Останній період

Сергій Білокінь

Бурхливе й творче Шевченкове життя перервалось після доносу Петрова, який підслухав розмову братчиків. 5 квітня 1847 року поет був арештований біля Києва на правому березі Дніпра і відправлений до Петербурга. Не те, що він перестав писати чи малювати, як хотілось цареві, але його інтелектуальне життя стало надзвичайно зкомпліковане.

Перед Великоднем, 1 травня 1854 року він писав Бодянському:

«, друже мій милостивий, за летописи, получив я їх от Головачова, всі до одної, і тепер собі здоров прочитую потрохи. Писав ще я в Київ Іванишову, щоб прислав мені летопись Величка, так от уже другий рік жду не дождуся, та мабуть Іванишов (без сорома казка) забув, як мене й зовуть, а коли так воно робиться на сім світі, то не забувай хоч ти мене, мій єдиний друже! Чи нема в тебе якого-небудь завалящого ледащички екземпляра тієї летописи Величка, якщо маєш, то оддай сьому козачині, а він мені перешле її, а я о твоїм здравії Богу помолюся» [41].

Опинившись у засланні, він писав у «Княжні»:

Великі люди… із руїн

На світ виходять і говорять,

Говорять страшно […].

(Орська фортеця. Червень-грудень 1847 р.).

В «Іржавці» Шевченко охарактеризував політику Петра І по відношенню до України:

Про войни і чвари,

Про тяжкеє лихоліття…

Про лютії кари,

Що ляхи нам завдавали –

Про все розказали.

Що ж діялось по шведчині!

То й вони злякались!

Оніміли з переляку

Сліпі небораки.

Отак її воєводи,

Петрові собаки,

Рвали, гризли…

(Іржавець. Орська фортеця, Червень-грудень 1847 р.).

У київській копії формулярного списку (1857) виявляємо запис того самого року: «По Высочайшему повелению уволен от службы с воспрещением въезда в обе столицы и жительства в них, с тем, чтобы он имел жительство впредь до окончательного увольнения его на родину в г.Оренбурге» [42]. Переїзд з Оренбурга відразу до України, як хотілось цареві, означало для поета цілковиту загибель у провінції, у статусі колишнього політв'язня, паралізованому в усіх його справах.

За сприяння майора Іраклія Алєксандровича Ускова, коменданта Новопетовського укріплення (1853-1865), президента Академії мистецтв дочки Ніколая І Марії Ніколаєвни (1819-1876), віце-президента Академії графа Ф.П.Толстого він опинився все-таки в Петербурзі.

Першим Шевченковим бажанням у Петербурзі було видати свої твори. Засновник вільного російського друку Іван Гаврилович Головін [43] (1816-1890) заходився видати його твори за кордоном (Новые стихотворенія Пушкина и Шавченки (sic). Лейпциг, 1859). Начальник ІІІ відділу В.А.Долгоруков [44] замовив довідку про його твори, інакше кажучи, наприкінці його життя зажадав офіційно й остаточно підсумувати всю його творчість. І сама записка Долгорукова, і розпорядження «навести справку о сочинениях Шевченки, которые были напечатаны прежде удаления его из С.-Петербурга», і сама довідка датуються одним і тим самим числом – 18 жовтня 1858 року [45]. Загальна оцінка Шевченкової творчості зводиться до його ставлення до Гетьманщини:

«Сочинения Шевченки относились преимущественно к Украйне; он описывал славу гетманских времен и прежнюю вольницу казачества.

В этом духе было и сочинение его «Кобзарь» (нищий бандурист), которое было напечатано и в 1847 году, по окончании дела об Украйно-Славянском обществе, по Высочайшему повелению, запрещено. В таком же духе была большая часть его стихотворений, ходившая по рукам в рукописях; в стихотворениях сих он воспевал прежнюю свободу Малороссии, выражал скорбь об утрате оной и т.п.

Из рукописных его сочинений более замечательно по вредному направлению стихотворение его «Сон». […] козаки выражаются у него: «О царю поганый, царю проклятый, лукавый, аспиде несытый!» Шевченко прибегает ко всем едким и пасквильным выражениям, где только касается государя императора и вообще русских. В конце «Сна» он представляет себя перед памятником, воздвигнутым Петру І–му Екатериною ІІ, и изливает желчь свою как на того, так и на другую, говоря, что Петр І подавил свободу Малороссиии, а Екатерина ІІ довершила начатое им» [46].

23 січня 1859 року член Головного управління цензури Олександр Трійницький [47], українець з роду, як наказано йому, дав відзив про вже видані до арешту Шевченкові твори, і відгукнувся він про них доволі сприятливо. У поемі «Катерина», стверджував він, «горько выражается упрек Русскому, соблазнившему и потом жестоко покинувшему молодую малороссиянку, но в ней нет направления, враждебного целому народу» [48]. Що ж до «Гайдамаків», то він зробив аналогічний висновок: «Картины эти вообще мрачны и унылы, как и предмет, ими описываемый, но в этих изображениях событий, давно уже перешедших в область истории, я не встретил ничего несогласного с правилами цензуры» [49].

Забравши назад «Чигиринський Кобзар», цензор Спиридон Ніколаєвич Палаузов [50] (1818-1872), болгарин з походження, 30 квітня 1859 року подав замість нього рукопис ширшої книжки «Поэзия Т.Шевченко».

Важливою для Шевченка справою був його офіційний статус. 1859 року йому підказали передати до Ради Академії мистецтв щось із своїх творів. Він вибрав дві ґравюри, одну з картини Рембрандта «">Притча про виноградаря», другу – з картини Соколова «">Приятелі», 16 квітня 1859 року написав прохання, й того самого дня в публічному засіданні Ради його було призначено в академіки.

Третє перебування Шевченка в Україні мало свої особливості. За ним уже ретельно стежили. За кілька тижнів після того, як він став академіком, 5 травня 1859 року він написав прохання у Правління Академії дозволити йому виїхати у Київську, Чернігівську й Полтавську губернії для «поправления здоровья» та малювання етюдів з натури. Не маючи досить повноважень, граф Толстой звернувся з цим проханням уже від себе до міністра імператорського двору В.Ф. Адлерберґа, той 10 травня написав секретареві Марії Ніколаєвни і окремо, 20-го дня – начальникові ІІІ відділу В.А.Долгорукову. З ІІІ відділу пішло кілька листів – Долгоруков відповів Адлерберґові, ніби для поїздки «препятствия не встречает», а таємний радник ІІІ відділення Міхаїл Максімович Попов (1800-1871) наказав своїм підлеглим із Київської, Чернігівської та Полтавської губерній встановити за Шевченком «должное наблюдение» [51]. У свою чергу, залежні від полковників корпусу жандармів цивільні губернатори розіслали відповідні накази «на місця» – київському, чернігівському та полтавському міським поліцеймейстерам, за ними городничим та земським справникам. По київській губернії це було 24 листи. «Пішла писать губернія».

25 травня 1859 року Шевченко виїхав з Петербурга. Він сподівався придбати на Дніпрі нерухомість, щоб там оселитись, але за ним стежила ціла армія шпигунів. Він пробув кілька днів у Лихвині в маєтку Д.Хрущова, де познайомився з поетом-романтиком М.Петренком, у Пирятині – в П.Мокрицького-Таволги, 12 червня – в Переяславі у Козачковського. Звідти він вирушив на Михайлову Гору, де провів більше тижня у подружжя Максимовичів. Заїхав до Кирилівки, Моринців, кілька годин провів у цукровому заводі Яхненків і Симиренка у Млієві. Між Каневом і с.Пекарями Варфоломій Шевченко знайшов для поета ділянку землі в маєтку поміщика Никодима Парчевського (1812-1867). Поетові там сподобалось, але під час обмірів шляхтич А.Козловський спровокував його, богословська дискусія скінчилась арештом Шевченка 15 липня. Під вартою його доправили до Києва, де Шевченко оселився й пожив по кілька днів у о. Юхима Ботвиновського, фотографа Івана Гудовського та Варвари Пашковської на Пріорці. Вирушивши в дорогу, він побував у Козачковського, Василя Тарновського (молодшого), А.Лазаревської та Г.Огієвської.

Видатний український історик совєтської епохи Яр. Дзира підсумував Шевченкове ставлення до найвизначніших історичних персонажів так:

«Як відомо, у багатьох творах на історичну тему, і передусім написаних 1838-1843 рр., Шевченко прославляє і оспівує вчинки справжніх народних героїв, «славних прадідів великих»: Северина Наливайка, Івана Підкову, Павла Бута (Павлюка), Тараса Федоровича (Трясила), Якова Остряницю, Івана Богуна та інших керівників селянсько-козацьких повстань кінця XVI – першої половини XVIІ ст. Прославляє він і керівників гайдамацького руху на Правобережній Україні 1768 р. – Івана Гонту та Максима Залізняка, яких народ називав гетьманами. Героїзм ватажків названих селянсько-козацьких повстань викликає всенародну любов і знайшов своє художнє відображення в безлічі історичних пісень, дум, легенд, переказів, а також у письмових джерелах, як українських (в тому числі й літописах), так і в іноземних» [52].

Славні діла цих гетьманів, були, як зауважив вчений нашої доби, художньо описано в одному з головних історичних джерел ранньої Шевченкової поезії – «Історії русів». Вражає, як напередодні арештів 1965 року Дзира знайшов слова, щоб сформулювати свої патріотичні думки. Розуміється, він знав і ті Шевченкові тексти, яких не міг зацитувати. Так, наприклад, він глибоко шанував гетьмана Петра Дорошенка:

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі,

Та й умер з нудьги. Остило

Волочить кайдани.

І забули в Україні

Славного гетьмана.

(«Заступила чорна хмара…» Косарал, вересень-грудень 1848 р.

Добрим словом згадував він також Павла Полуботка:

І славного Полуботка

В тюрмі задушила.

(«Великий льох». Мар'їнське, 21 жовтня 1845 р.)

Після звільнення із солдатчини пізнання історії свого народу вийшло в Шевченка на новий етап. Доходячи краю свого життя, поетові хотілося мати літописи й видання давніх джерел щоразу під рукою, і його книгозбірня була багата на такі видання [53].

Примітки

41. Шевченко Т. Листи. № 68. До О.М.Бодянського, 1 травня 1854 // Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 тт. Т. 6. К.: Наукова думка, 2003. С. 79-80.

42. Т. Г. Шевченко : Документи та матеріали. С. 427.

43. Головин И.Г. // Русские писатели 1800-1917: Биогр. словарь. [Том] 1: А-Г. М.: Сов. энциклопедия, 1989. С. 613-614.

44. Долгоруков Васілій Андрєєвич (24 ІІ 1804, Москва – 5 І 1868, СПб.), шеф жандармів і головний начальник ІІІ Відділення С.Е.И.В. канцелярії (27 VI 1856 – 10 IV 1866). – Дж.: Шилов Денис Николаевич. Государственные деятели Российской империи: Главы высших и центральных учреждений, 1802-1917: Библиогр. справочник. Изд. 2, испр. и доп. СПб., 2002. С. 255-258. Не плутати його з братом Ніколаєм Андреєвичем (1792 – 11 IV 1847), харківським, полтавським і чернігівським генерал-губернатором (поч. 1838 – до смерті), якого Т.Шевченко затаврував у творі «Юродивий» (1857).

45. Т. Г. Шевченко : Документи та матеріали. С. 456.

46. Там само. С. 456-457; Бородін Василь Степанович. Т.Г.Шевченко і царська цензура: Дослідження та документи, 1840-1862 роки. К., 1969.

47. Трійницький (Тройницкий) Олександр Григорович (1807-1871), член Головного управління цензури від Міністерства внутрішніх справ (1857-1863). Нащадок келебердянського сотника (1717, 1730) Павла Трійницького (Краткая родословная дворян Тройницких. Корректурное изд. СПб., 1911. Табл. І. Наклад 100 прим.).

48. Т. Г. Шевченко : Документи та матеріали. С. 468.

49. Там само.

50. Мезьер Августа Владимировна (1862-1935). Словарный указатель по книговедению. Москва; Ленинград : Соцэкгиз, 1934. Ч. 3 : Р-Я. Столб. 321.

51. Т. Г. Шевченко : Документи та матеріали. С. 475-485.

52. Дзира Яр. Тарас Шевченко і українські літописи XVII-XVIII ст. С. 80.

53. Дзира Яр. Тарас Шевченко і українські літописи XVII-XVIII ст. С. 80.