Ч. 1 (9). С. 9).
54. ЦДАМЛМ України. Ф. 356. Оп. 1. № 279. Арк. 9.
55. У вид. 1988 року: "бібліотеку й архів" (С. 151).
56. У вид. 1988 року: "лежали ще не прибрані купи попелу і недогарків ікон, хоругов та книг" (С. 151).
57. Бурко Д., Прот. З книги буття Української Церкви // Рідна Церква. Мюнхен, 1954. Січень-лютий. Ч. 1 (9). С. 9.
58. Андрій Боголюбський (бл. 1111 – 1174) – князь владимиро-суздальський з 1157, син Юрія Долгорукого. Див.: Строев П.М. Списки иерархов и настоятелей монастырей Российския Церкви. Стовп. 25.
59. Курінний Петро Петрович (4 травня ст.ст. 1894, Умань – 25 листопада 1972, Мюнхен) – археолог, історик.
Син адвоката, члена Одеської громади. Учень і товариш Д.Щербаківського. Член та секретар іст.-етногр. гуртка при Ун-ті Св.Володимира (1915). Закінчив іст.-філол. фак. Ун-ту Св.Володимира (осінь 1917). Учень М.В.Довнар-Запольського. Один з фундаторів і член ЦК охорони пам'яток старовини і мистецтва на Україні (1917). 1918 викладач історії та географії Уман. класичної урядової гімназії, а з заснуванням Першої укр. гром. гімназії ім. Б.Грінченка – на її викладача, а потім директора (гол. президії шк. ради Ів. Олексіїв). Зав. іст. музеєм Уманщини. 1918 на північ від Умані виявив Білогрудівську культуру (Козловська Валерія. Провідник по археологічному відділу Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка у Київі. [К.,] 1928. С. 24). 1924 передав музей Безвенглінському, а школу – Паляничці. За рекомендацією Ол.Новицького та Біляшівського викликаний до Києва, де був обраний на дійсного члена ВУАК. З 27 квітня 1924 директор Лаврського музею, з 1926 – Всеукр. музейного містечка, де було розвинуто широкі наукові дослідження. Внаслідок перевірки комісією ЦК за "отсутствие классового подхода в научной деятельности, увлечение стариной и непонимание процесса нового социалистического музейного строительства" підданий різкій критиці (Гришин Ан. Відомості про співробітників Заповідника (2002). С. 52). Уночі проти 25 лютого 1933 арештований. 8 березня написав заяву:
„Бажаючи цілковито і щиро роззброїтися в усій моїй попередній контрреволюційній діяльности проти пролєтарської революції та радянського будівництва, повідомляю, що усю свою попередню контрреволюційну діяльність вважаю за помилкову й цілковито засуджую […]” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 48628 ФП / кор. 895. Арк. 5).
З приводу його докладних зізнань написано:
„Протокол неполный. Полной искренности нет. Смазывает целый ряд моментов практической работы организации. Работу организации рисует как вредительство на культурном фронте” (Арк. 27).
За постановою президії ВУАН від 5 травня 1933 звільнений з роботи, „зважаючи на те, що […] з 23.ІІ – ц.р. не виконує обов'язків наукового співробітника”. 11 травня було прийнято постанову:
„Я, уполномоченный 2-го отделения СПО – КООГПУ Ямпольский, рассмотрев дело № 3391 по обвинению гр-на Куринного Петра Петровича по ст.ст. 54-11 и, приняв во внимание, что дело требует дополнительных следственных действий, что 2-х месячный срок, предусмотренный УПК, истек, что нахождение Куринного на свободе дальнейшему ведению следствия не помешает, а посему ПОСТАНОВИЛ: Избранную в отношении Куринного Петра Петровича меру пресечения – содержание под стражей отменить, освободив его под подписку о явке» (підписали: Уполномоченный СПО Ямпольский, согласен: нач. 2 отд. СПО Гольдман, утверждаю: зам. нач. КООГПУ и нач. СПО Чердак. Арк. 59),
після чого було вирішено слідчу справу направити облпрокуророві на припинення, після чого справу здати до архіву. 16 липня 1934: „Гр. Куринного П.П. от отобранной у него подписки о невыезде освободить” (Арк. 60). Був позбавлений права працювати за фахом, викладати та друкувати. Працював як економіст геол. партії з відводу шахтних вод у рудниках Кривого Рогу, складання кадастру малих річок України, кодексу глиняних покладів України й проектування „Великого Києва” у перспективі трьох п'ятирічок. 17 квітня 1935 одержав довідку за підписом помічника облпрокурора по спецсправах Київської облпрокуратури Космана: «Видано цю гр-ну Курінному Петру Петровичу в тому, що справа № 3391 про обвинувачення його за 54-11 арт. КК УССР – прикорочена на підставі 2 ч. 197 арт. КПК». З листопада 1933 до грудня 1941 мешкав на вул. Гершуні, 46, у серпні-грудні 1941 – на Лисій Горі, з 4 січня 1942 до 10 жовтня 1943 – на Мало-Володимирській, 46.
1943 еміґрував до Німеччини, де став одним із фундаторів УВАН. Надзв. (4 лютого 1946), звичайний (15 листопада 1949) проф. УВУ. Д. чл. НТШ (13 червня 1947). З липня 1954 член асамблеї Ін-ту вивчення історії й культури СССР у Мюнхені. У 1954-61 очолював укр. редакцію Ін-ту, що видав 17 томів „Укр. збірників” (1954-60) та низку монографій. Похований у Мюнхені, Вальдфрідгоф. Архіви в УВАН (Boshyk Yury. A Guide to the Archival and Manuscript Collection of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S., New York City: A Detailed Inventory. Edmonton, 1988. P. 64-67), Ін-ті археології НАН України. У рукопису лишились праці: „Варіянти трипільської культури в Україні” (10 арк.), „Кадіївці” (монографія про невірно в літературі інтерпретоване селище трипільської культури, 3 арк.), „Крутобородинці-2” (монографія про селище трипільської культури” (2 арк.), „Борисівський варіянт трипільської культури” (10 арк.), „Совєтська етнографія на службі соціялістичного будівництва” тощо. В архіві матеріали до тем „Скарбець Києво-Печерської Лаври”, „Українське золотарство”, „Українські фініфті”, „Зруйнована святиня (Церква Успіння КПЛ)” тощо.
Дружини: 1) Зінаїда Олександрівна, нар. бл. 1899 (дочка Тетяна Петрівна, нар. бл. 1920), 2) Денбська Раїса Михайлівна (дівоче прізвище Чернявська; 17 квітня 1894 – 20 січня 1977, Мюнхен). Дочка Михайла Чернявського (нар. 8 листопада 1864, с. Пищики Васильків. пов. Київ. губ.) і німкені Марти Ланге (нар. 22 вересня 1864). Їй присвятив вірша Освальд Бургардт. Перший чоловік – композитор Віктор Миколайович Денбський (нар. 1892), композитор, автор двох симфоній і опери "Маскарад" за Лермонтовим (1941). З 1 травня 1924 (1926?) до 20 листопада 1933 секретарка Всеукр. муз. містечка. Цивільний шлюб її з П.Курінним оформлено у Києві 19 січня 1941, церковний відбувся 21 травня 1950 в церкві табору Шляйсгайм в Баварії.
60. Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 214. Текст постанови ВУЦВК та РНК УСРР – С. 213-214. Докладніше див.: Курінний Петро, Проф. д-р. Історія археологічного знання про Україну. Мюнхен: УВУ, 1970. С. 110-111. (Серія: Скрипти ч. 37. На правах рукопису).
61. Касперович Микола Іванович (1886 – 7 травня 1938) – мистець-реставратор, учень М.Бойчука.
У Козельці організував філію чернігівської «Просвіти». Відомі 7 листів К. до М.Коцюбинського (1907-10; Листи до Михайла Коцюбинського. Т. ІІІ. Ніжин, 2002. С. 6-18). На прохання письменника збирав гроші на допомогу хворому І.Франкові. Перед від'їздом на Капрі у травні 1909 до нього приїздив Коцюбинський (Зленко К. Мої спогади при М.М.Коцюбинського // Архіви України. 1965. Вересень-жовтень. № 5 (73). С. 61). Жив у Парижі, де належав до групи бойчукістів. Зарисував шаблю Мазепи, булаву, пернач Полуботка та козацьку корогву Домонтовської сотні (1762) в чернігівському музеї для „Ілюстрованої історії України” М.Грушевського (К.; Л., 1912. С. 417, 443, 445, 509). 1912 промив і закріпив без застосування фарб портрет Петра Войцеховича (олія на залізній дошці), що зберігався в музеї В.Тарновського (ІР. Ф. ХІІ. № 36). Найвідоміший його ориґінальний твір – "Христос-архітект" (темпера, 1910; репр.: Нотатки з мистецтва. Ч. 5. Філядельфія, 1966. С. 60). Ув'язнений 3 березня 1938. Листи Коц-го до К-ча загинули. Розстріляний (Білокінь С. Смерть Миколи Касперовича // Розбудова держави. 1992. Липень. Ч. 2. С. 49-54). Дж.: Бачинський Євген Васильович (1878-1878). Мої зустрічі та сильвети українських малярів та різьбярів на чужині: Спомини старого еміґранта за роки 1908–1950 // Нові дні. Торонто, 1952. Вересень. Ч. 32. С. 20.
62. Макаренко Микола. Найдавніша стінопись княжої України // Україна. 1924. Кн. 1-2. С. 8-9.
63. Тимченко Тетяна Ростиславівна (нар. 1966). Микола Касперович – перший реставратор колекції Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999.] С. 70-75; Її ж. Київська школа реставрації станкового малярства, 1920-1930 рр. // Пам"ятки України. 2001. Ч. 4 (133). С. 48-71.
64. Костенко Анатоль. Хіба минає все минуле: З пережитих літ неволі. К., 1993. Арк. 52. Машинопис. Зберігається в моєму архіві.
65. Бурко Д., Прот. З книги буття Української Церкви // Рідна Церква. Мюнхен, 1954. Великдень. Ч. 3 (11). С. 5.