У великій зоні
Сергій Білокінь
Вийшовши з «малої» зони у «велику», Таранушенко намагався повернутись до науки. Почав з нейтральної теми. Протягом недовгого часу він підготував до друку листування російського художника В. Шварца: до 246 сторінок текстів із архівів і музеїв Курська, Москви й Ленінграда додав три аркуші коментарів і два – вступної статті.
16 серпня 1949 року до Курської картинної галереї на бланку московського видавництва «Искусство» пішов лист:
«Уважаемый Степан Андреевич! Представленная Вами рукопись «Письма В.Г.Шварца» имеет несомненно значительный научный интерес. Приводимые в рукописи материалы, как и сама вводная статья, по новому освещает творческий путь одного из интереснейших мастеров ХІХ века. Однако опубликование этих писем может быть полезным скорее для узкого круга искусствоведов-исследователей, чем для массового читателя. Отмечая таким образом несомненную научную ценность материала, издательство вынуждено все же отказаться от его напечатания, так как он не подходит под профиль наших изданий мемуарной литературы. Заведующий отделом изолитературы А.И.Леонов».
Адресат поклав свій примірник у шухляду й пізніших спроб пробити його друком не робив. Коли фундаторка Центрального державного архіву-музею літератури й мистецтва Людмила Андріївна Проценко запропонувала вченому закласти тут свій фонд, він віддав «Шварца» їй [50].
У 1950–1953 роках Таранушенко завідував фондами Астраханської картинної галереї, 1953 року переїхав до Києва, де ще один десяток літ віддав Академії архітектури (останні роки працював у відділі вивчення історії українського мистецтва та народної творчості). 5 вересня 1958 року президія харківського обласного суду переглянула його справу. Постанову судової трійки колегії ОГПУ УСРР від 24 лютого і 21 травня 1934 року було відмінено, справу провадженням припинено, а С. Таранушенка реабілітовано. 1 травня 1963 року він вийшов на пенсію.
Повоєнний період – доба наукової всевладності вченого. Впевненою рукою майстра він творив широко закроєні праці, з височини набутого досвіду прозирав нові шляхи мистецтвознавства. Головне в цих працях – ледь не всі пам’ятки, яким вони були присвячені, у 1930-ті – 1940-і роки загинули, тож його монументальні монографії – це більш, аніж надгробок над старою українською культурою. Вони височіють у нашому мистецтвознавці, як єгипетські піраміди.
Але влада не забувала про вченого ані на мить. Справи-формуляри, досьє, архівно-облікові справи досі закриті [51]. Нині розсекречено лише архівно-слідчі справи на реабілітованих. Серед цих убогих джерел Таранушенкових документів шукати треба днем із вогнем. Але дещо можна й знайти. 10 лютого 1971 року з 13.30 до 15.15 до нього додому прийшов і його допитав у справі В. Гагенмейстера старший слідчий следотдела [52] КГБ капітан Сірик. Стефан Андрійович перебував у дуже важкому фізичному стані, й це було очевидно. Розмовляти з «гостем» йому було й огидно. Він підписав таку інтерпретацію своїх свідчень: «Ни в какую организацию я тогда (sic) не входил и вообще не знаю о существовании контрреволюционных организаций среди работников музея и галлереи в те (sic) годы» [53]. Тоді йшлося про оформлення реабілітації Гагенмейстера. Не відбито в документах, а тому мені важко сказати, скільки ця зустріч коштувала Стефанові Андрійовичу. Після ніби нестрашного «хатнього» допиту у справі Ігоря Калинця у Ярослави Музики стався інфаркт.
Примітки
50. Тут його папери склали фонд 50 (31 од. зб.). Див.: Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України: Путівник. Вип. 1. К., 2003. С. 332-333.
51. Білокінь С. Досьє шевченкознавця: [Про Мих. Мих. Новицького] // Літ. Україна. 2007. 4 жовтня. № 38 (5226). С. 1, 8; 11 жовтня. №39 (5227). С. 7, 8.
52. В українській мові відповідного слова немає.
53. Галузевий державний архів СБУ. № 58940 ФП. Арк. 58.