Видавнича діяльність
Сергій Білокінь
1917 року з властивим йому молодечим завзяттям наш герой заснував «Видавництво Вас. Різниченка» [66], адресою якого стало приватне помешкання в Києві – вул. Тимофіївська [тепер – Михайла Коцюбинського], 13 (Єлиз. Мих. Терещенко [67]), пом. 3. У роки Визвольних змагань він видавав «метелики», що розходились великими тиражами й зазнавали повторних перевидань – передусім про українських гетьманів. Діяльність цього видавництва систематично реєструвалась у журналі «Книгарь». Існував і каталог. На звороті брошури «На могилі Гетьмана Апостола» (1917) надруковано: «Реєстр виданих книжок і почтових карток висилається дурно». Уявлення про видавничий каталог можна скласти за реєстром видань, випущених коштом В. Ф., вміщеним у виданнях 1919 року і названим на початку цієї праці.
Стежачи за тим, що конкретно робив Різниченко того чи іншого року, бачимо, що він буквально розривався між роботою „для душі” й роботою „для служби”. Так, закінчуючи Комерційний інститут, він написав дослідження «Статистика отравлений денатурированным спиртом и другими суррогатами спиртных напитков в г. Киеве в 1914, 1915 и 1916 гг. (В таблицах и диаграммах)», що датується 9 лютого 1918 року [68]. На початку війни, стверджував автор, продаж спиртних напоїв було заборонено. Суспільство почало тверезіти, збільшився інтерес до преси тощо. Але газети почали повідомляти про вживання сурогатів, мовляв, у викривленій формі пияцтво навіть зросло. Обстеживши матеріали Товариства швидкої допомоги, Різниченко склав 6 таблиць і 3 діаграми. З'ясувалося, що за два з половиною роки війни зареєстровано 423 випадки, коли люди страждали у нещасних випадках. Розклавши статистичні матеріали за місяцями, статтю, віком, професією, дослідник показав, що в перші півроку справді простежується швидкий зріст нещасних випадків, але наприкінці 1916 року їхня кількість упала до мінімума. Рецензент відзначив: «Вполне удовлетворительно (5). Весьма интересная по сюжету работа. Добросовестно и с любовью к делу [написана], использован ценный сырой материал. Получились оригинальные выводы».
У протоколі допиту від 1 квітня 1938 року зазначено, що за гетьмана В.Ф. служив у статистичному відділі Київської губернської земської управи. 22 липня 1918 року його було призначено на урядовця особливих доручень VI класу до канцелярії Міністра земельних справ [69]. Він співробітничав із секретарем редакції газети «Народна справа» Костянтином Дорошкевичем, визначним есефом [70]. Постановою правління Дніпросоюзу як активному просвітянинові й досвідченому видавцеві Різниченкові було доручено складання кооперативного настільного календаря [71]. Навіть із дрібничок видно, що в ньому бився нерв громадського діяча. З-поміж інших, не фіксованих, для 1919 року нотуємо такі дрібниці – його внесок на рідну школу [72].
У біобібліографічному начерку, який В. Ф. підготував 1928 року для Ф. П. Максименка, він навів назви періодичних видань, у яких друкувався: «Засів», «Звенигородська зоря», «Згода», «Народня воля», «Нова рада» [73], «Промінь» (Київ), «Рада», «Рілля», «Слово», «Сніп», «Червоний прапор» (УКП), «Українське пасішництво», «Шлях» [74], «Громадське слово», «Пасішник», «Вістник пасішництва», «Кооперативний кредит», «Рада» (1919 р.), «Голосъ пчеловода», «Киевская почта», «Киевские в(е)сти», «Черниговская земская газета» (недельн.), «Южная коп(е)йка», «Дїло», «Ілюстрована Україна», «Народне слово», «Нове слово», «Прапор» (Коломия), «Український пасішник» (Тарнопіль), «Українське пасішництво» (Львів), «Народний голос» (Чернівці», «Свобода» (Америка), «Украинская жизнь», «Пчеловодное дело», «Опытная пасека», «Сборник Общества изучения русской усадьбы» та інш. Згодом Федір Пилипович одержав відомості ще про два видання, яких спершу його колега не врахував.
Василь Федорович користувався численними псевдонімами. Для Максименка він навів їх 15. О. І. Дей називає такі: „А. Б.” (картотека Н. В. Кравченко-Максименко), „В. Р.” (картотека Н. В. Кравченко-Максименко: інф. автора), „Р. В.” (картотека Н. В. Кравченко-Максименко), „Вас. Р.” (передмова до вид.: Мазепа І. Вірші. Звенигородка, 1917: картотека Калиновича), „Рез-ко В.”, „Резн-енко В.” (Укр. жизнь. 1913), „Різ-ко Вас.”, „Різн-ко Вас.”, „Різн-енко В.” (Червоний шлях. 1924 [75]; Ілюстрована Україна. 1913 [76]), „Задніпрянець” (картотека Н. В. Кравченко-Максименко: інф. автора), „Подорожний” (картотека Н. В. Кравченко-Максименко), „Проїзжий” (картотека Н. В. Кравченко-Максименко: інф. автора), зрештою, „Різниченко Василь” (та сама картотека Н. В. Кравченко-Максименко) [77]. О. І. Дей вказує ще один криптонім „Ас. В.”, під яким якийсь (на його думку, той самий) Резніков друкувався в одеському виданні „Новина” 1902 року (с. 52), коли нашому героєві минуло ледве 10 років. Розуміється, це неможливо. Сам автор у «максименківському» списку навів криптонім «В. Ас.» без ілюстрацій, тому Дей його не подав.
Оскільки архів вченого загинув, ми не маємо, на жаль, відомостей, хто особисто впливав на Різниченка у його історичних та краєзнавчих зацікавленнях. Тематично він ішов, природна річ, слідами Степана Пономарьова, що й підкреслив 1971 року Ігор Корнєйчик [78]. Але видно, що Василь Різниченко як краєзнавець продемонстрував свою науково-методичну зрілість, розпочавши саме із зведення докупи фактографічної бази. Уже 1915 року він випустив бібліографічний покажчик з історії Батурина (доповнення – К., 1919), де описано всю відому йому на той час літературу, включаючи газетні оповістки. 349 записів починаються ще 1740 роком і закінчуються 1919-м.
Ф. Максименко високо цінив праці свого колеги. У передмові до класичної праці „Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України, 1847-1929” знаходимо подяку йому за допомогу. Характерно що із 35 зазначених тут прізвищ, тільки при Різниченковому стоїть один ініціал, а не два, – мабуть, вони ще не були тоді добре знайомі. Втім, репрезентовано обидва „батуринські” покажчики надзвичайно докладно. Наведу обидві максименківські анотації [79]:
„Як зазначає автор у передмові, до „Матеріялів” увійшла далеко не вся література про Батурин. Заведено тільки те, що встиг автор зібрати за 5 років збирання матеріялів бібліографічних до історії Батурина. При збіранні матеріялу автор заносив до них усе, що має безпосереднє відношення до минувшини Батурина. Так, наведено між іншим літературу про визначних батуринських діячів. Зміст: І. „Покажчик літератури про Батурин”. Аб. авт. [Абетково-авторський.] ІІ. „Систематичний покажчик літератури окремих галузів батуринознавства”. Разом 171 ч.ч. До деяких чисел є анотації” [80].
2) „Автор зазначає в передмові, що „технічні причини не дозволяють… зараз же приступити до другого видання нашого покажчика. Зараз ми маємо змогу випустити тільки оце „Доповненнє” до 1-го вид. покажчика, що разом із останнім замінить приобіцяне [2-ге повне] видання. „Доповненнє” складається з 2 частин, – з хронолологічного покажчика літератури про Батурин і з систематичного покажчика. Хронологічний покажчик (стр. 9-23) подає бібліографічні вказівки на літературу, що її автор збирав за останні 4 роки (1915-1919). Збиралося взагалі кожне друковане слово про Батурин, навіть газетні оповістки. Всього зібрано 179 ч.ч. за роки 1740-1919. Систематичний покажчик (стр. 25-26) подає тільки числа тих матеріялів, що ввійшли до хронологічного. В кінці (стр. 27-29) дано списки часописів і прізвищ. Автор зазначає, що „в недалекім будучім він гадає випустити бібл[іографічний] покажчик, в которому вказівки на важливішу літературу будуть виділені більшим шрифтом, причому кожну вказівку на писання супроводитиме коротенький зміст писання”… (З передмови, стр. 7)” [81].
Високо оцінив присвячені Батурину бібліографічні праці Різниченка послідовник Ф. Максименка Ігор Корнєйчик: «Історичному минулому Чернігівського краю була присвячена також робота молодого бібліографа В. Ф. Різниченка «На руїнах минулої слави Батурина» – перший краєзнавчий бібліографічний посібник, виданий українською мовою. Складач протягом п'яти років збирав матеріал про Батурин – невеличке село на Чернігівщині, колишню резиденцію українських гетьманів. На вибір теми цього покажчика зробили вплив українознавчі тенденції, які були широко розповсюджені в тогочасній українській бібліографії» [82]. Немає сумніву, що Корнєйчик користувався матеріалами Ф. Максименка, якими користуюся тепер я. Михайло Андрійович Кибальчич писав Д. Бочкову, що Максименко позичав йому Різниченкові матеріали про С. Пономарьова, зокрема «З історії друку на Конотіпщині». К., 1930 (машинопис). Стор. 1-59)» [83]. На жаль, діяльність Ігоря Івановича припала на темний і глухий час, коли сам він міг реалізуватись лише артикулюючи сподівання начальства. Все-таки приємно, що Різниченка він не обминув, хоч і міг обминути.
У роки Визвольних змагань Василь Різниченко самовизначився політично ще виразніше. Він демонстративно облікував жертви, що понесла українська культура від большевиків [84]. Природно, большевики, у свою чергу, узяли це до уваги й записали на його рахунок. Спецслужби знали „оперативный учет», «учет неблагонадежных», «особучет органов ГПУ», «учет секретной сети оперативной картотеки НКВД», «особкомучет» тощо [85]. У будь-якому випадку його перспектива „в цій країні” була очевидна.
Його українознавчі праці (про герб чи національний колір, наприклад), не кажучи вже про статті 1919 року «Большевики в Конотопі» та «Жертви Чрезвичайки», „тягнули на вишак”. Правдоподібно, на нього справила враження праця Федора Ернста про большевицьке бомбардування Києва на початку 1918 року [86], у її ключі він писав 1923 року: «В 1919 году, во время бомбардировки Батурина красными войсками из-за Сейма [дворец расположен на высоком, гористом берегу Сейма [87]] пострадала прекрасная классическая коллонада дворца» [88]. Але й згодом, за десять літ Різниченко не став більш „розсудливим”. Наприклад, він дуже переймався обурливою справою безталанного музейника Олега Поплавського [89], який одного й того самого 1927 року не захистив від руйнування пам'ятку архітектури й історії – будинок Степана Панамарьова в Конотопі [90] й сплюндрував поховання останнього українського гетьмана Кирила Розумовського в Батурині. 3 серпня 1927 року Різниченко писав Грушевському:
„Вельмишановний Михайле Сергійовичу!
Маючи відомості, що в одному з найближчих чисел „України” чи Записок Археографічної комісії, присвячених пам'яти О.Лазаревського, є намір вмістити статтю, підписану Поплавським, вважаю за свій обов'язок звернути Вашу увагу на статтю в сьогоднішньому числі „Пролет[арської] правди” (3 серпня, „Герострат з Конотопу” [91]), що досить характеризує як наукову кваліфікацію і діяльність, так і саму особу Поплавського. Крім сього, „наукова” робота Поплавського ще не раз обговорюватиметься в пресі, а також буде розглядатися в судових установах.
„Виникає питання – чи актуально в книжці, присвяченій памяти того, хто все своє життя дбав про охорону пам'яток української минувшини, містити компіляцію, підписану ім'ям людини, діяльність і думка котрої скерована в діаметрально протилежний бік: Лазаревський піклувався за охорону пам'яток старовини, Поплавський весь час перебування на посаді зав. музею, нищив їх (численні факти його руйнівницької роботи буде подано в пресі); Лазаревський дбав за створення музею в Конотопі, Поплавський – весь час руйнував його (факти так само буде подано).
„Отже, чи не буде вміщення компіляції, підписаної Поплавським, невільним актом зневаги до пам'яті славного історика України?” [92].
Буквально за кілька днів, 6 серпня, Різниченко надіслав Грушевському доповнення до цього листа з покликами на цілу вже серію – статті Марка Вайнштейна в „Червоному стязі”, а також публікації у „Комуністі” й „Вістях”, що „характеризують руїнницько-грабіжницьку роботу Поплавського. Крім сього, в найближчім часі має бути надруковано (!) ще кілька статей про Поплавського в сій і інших справах” [93]. Складається враження, що Різниченко ледве чи не інспірував появу цих статей. Ясна річ, його несанкціоновані акції не могли начальству сподобатись. Але воно міркувало по-своєму, зацікавившись обома. Тільки якщо Поплавський був репресований, але лишився живий, Різниченка розстріляли.
Примітки
66. Видавнича хроніка // Книгарь. 1917. Ч. 1. Ствп. 40; Ч. 2. Ствп. 95.
67. Дочка генерал-лейтенанта Міхаїла Адреєвича Саранчова, дружина Івана Николовича Терещенка (29 VIII 1854, Київ – 11 II 1903, Канни, похований у с. Іскрісківщині, тепер Сумська обл. Померла 1921 (Ковалинский Виталий Васильевич [нар. 2 Х 1941]. Семья Терещенко. К.: Преса України, 2003. С. 380).
68. ДАмК. Ф. р-871. Оп. 9. № 755.
69. Державний вісник. 1918. 26 вересня. № 52. С. 3. Шп. 2.
70. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 55.
71. Відродження. 1918. 6 жовтня. № 153. С. 7. Шп. 2.
72. Слово. К., 1919. 13 листопада. № 48. С. 1. Шп. 6; Там само. 23 листопада. № 56. С. 2. Шп. 1; Там само. 24 листопада. № 57. С. 1. Шп. 6.
73. Нова рада. 1917. 13 грудня. № 207. С. 1. Шпальта 2. Подяка В.Різниченкові як дописувачеві газети за активність.
74. Відродження.1918. 22 червня. № 69. С. 7. Шпальта 1(«Шлях» – журнал); Відродження. 1918. 26 грудня. № 219. С. 1. Шп. 2-3 («Шлях» – газета); Україна. 1919. 14 / 1 січня. № 1. С. 1. Шп. 3 («Шлях» – журнал).
75. У нещодавно виданому покажчику змісту журналу „Червоний шлях” такої публікації не зазначено.
76. Джерела: Україна. 1914. № 2. С. 84; картотека Н. В. Кравченко-Максименко.
77. Дей Олексій Іванович (1921-1986). Словник українських псевдонімів та криптонімів, XVІ-ХХ ст. К.: Наукова думка, 1969. С. 523. Див.: Білокінь С. До питання про авторство «Словника українських псевдонімів»: Документи і матеріали // Mappa mundi: Зб. наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. Львів; К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 1996. С. 830-874.
78. Корнєйчик І. Історія української бібліографії : Дожовтн. період. [Харків], 1971. С. 306.
79. Максименко Федір Пилипович (23 І 1896, с. Біленьке Катеринославського пов. та губ. – 6 VII 1983, Львів). Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України, 1847-1929. К., 1930. С. 217-218.
80. Максименко Ф. Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України. С. 217-218.
81. Там само. С. 218.
82. Корнєйчик Ігор. Історія української бібліографії: Дожовтн. період. С. 306.
83. Держ. архів Чернігів. обл. Ф. р-8860. Оп. 1. № 35. Арк. 6 – 6 зв.
84. Різниченко Вас. Большевики в Конотопі // Промінь. 1919. 11 / 24 жовтня. № 19. С. 2. Шп. 4; Різниченко Вас. Жертви Чрезвичайки // Рада. 1919. 8 / 21 вересня. № 6 (33). С. 2-3.
85. Див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.
86. Эрнст Феодор. Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г. К.: Изд-во “Гуро”, 1918. [2], 20, [2] с.: 9 іл.
87. Уточнення редактора журналу – Івана Івановича Лазаревського.
88. Ризниченко Вас. Пожар Батуринского дворца // Среди коллекционеров. М., 1923. Июль-октябрь. № 6-10. С. 58.
89. Поплавський Олег Цеславович (1903 – не раніше 1974) – музейник. Син дрібного поштового службовця. Навчався в Київ. археол. ін – ті. Замінив Марка Вайнштейна (не раніше V 1925) на посаді зав. Конотопського округового музею, організованого на основі збірок Ол. Лазаревського. Знятий у зв'язку з самовільним розкриттям поховання Розумовського, 1927. Працював у Харківському художньо – історичного музею. Ініціатор влаштування виставки зброї, що лягла в основу звинувачення групи харківських музейників. Референт східного сектору Т – ва культ. зв'язків з закордоном. Ув'язнений 15 X 1933 року (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 61278 ФП / кор. 1604. Арк. 148). За ініціативою сестри общини Св. Марії Магдалини Наталі Яківни Коробко (1901 – 1974) ми трохи листувалися. Я одержав від нього два автобіографічні листи – від 27 ІІ і 1 ІV 1974. У 1970-х роках він жив у Сибіру, в Анґарську.
Дж.: Ернст Федір. Герострат з Конотопу // Прол. правда. 1927. 3 VІІІ. № 174 (1787). С. 2 ; Руйнування могили К. Розумовського // Прол. правда. 1927. 21 вересня. № 215 (1828). С. 4; Спритний завмузею // Укр. вісти. Париж, 1927. 20 серпня. № 42. С. 2; Український музей. Зб. 1 (1927). С. 255; Ашнин Федор Дмитриевич, Алпатов Владимир Михайлович. «Дело славистов» : 30-е годы. Москва : Наследие, 1994. С. 43; Нестуля О. О. Доля церковної старовини в Україні, 1917–1941 рр. Ч. 1-2. К., 1995. С. 28, 161 ; У склепі останнього гетьмана / Підготовка до друку і передмова О.Коваленка та С.Гаврилової // Сіверянський літопис. 1995. № 3. С. 107; Побожій Сергій Іванович (нар. 19 ІX 1954). “Необхідно пожертвувати честю” // Сумська старовина. 1998. № 3 / 4. С. 55–60 ; Кіяшко Любов Григорівна. Поховання Кирила Розумовського в Батурині // Інститут української археографії. Наукові записки: Зб. праць молодих вчених та аспірантів. Т. 9. К., 2002. С. 184 – 190 ; Путівник по особових фондах Архівних наукових фондів рукописів та фонозаписів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Рильського. К., 2005. С. 110; Побожій С. І. З історії українського мистецтвознавства. Суми: Університетська книга, 2005. С. 145 – 161 ; Білокінь С. Музей України : (Збірка П. Потоцького) : Дослідження, матеріали. К., 2006. С. 212.
90. Різниченко Василь. Степан Панамарьов. Прилуки, 1928. С. 3.
91. Ернст Федір Людвігович (Теодор-Ріхард Людвігович; 28 Х / 9 ХІ 1891, Київ – 28 Х 1942, Уфа). Герострат з Конотопу // Прол. правда. 1927. 3 серпня. № 174 (1787). С. 2. Автор був тричі ув'язнений (1914, 1933 та 1941), розстріляний в Уфі.
92. Сіверяни пишуть Грушевському. C. 61.
93. Там само. C. 62.