Праці про українських гетьманів

Сергій Білокінь

Коли українство переформувалось у державу, визначаючись політично, 1917 року за рекомендацією Федора Матушевського Різниченко вступив до партії соціалістів-федералістів (УПСФ) [31]. А попросту сказавши, він став затятим українським націоналістом-самостійником. У роки самостійності (1917-21) надрукував численні праці про українських гетьманів. Рецензуючи одну з них, видатний історик Дмитро Іванович Дорошенко з винятковою вимогливістю констатував:

«Тепер, коли справа української державности з-поза меж можливого переходить на ґрунт реальної дійсности, прокинувся серед нашого громадянства інтерес до тих історичних діячів українських, які були виразниками ідеї української самостійности в минулому. На першому місці серед тих діячів стоїть гетьман Мазепа, трагічна постать котрого і романтична біографія дали стільки вдячного матеріялу для цілого ряду визначних чужоземних поетів. І тільки поезія українська чомусь не обдарувала його своєю увагою. Не можна сказати, щоб і серед тих численних брошур і метеликів, які появилися у нас після революції й присвячені Мазепі, була хоч одна (!), яка б, стоячи на дійсно історичному ґрунті, давала справжній і ясний образ життя й діяльности славного гетьмана. А появилося тих брошурок справді немало.

Одною з таких брошур, що так або инакше, стосуються Мазепи, єсть і оця збірочка листів його до Мотрі Кочубеївни, попережена передмовою видавця [Василя Різниченка] про роман старого гетьмана з його молодою хрещеницею. Самі листи цікаві не тільки як зразок української епістолографії початку ХVІІІ століття; видко в їх справжнє глибоке почуття, яке вилилося в гарній ліричній формі, що нераз нагадує своїми образами пісню народню» [32].

Динаміка просвітницьких видань початку ХХ століття свідчить, що їхні автори намагались піднімати громадянство системно і всебічно: з одного боку, вихованців церковно-парафіальних шкіл – до вищого рівня освіти, з другого боку – людей із середньою імперською освітою – до національної свідомості. Про це свідчать брошури того самого Різниченка про національну символіку України – „Герб України: В справі укр. нац. емблем” (Звенигородка, 1917. 8, 15 с.) та „Національний колір України: В справі укр. нац. емблем” (вид. 1: Б.м., 1917. 10 с.; вид. 2: Звенигородка, 1917. 16, 15, 1 с.) [33]. Він прорецензував також брошури "Герб України / Під ред. Мик. Голубця" (Львів, 1917. 32 с.) та "Леонід К. В справі герба України" (К.: Шлях, 1918. 8 с.) [34]. Історик Києва часів маґдебурзького права й автор праць із сфраґістики Вячеслав Прокопович [35] писав про геральдичні праці Василя Федоровича із звичайною для тих часів винятковою вимогливістю:

«Питання про наш національний герб на часі. І ми, на власному досвіді бачивши, як жовто-блакитний прапор єднав тисячі людей, що допіру знайшли себе, не маємо потреби доводити, що вирішення його – то практична вимога нашого життя.

Книжечка д. Різниченка і робить таку спробу. Написана вона нашвидку: спочатку помітка – «З приводу українських маніфестацій в Київі 16 і 19 берез[ня] 1917 р.», а кінець позначено 22.ІІІ. Тому й не диво, що знаходимо в їй категоричні твердження, не підперті доводами, як-от, наприкл[ад], те, що ніби на Україні в старовину не малювали архистратига з мечем, опущеним додолу. Розкидаючись, автор не звів докупи того літературного і музейного матеріялу, що єсть до історії київського герба. […]

І коли б до справи підійти, не поспішаючи й використовуючи весь науковий матеріял, то тоді б висновки, до яких прийшов автор, – що нашим гербом повинен бути архистратиг, мала б більше під собою ґрунту» [36].

Крім просвітницьких видань, виразно амбітний Василь Різниченко розпочав краєзнавчу періодику, а також видання листівок. На превеликий жаль, ці видання відомі щонайменше з іншого.

Іван Калинович занотував видання "Вісти Батуринські. Щомісячний часопис, присвячений археології, історії, громадському життю Батурина й Батуринщини / Редактор-видавець: Василь Різниченко" (Батурин, 1917. 4 °. № 1 – ? ; Калинович. № 125). Це видання було відоме Д.Дорошенкові [37]. З цього випливає, що примірники «Вістей Батуринських», крім музеїв чи заповідників колишньої Гетьманщини, треба шукати також у Львові.

Крім того, Різниченко видав серію листівок „На руїнах минулої слави Батурина”. Кілька з них зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського у Києві [38]. У моїй збірці є чотири листівки з характерною тематикою:

«Руїни палацу останнього Гетьмана України Кирила Розумовського в Батурині (1728-1803 рр.)».

Наведено уривок вірша:

Ты знаешь край, где Сейм печально воды

Меж берегов осиротелых льет;

Над ним дворца разрушенные своды,

Густой травой давно заросший вход;

Над дверью щит с гетманской булавою –

Туда, туда стремлюся я душою…

Гр. Ал. Толстой.

«Могила придворного гетьманського лікаря Хоми Дуссика біля Батурина»; № 2.

На звороті короткий начерк про стосунки гетьмана зі своїм лікарем.

«Могила останнього гетьмана України Кирила Розумовського въ Батурині (+ 1803 р.; № 4; Фотогр. Мик. Боканя)».

Цитата:

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили?

Т. Шевченко.

«Могила гетьмана України Петра Дорошенка в Московщині (село Ярополець, Московськ. губ., Волоколамського повіту); № 5».

Цитати:

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили?

Т. Шевченко.

Мов орел той приборканий,

Без крил та без волі,

Знеміг славний Дорошенко,

Сидячи в неволі –

І забули на Вкраїні

Славного гетьмана.

Т. Шевченко.

Друкувались ці листівки у Славянській друкарні, вул. Володимирська, 34 або 30. Подібні анотаційні листівки випускало видавництво «Вернигора» (вул. Львівська, 33, помешк. 28): «Гадяцький трактат [1658 р.]», «Україно-Турецький трактат [1668 р.]», «Україно-Шведський Трактат [1708 р.]», «Не дамо ж бо землі Української посоромити! [Про кн. Святослава]». Під текстами були набрані заклики: «Українці! Пам[']ятайте, як славні предки наші боронили честь рідного краю!»

Нехай в альбомі-каталозі Михайла Забочня, Олександра Поліщука та Володимира Яцюка Василеві Федоровичу цим листівкам не приділено досить уваги, ще й переплутано його з академіком Володимиром Різниченком (Велентієм), свого часу ці листівки відіграли визначну роль у підтримці національної свідомості громадянства [39].

Особливо цікава у Різниченковій серії четверта листівка – «Могила останнього гетьмана України Кирила Розумовського въ Батурині». Вона свідчить про особисте знайомство й співробітництво краєзнавця з батуринським фотографом Миколою Федоровичем Боканем (бл. 1881, Батурин – 1942, ЯгринЛаг). Він став відомий зовсім несподівано, 2007 року, коли в архіві тимчасового зберігання УСБУ Чернігівської області було виявлено його щоденник і фотографії 1933-34 років. На них зображено його сина Костянтина, померлого від голоду, поминки, могилу померлого тощо [40]. 17 жовтня 1937 року обвинувачених у систематичній антирадянській агітації фотографа і його сина Бориса, який йому допомагав виготовляти фотографії, було ув'язнено за сектантську діяльність як толстовця, проповідника непротивлення злу насильством. Рішенням спец колегії Чернігівського облсуду від 23 червня 1938 року обоє Бокані одержали відповідно 8 і 5 років концтаборів, де й загинули [41]. Під час перебування в Батурині Микола Бокань міг сфотографувати Різниченка, але його фотоархів, правдоподібно, загинув.

Наскільки спрагло поглинали читачі Різниченкові видання, можна судити з тієї постійної уваги й вимогливості, з якою до них ставилися. Дмитро Дорошенко писав про одне з них:

«Серед довгої низки брошурок д. Різниченка, що всі присвячені подіям чи особам, що так або инакше стосуються Батурина (д. Різниченко, як звісно, впровадив до гурту наукових дисциплін нову науку «батуринознавство»), оця брошура про скасування гетьманства, найменч претензійна, найпростіше написана і через те має й певну вагу, як популяризація відомостів про послідні часи гетьманського уряду, особливо про Кирила Розумовського. Автор використав давню і новішу історичну літературу і дав досить цікавий нарис життя останнього гетьмана України. До хиб брошури належить звичайна в писаннях д. Різниченка важка мова, з силою неправильних зворотів, русизмів, хоч у сій власне брошурі помітно й деякий з цього погляду поступ: уже немає тих на московський лад скорочень («думавший», «рішивший»), що так і рясніють скрізь в його перших книжечках. Правопис замість прежньої (sic) галицької фонетики з силою помилок – звичайний наш, прийнятий скрізь на російській Україні» [42].

Фіксація такого явища, як введення до категорії спеціальних історичних дисциплін української історіографії «батуринознавства» – не перебільшення. Хоча вчений його не обґрунтував, але принаймні ввів цей термін в науковий обіг. До основного корпусу його бібліографії (1915) увійшов «Систематичний покажчик літератури по окремим галузям Батуринознавства» [43], у доповненні (1919) він зазначив: «Систематичний покажчик» складається з тих же писань, тільки розгрупованих по окремих галузях батуринознавства» [44].

Василь Різниченко пильно стежив за тим, як складалась доля того чи іншого діяча, клопотався охороною пам'яток. Тож не можна не згадати й про те, що він став одним із фундаторів такого екзотичного напрямку досліджень, як українське некрополезнавство [45]. Він видав кілька праць, в яких спеціально зосередився саме на цій тематиці [46]. А одна його студія («Проект українського університету в Батурині»), можливо, набере актуальности в майбутньому. Селище міського типу Батурин такий статус має й тепер [47], тут не існує якогось потужного заводу чи підприємства, що забезпечили б розвиток і самому місту, і його околиці. Але викликові своєї величної й разом з тим нещасливої долі він дає, сказати б, асиметричну відповідь. Оце так зване селище було столицею України й має унікальну історію. Крім того, свого часу заходами бджоляра Петра Прокоповича, який оберігав свої пасіки, залізницю було відведено трохи подалі, й Батурин має надзвичайно чисту екологію. Відтак, попри несамовитих комарів, він може розбудувати успішну туристичну індустрію. Але саме в цій місцевості мудрі господарі могли б організувати також бодай окремий українознавчий факультет (як свого часу окремий факультет у Полтаві). Як університетське містечко, подібно до Урбани-Шампейн в американському штаті Ілінойс, Батурин може мати блискуче майбутнє. Саму цю ідею вперше висловили українські патріоти ХVІІІ століття, і над нею задумувався В. Ф.

Якість Різниченкових просвітницьких робіт сучасні йому фахівці вважали достатньо високою. Наприклад, видатний генеалог, історик та архівіст Вадим Модзалевський, порівнявши його етюд „Смерть Мазепи” (К., 1918) з брошурою не розшифрованого досі Характерника [48] „Мазепа в історії й літературі та для сучасности” (sic; Чернігів, 1918), дійшов такого висновку:

„Яка ріжниця між цими двома брошурами! Перша являється цінною розвідкою, написаною на підставі наукового вивчення всіх джерел про обставини смерти гетьмана, зацікавлення особою якого так зростає на наших очах, друга – побіжним оглядом діяльности Мазепи й спробою його характеристики, які не лишають після себе жадного вражіння, не вважаючи на категоричність тону брошури” [49].

Модзалевський рахувався, наприклад, і з думками В. Різниченка щодо української символіки [50].

Але дві обставини зашкодили в Різниченковій біографії його кар'єрі історіографічній. Це, перш за все брак доброго наукового керівництва. Крім того, його етюди тяжіли в бік журналістики й просвітництва. З наукової точки зору, його найпопулярніші серед читацького загалу брошури являють собою все-таки компіляції. З першоджерелами він, на жаль, тоді ще не працював. Хоча В. Різниченко залюбки покликався на Орликове листування латинською та польською мовами (Чтения в Обществе истории и древностей. 1847. Кн. 1), на лозанське видання 1916 року французькою [51], його ровесник Віктор Романовський [52] з молодечим запалом „дезавуював” його прийоми.

У рецензії на того самого „Пилипа Орлика” (1918) Віктор Олександрович писав:

„Потреба популярної книжки зросла на Україні незвичайно; особливо збільшився попит на книжки історичні – тут помічається справжній голод, – отже й книжку д. Різниченка треба вітати як таку, котра знайде свого читача серед широкого загалу нашого громадянства. Це не є наукова праця, збудована на вивченні архівного матеріялу, не кажу вже свіжого, невиданого, але навіть друкованого. […]

На основі праць Костомарова й Єнсена д. Різниченко розповідає про долю нещасливого Орлика, з певним нахилом до ідеалізації гетьмана, починаючи з часу його обрання й кінчаючи його смертю. Оповідання йде иноді так близько до тексту Костомарова, що дивуєшся, для чого автор посилається на „Переписку на латинскомъ и польскомъ языкахъ”, видану в „Чтеніяхъ Московскаго общ[ества] исторіи и древн[остей] Рос[сийских]” (1847, кн. І), коли очевидячки цитати беруться просто з Костомарова (див. стор. 16 і 45).

Там, де автор цитує листи Орлика або його промови, знов-таки він робить це не з тексту оригінала, а з перекладу Костомарова. Щоб впевнитись в цьому, досить порівняти його цитати на стор. 15-16, 18, 19, 20, 21 і инш. з текстом Костомарова й з оригіналом Орликових листів. На цих сторінках цитати починаються й закінчуються у д. Різниченка точнісінько з того самого місця, з якого починає або на якому закінчує їх Костомаров. Наслідування Костомарову заходить у д. В. Різниченка иноді так далеко, що він просто забуває проставити лапки там, де слід було б зазначити слова славетного історика” [53].

Щоб скласти свою власну думку з приводу процитованої рецензії, яка, можливо, позначилась на його реноме, треба нагадати, що Вікторові Олександровичу Романовському на той момент минало 28 років, а Різниченкові – 26, тобто обоє вони були ще досить молоді. Але важлива нам не їхня молодість, а інше – що властиво у рецензованого автора виходило. Якщо врахувати, що на початках нової, уже нинішньої української держави Різниченкові книжечки охоче перевидавали сучасні видавці, це теж говорить, безсумнівно, на його користь. Зрештою, якщо з Різниченковими текстами ознайомитись у ретроспективі десятиріч, вони справляють цілком пристойне враження [54].

Найбільшого резонансу серед громадянства набули історико-просвітницькі публікації В.Ф. Його науково-дослідницькі праці стосуються здебільшого локальних краєзнавчих тем, а систематичного історіографічного огляду його праць досі не маємо. Хочеться підкреслити, що джерельна база таких його студій, як «З історії пасічницької освіти на Вкраїні» (1926), Яків Костенецький» (1926), «Степан Панамарьов» (1928) та інші доволі потужна. Виявляється, він спеціально приїздив до Москви, щоб попрацювати в Рум'янцевському музеї (місцевий відділ) та до Ленінграда (кол. Імп. публічна бібліотека – фонд «Вольного экономического общества», де опрацював переважну більшість земських і міських видань). Після тих поїздок його студії піднялись на винятково високий рівень. Виявляється, він систематично обробив «Земледельческий журнал» за 1820-30-ті роки, «Журнал Министерства государственных имуществ», «Земледельческую газету» за 1840-50-ті роки, «Основу» за 1861 рік тощо. 1920 року він записав від старожила с. Пальчиків – священика о. Миколи Іваницького, які відвідувачі спеціально приїздили, щоб побувати на могилі Прокоповича, а 1926 року опублікував свою нотатку [55]. У праці «Тестамент Прокоповича» (1926) опублікував три документи з Батуринського музею ім. Прокоповича, яким завідував В. Дуброва [56].

Загалом його наукова репутація стояла доволі високо. Коли голова бібліотечної комісії товариства «Просвіта» у Львові В. Ревюк, упорядковуючи книгозбірню, виявив рукопис Миколи Цвіта із сільського господарства, писаний українською мовою й датований 1890 року, Євген Архипенко [57] писав: «Вважалося, що першу книжку пасічницьку на Придніпрянщині написав [Пилип] І. Немоловський [58] 1904 р. [59] Однак першим знаним автором рахувати мусимо відтепер Миколу Цвіта. Є в рукопису натяк, що він був під упливом Петра Прокоповича. Треба припустити, що Петро Прокопович теж писав по-українськи. Треба прохати В. Різниченка перевернути, як кажуть, цілу Чернігівщину й вишукати все, що стосується П. Прокоповича, Великдана, Цвіта й Пономарьова. Бо можна припустити, що ще десь є для нас великі несподіванки. Додам ще, що першу книжечку українс[ькою] мовою видав Л. Трещанівський [60] 1856 року у Львові» [61].

Михайло Грушевський залишив так багато рецензій, що вони стають предметом дисертаційних праць. До речі, Різниченкових робіт він ніколи не рецензував [62]. Ні Дмитро Дорошенко у своєму історіографічному „Огляді”, ні Борис Крупницький у монографіях про гетьманів Данила Апостола та Пилипа Орлика, ані Олександр Оглоблин у продовженні праці Дорошенкової та своїй підсумковій монографії про Мазепу навіть самого імені Василя Різниченка ніде не згадують [63]. У старі часи вимоги до наукових праць були явно вищі, аніж пізніше. Крім того, в історичній науці оціночні моменти, що стосуються загальної репутації чи іміджу того чи іншого автора, часто залежать не так від об'єктивних реалій, як від випадковостей чи звичайної неуважності. Наприклад, перераховуючи авторів, що писали про мазепинця Федора Нахимовського (+ 1758), який перебував на дипломатичній службі в гетьманів Мазепи та Орлика [64], Олексій Путро (нар. 1940), навпаки, називає Різниченка, але залишає поза увагою самого Оглоблина [65].

Примітки

31. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 54; Українські політичні партії кінця ХІХ – початку ХХ ст.: Програмові і довідкові матеріали / Упоряд. В.Ф.Шевченко та ін. К.: Консалтинг; Фенікс, 1993. С. 144-156.

32. Книгарь. 1917. Ч. 3. Стовп. 118.

33. Українська революція і державність (1917-1920 рр.): Науково-бібліогр. вид. / Укладачі А.Л.Панова та ін. К., 2001.

34. Шлях. К., 1918. № 3. С. 53-59. Дж.: Калинович. № 361 а, 362 а.

35. Щоб краще розрізняти його з однофамільцем-бджолярем, подам про нього ширші відомості:

Прокопович В'ячеслав Костянтинович (псевд. С. Волох ; 10 VІ 1881, Київ – 7 VІ 1942, Besancourt [Бесанкур] біля Парижа), сфраґіст, історик, політ. діяч. Син протоієрея. З 1905 діяч Укр. партії радикал-демократів, а згодом Т-ва укр. поступовців. Ред. пед. журналу “Світло”. У червні 1913 Микола Зеров був уже близько з ним знайомий, і в листі до приятеля, одного з упорядників «Систематического указателя журнала "Киевская старина", 1882-1906 г.» (1911) Бориса Чигиринця писав : “Прокопович – людина настроєна дуже націоналістично – і хоче, щоб навчав [польського] графа [Тарновського] неодмінно “українець” (Зеров Мик. Corollarіum : Збірка літ. спадщини / Під ред. М. Ореста. Мюнхен : Ін-т літератури, 1958. С. 174). З 1 XІІ 1914 був обраний на посаду бібліотекаря київського міського музею замість Дмитра Дорошенка, котрий від цієї посади відмовився (Отчет Киевского художественно-промышленного и научного музея имени Государя Императора Николая Александровича за 1914 год. К. : 1 Киев. артель печ. дела, 1914. С. 4). Член ЦК охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні (1917).

Прем'єр-міністр УНР (1920, 1926-39). Масон (Ніковський Андрій. Масонство в Росії перед революцією і на початку війни // Генеза. 1996. № 1 (4). С. 153-156, 158-159). Член Укр. радик. -дем. партії і ТУП. Від Укр. союзу автономістів-федералістів обраний в ЦР і її Комітет, член комісії ЦР для скликання З'їзду народів Росії в Києві. З VІ 1917 член УПСФ, обраний до складу ЦК партії. Представник укр. організацій в Київ. земській управі. В січні-квітні 1918 міністр народної освіти УНР. Після гетьманського перевороту повернувся до пед. праці. У травні-жовтні 1918 входив до складу політичної комісії Української мирної делегації на переговорах з РСФРР. Член ред. комітету часопису “Іndependance de L’Ukraіne” (Рада. 1919. 1 ІІ. № 23. С. 1. Шпальта 1-2). У травні 1920 голова Ради міністрів УНР. Один із соратників Головного отамана УНР С. В. Петлюри. “Антологія” М. Зерова (К., 1920) має присвяту : “В. К. Прокоповичу на знак пошани і приязні”.

Юрій Магалевський виконав його портрет (Гурток діячів українського мистецтва у Львові. Українська мистецька виставка : Катальоґ. Львів, 1922. С. 11). Ред. тижневика “Тризуб” (1925-39). У 1926-1939 голова Ради Міністрів УНР в екзилі, у 1939-1940 – заступник голови Директорії і Головного отамана УНР.

Тв. : “Сфраґістичні анекдоти” (1938), “Печать Малороссийская” (царська печатка з 1667 р. ), “Сфраґістичні етюди” (1954), “Заповіт Орлика” (1939), “Під золотою корогвою : Останні роки життя Києва під маґдебурзьким правом” (1943).

36. Книгарь. 1917. № 4. Ствп. 198.

37. Дорошенко Дмитро. Історія України 1917-1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради. Ужгород, 1932. С. 403.

38. Фоменко Діна Дем'янівна, Цинковська Ірина Іванівна, Юхимець Гліб Миколайович. Аркушеві образотворчі видання у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (1904-1923): Бібліогр. покажчик. К.: ЦНБВ, 2002. 194 с. Наклад 500 прим.

39. Забочень Михайло, Поліщук Олександр, Яцюк Володимир. Україна у старій листівці: Альбом-каталог. К.: Криниця, 2000. С. 76, 499.

40. Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД / упор. Валентина Борисенко та ін. К.: Стилос, 2007. С. 33; Дзеркало душі народної: Спогади та враження відвідувачів виставки про Голодомор 1932-1933 років в Україні / упор. Василь Даниленко. К.: «Києво-Могилянська академія, 2008. С. 14-15.

41. Реабілітовані історією: У 27 тт. Чернігівська область. Кн. 3. Чернігів, 2011. С. 395-396. У виданні дата народження батька й сина однакова.

42. Промінь. Москва, 1917. № ¾. С. 32.

43. Різниченко Вас. На руїнах минулої слави Батурина: Матеріяли для бібліографії Батурина. К.: Друкарня 1-ої Київськ. Спілки, 1915. Пор.: Жарких Микола. Бібліографія старої України, 1240-1800 рр. Зошит 7: Історичне краєзнавство: Окремі місцевості. К., 2001. С. 9-10; Зошити 9-10: Пам'ятки архітектури України: окремі населені пункти. К., 2002. С. 95-96.

44. Різниченко Вас. Матеріяли до бібліоґрафії Батурина: Доповненнє (1919). С. 6.

45. Див.: Збірник на пошану Людмили Андріївни Проценко / Упор. В.В.Томазов. К., 2000. 144 с. Наклад 100 (= Серія «Некрополі України». Вип. 4; -«Записки Українського генеалогічного товариства». Вип. 1).

46. Різниченко Вас. На могилі останнього Гетьмана України в Батурині. К.: Славянська друкарня, 1916; Його ж. На могилі придворного гетьманського лікаря Хоми Дуссика біля Батурина. К.: Друк. 1-ої Київської друкарської спілки, 1916; Його ж. На могилі гетьмана Мазепи: до питання про перенесення його праху на Україну. Звенигородка: друк. Годицького, 1917. 16 с.

47. Українська РСР: Адміністративно-територіальний устрій. К.: УРЕ, 1987. С. 332.

48. О.І.Дей подає тільки одне розшифрування цього псевдоніма – Роман Бжеський (Дей О.І. Словник українських псевдонімів та криптонімів, XVІ-ХХ ст. К.: Наукова думка, 1969. С. 381). Але у його докладному покажчику (Роман Бжеський: Бібліографія друкованих праць / Уклала Надія Бжеська. Торонто, 1988. [2], 44 с.) цей псевдонім інакше локалізується і хронологічно, і географічно, не кажучи про брак конкретно цієї публікації.

49. Модзалевський Вадим Львович (28 березня / 9 квітня 1882, Тифліс – 3 серпня 1920, Київ). Рец.: Різниченко Вас. Смерть Мазепи: З нагоди 209 роковин. [К.: Шлях ( № 24), 1918. 20 с.] // Наше минуле. К., 1918. № 3. С. 169. Відповідаючи ментальности нижчих шарів українства, брошура Характерника набула у нас великої популярности. Її перевидали 1924 року у львівській „Просвіті”, причому обкладинку замовили самому Павлові Ковжуну, а втретє – вже напередодні незалежности (Мазепа Іван. Листи та вірші. К., 1991). Підписано до друку 11 лютого 1991 року.

50. Модзалевський В. і Нарбут Г. До питання про державний герб України // Наше минуле. 1918. Липень-серпень. Ч. 1. С. 127.

51. Різниченко Василь. Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант. К., 1918. 12, 16, 21 с.

52. Романовський Віктор Олександрович (4 І 1890, Глухів Черніг. губ. – 16 ІІ 1971, м. Ставрополь) – архівіст, археограф, доктор історичних наук (1947). Директор Центрального архіву давніх актів (1921-31). Перебував під слідством 1923, 1931. Ар. 24 квітня 1935. Звільнений 1940. З 1947 зав. каф. історії Ставропольського пед. ін-ту. Дж.: Бутич І. Романовський В.О. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 286-288; Верба І. В. Романовський В. О. // Українські історики ХХ століття: Біобібліогр. довідник. К.; Львів, 2003. С. 279-281; Білокінь С. Із старого листування: Віктор Олександрович Романовський (1890-1971 рр.) // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. Зб. наук. праць. Число 11. Частина 2. К., 2004. С. 84-120.

53. Романовський Віктор. Рец.: Різниченко В. Пилип Орлик: Гетьман-еміґрант: Його життя й діяльність (К., 1918) // Книгарь. 1919. Червень. № 22. Стовп. 1457-1459.

54. Наступний крок у цій темі зробив 1938 року Микола Битинський. Див.: Битинський М. Мазепинці по Полтаві. Варшава, 1938. 84 с. (= Б-ка Укр. воєнно-історичного товариства. Ч. 6).

55. Різниченко В. З минулого // Пасічник. 1926. Серпень. № 8. С. 6.

56. Дуброва Василь Іванович, голова Батуринського пасічницького товариства, завідувач Батуринського музею ім. Прокоповича. Зберігав частину чернетки з рукопису підручника П. Прокоповича (Великої ваги для українського пасічництва документ // Пасічник. 1927. № 1. С. 27). С. Петров писав:

«Мені добре відомо, на які неприємності доводиться натикатись докторові Вас. Ів. Дуброві при роботі його в Батуринськім т-ві пасічників у справі увіковічення пам'яти П. І. Прокоповича. Всі труднощі виникають головним побитом через те, що де-які керівники громадських установ схильні вважати Прокоповича за буржуя, поміщика, котрого треба не то що пам'ятати, а яко-мога швидче забути» (Петров С. З приводу статті Тодося Юрченка «Короткий нарис історії українського пасічництва» в № 4 «Пасічника» за 1926 рік // Пасічник. 1926. № 9. С. 21).

Портрет: Пасічник. 1927. № 7. С. 5. – Дж.: Від редакції // Пасічник. 1927. № 7. С. 1-2.

57. Архипенко (Архіпенко) Євген Порфирович (1884 – 1959), вчений – агроном, до 1917 видавець журналів “Українське бджільництво” (1906 – 1909, Петербург), “Рілля” (1910, Київ). Він згадував момент, коли перший журнал почав виходити: «З друкарні надіслали мені перший примірник, друкований золотими літерами» (Пасічник. 1926. № 8. С. 10). 5 ІV 1918 кандидат Ради нар. міністрів на посаду тов. міністра зем. справ УНР. В 1919 – 20 – міністр зем. справ УНР в уряді Б. Мартоса і народного господарства в уряді В. Прокоповича. Належав до УПСР. З 1921 на еміґрації, до 1928 – на Волині, згодом у Німеччині. Брат різьбяра.

Тв.: Спогади про заснування «Українського Бжільництва» [12 березня 1906 р.] // Пасічник. 1926. № 8. С. 10-12. – Дж.: Українська висока політехнічна школа на чужині. Ню-Йорк, 1959-1972. Т. ІІ : Український Технічно-Господарський інститут (Подєбради, Реґенсбурґ, Мюнхен), 1932-1952. Ню-Йорк, 1962. С. 108, 116; Українська Центральна рада : Док. і мат. У 2 тт. Т. 2. К. : Наукова думка, 1996. Т. ІІ. С. 138 ; Сварник Галина. Архівні та рукописні збірки Наукового товариства ім. Шевченка в Національній бібліотеці у Варшаві : Каталог-інформатор. Варшава ; Львів ; Нью-Йорк, 2006. С. 24, 26, 51, 67, 140 – 144, 172, 177, 184, 252, 253; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки, 1918-1920: Док. і мат. У 2 тт. К., 2006. Т. 1. С. 14, 17, 29, 30, 255, 263, 264, 268, 269, 272, 274, 281, 283, 284, 287, 290, 294, 297, 300, 301, 305, 398, 442, 507, 597, 618, 644; Т. 2 (2006). С. 49–54, 56, 61–64, 66, 68, 69, 71, 72, 74, 76, 78, 81, 83, 87–91, 93–95, 101, 103–107, 110–113, 116–120, 122, 123, 125, 126, 128, 136, 140, 144, 145, 157, 160, 161, 172, 175, 180, 196, 199, 205, 208, 212, 214, 218–220, 222, 224, 229, 232, 234, 239, 242, 244, 246, 248, 250, 255–257, 259, 261, 263, 266, 268, 271, 274, 276, 277, 280–284, 302, 304, 306, 308–315, 329, 349, 505, 509, 644, 667, 668, 689; Томазов Валерій В'ячеславович. Генеалогія козацько-старшинських родів : історіографія та джерела (друга пол. XVII – поч. ХХІ ст. ). К. : Стилос, 2006. С. 86; Білорус Микола. Член Центральної Ради Саватій Березняк. Ч. 1. К.: Бабіч П.М., 2009. С. 47.

58. Немоловський Пилип Іринейович (1857 – ?). – Дж.: Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. С. 278; Особові архівні фонди Інституту рукопису : Путівник. К., 2002. С. 506; П’ядик Ю. Немоловські – батько [Пилип Іринейович] й син [Іван Пилипович] // Зона. 2005. № 19. С. 60–64: фотогр. (Повернення із забуття); Пчілка Ол. Викинуті українці. К., 2006. С. 345.

59. У НБУ ім. В.І.Вернадського зберігається книжка: Немоловський П.І. (Ф.І.) Бжільництво. СПб, 1904. 117 с. (див.: Україномовна книга у фондах НБУ. Т. 1).

60. Такого видання в НБУ немає.

61. Архипенко Є. Велике відкриття // Пасічник. 1926. № 5. С. 29.

62. Матеріяли до бібліографії друкованих праць акад. Грушевського за 1905-1928 / Балика Д. та ін. // Ювілейний збірник на пошану академіка М.С. Грушевського з нагоди шістдесятої річниці життя та сорокових роковин наукової діяльності: У 3 ч. Ч. 3: Матеріали до бібліографії друкованих праць академіка Грушевського за 1905-1928 рр. / Упоряд. Дмитро Андрійович Балика (1894-1971), Ольга Євдокимівна Карпинська (1880-?), Никанор Гаврилович Козель, Н.Ципкина; доповнення Володимира Вікторовича Дорошенка (1879-1963). К., 1929. 104 с.

63. Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951). Огляд української історіографії. Прага: Укр. ун-т в Празі, 1923. 221 (+ 3) с.; Крупницький Борис Дмитрович (1894-1956). Гетьман Данило Апостол і його доба. Авґсбурґ: УВАН, 1948. 192 с.; Крупницький Б.Д. Гетьман Пилип Орлик: Його життя і доля. Мюнхен, 1956. 79 с.; Оглоблин Олександр Петрович (24 листопада 1899, Київ – 16 лютого 1992, м. Лудлов, Масс., США). Гетьман Іван Мазепа та його доба. Ню-Йорк; Париж; Торонто, 1960. 408 с. (= ЗНТШ. Том 170); Оглоблин О. П. Українська історіографія, 1917-1956 / Підготували Ігор Верба та Оксана Юркова. К., 2003. 251 с. Д. Дорошенко, Б. Крупницький та Ол. Оглоблин еміґрували.

64. Оглоблин (прізв. батька – Мезько ; Оглоблін ; Ohloblyn) Олександер (Oleksander) Петрович (24 ХІ 1899, Київ – 16 ІІ 1992, Лудлов, США). Гетьман Іван Мазепа та його доба / Оглоблин Олександер. Ню-Йорк ; Париж ; Торонто : Вид. Організації Оборони Чотирьох Свобід України, Ліґи Визволення України, 1960. С. 372 (= ЗНТШ. Т. 170. Праці Історично-філософічної секції).

65. Путро Олексій Іванович (нар. 2 VII 1940). З історії першої української політичної еміґрації // Сіверянський літопис. 1998. № 5. С. 7, 9. У першому виданні своєї монографії про Мазепу Ол.Оглоблин писав про нього, напр., на с. 372.