Три літа

Сергій Білокінь

Славний період «Трьох літ» (1843-45) був періодом перебування Шевченка на батьківщині і вже ніяк не часом таких мандрівок, що виглядали б для нього лише зовнішньою прикметою. Його маршрути прокладались зовсім не випадково: він приїздив до родичів (до Кирилівки, Моринців), щоразу затримувався в Києві й відвідував національні святині – Межигірський Спас, гетьманські столиці Чигирин, Суботів, які замальовував. Виглядає, що його вабили до себе саме історичні місцевості Гетьманщини, причому інтенсивність відвідувань така велика, ніби він прагнув більше встигнути. Доброзичливий і контактний, він встиг заприятелювати чи не з усіма найвидатнішими діячами української культури. Разом з Євгеном Гребінкою у другій половині травня 1843 року поет виїхав в Україну, у червні познайомився в Києві з Михайлом Максимовичем, Василем Білозерським та Пантелеймоном Кулішем. Документував архітектурні пам'ятки – побував у , де зробив його начерк олівцем, у жовтні змалював . У червні він приїхав на Полтавщину до маєтку Гребінчиних батьків, а разом із приятелем вирушив до старенької поміщиці Тетяни Волховської (1763-1853; маєток Мойсівка), довкола якої зосереджувались яскраві письменники. Тут він познайомився з Олександром Афанасьєвим-Чужбинським, Яковом де-Бальменом.

Шевченка вабили поміщицькі маєтки, де зосереджувались багаті бібліотеки, архівні збірки, колекції малярських творів, і це могло якоюсь мірою надолужити брак краєзнавчих музеїв. Такі відвідини були цікаві також із матеріального боку: у ці часи Шевченко був модним живописцем. Улітку він мандрував Полтавщиною, був у маєтку Закревських Березовій Рудці, де Бальмена – Линовиці, Афанасьєва-Чужбинського – Ісківцях, Платона Лукашевича – Березані, а також у Лубнах, де Мгарський монастир. Шевченко мав дуже добірне товариство. Серед них були або прямі нащадки діячів Гетьманщини, або також ті, що, з його точки зору, могли Україну тільки прикрасити. Гостюючи в Платона Лукашевича, він відбив сучасне йому становище України:

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває…

(Розрита могила. 9 жовтня 1843, Березань)

З жовтня до 10 січня 1844 року поет перебував у садибі Рєпніних в Яготині. Їздив 12 січня на іменини до товариської Волховської, кілька разів – до Кирилівки, де зустрівся з родичами. Тоді він перебував в Україні до другої половини лютого 1844-го. Того року Шевченко виконав (для історії) російських полководців до книжки Полєвого (вийшла 1845 року, цензурний дозвіл дано 2 квітня). Повернувшись до Петербурга з його палацами, навесні 1844 року виконав офорт «Дари в Чигрині 1649 року». Початок його «» теж напряму стосувався Гетьманщини.

Наступного разу він поставив перед собою нове, дуже чітке завдання. 18 листопада 1845 року публічні збори Імп. Академії мистецтв затвердили Шевченка у званні некласного художника за живописом історичним і портретним, а атестат було виписано 10 грудня. Але йому не терпілося в Україну, і ще 22 березня того самого року він написав прохання до Ради Академії про надання йому цього звання. За його проханням було вирішено: «Поскольку Шевченко известен Совету по своим работам и награжден уже за успехи в живописи серебряною медалью 2-го достоинства, то удостоить его звания неклассного художника и представить на утверждение общему собранию Академии» [33]. Тож учорашній кріпак ще навесні став ледве що не вільною людиною, як це могло бути у «великій зоні», й 25 березня одержав подорожній білет, що дав йому право вирушити «в малороссийские губернии для художественных занятий». Ствердившись у новому статусі, він легалізував свої історичні інтереси й міг рухатись Україною майже вільно. Це також дало йому право легально працювати над серією естампів «Живописная Украина», на яку митець оголосив передплату (за 6 примірників 3 карбованців сріблом) і пропустив її через цензуру [34].

Сенс цієї праці був дуже виразний. Уже в першому оголошенні, надрукованому 25 серпня 1844 року в «Северной пчеле», :

«Назначение всех изящных искусств представить взору или воображению красоты и ужасы природы, жизнь государств и быт частного человека, силу страстей и события, поражающие душу или наполняющие нас чувством тихим и безмятежным. […] Что же сказать о том, когда одного взгляда довольно, чтобы воскресить в нашей памяти и родину, и обычаи предков, и события, ярко отделившиеся от обычного бытописания земли, где мы начали жить и чувствовать! Подвиг достигнуть этого велик, а посильное к тому содействие должно составлять нашу обязанность. Исполненный этого убеждения, известный и любимый поэт-живописец Т.Г.Шевченко решился приступить к изданию, названому им «Живописною Украйной».

Сюда войдут рисунки по следующим предметам:

1. Виды Южной России, примечательные по красоте своей или по историческим событиям. Все, что время пощадило от совершенного истребления: развалины замков, храмы, укрепления, курганы, найдут здесь себе место.

2. Народный быт настоящего времени, обряды, обычаи, поверья, содержание народных песен и сказок.

3. Важнейшие события, известные из бытописаний Южной России, начиная от основания Киева, имевшие влияние на судьбу обитателей того края. […] Эстампы гравированы будут на меди, шириною в шесть и вишиною в пять вершков. Первые четыре картины уже готовы и изображают: 1. Вид в Киеве, 2) Мирскую сходку, 3. Содержание известной сказки «Солдат и смерть», 4. Приношение от трех держав даров Богдану и украинскому народу в 1649 году» [35].

У лютому 1844 Шевченко спеціально приїхав до Москви, щоб познайомитись із Осипом Бодянським, який раніше вже знав його заочно. Видаючи російський переклад «Слов'янського народопису» Павла Шафарика, Бодянський доповнив його текст, назвавши серед українських письменників і Шевченка. А Вацлаву Ганці, Шафарику й Празькому музеєві надіслав його видання. Незадовго перед тим, 1840 року на аукціоні в Москві рукопис літопису Самійла Величка придбав для Поґодіна Большаков. Як писав Максимович, це було справжнім відкриттям і придбанням для української історії, бо до того часу цього дуже важливого рукопису не знав жоден український історик. Шевченко мріяв познайомитися в Бодянського й Поґодіна з українськими рукописами, зокрема Величковим. З літопису Величка Бодянський зробив копію, а наприкінці 1845 року повернув його Поґодіну. Якщо не у Москві з цією копією, то Шевченко міг працювати з ориґіналом у Костомарова в Києві. У будь-якому випадку, як встановив Яр. Дзира, Шевченко використав літопис Величка, працюючи над своїми творами «», «», «» тощо [36].

Рухаючись через Есмань, Глухів і Кролевець, Кобзар побував у Решетилівці, Полтаві (змалював і ) й селах Василівці Хорольського повіту, де намалював аквареллю куток саду Родзянків, та Старих Санжарах. Загалом на Полтавщині існує кілька Василівок, зокрема родинне гніздо Гоголів-Яновських. Тому атрибуція шевченківської акварелі з написом «У Василівці» дуже важлива. Полтавські краєзнавці Г.Зозуля та П.Ротач остаточно вирішили це питання, відвівши гоголівську Василівку від тієї, де побував Шевченко [37].

Оскільки Україна перебувала під важким імперським пресингом, ідеалізація її минулого не могла не відповідати прагненням його читачів-сучасників:

А унії не чуть було,

Отам-то

А що то за люде

Були тії запорожці -

Не було й не буде

Таких людей.

(Москалева криниця. 16 травня 1857, Новопетровське укріплення)

Його враження від Гетьманщини втілились у страшні рядки:

так, мов я читаю

Історію України.

(«Сон» (Комедія). СПб., 8 липня 1844).

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Якби їх забути,

Я оддав би веселого

Віку половину.

Отака-то наша слава,

Слава України.

(«І мертвим, і живим…» В'юнище, 14 грудня 1845).

Другу, але багато успішнішу спробу легалізації своїх занять Шевченко зробив, увійшовши до складу Київської археографічної комісії (Тимчасової комісії для розбору давніх актів), що підлягала, як і увесь край, генерал-губернаторові (1837-52) Д.Г.Бібікову. 10 грудня 1845 року голова комісії Ніколай Пісарєв (Писарев) підписав у журналі запис: «Всепокорнейше просить г. киевского военного, подольского и волынского генерал-губернатора о приглашении […] художника Академии Тараса Шевченка в звание сотрудника Комиссии для снимков с предметных памятников». Бібіков наклав резолюцію: «Согласен» [38].

У липні 1845 році Шевченко побував у Прилуках, звідти їздив до Густинського монастиря. Від цієї поїздки збереглись акварелі «», «» та «». Жив у маєтках Ґалаґанів [39] у Сокиринцях і Діхтярях.

У серпні він приїхав до Переяслава до свого друга лікаря Андрія Осиповича Козачковського (1812-1889), де виконав види переяславських та , а також , відвідав Трахтемирів. Тут він побачив видатну рукописну пам'ятку української культури середини XVI ст. – «Пересопницьке євангеліє», зробив нотатки про нього.

У вересні митець виїхав на Чигиринщину, намалював «», «», «» та «», а також види .

У жовтні 1845 року під дахом Київської археографічної комісії він побував у кількох селах, збирав відомості про історичні пам'ятки, оглядав руїни укріплень і могили. Вважається, що найдовше поет прожив у Мар'янському Миргородського повіту в маєтку відставного майора , портрет якого змалював, а також написав тут вірш «Стоїть в селі Суботові».

Наприкінці жовтня Шевченко знову побував у Лубенському Мгарському монастирі. Кам'яний Спасо-Преображенський храм (1682-94, архітектор Іоанн Баптіста з Вільна зі своїм помічником) був побудований заходами гетьмана І.Самойловича, але закінчив його І.Мазепа. У листопаді поет знову приїхав до Козачковського, де створив поеми «» та «». У грудні близько двох тижнів, хворіючи, прожив у поміщика Степана Самойлова у його маєтку В'юнищах, де написав «», «», «». Повернувшись до Козачковського, 25 грудня він створив «».

Новий 1846 рік Шевченко зустрів у Козачковського, а на іменинах у Тетяни Волховської побачився з В.Забілою, М.Маркевичем, В.Закревським. У лютому повторно поїхав до Ісківців – до Афанасьєва-Чужбинського, з яким поїхав разом через Лубни, Прилуки й Ніжин до Чернігова, де вони пробували у лютому-березні. Шевченко вивчав архітектурні пам'ятки, малював портрети. Під дахом тієї самої Археографічної комісії Шевченко мав доступ до пам'яток старої Гетьманщини й зробив начерки мазепинського із церкви с.Мохнатин, Густинського монастиря та .

Наприкінці березня або на початку квітня він приїхав до Києва, де пробув кілька місяців, зійшовся з кирило-мефодіївськими братчиками, зокрема з Миколою Костомаровим. Разом із Міх. Сажином виконав сепію «» у Києво-Печерській лаврі (літо 1846 року).

Шевченко цікавився старовиною взагалі, і від 1845 року лишився його рисунок олівцем «». У червні-липні того року разом з Олексієм Сенчилом-Стефановським (1808-66) він узяв участь у розкопках могили Переп'ята біля с. Фастівець Васильківького пов. Провадив розкопки проф. М.Іванишев, який спершу, 1845 року розкопав могилу Переп'ятиху – один з грандіозних курганів доби скіфської архаїки. Він розташовувався в 1 версті на південний захід від с.Мар'янівки на Перепетовому полі, відомому також під назвою Білоцерківський степ [40].

У вересні 1846 року, знову ніби від Археографічної комісії, Шевченко їздив, щоб обстежити пам'ятки Київщини, Волині і Поділля. На початку жовтня він зустрівся в Кам'янці-Подільському з приятелем П.Куліша, М.Костомарова та О.Бодянського Петром Чуйкевичем (1818 – бл. 1875), ув'язненим у справі Кирило-Мефодіївського братства. Чуйкевич записав до Шевченкового альбому три пісні, зокрема про Кармелюка. Тривалий час перебував у Почаєві, Кременці, Острозі, Дубні й Корці, тоді повернувся до Києва. Почав клопотатися про призначення вчителем малювання в Київському університеті (затверджений 21 лютого). 9 січня поїхав до Борзни, де зустрівся з В.Забілою, жив на його хуторі Кукурівщині. Відвідав у Мотронівці Білозерських.

Примітки

33. Т. Г. Шевченко : Документи та матеріали до біографії (1814-1861) / Упор. Л. Внучкова, Єл. Середа, В. Судак. К. : Вища школа, 1975. С. 100-101, 120.

34. Там само. С. 76-77.

35. Там само. С. 78.

36. Дзира Яр. Тарас Шевченко і українські літописи XVII-XVIII ст. С. 74.

37. Ротач Петро. Полтавська Шевченкіана. Кн. 1. Полтава: Дивосвіт, [2005.] С. 111.

38. Т. Г. Шевченко : Документи та матеріали. С. 120-121.

39. Про написання прізвища Ґалаґанів див.: Словарь украинскаго языка / ред. Б.Д.Гринченко. Т. І: А-Ж. К., 1907. С. 346; Правдиве українське серце : Олександр Рибалко. К.: Простір, 2010. С. 178, 238.

40. Скорий Сергій. Курган Переп'ятиха: До етнокультурної історії Дніпровського Лісостепового Правобережжя. К.: Наукова думка, 1990. 124 с.