16 – 18 ст.
Сергій Білокінь
Великими комплексами сховищ були в старі часи монастирі. За большевиків їх нищили. Історія козацького Межигірського Спасо-Преображенського монастиря [1] складалася драматично протягом всієї його історії. Не раз і не два він зазнавав нищівних пожеж, але щоразу відновлювався з попелу як птах Фенікс. За большевиків історія монастиря набула найбільшого трагізму. Його знищено до щенту.
Документально історія монастиря простежується з початку XVI століття. 12 березня 1523 року польський король і великий литовський князь Сигизмунд грамотою Київському воєводі А.Немировичу дозволив ігуменові Мисаїлу Щербині відновити монастирську громаду і запустілий Межигірський монастир, звільнивши їх від влади митрополита і воєводи [2]. Після 1610 року ігумен Афанасій Святогорець (+ 7 травня 1612 або 1613) [3] збудував в обителі три дерев”яні церкви [4], які 1612 року освятив болгарський архиєпископ Неофіт. Одержавши 1610 року ставропігію, монастир вступив у період розквіту. З 1616 ігуменом Межигірського монастиря був Ісайя Копинський (1622 хіротонісований у єпископа Перемиського), між 1655 і 1666 роками – Варнава Лебедевич [5]. У часи останнього (1660) Межигірському монастиреві належало вісім сіл, а також хутори і млини.
Пожежа 1665 року і перехід монастиря до Польщі внаслідок Андрусівського перемир”я 1667 року призупинили його розвиток, але ненадовго. Будівництво мурованого собору (1676-90) фінансував постриженець монастиря московський патріарх, дев”ятий з черги (з 26 липня 1674), Іоаким (Савьолов, 1620 – 17 березня 1690) [6]. 6 січня 1709 року ігумена Межигірського монастиря Іродіона Жураковського було піднесено в архимандрита (його єпископська хіротонія відбулась 1722 року). У 1722-34 тривала його бурхлива діяльність як архиєпископа Чернігівського. 1734 року Іродіона Жураковського було звільнено на спочинок знов до Межигірського монастиря, де наступного, 1735 року він упокоївся. Після Іродіона з 1 червня 1722 року архимандритом Межигірського монастиря став Арсеній Берло (з 1730 єпископ Могилівський) [7]. За ним – Варлаам Лащевський? (1746) [8].
У цю епоху сформувалася соціальна специфіка монастиря. На Раді Запорізької Січі 1683 року було оформлено його стосунки з Військом. Монастир зобов”язався надсилати на Січ ієромонахів духовно окормлювати запорожців, молитися за них і утримувати військовий шпиталь для убогих та покалічених козаків. У свою чергу, запорізьке козацтво опікувалося монастирем [9].
У Межигірському монастирі знайшов останній притулок фастівський полковник Семен Палій [10]. У церкві Зішестя Св.Духа було встановлено його портрет у посрібленій рамі, а над ним – шаблю й полковницький срібний пернач. В опису монастиря значаться євангелії 1644 та 1657 років. Одне з них, давніше, Семен Палій подарував монастиреві в день Полтавської битви [11].
Наприкінці 1678 – на самісінькому початку 1679 року у Межигірському монастирі оселився наказний гетьман Правобережної України Остап Гоголь [12]. Для цього періоду його біографії зовсім бракує документів, але Микола Крикун здогадується, що Гоголь постригся у ченці [13]. За кілька тижнів він помер і був похований у монастирському склепі. В описі монастирської ризниці зареєстровано львівське євангеліє 1644 року, яке Остап Гоголь надав монастиреві. Вважається, що гетьман став родоначальником роду, з якого вийшов великий письменник. На жаль, документального підтвердження цій гіпотезі досі не знайдено.
Друга за історичних часів пожежа монастиря, що сталась у серпні 1717 року, знищила багато цінностей. Під час наступної, третьої пожежі 1764 року згорів навіть архів. Нині у фонді 132 Києво-Межигірського монастиря ЦДІА України зберігається 113 справ, із них найдавніша – 1737 року [14].
Останній кошовий отаман П.Калнишевський 1772 року уфундував велику кам”яну браму, а над нею церкву Петра й Павла та дзвіницю. Келії (братський корпус) і дзвіницю було збудовано 1766 року за проектом архітектора Івана Григоровича-Барського [15]. В останній рік існування Війська (1775) архимандрит одержав від нього прощальний дарунок – багато прикрашену митру.
У 1771-74 роках у монастирі перебували 18 ієромонахів, 12 ієродияконів і 34 ченці. До Межигірського монастиря був приписаний також Самарський монастир на Січі. Взагалі до Межигірського монастиря належало 112 ченців. Він мав також 105 послушників [16].
Найсерйозніша й найпослідовніша дослідниця історії монастиря Неллі Герасименко встановила, що монастир володів численними селами й містечками – лише в Київській сотні Вишгородом, Новими й Старими Петровичами, Лютежем і Борками. Йому належали 7 млинів, 39 риболовних озер, близько 350 десятин пашні, городи й фруктові сади, дві лісові пущі, 1320 десятин сінокосів, гута на річці Ірпені, шинки й дві винокурні [17].
За описом 1777 року в Межигірському монастирі було п”ять церков: дві кам”яні – Преображенська й Петропавлівська і три дерев”яні – Зішестя Св.Духа, трапезна Микільська та Благовіщення Богородиці. В опису книжок монастирської бібліотеки фіґурують 174 друковані й 53 рукописні книги, із них 114 латинською і 54 польською мовами. Тут було 68 Міней, 4 Апостоли, 3 Акафісти, 12 Псалтирів, 6 Біблій тощо. Крім церковних книжок, були також і світські – з історії та географії, мінералогії, металургії, граматики.
1786 року Межигірський монастир підпав під секуляризацію, і 10 квітня указом Єкатерини ІІ був ліквідований. Останнім архимандритом козацького Спасо-Преображенського монастиря був Амфілохій Леонтович. Наступного, 1787 року напередодні відвідин імператриці, 23 квітня монастир за нез”ясованих обставин згорів. Це була, як розуміємо, вже четверта пожежа монастиря. О.Амфілохія було переведено до Києво-Микільського Пустинського монастиря [18], ченців переселено до монастирів Південної України, а майно, що зберігалось у ризниці, посуд і дзвони з копією опису на письмову вимогу кн. Потьомкіна було в 1787 і 1789 роках передано йому [19].
Важливі відомості про монастирську бібліотеку містить стаття проф. Михайла Садиленка (пом. 15 липня 1973) [20], яку з огляду на раритетність видання наводжу тут повністю:
Примітки
1. Зверинский В.В. Материал для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской империи, с библиографическим указателем. Том I. СПб., 1890. С. 181-183; Денисов Леонид И. Православные монастыри Российской империи: Полный список всех 1105 ныне существующих в 75 губерниях и областях России (и 2 иностранных государствах) мужских и женских монастырей, архиерейских домов и женских общин. М.: А.Д.Ступин, 1908. С. 306. Про автора (єпископа -- + Арсенія Каширського) див.: Manuil (Lemesevskij), Metropolit (1884-1968). Die Russischen Orthodoxen Bischofe von 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie. Erlangen, 1979. Teil I. S. 365-368.
2. Акты, относящиеся к истории Западной России. Том 2. СПб., 1848. С. 151.
3. Строев Павел Михайлович (1796-1876). Списки иерархов и настоятелей монастырей Российския Церкви. СПб.: В.С.Балашев, 1877. Стовп. 25.
4. Киевские губ. ведомости. 1847. Отд. 2. № 1.
5. Описание документов Синода. Том 1. СПб., 1868. № CCCCXXXVIII; Документи Богдана Хмельницького. К., 1961. № 360.
6. Гаврилов А. Отношение патриарха Иоакима к киевской митрополии и киевским ученым в Москве // Странник. 1873. № 7. С. 1 – 32; № 8. С. 97 – 137.
7. Строев П.М. Списки иерархов и настоятелей монастырей Российския Церкви. СПб.: В.С.Балашев, 1877. Стовп. 25.
8. Щеголев Н. Слово в день Преображения Господня, проповеданное в монастыре Межигорском Варлаамом Лащевским 1746 г. // Труды КДА. 1866. № 8. С. 369 – 383.
9. Крыжановский Е.М. Киево-Межигорский монастырь // Киев. епарх. ведомости. 1863. № 23. С. 712-714; Лазаревский А.М. О посылке межигорских монахов в Сечь в 1770 г. // КС. 1901. № 1. С. 6; Его же. Вид. 2: Украинские исторические мелочи. К., 1901. Т. 1; Андрусенко Галина Борисівна. Межигірський Спас і українське козацтво // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні, 1999 р., т. 8, с. 118 – 123; Андрусенко Г. Українські гетьмани і Межигірський монастир // Могилянські читання, 2000. К., 2000. С. 13-18.
10. Gajecky George. The Cossack Administration of the Hetmanate. Vol. 1-2. Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, c 1978. P. 568, 570, 572, 578, 644, 698.
11. Герасименко Неллі Олексіївна (нар. 8 грудня 1948). До історії Межигір"я // УІЖ. 1990. № 12 (357). С. 92.
12. Чухліб Тарас Васильович (нар. 20 серпня 1966). Є.Гоголь – полковник Війська Запорозького та наказний гетьман Правобережної України // УІЖ. 1997. Січень-лютий. № 1 (412). С. 101; Герасименко Н. Остап Гоголь – гетьман // Київська старовина. 1994. № 2. С. 78 – 83.
13. Gajecky George. The Cossack Administration of the Hetmanate. Vol. 2. P. 600, 602, 604, 646-647, 701; Крикун Микола. З історії української козацької старшини другої половини ХVII століття: Полковник Остап Гоголь // ЗНТШ. Том ССХХХІІІ. Л., 1997. С. 439.
14. Центральный государственный исторический архив УССР в Киеве: Путеводитель. К., 1958. С. 242.
15. Див.: Бреяк О. Будівлі Києво-Межигірського монастиря // Нові дослідження пам"яток козацької доби в Україні. 1999. Том 8. С. 123-129; Вечерський Віктор Васильович (нар. 1958). Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України. К., 2002. С. 103-105.
16. Орловский П. Киево-Межигорский ставропигиальный монастырь в 1774 г. во время учреждения архимандрии в Запорожской Сечи // Киев. епарх. ведомости. 1895. № 18. С. 847.
17. Герасименко Н.О. До історії Межигір"я. С. 93-94.
18. Строев П.М. Списки иерархов и настоятелей монастырей Российския Церкви. Стовп. 25.
19. Машуков В.Д. Реестр отосланным к его светлости князю Г.А.Потёмкину-Таврическому из Кирилловской и Межигорской ризниц вещам // Летопись Екатеринославской учёной архивной комиссии, 1912 г., т. 8, с. 32 – 51.
20. Садиленко Михайло Опанасович (7 листопада 1881, Гадяч Полт. губ. – 15 липня 1973, Канада) – доц. Кубанського пед. ін-ту, член Педагогічного т-ва (1928). Фахівець із письменства, укр. літератури, мови Кубані, а також фольклору. Автор розвідки "Стійкість кубанської мови" (Пам"ятки України. 2005. Ч. 3-4. С. 48-55). Мешкав у Краснодарі на Медведівській вул., 8 (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Лгр., 1928. С. 363). Був репресований. Еміґрував. Залишив рукопис "Сумні наслідки Липківщини в Українській Православній Церкві", вид. посмертно (Торонто, Друк. «Прут», 1978. Передмова і примітки о.Віталія Сагайдаківського).