Монументальна дерев’яна архітектура

Сергій Білокінь

Філософ Михайло Красиков писав, як це сталося: «Виклик Таранушенка – зберігати вірність собі й обраній справі попри всі перепони й «несприятливі обставини». Тільки у цьому випадку можна одержувати такі розкішні подарунки Долі: після арешту Стефана Андрійовича велика окована залізом скриня з купою безцінних фотографій, малюнків, креслень, нотаток вченого зберігалася його другом К.М.Жуковим (архітектором, який уславив себе «коником» Харкова – будівлею Художнього училища, виконаною у стилі «українського модерну»); 1935 року «старорежимного» професора Харківського державного художнього інституту звільнили з посади, той влаштувався завідувачем архітектурним кабінетом Харківського Будинку архітекторів і заповідну скриню перевіз туди; 1939 року Жукова було вбито місцевими бандитами – «раклами», й архів виявився «нічийним»; ним безсовісно користувалися усі, хто хотів; втім, остаточно не розікрали; «чарівна скриня» благополучно пережила окупацію, і коли 1953 р. вигнанець з України одержав нарешті дозвіл повернутися на батьківщину, однією з перших справ його було перевезення архіву до Києва. Саме на підставі того, що Таранушенко зібрав замолоду й що збереглося не інакше, як дивом або Промислом Божим (адже переважно документи стосувалися храмів, які на той час уже були спалені більшовиками!), науковець на схилі віку зміг написати головну працю життя – монографію «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» [54].

Я не розпитував Таранушенка, тому він мені довіряв. Ми домовлялись, і я приводив до нього Г.П.Кочура та Є.О.Поповича. Він шукав людину, якій міг перевезти свої скарби. Приїздив до мене додому. Але я не почув від нього й історії про скриню.

Маєм те, що маєм. Над своєю головною працею – монографією «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України» – Таранушенко працював з 1916 до 1968 року. Це була праця життя – понад тисячу сторінок машинопису, 576 фотографій і креслеників. Вийшла вона року 1976 лише завдяки наполегливості Г. Логвина й М. Бажана. Історія цієї праці може стати темою окремого дослідження. Наприклад, двічі набирали передмову Григорія Логвина. Бо занадто ентузіастично, з точки зору влади, писав він, зокрема, в передмові забракованій, яку спершу було набрано й відбито:

«Унікальна праця С. Таранушенка послужить постійним посібником не тільки для істориків, мистецтвознавців, етнографів, психологів – дослідників таємниць мистецької творчості, але й для всіх творчих працівників в галузі архітектури. Хоч книга висвітлює історію народної архітектури, однак теоретичне витлумачення її специфіки і досягнень виходить далеко за ці межі і становить освіжуюче джерело для роздумів творців сучасної архітектури. Дерев’яне монументальне будівництво України належить до «органічної архітектури» і своїми засадами є надзвичайно близьким нинішній безордерній архітектурі. […] Книга, безумовно, збагатить всесвітню архітектурно-мистецьку науку».

Нині Таранушенкова праця входить у контекст світової культури [55].

Якщо у двадцяті роки Таранушенко здебільшого лише нагромаджував факти, зокрема збирав матеріал про монументальне будівництво, займався джерелознавчими студіями, то тепер, маючи надійну базу, діяв у галузі, сказати б, вищої математики. Наприклад, на цьому, другому етапі дуже важливою виявилася проблема пропорційності пам’яток. Року 1911 Олексій Новицький, згодом академік УАН, спробувавши проаналізувати кілька обмірних креслеників, дійшов висновку, що «вивести якісь певні пропорції, яким могли б відповідати усі (!) відомі нам пам’ятки, немає ніякої можливості». Для Таранушенка такий підхід був цілком неприйнятний:

«Неважко помітити, – писав він, – що Новицький шукав не пропорційних закономірностей, а якогось шаблону, під який можна було б підігнати «всі відомі пам’ятки». Який метод – такі й наслідки». С. Таранушенко дивився на справу інакше: «Пропорційність – не шаблон, під який можна підігнати «всі відомі нам пам’ятки», а художня система, світогляд, який відбиває стан розвитку економіки, техніки та ідеології народу на певному етапі його історичного розвитку. Постійних, «вічних» норм і законів пропорційності теж немає. Кожна доба має свою систему пропорційності. Пропорції змінюються, вони не менш рухливі й динамічні, ніж інші засоби архітектурного мистецтва».

Оперування надійним матеріалом і досконала методика дали вченому змогу виділити місцеву школу народних архітекторів, що її він назвав лиманською. Давно пройшовши етап докладних помірів, за зібраним і добре опрацьованим матеріалом (після грунтовного аналізу цього матеріалу), міг уже говорити зі спокійною певністю: цей архітектор – поет. Цей – більше математик. А оцей просто ремісник. Можна сказати навіть більше: Панас Шолудько (це ім’я чудом, на щастя, збереглося) – «великий життєлюб. Весь навколишній світ, тепло сонця, пишна рідна природа для нього – джерело радості, ясної краси, творчого покликання і натхнення» [56]. А от автор пакульської церкви суворий, замкнений, архітектурні форми храму палкі, але скуті, трагічні. Цей храм було збудовано 1710 року, й емоційне наснаження його архітектурного образу вчений напряму пов’язував із поразкою мазепинської акції.

Авторових мистецтвознавчих засад стосується окрема Таранушенкова нотатка, яку я виявив колись серед його паперів. С.А. вважав за потрібне занотувати таке: «Вивчати українську архітектуру можна тільки на місці, вдихаючи аромат тих гаїв, що шумлять навколо них, слухаючи гомін нащадків дідів, що виводили ці будови й зберігають відблиски їхньої психології. Тільки в натурі, вдихаючи аромат епохи». І про можливі міркування щодо його селянського світогляду – в статті про В.М.Максимова для УРЕ (грудень 1960): «Сучасне життя М. розглядав і оцінював з позицій світогляду селянства; це визначило певну ідейну обмеженість його творів».

Скільки крові автора випили «власть імущі» чи «предержащі», можна тільки уявити. Сам він говорити про це не любив. Втім, багато чого збереглось по архівах. Наприклад, вченому довелось прочитати в рецензії на свою працю таке:

«Продовж усього рукопису автор старанно, і цілком вірно, обминає згадок про описувані церкви як про будови культового характеру. Однак вони такими були і є. В сукупності ж може створитись враження, що наше державне видавництво випускає книгу, яка так чи інакше може прислужитися церковникам, бути взятою ними на озброєння в їх боротьбі проти атеїстичної ідеології. Це тим більш небезпечно, що С. Таранушенко починає свою роботу із досить широких згадок про сільську церкву, до якої він в дитячому віці входив з трепетом, її вплив на його свідомість і вибір життєвого шляху тощо. З волі-неволі напрошуються відповідні асоціації, прокладаються містки з минулого в сьогодення. Віриться, що автор не хотів (sic) такого резонансу, але він виникає самочинно.

В даному зв’язку, як на мене, було б доцільно зняти авторський вступ, замінивши його на коротке вступне слово. Натомість же дати солідну (sic) вступну статтю котрогось з відомих наших атеїстів, можливо, Євграфа Дулумана (виграшно (sic), що він колишній кандидат богослов’я).

[…] Не можна пройти й мимо того факту, що автор скрізь, починаючи од згадок про часи Київської Русі і до середньовіччя, користується термінами: «українська архітектура», «українське монументальне будівництво» і т. ін. Це – політично помилково і вимагає серйозного редакторського втручання. Так само зовсім ні до чого посилатись на студію М. Грушевського (стор. 55), яка нічого до тексту не додає».

І так далі. І діло було перед 1976-м. Політичні гравці («виграшно», – міркували вони) сиділи тоді на посадах мистецтвознавців. Тепер живі їхні діти

Текст монографії зазнав свавільного скорочення й «обробки». 5 червня 1973 року вчений писав Іванові Спаському:

«Видавничі мої справи – скажу без утайки – так стоять. Надіслали мені гранки. Перечитав і повернув. Правок – диких – не перерахувать. Третину прямо викинули. Відредагованого редакцією тексту у вічі не бачив. Макету – також. Що там з набором робиться, не знаю. Як будуть якісь новини, напишу. Остогидло мені все це – до нікуди. Друкується – не те, що писав.

З погляду придержащих (sic) стиковка з цивільною архітектурою монументальної виглядає «непевно». А в дійсності – немає стиковки, а єсть повна єдність. Адже робили ті ж самі люди для тих же споживачів».

Втім, коли книжка вийшла, українські вчені тріумфували. 2 травня 1976 року Павло Миколайович Жолтовський писав Спаському: «В наших условиях – это большая победа над обскурантизмом» (sic).

Оскільки широко й потужно розійшлася радісна хвиля від перемоги української науки, видно з того, що в ті самі дні й тижні вона дійшла й до місць ув’язнення, де перебували лідери шістдесятництва. На буквально сенсаційне місце натрапляєм у листі Івана Світличного від 16 травня 1976 року до дружини:

«Дуже добре зробила Ти, що придбала книгу Таранушенка, я з автором був знайомий, він гідний найвищих похвал; якщо книга навіть дуже урізана, вона, принаймні, не буде фальшива. Тут її ще немає, але таку літературу тут хтось обов’язково виписує, і я збираюся ближчим часом побачити її» [57].

Іван Олексійович не подав жодних подробиць про це знайомство, – але й так вистачить, що маємо ще один документ про контакти українських політв’язнів двох поколінь.

Втім, повоєнна творчість С. Таранушенка була ширша за одну книжку. Особливістю його роботи було те, що почавши раз ту чи іншу тему, він уже ніколи не переставав про неї думати й за першої-ліпшої нагоди знов до неї повертався. Так, повернувся вчений до питання про ранні акварельні портрети Т. Шевченка (Вітчизна. 1963. № 10), до творчості Порфирія Мартиновича (єдина його праця, що вийшла у видавництві «Мистецтво», та й то, казав він, лише завдяки добрій волі Михайла Дерегуса, – 1958 року). Довів до кінця монографії «Житло старої Слобожанщини» (вийшла посмертно, 1995 року в «Записках Наукового товариства імені Шевченка». Т. ССХХХ), «Український килим» (пор.: Історія українського мистецтва». Т. 3. К., 1968). У належному вигляді розвідка про килими вийшла щойно 2014 року у видавництві «Родовід» [58]. Утім, зауважу, що видання не пройшло наукової редакції. Насправді воно має дві рівноцінні частини – науково-дослідну й альбомну. Видавництво потрактувало зібрані матеріали як свій альбом, до якого додало Таранушенкову «Вступну статтю» з передмовою й післямовою. Вийшло не цілком коректно.

На матеріалах частково загиблої вже після того, як він її опрацював, архівної справи з Чернігівського історичного архіву 1958 року написав монографію про світську архітектуру XVII–XVIII століть «Урядові будівлі Лівобережної України XVIII ст.» (пор.: Український історичний журнал. 1971. № 2; Строительство и архитектура. 1959. № 11). Усі ці праці досі лежать у рукопису. Продовжуючи старі путі, він подужав видрукувати розвідки про українські народні меблі та вітряки (Народна творчість та етнографія. 1957. Кн. 2; 1958. Кн. 1), низку робіт присвятив мистецькій спадщині Тараса Шевченка: крім популярної брошури «Шевченко-художник» (К., 1961), це й розвідки про архітектуру в його творчості (у збірнику «Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка». Вип. 1. К., 1959) та його пейзажі (у збірнику «Шевченко-художник». К., 1963). Написав кілька статей про творчість Володимира Боровиковського й Олени Кульчицької. Обробити матеріали експедицій 1924 і 1930 років на Поділля – для дослідження типових житлових містечкових будинків «заїздів» – він уже не встиг. Улітку 1957 року матеріали кавказької експедиції надіслав своєму побратимові Дм.Гордєєву. Доля цієї праці – невідома.

Диво-дивне, але бували моменти, коли ту чи іншу студію брались друкувати, якщо її підтримував учений, що перебував на маргінесі життя. Маю примірник «Вітчизни» з написом: «Сергієві Білоконю на пам’ять про те, що Олена Компан не підписала сеї статті Сергія Сенюка, поки я не поставив свого підпису. Таранушенко. 16.7.70» [59].

Його стосунки з колегами складались по-різному. П.О.Білецький свідчив:

«С.А.Таранушенко у 1930-х рр. ретельно вивчив збірки усіх музеїв УРСР, віддрукував з негативів або сфотографував особисто велику кількість портретів. Свою збірку фотографій загиблих пам’яток він щиросердно передав авторові цих рядків, завдяки чому написання книги стало реальністю. Вважаю за обов’язок висловити С.А.Таранушенку, без порад і сприяння якого ця праця не могла бути здійснена, мою найширішу подяку» [60].

Посідаючи цей, як тепер кажуть, ексклюзивний матеріал, Стефан Андрійович мав цілковиту можливість написати до нього сторіночку тексту й добиватися виходу в світ альбому. Але він знехтував такою можливістю. Він, як сказано, «щиросердно», дав змогу молодому вченому, – як він думав, його наступникові, – зробити на цю тему велику працю. Не коментуватиму цієї ситуації, – вона зрозуміла. Вистачить сказати, що в жодній Таранушенковій праці немає неправди. І одна деталь. У ті часи мови про копірайт не заводили. Але на останній, 320-й сторінці книжки Білецького, де зазначено тираж, хто редактор чи коректор, хто верстальник і хто палітурники, є ніби незначна вказівка: «Фото П.О.Білецького, В.А.Вільчинського, М.С.Сопоцька». Таранушенкового ймення як людини, що зробив автентичні світлини зазначено не було. Ось позиція Таранушенка – і позиція Білецького. Епоха надавала їм можливість визначитися.

Примітки

54. Красиков Михайло. Виклик Таранушенка // Таранушенко С.А. Наукова спадщина: Харківський період. Дослідження 1918-1932 рр. [Вид. 2.] / Упоряд. О.О.Савчук, М.М.Красиков, С.І.Білокінь. Харків: Вид. Савчук О.О., 2011. С. 282 (Серія «Слобожанський світ». Вип. 1). Наклад 500 прим.

55. Buxton David. The wooden Churches of Eastern Europe. Cambridge, c 1981.

56. Таранушенко С. Церква майстра Панаса Шолудька // Український календар ‘1972. – Варшава: УСКТ. – 1971. – С. 269.

57. Світличний Іван. Голос доби. Кн. 1: Листи з «Парнасу». К.: Сфера, 2001. С. 325. Неначе спеціально для того, щоб ні в кого не виникло жадних сумнівів, славна Леоніда Світлична, – а це ж вона була упорядник і коментатор цього дорогоцінного листування, – зробила примітку: «Книжка «Монументальна деревяна архітектура Лівобережної України» С. А. Таранушенка» (С. 326).

58. Таранушенко Стефан. Українські килими // Квіти і птахи в дизайні українських килимів. Без місця: Родовід, 2014. С. 3-73: іл. Укр. та англ. мовами.

59. Зараз цей журнал опинився в бібліотеці Києво-Могилянської академії.

60. Там само.