Гетьманщина
Сергій Білокінь
У різні роки Великий Кобзар перебував у різних краях імперії. Незважаючи на відмінності тамтешніх ситуацій і контекстів, можна й надалі говорити про російсько-українські стосунки чи взаємини, але час внести сюди й нові мотиви – власне поговорити про ці самі особливості. Набуті території перебували на різних цивілізаційних рівнях – від політичних утворень до державних об'єднань, – причому інколи являли собою спадкоємців потужних імперій. Зрештою, й сама Московія (а з часів Петра І – Росія) утворилась у процесі розпаду Золотої Орди [5]. Як писав Ярослав Дашкевич, «відомо, що Московське князівство як улус Золотої Орди засноване ханом Менгу-Тімуром тільки в 1277 році» [6].
Поширення Московії на північ і Схід не могло початись інакше, як із Біармії. Так підказує сама географічна мапа. Біармія займала басейн Північної Двини і відповідала давньоруському топоніму «Велика Перм». Людність її мала фінське походження і звалася «Чудь Заволоцька». Уперше вона згадується в оповіданні про мандрівку Оттара з Холугаланда (між 870 та 890 рр.). Московити витіснили її до Скандинавії після вторгнення Батия 1236 року. На початку ХХ ст. поему «Біармія» написав на еміґрації великий мислитель народу комі, вихованець Університету Св.Володимира (однокурсник Данила Щербаківського), вчитель українського футуриста Михайла Семенка Калістрат Жаков [7].
Внаслідок розпаду Золотої Орди 1438 року утворилось доволі могутнє Казанське ханство. Його захопив московський цар Іоанн IV (Лютий), приєднавши 1552 року його землі до своєї держави. Шевченко минав Казань на пароплаві 13 вересня 1857 року, звернув увагу на її зросійщення й навів приказку:
«. […] Возвращаясь на пароход, я увидел в правой стороне от дороги памятник, воздвигнутый над костями убитых при взятии Казани царем Иваном Лютым. Это усеченная пирамида с портиками, поставленная будто бы на том самом месте, где стоял шатер царя Лютого. Печальный памятник» [8].
Не диво, що в коментарі до видання «Щоденних записок (Журналу)» 1927 року віце-президент УАН Сергій Єфремов продовжив шевченківські мотиви:
Казань «потроху вибивається на столицю татарського Казанського царства і центральний торговельний пункт на східно-європейській рівнині, хоча експанзія Москви на схід довго заважає її розквіту та кінець-кінцем доводить і до упадку як самостійної держави. Остаточно здобув Казань цар Іван Лютий р. 1552-го і хоча не раз потому зривалися тут повстання татарської людности, але Москва вже цупко держить місто і край у своїх руках і старанно його колонізує» [9].
А вже потім Московія рушила далі на схід, за Урал. Слідом за Г.Ф.Міллером та іншими російськими дореволюційними істориками сучасний татарський вчений Г.Л. Файзрахманов вважає літописного Тайбугу – фундатора Чингидіна, столиці Тюменського ханства, – сучасником Чингісхана, тож рахує, що заснувалось це сибірське ханство бл. 1220 року [10]. Характерно, що, ілюструючи «Історію Суворова» М.Полєвого 28-річний Шевченко уже встиг відсторонено й без симпатії поставитись до героя російської історії, особливо в тих композиціях, де фігурує Пуґачов.
На початку ХVІІ ст. величезну територію Якутії (нині Республіки Сахи), що у п'ять разів перевищує Францію, натомість найменше заселена, легко приєднали московські козаки-землепрохідці. 1632 року на правому березі річки Лєни було засновано Якутський острог.
Україна має, розуміється, свою державну традицію. Ставлення Шевченка до культурної спадщини Київської Русі та її пам'яток спеціально майже не вивчалось. Його щоразу затьмарювали враження від пізнішої доби – саме Гетьманщини [11]. У порівнянні з іншими, переліченими вище, країнами, що досягли різних етапів політогенезу [12], Україна перебувала в інакших, особливих умовах.
Вторгнення агресивної імперії Чингісхана далеко на захід призвело до розвалу Київської Русі. Після того уламки української імперії не могли зібратись докупи дуже довго, але державна традиція раз-за-разом втілювалась то в Галицько-Волинському князівстві, то у гетьмансько-старшинській Гетьманщині XVII-XVIII ст. Щоразу Україна встигала досягти видатних культурних звершень у всіх сферах духовного й матеріального життя [13]. Нехай не пощастило організувати жодного університету [14], за доби Гетьманщини досягла вершинного рівня давня Києво-Могилянська академія. Україну прикрасили муровані й дерев'яні храми. Друкарні, здебільшого монастирські, безнастанно випускали книжкову продукцію. Хлопці й дівчата створювали й співали чарівних пісень, а кобзарі – історичні думи [15]. Імперія ревнивим оком стежила за бурхливим розвитком України й скільки сила прагнула її пригальмувати. Видатний публіцист Михайло Драгоманов, якого ніби важко запідозрити в нелюбові до Росії, написав для шостого тому своєї «Громади», який у світ не вийшов, статтю «Пропащий час: українці під Московським царством (1654-1876)». Після його смерті її вперше видав Михайло Павлик (Львів, 1909).
Спільна віра дозволила Україні на відміну від Казанського ханства абсорбуватись у форми імперського життя й навіть посприяти розбудові церковного життя Росії [16], хоч наші предки не подужали на тих позиціях закріпитись. Інша особливість – хронологічна відстань між Шевченковою добою й роками військової боротьби (Коліївщиною) була зовсім невелика, тож член Кирило-Мефодіївського братства й поет покладав великі надії саме на ту інерцію народних рухів, яка, на його думку, могла подолати українофобські заходи царату [17]. Тож великий Кобзар присвятив цій бурхливій добі поему «», робота над якою тривала від часу навчання в Академії мистецтв (бл. 1839) і до 1860 року – по суті, ціле його життя.
Енциклопедичний довідник видавництва «Генеза» Ігоря Підкови, Романа Шуста й Ігоря Гирича «Історія України» (вид. 3), що вийшов 2008 року під грифом Інституту історії України, у статті Р.Шуста (Львів) дав досить точне визначення Гетьманщини. Воно чи не найкраще з тих, що входили до українських енциклопедій, оскільки має синтетичний характер : «Гетьманщина (Гетьманська держава) – усталена в науковій літературі назва української національної держави, відновленої внаслідок Національно-визвольної війни українського народу під проводом Б.Хмельницького, що існувала 1648-1782» [18].
Від Київської Русі саме через Галицько-Волинське князівство, а тоді – Гетьманщину проходить магістральна лінія розвитку України. Офіційною назвою держави було Військо Запорізьке. Столиця перебувала то в Чигирині, Гадячі, Батурині, то у Глухові. Творцем Гетьманщини став виборний монарх Богдан Хмельницький [19] (1648-57), пам'ятник якому стоїть у найсвятішому місці столиці, а найвидатнішими гетьманами після нього були Петро Дорошенко [20] (1665-76) та Іван Мазепа [21] (1687-1709).
Територія номінально залежної від Речі Посполитої держави обмежувалась Київським, Чернігівським та Брацлавським воєводствами, куди входили, отже, Полтавщина, Черкащина й Запоріжжя. Хвиля самостійності (1917-21) підштовхнула близького учня М.Грушевського Івана Крип'якевича у праці «Студії над державою Богдана Хмельницького» [22] простежити її головні прикмети – раду, генеральну старшину [23], державні межі, дороги, гетьманські універсали, суд, військо, скласти каталог полковників. Демократичне військово-адміністративне управління визначалось виборністю самого гетьмана, генеральної, полкової та сотенної старшини, єдиною податковою, судовою, фінансовою та військовою системою. Найповніший каталог управлінчої еліти Гетьманщини уклав у Гарварді Джордж Гаєцький [24]. Тоді минав 1978-й рік. В Україні центр історичних досліджень вийшов у ту пору поза територію, де заправляли комуністичні геронтократи.
Як відзначав Роман Шуст, після Переяславської ради й укладення Березневих статей 1654 року між Україною й Росією, московський уряд розпочав систематичне обмеження прав та привілеїв Гетьманщини, звів її до автономії, а зносини з іноземними державами було заборонено ще 1669 року. З утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв 1782 року полково-сотенний устрій було скасовано, але інерційні явища тривали досить довго, поки не вихлюпнулись назовні у форми самостійності 1917-21 років.
Видатний історик мистецтв і культуролог доби Розстріляного Відродження Федір Ернст виділив правління Мазепи в окремий, причому вищий період:
«Доба Мазепи. Ледве встиг народ заспокоїтися після епохи руїни, як починається нова доба в його культурному житті, один з найбільш цікавих розділів в його історії – це кінець XVII і початок XVIIІ віку, які хронологічно зливаються з гетьманством Мазепи. Це окрема доба, яка характеризується надзвичайним піднесенням по всіх галузях тодішнього мистецтва, висуває на перший план новий тип меценатів – козацьку старшину, виробляє і в архитектурі, і в різьбі, і в малярстві, гравюрі, орнаментиці, прикладному мистецтві – свою особливу, своєрідну фізіономію» [25].
Характерно, що Ернст розвиває тут шевченківську концепцію образу України:
Дніпро і поле золотом крило,
Собор Мазепин сяє, біліє,
Батька Богдана могила мріє […].
(Сон («Гори мої високії…»). Кінець червня – грудень 1847. Орська фортеця).
Провідник по історичній столиці України, що вийшов 1930 року за редакцією того самого Ернста, називає вершинні явища стилю: «Найкращі його зразки це величезні муровані церкви, споруджені в Києві коштами Мазепи. Це «Великий Микола», пізніше військовий собор на Печерському і подібна до нього головна церква Братського манастиря на Подолі. Їх збудовано у 1690-х р.р. російським майстром Осипом Старцевим за вказівками гетьмана» [26]. Саме ці пам'ятки у 1930-х роках большевики знищили.
Як вважав Ярослав Дзира, ставлення Шевченка до історії України, передусім до Гетьманщини, а також взагалі його історична ерудиція складають одну з центральних проблем шевченкознавства [27]. З трохи іншого боку підходив до цієї самої теми патрон еміґраційних істориків Олександер Оглоблин. Оскільки йому йшлося про нащадків української старшини, він вказав на суто людський аспект цієї теми:
«Яскравий приклад цього неповного знання й недостатнього розуміння Шевченка в його зовнішньому світі – це проблема українських зв'язків Шевченка. Можливо, формула «українські зв'язки Шевченка» звучить трохи дивно й несподівано. Але насправді це не так. Воно сталося не з причини Шевченка, а з вини – хоч, може, й невільної – шевченкознавства. […] Дві обставини спричинилися до цього.
Перша, українська: панування – тривале, надто тривале, почасти впливове й досі – і там, на Україні, і тут – народницької ідеології в історіографії і літературознавстві.
Друга, московсько-совєтська: симбіоз традиційного московського націоналізму з модерним комуністичним інтернаціоналізмом і тотальне панування совєтської влади над українською наукою. Був час – і дуже довгий час, коли в українському шевченкознавстві вважалося за майже непристійне згадувати про дружні стосунки Шевченка з представниками українського панства – лівобережно-українськими діячами 1840-1850-их років. Коли шевченкових друзів і знайомих з його середовища малювалося чорними фарбами, всіляко паплюжилося, таврувалося, як далеких і чужих, коли не ворожих до Шевченка, колишнього кріпака, панів-кріпосників, як зрадників і українства, і особисто Шевченка, або просто замовчувалося, чи іґнорувалося його зв'язки з ними» [28].
Твори Кобзаря, у яких ідеться про старшинсько-гетьманську державність, почали виходити ще за його життя, але всі – за кордоном.
Перелічимо першодруки головних Шевченкових творів, присвячених Гетьманщині:
– , 1843 («Світе тихий, краю милий…») // Новые стихотворенія Пушкина и Шавченки (sic). Лейпциг : Вольфганг Гергард, 1859. С. 19-21.
– : [уривок з «Великого Льоху»] // Dzennik Literacki. 1861. № 62. 6. VIII. Str. 495-496.
– , 1844 // Шевченко Т. Вечерниці. Львів, 1863. Ч. 11. 14 березня. С. 81-82
– , 21 жовтня 1845, Мар'їнське // Шевченко Т. Поезиі / Накладом К.Сушкевича. Т. ІІ. У Львові, 1867.
– , 18 серпня 1859, Переяслав // Шевченко Т. Кобзарь. Типом четвертим. Коштом Д.Е.Кожанчикова. СПб., 1867.
Найповніший і дуже точний покажчик Володимира Дорошенка [29] фіксує, що в повоєнних совєцьких виданнях і за життя Сталіна, й згодом, після його смерті і до ХХ з'їзду, тобто все-таки у сталінський і пост-сталінський періоди, саме ці твори вилучали [30].
Примітки
5. Дашкевич Ярослав. Як Московія привласнила історію Київської Русі // Дашкевич Яр. «…Учи неложними устами сказати правду»: Іст. есеїстка. К.: Темпора, 2011. С. 79-87;
Білінський Володимир. Москва Ординська (ХІІІ-ХVІ століття): Іст. дослідження. К.: Вид-во ім. Олени Теліги, 2011. 304 с.
6. Дашкевич Яр. Як Московія привласнила історію Київської Русі. С. 80.
7. Белоконь С. Жаков К.Ф. // Краткая литературная энциклопедия. Том 9. М., 1978. Столб. 299; Його ж. Зырянский Фауст // Даугава. Рига, 1988. № 5 (131). С.112-124.
8. Шевченко Т. Щоденник // Шевченко Т. Повне зібрання творів: У 12 тт. Т. 5. К.: Наукова думка, 2003. С. 99.
9. Шевченко Т. Повне зібрання творів. Т. 4. [К.:] ДВУ, 1927. С. 546-547.
10. Файзрахманов Г.Л. История сибирских татар (с древнейших времен до начала ХХ века), Казань, 2002. С. 122;
Молявина Е.Ю. К вопросу о времени образования Сибирских ханств (историографический аспект) // История идей и история общества: Материалы V Всеросс. научн. конф. Нижневартовск, 2007. С. 77-78.
11. Марченко Михайло Іванович. Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г.Шевченка. К.: Рад. школа, 1957. 196 с.; Історичні погляди Т. Г. Шевченка. К.: Наукова думка, 1964. 244 с.
12. Цивилизационные модели политогенеза. М., 2002.
13. Див.: Січинський Володимир Євтимович. Чужинці про Україну : Вибір з описів подорожей по Україні та інших писань чужинців про Україну за десять століть. Друге випр. і значно доп. вид. Прага : Культ. – наук. вид-во УНО, 1942. 243 с.; Жарких Микола. Бібліографія Старої України, 1240-1800. Зошити 1-10. К., 1998-2002.
14. Миловидов Лев. Проєкти вищої школи на Чернігівщині, 1760-1803 рр. // Записки Чернігівського Наукового Товариства. Т. І. Праці історично-краєзнавчої секції. Чернігів, 1931. С. 65-89.
Миловидов (Миловидів) Л. – Тв.: Гліб Успенський у Чернігові // Життя й рев. 1927. № 6. С. 386 – 388; Рец. на кн.: Брік Я. Місця минулого й майбутнього. По Чернігівщині: Літ. репортаж. [Х. ]: ДВУ, 1929. 103 с. // Черв. шлях. 1930. № 4. С. 203 – 204. – Дж.: Листи до Мих. Коцюбинського, т. 3 (2002). С. 111.
15. Андрієвський Олександр. Бібліографія літератури з українського фолкльору / За ред. акад. А. Лободи. Том І. К., 1930. XXVII, 822 с.
Андрієвський Олександр Юхимович (Євтимович; 3 / 15 VІІІ 1869, с. Бирине, нині Новгород-Сіверського району Черніг. обл. – 15 VІ 1930, Київ), фольклорист, етнограф, педагог, бібліограф. Закінчив КДА (1893). Кандидат богослов'я. Викладав латинську мову й цивільну історію в Ларинській (1893-95), Читинській (працював також її інспектором, 1895-1903) та Владивостоцькій (де був також її директором, 1903-11) гімназіях. Директор нар. шкіл у Тамбові (1911-17), інспектор Київської духовної семінарії (1917-20). Від 1921 наук. секретар іст. відділу Комісії із складання Енцикл. словника при ВУАН.
Тв. :
Историко-статистическое описание Тамбовской губернии (Тамбов, 1911);
Православные церковные братства (Тамбов, 1914);
Древнерусский приход (К., 1917);
До історії видання «Литературы украинского фольклора» Б. Д. Грінченка (Етногр. вісник. 1926. Кн. 2);
Бібліографія літератури з українського фолкльору. Т. І. К., 1930. XXVІІ, 822 с.
Дж.: Історія УАН, 1918 – 1923 (1993). С. 399; Історія НАНУ, 1924 – 1928 (1998). С. 238, 353; Історія НАНУ, 1929 – 1933 (1998). С. 104.
16. Харлампович Константин Васильевич. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. Т. 1. Казань : Изд. кн. магазина М. А. Голубева, 1914. XXIV, 878, LXVI с.
Харлампович Костянтин Васильович (18 / 30 VІІІ 1870, с. Рогачі Брестського повіту Гродненської губ., тепер Республіка Білорусь – 21 ІІІ 1932, Київ), історик, історик церкви, дійсний член УАН по кафедрі історії укр. церкви (1919-28; незаконно позбавлений звання академіка УАН Колегією НКО УСРР). Закінчив Віленську ДС, СПб. ДА (1894). З 1895 викладав у Казан. ДС, з 1900 у Казан. ун-ті (з 1909 – проф. ). Магістр богословія (1899), доктор церковної історії (1914), член-кор. Імп. АН по відділу рос. мови і письменства (1916). Закінчив СПб. ДА (1894). Член Т-ва археології, історії, етнографії при Казан. ун-ті (з 1899, у 1922-1924 – його голова), Т-ва історії та старожитностей при Москов. ун-ті (1913), Т-ва шанувальників старовинної письменності (1914), Рос. вченої архівної комісії (1914), Москов. археологічного т-ва (1918), Т-ва вивчення місцевого краю Чуваської авт. обл. (1922), Центр. бюро краєзнавства (1923).
Ар. 1924, засланий до Оренбурга, потім Актюбінська та Тургаю (Киргизія). Після звільнення переїхав в Україну, оселився в Ніжині (1928). Друкувався у часопису “Україна”, працював у Педагогічній комісії ВУАН. З 1930 мешкав у Києві, брав участь у створенні Комісії для досліджень з історії Близького Сходу та Візантії ВУАН, працював коректором ДВУ. Автор близько 250 праць з історії православної церкви, історії освіти та культури укр., російського та білоруського народів, краєзнавства. За усталеною оцінкою, «поза офіційною історіографією в дусі рос. православ’я й держ. патріотизму» написав працю про вплив Укр. Церкви на рос. церк. життя (Дорошенко Дм. Огляд укр. історіографії (1923). С. 160). Монографію «Западно-русские православные школы ХVІ и начала ХVП вв. » (Казань, 1898) проаналізували й високо оцінили П. Жукович (Отчет о 42-м присуждении наград гр. Уварова. СПб., 1902. С. 67-85) та С. Голубєв (ЧОИДР. 1906. Кн. 4. Отд. 5. С. 5-20; Отчет о 7-м присуждении премии Г. Ф. Карпова).
Як один з найвизначніших укр. церковних істориків 7 V 1919 був одноголосно обраний на дійсного члена УАН по катедрі укр. церкви (Історія УАН, 1918-1923 (1993). С. 443). 9 ІІІ 1928 колегія Наркомосу ухвалила : «Визначити неможливим затвердити таких осіб з політичного й ідеологічного боку та за недостатньою їх кваліфікацією : 1, Харлампович, 2, Міщенко» (Історія НАНУ, 1924-1928 (1998). С. 438), тож секретар І іст. -філол. відділу у «Звідомленні» за 1928 рік констатував : «Вибули зі складу Відділу два члени : Ф. І. Міщенко і К. В. Харлампович» (Там само. С. 498). – Бібліогр. : Біднов В. К. В. Харлампович (1870-1932). Варшава, 1933 (відбитка з журн. «Елпіс»).
17. Шевченкова криниця : Думки про Бога, людей і Україну / З творів Шевченка вибрав і впорядкував Володимир Дорошенко. Льв. : Накладом фонду «Учітеся, брати мої», Ч. 1; 1922. VIII, 256 с. (вид. 2: К.: Криниця, 2003).
Дорошенко Володимир Вікторович (псевд. Ладько; 3 Х 1879, Петербурґ – 25 VІІІ 1963, Філадельфія), бібліограф, літературознавець, гром. і політ. діяч, публіцист. Син військового лікаря Віктора Д. і Олександри з Левитських. Ріс і виховувався на Полтавщині. Закінчив Прилуцьку класичну гімназію (1898) та юр. та іст. ф-ти Московськ. ун-ту (1905). Навчався на курсах українознавства (Львів, 1904). З моменту заснування (1900) член РУП (потім УСДП – до 1911). Служив у стат. бюро Полт. губ. земстві. Ув’язнений у справі убивства ген. – губ. Полковнікова. Звільнений навесні 1908, виїхав до Галичини, осів у Львові. 1913 закінчив філос. фак. Львів. ун-ту. Голова бібліогр. комісії НТШ (з 1913). У 1914-16 мешкав у Відні, де був одним із співзасновників і керівників СВУ, редактором і автором кількох його видань. 1918 виїхав у дипломатичній місії за гетьмана П. Скоропадського до Києва, де до 1919 працював у канцелярії секретаря УАН акад. А. Кримського у Києві.
Працював бібліотекарем, помічником управителя, у 1916-21 (за відсутності Ів. Кревецького) і 1937-44 управителем б-ки НТШ. Еміґрував до Праги, згодом – до Німеччини, 1949 – до США (жив у Філадельфії). У 1952-54 мовний редактор і коректор газ. „Америка”. Займався літ.-наук. роботою, писав спогади про І. Кревецького, А. Кримського, С. Петлюру, Ю. Тищенка-Сірого, І. Франка, Є. Чикаленка. Керівник літ. -мист. т-ва. Його спадщина величезна, але облікована лише частково. Займався реєстрацією українознавчої літератури : співробітничав в „Обозрении трудов по славяноведению” проф. В. Бенешевича (вип. 3. Пг., 1914; вип. 4 за 1913 у світ не вийшов; див. : Бажинов І. Д. // Вісник Книжкової палати. 1998. № 2) та журн. М. Грушевського „Україна” („Українство поза межами УСРР” – 1927. Кн. 5 / 24; 1929. Кн. 33; 1930. Кн. 42). Праця „Західноукраїнська бібліографія 1911-13 рр. ” зберігається в матеріалах І. Калиновича у Львівській науковій б-ці ім. В. Стефаника.
Співробітничав у понад 100 період. виданнях та альманахах (ЛНВ, „Киев. старина”, „Діло”, „Новий час”, „Світ”, „Життя й знання” тощо), а також в „Укр. заг. енц-ії” (член ред. к-ту; рец. : Життя і знання. Льв., 1936. Ч. 3; ЗНТШ. Том 150. Льв., 1937; Новий час. Льв., 1937. Ч. 56, 97) та „Енциклопедії українознавства”. Бібліографував твори І. Франка, О. Кобилянської, П. Куліша. Автор літературознавчих статтей – зб. „Життя і слово” (1918, полеміка з С. Єфремовим), праць про Стефаника (1921), Франка (1926), Чупринку (1926), про НТШ та його б-ку. У 1924-39 редаґував календар-альманах „Дніпро”.
У шевченкознавстві лишив огляди за 1914-1924 (Стара Україна. Львів, 1925. Ч. 3-4 і окремо) та 1925 (Славянская книга. Прага, 1926. Ч. 4-5), статті й замітки:
„Шевченкова освіта” (Діло. Льв., 1924 і окремо : Льв., 1924. 24 с.),
„Шевченкова подорож по Волині” (Ювілейний збірник на пошану акад. М. Грушевського. К., 1928),
„Альманахи, що в них співробітничав Шевченко” (ПВТ. Том ІІ. Варшава, 1934),
„Примітки Вол. Антоновича до Шевченкового „Кобзаря” (Праці Іст. -філолог. т-ва. На пошану Дм. Антоновича. Прага, 1938 і окремо : Прага, 1937),
„Як стрінули Шевченкові твори українці й москалі” (Календар-альманах „Дніпро” на рік 1940. Льв., 1940 і окремо),
„Женевські видання Шевченкових поезій” (Укр. книга. Краків, 1942 і окремо).
Виїхавши на еміґрацію (спершу до Праги й Німеччини, потім до США), він продовжив свою роботу, хоч низку готових праць змушений був залишити у Львові й Празі. Осівши у Філадельфії, вчений аналізував підсовєтські шевченкознавчі публікації. Отже, за кордоном із шевченкознавчих праць Д. вийшли:
„Життя і творчість Т. Шевченка : Хронол. канва” („Кобзар” Т. Шевченка за ред. П. Богацького. Прага, 1945; передрук : Буенос-Айрес : „Полтава”, 1950),
„Большевицькі коментарі до Шевченкових поезій” (Літ. -наук. збірник. Ч. 2. Ганновер, 1947),
„З кола Шевченкових знайомих” (Наш Шевченко : Зб. -альманах. Джерзі-Ситі, [1960]),
„Шевченкіяна в календарях на 1961 рік” (Київ. 1961. №№ 1-3),
„До огляду Шевченкіяни в українських календарях на 1961 рік” (Там само. № 4),
„Недороблена праця” (рец. на кн. : Іларіон Митрополит. Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови [Вінніпеґ, 1962] // Сучасність. 1962. № 5).
Як член редакції вмістив низку праць в УВАН'івських збірниках „Шевченко”:
„Польський переклад Шевченкового щоденника” (Шевченко. Річник 3. Нью-Йорк : УВАН, 1954),
„Літературна біографія Шевченка” (рец. на працю П. Зайцева; Там само. Річник 5. 1956),
„Рукописний ілюстрований „Кобзар” 1844 року” (Там само. Річник 5. 1956),
„Сторіччя Шевченкового щоденника” (Там само. Річник 6. 1957),
„Шевченко в кривому дзеркалі” (рец. на літ. хроніку Д. Косарика; Там само),
„Найновіша збірка польських перекладів Шевченкових поезій” (Там само. Річник 7. 1958),
„Збірник праць Сьомої наукової Шевченківської конференції” (Рецензія; Там само. Річник 8-9. 1961),
„Матеріяли про життя і творчість Шевченка” (огляд підсовєцьких видань; Там само).
Гол. праця „Покажчик видань Шевченкових творів : Першодруки й окремі видання (у вид. 2 – 990 записів) та спис літератури про них” (Повне вид. творів. Вид. 1 Укр. наук. ін-ту у Варшаві. Том 16. Варшава-Львів, 1939; Вид. 2 Мик. Денисюка. Том 14. Чікаго, 1961) має таку структуру : „Хрон. покажчик”, „Знимки (фототипії) з Шевченкових рукописів”, „Фальсифікати й перерібки Шевченкових творів”, „Чужі твори, приписувані Шевченкові” та статті „Шевченко в цифрах”, „Бібліографія Шевченкознавства”. З вид. 1 окр. відбитками вийшли „Бібліогр. покажчик творів Т. Шевченка” (Львів, 1938) та „Бібліографія Шевченкознавства” (Львів, 1938).
Серед популярних праць Д. – „Горе і радість у Шевченковому житті” (Календар СУК „Провидіння”. Філядельфія, 1962; окремо : Філядельфія, 1962), „В чому геніяльність Шевченка?” (Календар-альманах „Нового шляху” на 1962 рік. Вінніпеґ, [1961]). Упорядкував енцикл. вид. Шевченкових афоризмів, вибраних з його поезій, оповідань, щоденника й листів. Лишились у рукопису в Україні : „Нарис історії моск. цензури укр. літератури”, „Покажчик літератури про Т. Шевченка, 1830-1939), „Тарас Шевченко – майстер образотворчого мистецтва : Його праці й література про них”. Член УНТ (1913), НТШ (1925), УВАН (1946) та ін. Архів Д. зберігається у фондах УВАН (Нью-Йорк). В. Стефаник, М. Черемшина, Б. Лепкий та ін. присвячували Д. свої твори. Батько еміґр. письменниці Міри Гармаш.
18. Історія України : Енц. довідник. Вид. 3, доопрацьоване і доповнене. К.: Генеза, 2008. С. 251.
19. Буцинский Петр Никитич (1853, с. Донецька Сеймиця Тимського пов. Курського пов. – 31 Х 1916, Мерефа). О Богдане Хмельницком. Харьков : тип. М. Зильберберга, 1882. VI, 240, VI с.; Крип'якевич Іван Петрович. Богдан Хмельницький. К., 1954. 536 с. : іл., 11 арк. іл. і карт.
20. Дорошенко Дмитро. Гетьман Петро Дорошенко : Огляд його життя і політичної діяльности. Нью-Йорк : УВАН, 1985. 712 с.
21. Уманец Федор Михайлович. Гетман Мазепа : Ист. монография. СПб.: тип. М. Меркушева, 1897. [8], 456, III с.; Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Ню-Йорк; Париж; Торонто : Вид. Організації Оборони Чотирьох Свобід України, Ліґи Визволення України, 1960. 408 с. (= ЗНТШ. Т. 170. Праці Історично-філософічної секції); Бжеський Р. Гетьман Мазепа в світлі фактів і в дзеркалі “історій”. Вид. 3. Б. м., 1976. 376 с. Підп.: Млиновецький Р.
Уманець Федір Михайлович (1841-1917?), земський діяч, історик, політолог. – Тв. :
Общественное воспитание в России. Dresden: іmpr. E. Blochmann et fіls, 1867. [4], 211 с.: илл.;
Вырождение Польши: Два года после Ягеллонов, 7 июля 1572 г. – 18 июня 1574 г. СПб.: тип. М. Хана, 1872. [4], LXXX, 341 с. (Із журн.: Всемирный труд. 1871. №№ 1 – 10; Із змісту: Макиавель; Россия и Польша; Народность);
Образовательные силы России: Общественное воспитание; Народная школа. СПб.: тип. М. Хана, 1871. [8], 487 с.;
Колонизация свободных земель России. СПб.: тип. А. С. Суворина, 1884. [4], 243 с.;
Сибиреязвенные прививки в Новгородсеверском и Черниговском уездах: Шприц Агалли: Предохранительные прививки в Новгородсеверском уезде: Из письма председ. Губ. управы … Чернигов: тип. Губ. земства, 1898. 6 с. (Без тит. арк. та обкл.; Відб. з: Земский сборник Чернигов. губ. 1893. № 7);
Гетман Мазепа: Ист. монография. СПб.: тип. М. Меркушева, 1897. [8], 456, ІІІ с. 22 см.;
Александр и Сперанский: Ист. монография. СПб.: тип. М. Д. Ломковского, 1910. [4], 171 с.; [Те саме. ] [СПб.:] типо – лит. А. Э. Винеке, 1910. [1], 28 с. (Новая книга. Фрагмент вместо объявления);
Проконсул Кавказа: Ист. монография. С портр. А. П. Ермолова и его почерком. [СПб.: тип. И. Г. Ватсар, ] 1912. 117 с.: 1 л. фронт. (портр. ), 1 л. факс.;
Несколько мыслей о воспитании: Пед. этюд. [СПб.: тип. И. Г. Ватсар, ] 1913. [8], 109 с.;
Английская школа. Чернигов: тип. Губ. земства, 1915. 16 с.
22. Записки наукового товариства ім. Шевченка (Львів), Т. 138-140. 1925. С. 67-81; Т. 144-145. 1926. С. 109-140; Т. 147. 1927. С. 55-80; Т. 151. 1931. С. 111-150.
23. Окиншевич Лев. Генеральна Старшина на Лівобережній Україні XVII-XVIII вв. // Праці Комісії для виучування історії західньо-руського та вкраїнського права. Вип. 2. К., 1926. С. 84-175;
Горобець Віктор Миколайович. Інститут генеральних старшин Війська Запорозького як соціальна корпорація : персональний склад та стратегія службового зростання // Terra cossacorum : Студії з давньої і нової історії України : Наук. зб. на пошану […] Валерія Степанкова. К., 2007. С. 93-140.
24. Gajecky George. The Cossack Administration of the Hetmanate. Vol. 1–2. Cambridge, Mass. : Harvard Ukrainian Research Institute, 1978. (ХV, 1–394), (XII, 395–789, 1).
25. Ернст Ф. Українське мистецтво XVII–XVIII віків. [К.:] Видавниче т-во “Криниця” у Київі, Друкарня польська, 1919. С. 17.
26. Київ: Провідник / За ред. Федора Ернста. К.: ВУАН, 1930. С. 74.
27. Див.: Дзира Яр. Тарас Шевченко і українські літописи XVII-XVIII ст. // Історичні погляди Т. Г. Шевченка. К.: Наукова думка, 1964. С. 61.
Дзира Ярослав Іванович (2 V 1931, с. Трушевичі Старосамбірського р-ну Львів. обл. – 21 серпня 2009, Київ), історик-джерелознавець, історіограф, літературознавець, мовознавець, шевченкознавець, публіцист, перекладач. Канд. філол. наук, акад. Києво-Могилянсько-Мазепинської академії (Канада, 1991), член Спілки письменників України (1990). З селянського роду. Син офіцера УГА, репатріанта з Чехії. Сформувався в традиційному нац. -християнському середовищі. У 1947 був виключений з 10 класу Нижанковицької середньої школи (закінчив Новоміську СШ). З 1948 вчителював, у 1949 звільнений зі звинуваченням в укр. бурж. націоналізмі. Працював у Добромильському райфінвідділі. У 1952 закінчив Дрогобицький учит. ін-т. Чи не перший із галичан закінчив філол. ф-т Київ. ун-ту ім. Т. Шевченка (1958; із відзнакою). Із відзнакою захистив дипломну роботу "Фонетичні особливості мови проповідей Йоаникія Галятовського "Ключ розуміння царства небесного". 1958-61 аспірант Ін-ту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Друкується з 1959. 1962-72 – м. н. с. Ін-ту історії АН УРСР. 1968 захистив канд. дис. "Літопис Самійла Величка і творчість Т. Шевченка" в Одеському ун-ті ім. Мечникова (наук. кер. акад. О. І. Білецький). Відповідальний секретар редколегії "Історіографічні дослідження в Українській РСР" (вип. 1-6). 1972 звільнений з роботи "за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами" (офіційно – за скороченням штатів). Протягом 15 років йому було заборонено друкуватись, на його праці не можна було покликатись. Між 1972 і 1987 з'явилась лише низка статей у "Шевченківському словнику" (вид. УРЕ, 1976-1977). Протягом 11 років вчений заробляв на випадкових роботах, включаючи фізичні. У 1983-90 працював учителем англійської мови у вечірній школі.
1995 постановою бюро Президії НАН України від 26 ХІІ 1994 поновлений на роботі в Ін-ті історії на посаді с. н. с. Член редколегій видань "Укр. історик" (з 1990), "Розбудова держави" (з 1994), "Історіографічні дослідження в Україні" (вип. 7-10), "Спеціальні історичні дисципліни" та ін. З 1992 заст. голови Київського осередку Укр. іст. т-ва проф. М. Брайчевського. Розкрив невідомі джерела Шевченкової творчості, досліджував зв'язки Гоголя з Україною. Опублікував ґрунтовні розвідки про укр. літописання XVII ст., із спеціальних іст. дисциплін. Підготував до друку "Літопис Самовидця" (К., 1971).
Вперше в історіографії прокоментував "Історію русів" (К., 2001; вийшла із словником, іменним та географічним покажчиками). На ориґінальних археографічних засадах підготував до друку козацький реєстр 1649 року, мікроаналіз записів у якому привів вченого до великих наукових узагальнень. Автор спогадів про І. Світличного, Ол. Компан, Ф. Шевченка, І. Гуржія. У рукопису спогади про культ М. Грушевського в середовищі укр. інтелігенції років застою. Статті в довідкових виданнях та альманаху "Видатні діячі України минулих століть : Золоті імена України" (К., 2001). Охоче займається просвітницькою роботою. Переклав із словацької роман Г. Зелінової "Чардаш диявола" (К., 1971). До 70-річчя вченого вийшла 2-томова "Збірка наукових праць" на пошану Д. "Спеціальні історичні дисципліни : Питання теорії та методики. Число 8-9. Част. 1-2 (К., 2002) із списком його праць (300 записів).
28. Оглоблин Олександер. Проблема українських зв'язків Шевченка // Український історик. Нью-Йорк; Мюнхен, 1973. № 3-4 (39-40). С. 39.
29. Дорошенко Володимир. Покажчик видань Шевченкових творів : Першодруки й окремі видання та спис літератури про них. Вид. 2, переглянене й значно доповнене. Чікаґо : Мик. Денисюк, 1961. [2], VIII, 506 с. (= Повне видання творів Т. Шевченка. Том XIV).
30. Шевченко Т. Кобзар / Передмова О.Корнійчука. К.: Держ. вид-во худ. літератури, 1950; Кобзар: (Вибране) / Упор. О.І.Білецький; Ред. А.С.Василенко. К.: Рад. школа, 1954; Кобзар / Ред. Н. Лісовенко. К.: Держ. вид-во худ. літератури, 1954; Твори в трьох томах / Передмова О.Корнійчука. К.: Держ. вид-во худ. літератури, 1955.