Самостійна Україна.
Проблема контексту й хронології
Сергій Білокінь
Українці привітали незалежність, а за неї відродження України гаряче й палко. Згодом на кількох найбільших діячах, як-от трубадур Української Центральної ради Павло Тичина, большевики поставили диявольський експеримент. Вони залишили їх живими й розтоптали їхні душі. Те, що деякі носії гучних імен лишилися, мало приховати глобальний масштаб терору. Але на початках розбудова Української держави йшла повним ходом, передусім у сфері культурі. Було засновано Академію мистецтв, Академію наук тощо.
Ставлення до української державності досі не вирівнялося. Замість говорити про українську державність і її періоди (напр., період Центральної ради), деякі історики називають щось зовсім інше – "українську революцію" (нехай не Велика Жовтнева соціалістична, якої на території не відбулося, але все-таки не держава) чи "національно-визвольний рух" (все-таки рух, але знову не держава) [11]. В адміністративно-територіальних архівосховищах (центральних, обласних чи міських) українську архівну спадщину грубо поділено на дві частини: до 1917 року й після 1917-го. Номери фондів, що належать до другої частини, позначено літерою "р", – інакше кажучи, архівісти також досі стверджують, що української державності не існувало.
Насправді національний потенціал, вийшовши з берегів, виявився остільки потужний, що швидко зупинити його не вдалося ні 1920 року, ані 1921-го. Те, що розпочав у роки державності національний організм, нехай і деформовано, продовжувалось, умовно кажучи, до 1933 року. В українській культурі продовжувались ті самі ідеї (Тичина, Хвильовий, Курбас, – усе Розстріляне відродження). Видавничі плани, як-от видавничого товариства "Друкарь", складений між 13 вересня 1919 року (смерть К.Широцького) і 23 травня 1920 року (Г.Нарбут ще живий) [12], показують, що виконували їх в УСРР ще добрий десяток років.
Докладно простежений життєпис конкретної людини, як-от того самого Федора Ернста, з’ясовує нам, що хронологічні рамки української державності можна визначити багато ширше, аніж прийнято вважати. Якщо її нижня межа справді збігається з лютневою революцією, то горішню можна вбачати не у 1920 чи 1921 роках, а наприкінці українізації [13]. Тут треба мати на увазі передусім перепинення органічної традиції, але ми мусимо простежити різні й численні показники, серед них відхід з політичної арени таких українських політичних лідерів, як чільні боротьбисти й укапісти, загибель Скрипника й Хвильового. Здається, творення двох Україн на одній території було тоді цілком реальною справою.
Одним із засновників українського мистецтвознавства як академічної науки став Федір (Теодор-Ріхард) Людвігович Ернст. Одночасно з Костем Широцьким, автором праці "Старовинне мистецтво на Україні" (К., 1918), Стефаном Таранушенком, що написав кілька новаторських синтетичних студій, зокрема «Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII в.в.» (1928-1929), Федором Шмітом та іншими вченими, що опрацьовували інші періоди й регіони, у монографії "Українське мистецтво XVII-XVIII віків" [14] він один з перших у цій науці визначив сам її предмет.
Вчений-державник Ф.Ернст визначив роль гетьмана Мазепи як центральної постаті старої гетьмансько-старшинської України. В Ернстовій інтерпретації мазепинський Київ відрізняється від наших сьогоднішіх уявлень, адже вершинні досягнення тодішнього будівництва большевики в 1930-ті роки знищили [15]. Не без задньої думки ініціатори нинішнього капітального видання «Звід пам’яток історії та культури України. Київ» не знайшли форми, щоб представити пам’ятки історії та культури, яких не стало.
Розповідаючи про загальноєвропейський стиль барокко, що зайшов в Україну із Заходу, Ернстів провідник по українській столиці оповів, що з католицьких костьолів і замків цей стиль перейшов і в церковне будівництво православних, набравши тут і національного забарвлення.
«Найкращі його зразки це величезні муровані церкви, споруджені в Києві коштами Мазепи. Це «Великий Микола», пізніше військовий собор на Печерському і подібна до нього головна церква Братського манастиря на Подолі. їх збудовано у 1690-х p.p. російським майстром Осипом Старцевим за вказівками гетьмана» [16].
У праці «Українське мистецтво XVII–XVIII віків» (1919) він виробив його канон, який активно підтримали його колеги, передусім Микола Голубець у Львові та Дмитро Антонович у Празі. Згодом цей канон увійшов у наше мистецтвознавство. У праці «Українське мистецтво XVII–XVIII віків» Ф.Ернст присвятив гетьманові Мазепі спеціальний параграф, у якому обгрунтував свою позицію так:
«Доба Мазепи. Ледве встиг народ заспокоїтися після епохи руїни, як починається нова доба в його культурному житті, один з найбільш цікавих розділів в його історії – це кінець XVII і початок XVIII віку, які хронологічно зливаються з гетьманством Мазепи. Це окрема доба, яка характеризується надзвичайним піднесенням по всіх галузях тодішнього мистецтва, висуває на перший план новий тип меценатів – козацьку старшину, виробляє і в архитектурі, і в різьбі, і в малярстві, гравюрі, орнаментиці, прикладному мистецтві – свою особливу, своєрідну фізіономію» [17].
Розглянувши ситуацію в кожній з окремих галузей вітчизняного мистецтва, Ф.Ернст ствердив, що уся та епоха має по праву зватись іменням українського монарха. Нагадаймо, що тодішнє суспільство занурювалося все глибше у якусь прірву. 26 січня 1933 року, себто за кілька місяців до свого арешту, Ернст записав у щоденнику, що власне збиралася чинити влада з пам’ятками Нижнього міста:
"Засідання у проектно-планувальному відділі комгоспу з приводу реконструкції Червоної площі на Подолі (проект знесення старого [мазепинського] й нового [де розташовувалась духовна академія. – С.Б.] корпусів академії з дзвіницею, гостиного двору, контрактового будинку і т.д.)" [18].
Примітки
11. Український національно-визвольний рух, березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали. К.: Вид-во Олени Теліги, 2003. 1024 с.; Солдатенко В.Ф. Українська революція: Концепція та історіографія. К.: Книга пам’яті України; Просвіта, 1997-1999. 416, 508 с.
12. Науковий архів Інституту археології України. Ф. 9 Д.Щербаківського. № 61. Арк. 1 – 2 зв.
13. Див.: Політика коренізації в радянській Україні (1920-1930-ті pp.): Науково-допоміжний бібліогр. покажчик / Упоряд. та авт. вступ. ст.: П.Бондарчук, В.Даниленко, Г.Єфіменко. К., 2003. 219 с.; "Українізація" 1920-1930-х років: передумови, здобутки, уроки. К., 2003. 392 с.
14. Ф. Українське мистецтво ХVII–ХVIII віків. [К.:] Видавниче т-во "Криниця" у Київі, друкарня польська, 1919. 32 с. з 2 іл., 24 табл. із 44 іл. Відбиток з вид.: Дорошкевич О. Хрестоматія по історії української літератури. Том I. Кн. П. – НБУ: Попов/10433.
15. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. // Куранты. К., 1918. Сентябрь. № 7. С. 8-12: іл. (окремо: К.: Гуро, 1918, [2,] 21 с: іл.); Савицкий Петр Николаевич (15 V 1895, Чернігів – 13 ІV 1968, Прага). Разрушающие свою родину: Снос памятников искусства и распродажа музеев СССР. Прага, 1936. 39 с; Його ж. Гибель и воссоздание неоценимых сокровищ: Разгром русского зодческого наследия и необходимость его восстановления. Прага, 1937. 38 с; Пачовський Василь (1878-1942). Розвал храмів у Києві // Життя і знання. Львів, 1938. Ч. 4 (127). С. 116-118; Каміненко В. Знищені пам’ятки українського мистецтва // Наші дні. Львів, 1942. Березень. Ч. 4. С. 9; Кульженко Поліна Аркадіївна (31 V [за паспортом – 31 Х] 1891, Київ – 24.VII. 1982, Кострома). Церкви, знищені большевиками в Києві // Нове укр. слово. К., 1942. 5 квітня. № 77; Міяковський Володимир. Як зруйновано Золотоверхого Михайла в Києві // Нашідні. Львів, 1943. Ч. 10. С. 1-2; Форостівський Леонтій. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес: Микола Денисюк, 1952. С. 12-19 ("Червона Москва руйнує Київ"); Зеров Михайло Костьович (літ. псевд. Михайло Орест; 14 / 26 ХІ 1901, Зіньків – 12 ІІІ 1963, Авгсбург, Німеччина). Разрушение культурно-исторических памятников в Києве в 1934-1936 годах. Мюнхен, 1951. 21 с, 6 вкл. Підп.: Б.Микорский; Миллер Михаил Александрович (13 / 26 ХІ 1883, слоб. Кам’яно-Міллеровська Області Війська Донського – 15 ІІ 1968, Мюнхен). Уничтожение большевиками памятников истории, культури и искусства в СССР // Вестник Института по изучению истории и культури СССР. Мюнхен, 1952. Том 3. Декабрь. С. 94-105; Килимник Степан (5 І 1890, Под. губ. – 10 V 1963, Торонто). Зруйнування київських святинь // Віра й культура. Winnipeg, 1957. Листопад. Ч. 1 (49). С. 10-12; 1958. Січень. Ч. З (51). С. 17-20; Sichynsky Volodymyr (Січинський Володимир Євтимович, 12 VІ 1894, Кам’янець-Подільський – 25 VІ 1962, м. Патерсон, штат Нью-Джерсі, США). Destruction of Ukrainian Monuments of Art and Culture under the Soviet Russian Administration between 1917-1957. NewYork, 1958. 24 p.; Гребля В. Нищення большевиками культурно-історичних пам’яток у Києві // Український самостійник. Мюнхен, 1959. Ч. 4 (414). С. 9-14; Геврик Тит (нар. 13 VІІ 1936, Дрогобич). Втрачені архітектурні пам’ятки Києва. [Вид. 1]. Нью Йорк, [1982]. 64 с.
16. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 74.
17. Ернст Ф. Українське мистецтво ХVII–ХVIII віків. С. 17.
18. ІМФЕ ім. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 13-1. Од. зб. 7. Арк. 108 зв.