Початки життя

Сергій Білокінь

Народився Стефан Андрійович у грудні 1889 року в Лебедині Харківської губернії в родині цехових Андрія Петровича й Анастасії Василівни Таранушенків (дівоче прізвище Воскобійникова). У свідоцтві Харківської духовної консисторії, виданому 1910 року, зазначено як день народження 9 грудня, в автобіографії, датованій 7 грудня 1967 року, – 8-го. Віддаймо перевагу офіційному документові. Тут-таки, у Лебедині, вчений уперше побачив храм Миколи, який потім досліджуватиме. Церква «викликала у мене якісь неясні поривання, нез’ясовну схвильованість», – згадував у передмові до монографії. Слобожанщині він присвятив низку праць, відданість цьому краєві зберіг навіть у мові. Коли 23 червня 1972 року, себто вже наприкінці його життя, я запропонував йому виправити окремі слова в рукописі про Нарбута, він сказав: «Дайте слобожанам писати так, як вони говорять». Як відомо, у розвинених країнах, скажімо Німеччині, оберігають не лише мову національну, а й діалекти як масиви культурних пам’яток.

На бажання матері, яка мала лише кілька класів освіти, вивести сина в «люди», він пройшов курс наук у народному (три роки) та міському (чотири роки) училищах і завершив середню освіту екстерном у охтирській класичній гімназії (4–7 класи), заробляючи ще й уроками латинської мови.

Вступив на словесне відділення (слов’яно-російський підвідділ) історико-філологічного факультету Харківського університету. Із прослуханого там найбільше взяв із курсів історії російської літератури (Миколи Сумцова), російської історії (Дмитра Багалія), порівняльного мовознавства (Степана Кульбакіна). Крім програмового матеріалу, багато уваги приділив іншим дисциплінам – курсам ботаніки (В. Талієва) й зоології (О. Нікольського).

В університеті набув перших навичок дослідницької роботи. Навчився давати собі раду з пам’яткою в натурі, що рятувало від специфічного книжного підходу.

Ще на студентській лаві С. Таранушенко написав розвідку «Українські рекрутські народні пісні», третьокурсником почав працювати під керівництвом професора Федора Шміта, згодом академіка УАН. Для медальної роботи С. Таранушенко вибрав тему, яку той запропонував, – «Іконографія українського іконостаса». З цієї теми тоді не було жодної друкованої літератури. Молодому дослідникові довелося працювати не стільки в книгозбірні, скільки на місцях – по музеях, церквах і архівах. Одержавши від університету відрядження, він об’їхав повіти Харківщини, побував у Новгороді-Сіверському, Ново-Ропську, Чернігові, де познайомився з генеалогом і архівістом Вадимом Модзалевським. Учений багато допоміг йому, наприклад, переписав потрібні відомості про іконостас із книжки XVII століття про чудо Єлецької Богородиці (листування з Модзалевським після арешту, на жаль, пропало). У результаті С. Таранушенко подав грунтовне дослідження з додатками: 233 сторінки виписок із архівних джерел; чернетковий зошит на 200 сторінок, 9 кальок, 15 креслеників [1] і 80 світлин. Рецензуючи цю працю, Ф. Шміт зазначив:

«Професор недооцінив складності теми, припускаючи, що для розроблення її вистачить і приступного в Харкові матеріалу; студент професора виправив, довів необхідність набагато ширшої постановки питання й зробив усе, що міг, аби виконати роботу, як він її розумів. За це можна студента лише похвалити й побажати йому, щоб він і надалі ставив інтереси науки вище за особисті й віддавав перевагу істині перед професорським авторитетом» [2].

Свій розгляд дослідження Ф. Шміт підсумував так: «На підставі вищевикладеного я вважаю, що твір під девізом «Лебідь» (герб Лебедина. – С. Б.) заслуговує на відзначення золотою медаллю». 15 січня 1917 року харківська газета «Южный край» повідомила, що через неможливість виготовити золоті медалі літературознавцеві Д. Благому й мистецтвознавцям Д. Гордєєву й С. Таранушенкові видано премії.

Побажання вчителя запам’ятались на все життя. Якісні прикмети Таранушенкових праць завжди відповідали не мірі розробленості теми до нього, не загальним умовам, у яких сам працював (кому яке діло!), а лише значущості. Він був завжди максималіст. Через півстоліття, коли його попросили написати до альбому щось найважливіше, посутнє, Стефан Андрійович вибрав наведені вище слова Ф. Шміта про професора й студента і додав:

«Вважаю своїм обов’язком передати цей морально-етичний заповіт тим, кому судилося продовжити дослідження історії українського мистецтва […]» [3].

Імператорський харківський університет він закінчив 1916 року з дипломом першого ступеня. На подання Ф. Шміта, залишився при кафедрі теорії й історії мистецтв для приготування до професури (без стипендії), за його ж таки рекомендацією був призначений на асистента красних мистецтв і старожитностей.

Примітки

1. Серед Таранушенкових паперів збереглись нотатки до листа від 9 листопада 1967 року, адресованого Василеві Касіянові:

«Черчение заинтересовало школьников. Чертеж одной детали они выполнили за неделю, а чертежи всего блока – за две недели.

За практикою до 1941 р. [точніше: до 1933 р.; після самогубства Скрипника Затонський затвердив новий правопис 5 вересня 1933 року. – С.Б.], фразу цю перекладали так: Креслення зацікавило школярів. Кресленик одної деталі вони виконали за тиждень, а кресленики цілого блока – за два тижні.

За вимогою повоєнного «Словника» АН УРСР переклад виглядає так: Креслення зацікавило школярів. Креслення одної деталі вони виконали за тиждень, а креслення цілого блока – за два тижні.

Отже, три слова: «черчение», «чертеж», «чертежи» передаються одним словом «креслення». Вимога «Словника» спотворює мову. Слід виправити».

2. Шмит Ф. Отзыв о медальном сочинении на тему «Иконография украинского иконостаса», под девизом «Лебедь». – Отдельный оттиск из «Записок имп. Харьковского университета за 1917 г.» – С. 5.

3. Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 191-192.