Кінець українізації.
Розстріляне відродження
Сергій Білокінь
Поняття «Розстріляне відродження» ввів у науку Юрій Лавріненко. 1959 року він видав однойменну антологію, присвячену людським втратам у письменстві [19]. Але «Розстріляне відродження» стосується також всієї науки, культури, всієї України.
14 жовтня 1933 року було ув’язнено директора харківського (столичного на той час) Музею українського мистецтва Стефана Таранушенка [20]. Дістав 5 років ИТЛ. У вагоні «для восьми коней або 40 чоловік» у травні його «перекинули» на Забайкалля, у район Чити, на будівництво другої нитки транссибірської залізниці (БАМлаг). Разом їхали його колишній шеф – завідувач музейною секцією Упрнауки, що керував і справою охорони пам’яток, Василь Дубровський, Д. Гордєєв і В. Зуммер [21]. Потім С.А. перебував на засланні в Курську й Астрахані.
23 жовтня 1933 року, пішовши вранці у видавництво Академії, не повернувся додому Федір Ернст: його теж арештували [22]. Ернста було вивезено з України, й більше він до неї не повернувся. 1942 року його розстріляли в Уфі.
У листопаді було арештовано харківського начальника Василя Дубровського. Разом з Таранушенком і Дубровським в одній справі проходили інші харківські музейники. Це були Дмитро Гордєєв (арештований 10 жовтня) [23], Олег Поплавський (15 жовтня) [24], Всеволод Зуммер (21 жовтня) [25], Олена Нікольська (21 жовтня) [26], бібліограф Ярослав Стешенко (загинув у бухиі Нагаєво) [27]. 8 листопада в районі Ахалциха у прикордонній смузі затримали співробітника харківського Музею українського мистецтва, Таранушенкового учня Павла Жолтовського [28]. Незабаром його відпровадили до Харкова з документами про “нелегальний перехід кордону” [29].
Знову переконуємося, що задовго до розписаного у тисячах публікацій «37 року», бо в 1930, 1933 й 1934 року – відбувались ключові до нього події, коли брали найважливіших діячів культури [30]. Підсумовуючи всеукраїнську операцію із «знімання [ув’язнення] української контрреволюційної громадськості», проведену у серпні – вересні 1929 р., чекісти Ошер Абугов і Борис-Бернард Козельський доповідали наркомові Всеволоду Балицькому (націонал-комуністи прозвали його гільйотиною України), що лише за ці два місяці було арештовано понад 700 українських діячів [31]. 9 березня 1930 року відбулось перше засідання процесу «Спілка визволення України» [32].
31 серпня 1933 року нарком освіти В.Затонський здійснив “чистку” Дніпропетровського музею і зняв з посади його директора Дмитра Яворницького, який очолював його протягом 31 року [33]. Пояснювалось це просто: “Дніпропетровський музей являє собою організацію, що здійснювала ворожу буржуазно-націоналістичну та клерикальну роботу” [34].
9 вересня у Ленінграді забрали україніста Бориса Крижанівського [35]. 31 жовтня 1933 року в Пітері забрали Івана Спаського. Він одержав 5 років таборів, які відбув повністю у БАМЛагу [36]. 26 листопада забрали й за кілька років розстріляли Федора Шміта.
У Києві 22 листопада 1933 року було ув’язнено іншого заслуженого музейника й пам’яткоохоронця – Костянтина Мощенка (мешкав у 24 корпусі Лаври, кімн. 57) [37].
9 грудня 1933 року був заарештований колишній директор, а на час арешту науковий співробітник Вінницького історико-побутового музею Густав Вольдемар Брілінг [38].
1933 року, а потім ще раз, 29 березня 1938 року було заарештовано наукову співробітницю Музею (Кабінету) антропології ім. Хв.Вовка Лідію Шульгину (Тартаковську). Її розстріляли 28 квітня 1938 року, разом з Ніною Загладою [39].
Поки довколишнє життя тривало, наче нічого не трапилось, слідчі мордували закріплених за ними в’язнів, провадячи з ними нескінченні нічні розмови й вигадуючи з одержаних прізвищ і реалій якісь свої, дикі комбінації. Для цього мали на руках "орієнтіровки". Після цього вони примушували нещасних авторизувати те, що в них відтак виходило й що могло оскаржити тих, хто ще лишався на "волі". Так, 13 січня 1934 року у протоколі допиту Д.П.Гордєєва з’явилось таке:
"В Киеве был наиболее мощный блок музейных к-р ячеек при Лаврском музейном городке (Куринный, Шугаевский, Мощенко, Моргилевский, Потоцкий, Новицкая).
В Музее искусств ВУАН к-р работу проводил Гиляров и Вязьмитина.
В сельхоз-музее – Спасская.
В Историческом музее им. Шевченко Эрнст, Пилипенко, Мощенко" [40].
Лише в цьому протоколі перелічено 11 душ. Дехто з них уже сидів, кілька музейників було арештовано згодом. Крім Моргілевського (помер за німців – 1942 року), Новицької та Вязьмітіної, більшість названих уночі 13 січня 1934 року рано чи пізно опинилась у в’язниці. Для цього службовці ГПУ розмножували цей і подібні йому витяги з протоколів і розкладали їх у відповідні теки. Справи-формуляри, "дела оперативной разработки" (ДОР) – а їх було нагромаджено з величезним запасом, – лише чекали на сигнал. Так чи інакше, в архівах ГПУ відклались документи, потрібні для оскарження одинадцяти видатних вчених, які уже є або будуть в енциклопедіях, а за ними десятків, сотень і тисяч інших.
Я листувався й навідав у Ленінграді Дмитра Григоровича Чукина (1909 – 1978), учня С.Таранушенкового. На моє прохання він написав спогади про Харків і свою роботу в Музеї українського мистецтва. Я знав, що він сидів. Тепер знаю, що 26 жовтня 1933 року слідчий написав йому до протоколу й примусив Дмитра Григоровича підписати такий текст:
"Для этой цели было решено на местах создать повстанческие ячейки, под видом легальных кружков при краевых и районных музеях, которые официально назывались кружками "Друзья музея".
Постановление об организации таких кружков было вынесено еще в свое время І-ым Всесоюзным музейным с’ездом, который происходил в Москве зимой 1930-32 г.
Создавшаяся политическая обстановка на Украине зимой этого (1933! – С.Б.) года диктовала как можно скорее использовать указанное постановление для повстанческих целей организации" [41].
Як на те, 5 листопада 1933 року старший уповноважений КОУ ГПУ Яков Іонович Спіноза провів трус у Всеукраїнському історичному музеї ім. Шевченка, причому "среди прочего имущества, не имеющего музейной ценности [заодно провів і експертизу! – С.Б.], обнаружил 12 единиц вполне годного нарезного оружия" [42]. Технічний працівник музею Д.Галян пояснював, що в роки т.зв. громадянської війни співробітники Вукопмису Федір Ернст, Антін Середа, Юрій Красицький та інші звозили до музею речі з помешкань, що лишились без господарів. Серед них була і зброя, здебільшого старовинна. У 1924-25 роках музей уже передав партію непотрібної, сучасної зброї київській міліції. У винувальному висновку проти Костянтина Мощенка Спіноза написав, що в такий спосіб перейняті повстанчими настроями контрреволюціонери нагромаджували зброю.
Арешт кожного з перелічених музейників став справою часу.
Опубліковано спецповідомлення першого наркома внутрішніх справ СРСР Генріха Грігор’євича Ягоди (Ієгуди) до Сталіна «О контрреволюционной организации в научных институтах и Академии наук СССР» від 26 лютого 1934 року, № 50229:
«В Москве, Ленинграде, на Украине, в Азово-Черноморском крае и Западной области нами арестованы члены широко разветвленной фашистской организации, именующейся «Российская национальная партия»
Организация ставила своей конечной задачей вооруженное свержение советской власти и установление в стране фашистской диктатуры. На этой основе она объединяла различные националистические элементы.
Особое внимание организация уделяла вопросу об Украине. Провал самостоятельных попыток украинских националистов свергнуть соввласть на Украине и значение, которое придавали закордонные интервенционистские круги, послужило основанием для блока украинских националистов с русскими.
«Следствием установлено, что организацией руководил политический центр» [43].
По численних в’язницях СРСР, де мордували видатних вчених, чиї імена можна знайти по енциклопедіях, провадилась величезна робота. Чекісти викликали їх у свої кабінети, примушували писати покаянні заяви, допитували, записували те, що було їм потрібне, примушували в’язнів підписати кожен аркуш. Тексти протоколів формулювали так, щоб можна було складати з них винувальні висновки (тодішні офіційний переклад), а тоді – ті документи, що йшли нагору.
Цитую далі спецповідомлення Ягоди:
«По агентурным данным и показаниям арестованных участников организации Дурново А. Н., Сычева Н. П., Крыжановского Б. Г., Шмидта Ф. И., Валяшко М. Г., Гордеева Д. Б., Таранущенко С. А. установлены следующие руководящие участники организации:
1) Академик Перетц В. Н. – видный украинский националист, вице-директор института славяноведения в Ленинграде;
2) Академик Сперанский М. Н. – монархист, литературовед;
3) Академик Державин Н. С. – директор института славяноведения в Ленинграде;
4) Академик Вернадский В. И. – б. министр в правительстве гетмана Скоропадского на Украине, б. член ЦК кадетской партии, сын его видный деятель евразийского движения за кордоном;
5) Академик Курнаков Н. С. – директор химической ассоциации Академии наук СССР;
6) Академик Грушевский М.С. – быв. председатель Центральной Рады на Украине» [44].
Стефан Андрійович розповідав небагато, а я не розпитував. Сидіти вченому довелося в одній камері з Остапом Вишнею, актором «Березоля» Йосипом Гірняком та істориком-академіком Матвієм Яворським. Щоб збавити час, годинами Таранушенко разом з цим останнім читав у камері лекції кожен зі своєї спеціальності. Він казав, що головні стандартні звинувачення зводились до «українського націоналізму», але йому закидали ще й змову з «націоналістами російськими» через академіка В. Перетца, з яким він, до речі, не був знайомий.
Формувались окремі справи – «Український національний центр», за якою 23 березня 1931 року бул заарештовано Михайла Грушевського [45]. У ніч проти12 квітня 1934 року у Москві забрали академіка М. Сперанського, а в Ленінграді – його колегу академіка Володимира Перетца [46].
Тепер документ, датований 16 жовтня страшного 1933 року:
«Про ліквідацію МУМ та ХДХІМ і передачу фондів художніх експонатів їх до Всеукр[аїнської] картинної галереї.
Зважаючи на те, що Музей українського мистецтва (МУМ) та Харківський державний художньо-історичний музей (ХДХІМ) не виконали покладених на них завдань, а їх особовий склад засмічено буржуазно-націоналістичними, контрреволюційними елементами (Таранушенко, Чукін, Поплавський та інш.) – наказую:
1. Музей українського мистецтва та Харківський художньо-історичний музей ліквідувати і фонди художніх експонатів цих музеїв передати до Всеукраїнської картинної галереї.
Особовий склад співробітників Музею укр[аїнського] мистецтва та Харківського державного художньо-історичного музею звільнити.
Упорядкування фондів художніх експонатів цих музеїв для передачі до Всеукраїнської картинної галереї доручити тов. Сап’яну та Боєву, запропонувавши їм протягом 2-х днів подати на затвердження НКО склад бригади для виконання цієї роботи.
Заст. Наркома освіти УСРР А. Хвиля» [47].
У лютому 1934 року трійка ОГПУ УСРР дала вченому п’ять років ИТЛ (виправно-трудових таборів). У ті роки давали небагато. Але визначений спершу строк нічого не означав, бо потім приплюсовували доважок. Виникали нові документи, як-от «Заключение» від 22 серпня 1935 року: «Учитывая активное к-р прошлое Макаренко Н.Е., сокращение срока ссылки, а также возвращение его в г. Киев – нежелательно» [48]. Ув’язнений у березні 1934 року, Михайло Якович Рудинський одержав 3 роки заслання, але відбув майже десять [49].
Оскільки на Забайкаллі рік рахували за два, у вересні 1936 року Таранушенка звільнили, першого з-поміж колег. Він згарячу переїхав до Пермі, звідки родом походила його дружина. Але з’ясувалося, що Перм, як він потім розповідав, йому «протипоказана», – пощастило влаштуватися лише за містом, у Мотовилисі. Там, у філії пермського індустрійного робітфаку на КамГЕСі у лютому-серпні 1937 року він викладав біологію й молив Господа за харківських професорів Талієва і Нікольського.
1938 року з дружиною виїхав до Курська (Україна була їм заказана). У Курську вченому відмовили, ніби не було вакансій. Написав гострого листа Н. Крупській, мовляв, Молотов сказав, що в країні немає безробітних. За якийсь час прийшов папір із запрошенням на переговори. Спершу він рахувався консультантом кафедр історії та літератури педінституту, а з червня 1939 року став старшим науковим співробітником Курської обласної картинної галереї. У роки війни за домовленістю з музейним керівництвом у Курську він перебув німецьку окупацію, охороняючи невивезені твори. Серед іншого С. Таранушенко ховав від знищення портрети вождів, зокрема скульптурні. Так бувало і з іншими репресованими, наприклад, з киянином Василем Митрофановичем Базилевичем, який заплатив життям за музейні колекції в Таганрозі. Але за всіма тяглися хвости неблагонадійності. В Алма-Аті, 12 вересня 1980 року, не реабілітована померла Євгенія Юріївна Спаська. (Її вчитель Данило Михайлович Щербаківський, не витримавши, вкоротив собі віку сам, – на вулиці був 1927-й).
Примітки
19. Лавріненко Юрій. Розстріляне відродження: Антологія 1917-1933. [Paris:] Instytut literacki, 1959. 980 с.
20. Висловлюю щиру подяку п. Олександрові Савчуку за можливість скласти уявлення про його архівно-кримінальну справу, якої я не тримав у руках.
21. Дубровський Вас. 2-й відділ БАМЛАГ’у ГПУ-НКВД. – Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. – С. 7, 63–64.
22. Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. 355 с.
23. Олтар скорботи; Гордіїв Д.П. // Київська старовина. 1995. Травень-червень. № 3 (312). С. 96.
24. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 148.
25. Зуммер Всеволод Михайлович (15 вересня 1885, с.Тальне Уманськ. пов. Київ. губ. – 16 грудня 1970, Остер) – мистецтвознавець, проф. (1924). Дж.: Кочубей Ю.М., Циганкова Е.Г. Орієнтальне мистецтвознавство в Україні в 20-30-х рр. ХХ ст.; В.М.Зуммер (1885-1970). К., 2005. С. 38-301; Майко Iнна. Товариш Ернста Всеволод Зуммер // Пам’ятки України. 2012. Жовтень. № 10 (180). С. 48 – 55: іл.;
26. Побожій Сергій Іванович. Олена Нікольська: Портрет на тлі тоталітарної доби // Пам’ятки України. 1998. Ч. 1 (118). С. 116-123.
27. Див.: Білокінь С. Видатний український бібліограф Ярослав Стешенко, 1904-1939 // Наукові праці Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського. Вип. 2. К., 1999. С. 53-64.
28. Жолтовський Павло Миколайович (25 листопада 1904 – 30 серпня 1986, Львів) – мистецтвознавець, доктор мистецтвознавства (1981). Маю 10 його листів 1968-1981. Тв.: Вибрані праці. В 3 тт. Umbra vitae: Спогади; Листування; Додатки. Т. І. Х.: Видавець Савчук О., 2013. 608 с.
29. Побожій С. Олена Нікольська. С. 122.
30. Маньківська Руслана. Репресії серед музейних працівників в кінці 20-30-х рр. // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. 1997. № ½ (4/5). С. 264.
31. Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Справа «Спілки Визволення України» : Невідомі документи і факти. К. : Інтел, 1995. С. 131.
32. «Спілка визволення України» : Стенографічний звіт судового процесу. Т. 1. [Х. :] Вид-во «Пролетар». С. 5.
33. Ситник А.А. Слово про «Запорозького характерника» // Репресоване краєзнавство. К.; Хмельницький, 1991. С. 158.
34. Нестуля Ол. Доля церковної старовини в Україні. Ч. 2. С. 159. Спадкоємиця «запорізького характерника» Н.Ладижинська 7 липня 1936 писала до місцевого обкому, що в межичассі у музеї змінилося п’ять директорів, але жоден з них не налагодив роботи. Більшість набраних до музею співробітників не мали не лише фахової освіти, а й відповідного стажу роботи.
35. Ашнин Ф. Д., Алпатов В. М. “Дело славистов”: 30 – е годы. М.: Наследие, 1994. 286 с. (Рец.: Панов М. В. // Вопросы языкознания. 1996. № 1. С. 154 – 159).
36. Хранитель Эрмитажа: Сборник воспоминаний и научных статей к 100-летию со дня рождения И.Г.Спасского (1904-1990). СПб.: Гос. Эрмитаж, 2004. С. 6, 21, 32-34, 65.
37. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61277 ФП / кор. 1604.
38. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 1. Арк. 80-84; Том 2. Арк. 48 – 49 зв.; Кот Сергій Іванович (нар. 1958). Дослідник подільської старовини // Репресоване краєзнавство. С. 191-198.
39. Борисенко Валентина Кирилівна (нар. 7 липня 1945). Нариси з історії української етнології 1920-1930-х років. К., 2002. С. 60.
40. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61277 ФП / кор. 1604. Арк. 16.
41. Там само. Арк. 17.
42. Там само. Арк. 11 – зв.
43. Лубянка: Сталин и ВЧК-ГПУ-ОГПУ-НКВД, Январь 1922 – декабрь 1936 / Составители: В. Н. Хаустов, В. П. Наумов, Н. С. Плотникова. М.: Материк, 2003. С. 489.
44. Там само.
45. Шаповал Ю. І. Україна 20-50-х років: Сторінки ненаписаної історії. К.: Наукова думка, 1993. С. 82-97; Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Михайло Грушевський і ГПУ-НКВД; Трагічне десятиліття: 1924-1934. К.: Україна, 1996. 335 с.
46. Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов»: 30-е годы. М.: Наследие, 1994. 285 с.
47. Бюлетень Народнього комісаріату освіти. – 1933. – 1. XI. – № 41. – С. 3.
48. ЦДАГО України. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 24 к.
49. Нестуля О. О. Щиро закоханий в історію // Реабілітовані історією. К.: Полтава: Рідний край, 1992. С. 80-88.