19 ст.

Сергій Білокінь

Відбудований після ще однієї – п”ятої – пожежі 1810 року (освячений 1820 року), монастир був невдовзі знову закритий. Але щастя не відвернулось остаточно від козацької обителі. Ще 1796 року тут було знайдено фарфорову й фаянсову глину. Перші вироби було представлено Єкатерині, яка надала право на виготовлення посуду місту Києву [28]. Для роботи на фаянсовій фабриці було приписано 228 селян Нових Петрівців, які здавна виробляли глиняний посуд. Уже до 1801 року для фабрики було побудовано три нові й відремонтовано старі монастирські будівлі. 1808 року селянин І.Ільченко неподалік від фабрики, на Петрівській горі, відкрив значні поклади білої фаянсової глини. Протягом кількох десятиріч тут діяла фаянсова фабрика [29], яка продукувала найрізноманітніші предмети столового й чайного посуду, вази. Чи не найбільшою популярністю користувались декоративні тарілки у вигляді виноградного листя або з портретами українських діячів.

У ХІХ ст. у Межигір”ї діяли дві церкви – Спасо-Преображенська та Петропавлівська. Після ліквідації монастиря вони були приписані до Києво-Печерської лаври. 1826 року при церквах для фабричних робітників було відкрито школу із звичайною програмою навчання. 1836 року відкрилася двокласна школа для навчання мистецтву. Тут бували хвилювання робітників [30]. З 16 червня 1877 року фабрику було офіційно ліквідовано [31].

Вироби Межигірської фабрики поруч із порцеляною волокитинського заводу Миклашевського стали найулюбленішими предметами колекціонування українських збирачів, широко увійшли у побут українських родин, прикрашаючи інтер”єри їхніх помешкань. Вироби фабрики задокументовані у збірках Георгія Нарбута, Вадима Модзалевського [32] та інших. “Чудова й велика колекція різного посуду майже за ввесь час існування фабрики” зберігалась у Сумському художньо-історичному музеї. Як відзначав організатор і завідувач музею Н.Онацький, у цій колекції були й унікуми [33]. Ілюструючи український побут “пізнього феодалізму” (так у 20-30-ті роки ХХ ст. писали й думали), вироби Межигірської фабрики становили чималу групу експонатів Музею України (Збірки П.Потоцького) – колекцію фаянсу [34].

На біду, межигірський фаянс притягнув увагу транснаціональної антикварної мафії, а в совєцькі часи це було в них поставлено на широку державну основу. Межигірський фаянс вважався “експортним”, тобто на нього був попит за кордоном. Як зазначено у протоколі засідання Ради охорони пам”яток мистецтва і старовини від 3 червня 1922 року, слухали – «Заявление Ф.Л.Эрнста о вывозе в Харьков Киевским Внешторгом Межигорской керамики”. Ухвалили: “Ходатайствовать о невывозе этой керамики за пределы Украины и по мере возможности вернуть ее Киевскому Музею» [35]. Цей запис сиґналізує нам, що “Межигір”я” збирали й вивозили за кордон. Які речі куди саме потрапили, поки що не з”ясовано.

1884 року Межигірську фаянсову фабрику з усіма будівлями було передано Синоду. Наступного року тут було організовано чоловічий “общежительный” монастир. За рішенням Синоду 26 березня 1894 року замість чоловічого у Межигір”ї було відкрито жіночий монастир (бл. 100 черниць), яким порядкувала ігуменія Києво-Покровського монастиря [36]. На той час – з 30 січня 1891 року по день смерті 1 жовтня 1902 року – це була матушка Каллісфенія [37]. При монастирі було відкрито чотирикласну церковно-парафіальну школу (45 учнів) і дитячий притулок. Коштом департамента землеробства і державного майна 1916 року для дівчат довколишніх сіл черниці Межигірського монастиря заснували сільськогосподарську школу домоводства. Опис монастирських пам”яток архітектури й живопису початку ХХ ст. лишив відомий мистецтвознавець М.П.Істомін [38].

Примітки

28. Полное собрание законов Российской империи. Том XXV. № 18571; Нисселович Л.Н. История заводско-фабричного законодательства Российской империи. СПб., 1883. Ч. 1. С. 134-135; Селиванов А. Фарфор и фаянс Российской империи: Описание фабрик и заводов с изображением фабричных клейм. Владимир, 1903. С. 132-133; Петрякова Фаина Сергеевна (1931-2002). Украинский художественный фарфор, конец XVІІІ – начало ХХ ст. К.: Наукова думка. 1985. С. 177-179; Ферчук Антонина. История "киевских" тарелок // Киевский альбом. 2002. Вып. 2. С. 110-118.

29. Яремич Степан Петрович (1869 – 1939). Строения Межигорской фабрики // Искусство; Живопись; Графика; Худ. печать. 1911. № 6-7. С. 274-292; Оглоблин Олександр Петрович (1899 – 1992). Архів Київо-Межигірської фабрики // Записки Історично-філологічного відділу [ВУАН]. Кн. ІХ. К., 1926. с. 332 – 342; Його ж. Фабрично-заводські архіви України за кріпацької доби // Архівна справа. Кн. 7. 1928. С. 3-15.

На початку 1930-х років співробітниця Комісії соціально-економічної історії України ВУАН Наталя Полонська-Василенко склала розвідку на 4 друкованих аркушів "Робітництво Києво-Межигірської фаянсової фабрики". У звіті про роботу Другого, Соціально-економічного відділу ВУАН за 1933 рік, сказано: "Роботу не закінчила і звільнена з ВУАН" (Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 304, 314; Верба І.В. Життя і творчість Н.Д.Полонської-Василенко, 1884-1973. К., 2000. С. 113-115; рукописи: Полонская-Василенко Н. Киевская Межигорская фаянсовая фабрика // ЦДАВО України. Ф. 3806. Оп.1. № 7. Арк. 1-90; Її ж. Нарис історії Києво-Межигірської мануфактури // НБУ. ІР. Ф. 42. № 14. Арк. 1-104).

30. Шамрай Сергій Вікторович (30 серпня 1900 – 4 січня 1939). Хвилювання робітників на Межигірській фаянсовій фабриці 1857 року // Червоний шлях. 1925. № 9. С. 93-112.

31. Нестерова Е. З історії українського керамічного виробництва ХІХ ст. // УІЖ. 1968. № 5. С. 101; Петрякова Ф.С. Украинский художественный фарфор. С. 178.

32. Опис збірок Г.Нарбута й В.Модзалевського від 15 серпня 1920 року див.: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам”ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 31.

33. Онацький Никанор. Сумський художньо-історичний музей // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 240.

34. Культура й мистецтво: Збірка Потоцького // Прол. правда. 1927. 3 липня. № 148 (1761). С. 5; Коллекция Потоцкого перевезена в Киев // Веч. Киев. 1927. 10 сентября. № 175. С. 3; Білокінь С. "Музей України; Збірка П.Потоцького": Доба, середовище, загибель (К., 2002. 251 с.).

35. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 20. Присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Винницький, Ф.Ернст та С.Сандальжі.

36. Стрижевский Н. Киево-Межигорский Спасо-Преображенский общежительный женский монастырь. К., 1899. 32 с.

37. Паливода Алексий Протоиерей. Киево-Покровский женский общежительный монастырь (К., 1973. Машинопис) // ЦДІА України. Ф. 179. Оп. 1. № 118. Арк. 42-43. Із селянок Воронезької губернії. Читанню, письму й ручним роботам навчилась у тамтешньому жіночому монастирі. З 1859 послушниця Києво-Фролівського монастиря. 1864 пострижена у рясофор, 1875 – у чернецтво.

38. Истомин Михаил Павлович (1855 – ?). Отчет о поездке в Межигорье и Киевское Полесье // ЧИОНЛ. Кн. 17. Вып. 1. К., 1903. С. 16-33.