Щедрість душевна. Збірка
Сергій Білокінь
Стефан Андрійович жив як аскет-чернець у крихітній (14,3 кв. метрів) кімнаті комунального помешкання (сусіди – Лідія та Вадим Дунаєвські [61]) на Діловій вулиці (тоді вже – Дімітрова, 6, помешк. 27) [62]. Вадим Дунаєвський, натоді головний редактор відділу інформації та преси Виставки досягнень, попросив Стефана Андрійовича написати просвітницьку нотатку про Опішнє. Пригадую, – Таранушенко сидить на низенькому металевому ліжку на тлі старовинного українського килима, на якому висить один з найкращих українських «Мамаїв». Твір ХVІІІ ст., він був відтворений на суперобкладинці одного з томів «Історії українського мистецтва» [63].
Тодішнє життя суспільности добре характеризує те, що від тих років лишилися тільки офіційні фото «на паспорт» і жодної його світлини. Одного разу я спробував записати його голос: С.А. уперше в житті начитав на магнітофон сторіночку своєї багатостраждальної «Монументальної дерев’яної архітектури». … Минуло багато років. Захотілося почути той давній запис. Яке ж було розчарування, коли, виявилося, він цілком розмагнітився, пропав!..
Пригадую, знімали фільм про Сосюру. Камера пливла й пливла над снігом (поета не стало у січні 1965 року), і йшов тужливий запис похоронної пісні. А образ живого Володимира Миколайовича обмежився буквально секундами часу, коли ще до війни здаля записали для кінохроніки, як він щось говорив на відкритті пам’ятника на могилі Шевченка. До речі, й Леся Курбаса добрі люди записали, нехай зовсім коротко, як він … робить зарядку. Що стосується Таранушенка, можу все-таки сказати про його гарні портрети з натури роботи Віктора Зарецького й Василя Забашти.
Перебуваючи в Курську й Астрахані, С.А. радо намагався популяризувати твори сучасних йому українських мистців. Його надзвичайно цікавило, що діється на Україні, хто лишився живий, хто з живописців відрізнявся талантом. Він знайомився, пускався в листування. Часом його виправляли, мовляв, треба ходити офіційними шляхами, звертатись до митців через начальство.
Опрацьовуючи листування Катерини Білокур, Микола Кагарлицький виявив 78 її листів до Стефана Андрійовича. Кагарлицький писав:
«У багатостраждальному житті Катерини Білокур Стефан Андрійович Таранушенко […] був чи не найсвітлішою постаттю. Один із найбільших в Україні вчених-мистецтвознавців, чи не найавторитетніший знавець архітектури українського середньовіччя й бароко, невтомний призбирувач пам’яток минулого, політичний засланець, на цілі десятиліття викинутий з національної науки й культури, відірваний від рідної землі, улюбленої праці, саме в картинах богданівської [Шрамківського району на Полтавщині] самоуки, що їх уперше побачив у Курську, він віднайшов жадану Україну, а з їхньою авторкою зав’язав тривале листування.
«Перед високим талантом Стефана Андрійовича Катерина Василівна Білокур схилилася одразу ж, діставши перші листи од нього з Астрахані, безвідмовно подарувала на його прохання дві невеличкі роботи, із вдячністю прийняла від нього посилочки з рибою, просто й лагідно назвала його своїм «дідусем» [64] – і розквітла в листуванні.
Листи до Стефана Таранушенка (називала його Степаном) – центральні в її епістолярній спадщині; їх найбільше не тільки за обсягом, вони – найглибинніші за багатогранністю розкриття душі художниці, її морального й естетичного кредо, джерел духовності, самого її унікального мистецтва.
Читаючи й перечитуючи «дідусеві» листи, Катерина Василівна оживала тілом і душею, а пишучи йому, буквально священнодіяла, підносилася думками й почуттями, бо бачила в Стефанові Андрійовичу вчену людину, друга художників, власного друга, а тому й думки на папір у неї лягали легко й вільно.
Листами свого сивочолого «дідуся» Катерина Василівна дорожила, ждала їх […], бо ж він повідомляв їй «за Київ, виставки, музеї, картинні галереї», давав слушні поради, як виконати ту чи ту картину, краєвид, цікаво й захопливо розповідав їй про багатьох майстрів пензля, надсилав для ознайомлення альбоми, монографії, привертав до неї увагу сучасних художників, підказував, як розводити фарби, а головне – діставав дефіцитний кадмій, чим украй зворушував її, бо ж був одним із небагатьох на її путі, хто регулярно відгукувався на її крики-волання» [65].
Зовсім інакше склалась доля іншого майстра – Василя Касіяна. Таранушенко познайомився і з ним, і їхнє знайомство теж склалось цікаво. Ще на виставці 1936 року Василь Касіян відважився виставити дереворит "Голод" [66] – цей вчинок не може не викликати подив і пошану. У повоєнному виданні свого зразкового каталога мистець дав докладне пояснення: "38. Голод. Дереворит. Київ – 1927. Груша – 210 х 155. Дошка загинула в Харкові в 1941-1943 рр. Естамп – унікум з фондів Державного музею українського мистецтва у Львові" [67]. Захищаючи себе, Василь Ілліч підкреслив тим самим, що цей твір, мовляв, не має нічого спільного з подіями 1933 року. Він створив його раніше, отже, в цьому творі нічого антирадянського немає. Але ж ми розуміємо, що це не зовсім так. Створив, може, й раніше, але ж виставив "Голод" не коли, як саме 1936 року, і такий вчинок офіційного орденоносного мистця стоїть у контексті своєї доби зовсім самотньо.
Для ювілейної виставки Касіяна 1946 року С.А. надав ті єдині примірники своїх творів, яких більше ніде не збереглося. Даруючи йому примірник каталога, Василь Ілліч зробив такий інскрипт: "Стефану Андрійовичу Таранушенку, з вдячністю за збережені і передані для виставки мої праці, В.І.Касіян. 9.VII.46, Київ". Мистець чудово знав, що Таранушенко відбув строк у таборі на других під’їзних шляхах БАМ’у і саме тоді перебував на засланні.
Очевидно, дуже по-різному складалися у вченого стосунки з мистцями сталінської доби, але все-таки його збірка виглядала доволі репрезентативно. Акуратно окантовані графічні твори лежали великим стосом, хоча спеціальної колекціонерської мети він перед собою не ставив. Тут була олія, були й акварелі. Каталог його збірки я склав, спеціально приносячи для того свою машинку. Коли сталося те, що сталося, у 1920-ті роки йому запропонували придбати аркуші західноєвропейських майстрів. Подробиць я не розпитував. Там були славетні імена, а С.А. не відчував себе фахівцем у цій сфері, тому вибрав мистців маловідомих. Наведу деякі позиції його збірки з української її частини.
Білокур Катерина. 2 од.
Гебус-Баранецька Стефанія. 188 од.
Данченко Олександр. 36 + 2 од.
Касіян Василь. 25 + 13
Кричевський Василь Гр. 65 од.
Кульчицька Олена. 139 од.
Куценко Павло. 11 од.
Литвиненко Валентин.101 + 1 од.
Літошенко Леонід. 16 од.
Музика Ярослава. 78 + 2 од.
Пащенко Олександр. 19 од.
Сахновська Олена. 99 од.
Собачко Ганна. 3 од.
Троценко Віктор. 2 од.
Холодний Петро, старший. 3 од.
Шевченко Тарас. 2 од.
Шевченківських творів вчений мав лише один оригінал, але який! «Пожежа в степу» (214 х 296) – це була одна з найкраще збережених Шевченкових акварелей. Датований 1848 роком підписний твір, він відтворював один з епізодів наукової експедиції О.І.Бутакова вздовж берега Аральського моря. Цей краєвид Кобзар намалював на бажання генерала Шрейбера і подарував йомую Вперше опублікував його Микола Макаренко [68]. Тоді він належав московському колекціонерові Н.М.Миронову, і його бачив акад. Ол.Новицький [69]. Після 1917 року він перейшов до московського колекціонера М.Р.Левінзона. У нього С.А. його й придбав. Дивом-дивним Стефан Андрійович цей оригінал зберіг. Через Клавдію Василівну Чумак він надійшов до Національного музею Тараса Шевченка [70]. Визначені кошти пішли на похорон.
На столі в Таранушенка стояли дві речі Івана Кавалерідзе (тонований гіпс) – погруддя Григорія Сковороди (1944) та «Амвросій Бучма в ролі Задорожного» з дарчим написом 1956 року на підставці. На стіні пишалася Сластіонова олійна «Околиця Миргорода» (1901) та – над входом – два олійні твори 1952-54 років, які Катерина Білокур подарувала йому на згадку. Спершу вона надіслала йому «Віночок», згодом – «Гілочку» [71]. У цих чотирнадцяти метрах, як у рукавичці давньої української казки, на двох нижніх книжкових полицях зберігались ще й його папери. А над ними – мистецтвознавчі видання, яких я за кілька днів після його смерті вже не виявив – комплект «Бібліологічних вістей» (неповний, у рожевій картонній коробці), «Початки книгопечатання» Іл. Свєнціцького, «Історія українського мистецтва» Дмитра Антоновича та частина верстки збірника, присвяченого Г.Нарбутові, що не вийшов у світ [72].
Добрим словом у цілому годиться згадати братову дружину Олену Дмитрівну, яка щодня приходила годувати й ходила за ним у лікарнях. Але треба сказати й про втрати, передусім у Таранушенковому листуванні. Воно теж зберігалось у Петра Андрійовича й Олени Дмитрівни, як і частина його книжок.
І Олена Дмитрівна виразно не поспішала передати його листування до рукописного відділу. Коли архіви перебували у віданні НКВД, завідувач рукописного відділу Микола Петрович Візир був начальником Київського обласного архіву. У мої часи він мав авто. І от, разом зі мною, Анастасією Григорівною й, можливо, Інною Дмитрівною, ми вирушили до Таранушенків. Поки тривали розмови, сусідка викликала Олену Дм. до телефону. У цей слушний момент від усіх присутніх я звернувся до Петра Андрійовича, мовляв, рукописний відділ дуже зацікавлений у листуванні, котре зберігається у Вас. Повернувшись, Олена Дмитрівна побачила, як я розгортав паку із загорненим у газети листуванням. У мене склалося враження, що між пластом листування, що я одержав у рукописному відділі й тим шаром, що лежав у родичів на вулиці Енгельса (буд. 14, помешк. 6), існувала виразна прогалина. На жаль, я її не закрив.
Примітки
61. Див.: Таранушенко С. Художнє диво Опішні // Виставка досягнень народного господарства УРСР / Інформ. бюлетень. 1975. № 2 (18). С. 29-31.
62. Ордер він одержав 30 грудня 1956 року.
63. Козак Мамай: Феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду / Станіслав Бушак: дослідження; Валерій та Ірена Сахарук: каталог; Ростислав Забашта: наукова редакція. [К.:] Родовід; Оранта, [2008.] С. 140-141, 298-299.
64. Перший лист Кат. Білокур датується 20 листопада 1952 року, коли вченому минало 63 роки.
65. Катерина Білокур. Я буду художником!: Документальна оповідь у листах художниці, розвідках Миколи Кагарлицького. К.: Спалах, 1995. С. 160-161.
66. Виставка "Мистецтво Радянської України". Х., 1936. С. 26.
67. Каталог ювілейної виставки творів В.І.Касіяна, народного художника СРСР. К.: Мистецтво, 1946. С. 33.
68. Шевченківський збірник. Т. І. Пб., 1914. С. 121-122.
69. [Шевченко Тарас. Малярські твори: Репродукції; Коментарій акад. О.П.Новицького / ВУАН. Комісія для видавання пам’яток новітнього українського письменства. Б.м.: ДВУ, 1932]. С. 87. № 598 [= Повне зібрання творів Тараса Шевченка. Том восьмий.]
70. Див.: Чумак К. Експонується вперше // Вечірній Київ. 1972. 19 лютого. № 42 (8433). С. 2.
71. Таранушенко Стефан. Катерина Білокур у листах і в житті // Катерина Білокур очима сучасників. К.: ТОМІРІС, 2000. С. 36-38.
72. Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено // Його ж. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.): Джерелознавче дослідження. Т. 2. [Втрати культурної спадщини.] Дрогобич: Коло, 2013. С. 631-799.