Спадщина

Сергій Білокінь

Якщо нас цікавить доля його спадщини, доведеться прогорнути дальші сторінки історії.

26 березня 1942 року німецька окупаційна влада заснувала Музей-архів переходової доби м. Києва [170]. На його директора було призначено проф. Ол. Оглоблина. Музей-архів розташувався в особняку 1830-х років на Подолі, на Олександрівській площі, 8.

Дослідницьку роботу з вивчення большевицького терору проти української культури Ол. Оглоблин розпочав відразу, як Червона армія залишила Київ. 19 грудня 1930 року він був ув'язнений (несподівано для колег звільнений на зламі березня й квітня 1931 року) [171]. 1931 року відбулась т. зв. дискусія, метою якої була дискредитація вченого.

Коли почалась війна й прийшли німці, 21 вересня 1941 року Оглоблин став київським мером (був ним до 29 жовтня). Прикро формулювати цю думку, але в цей час він побачив для себе нові наукові перспективи. Пішовши в науку, став директором Музею-архіву. 16 штатних співробітників разом з консультантами працювали хапливо, ніби передчуваючи, що їм буде відведено зовсім мало часу. Справді, останні документи музейного діловодства, що збереглись донині, датуються 1 листопада 1942 року. Київські музейники почали фіксувати те, що бачили на власні очі. Вони стали вивчати втрати культурної спадщини в мирні, совєтські роки. 15 липня 1942 року у приміщенні Музею-архіву відкрилась перша виставка – «Руйнація большевиками культурних пам'яток у Києві». 16-го липня, коли відбувся дев'ятий пленум Музею-архіву, виставку відкрив тодішній київський мер, за німців третій з черги, Леонтій Іванович Форостівський [172].

Зберігся тематико-експозиційний план виставки. Його першу редакцію було складено перед 3 листопада 1941 року [173]. Про Успенський собор Києво-Печерської Лаври тут сказано лише як про занедбаний. Інакше кажучи, він ще стояв. У тематико-експозиційному плані фіґурував такий пункт: «Перетворення церкви Спаса на Берестові та Видубецького монастиря на склепи майна репресованих НКВД» [174].

Влада розробила механізм вилучення конфіскованого майна, яке йшло в прибуток держави [175]. Наприкінці слідства починався другий етап фальсифікування джерельної бази. Вироки «трійок» мали стандартний вигляд: «N РАССТРЕЛЯТЬ, лично принадлежащее ему (ей) имущество – КОНФИСКОВАТЬ». Після цього на помешкання засудженого до страти – якщо це був Київ – приходили представники 2 відділу УҐБ НКВД та міськфінвідділу, які складали акт конфіскації та окремий опис того, що вилучалося. Конфіскувалося те, що можна було продати через комісійні крамниці. Скажімо, 19 квітня 1938 року після загибелі професора ґравюри Софії Олександрівни Налепінської-Бойчук в неї вилучили 19 предметів жіночого одягу [176]. Державу в особі кількох мужчин-чекістів і кількох представників «горфинотдела» зацікавили:

1. «Платья разные дамские 6 шт. 280. -

2. Рубахи дамские нательные разные 7 шт. 31. -

3. Туфли дамские желтые старые 1 пара 30. -

4. Шляпы дамские разные 3 шт. 2. – 1 шт. утиль

5. Трико дамское (sic) шолковое 1 пара 7. -

6. Рубаха дамская шолковая 1 2. – » і т.д. [177]

Характерно, що жодної ґравюри, жодної картини чи килима, жодного взагалі мистецького твору, жодної книжки чи папірця у списку вилученого в Налепінської-Бойчук не було зазначено. Одну частину не описаного, було, очевидно, пограбовано, іншу частину ліквідували.

У Москві 1936 року фіксується низка спеціальних крамниць, де продавали конфісковані у в'язнів речі. До них стояли величезні черги [178]. Видатна мемуаристка есерка Єкатеріна Львовна Оліцька, що жила в Умані разом з Н. В. Суровцовою, згадувала: «Из уст в уста передавался анекдот о том, как инкогнито едущий представитель Советского Союза был сразу опознан в Англии, так как на трости его была монограмма «ЕД», на портсигаре «СК», на золотых часах «КБ» [179].

Виписавши в НБУ ім. В.І.Вернадського книжку В.Різниченка «Батуринські свічки» (шифр ВО 423240), я одержав т. зв. компакт, до спинки якого було приклеєно добре знайому мені червону наліпку «Збіраниця / 79» [180]. За першу книжку конволюту його колишній власник узяв друге видання дуже популярного «Скотолічебника» В.Короліва (Старого; 1913). Книжка важко постраждала: на титульному листку було вирізано вертикально орієнтований прямокутник (печатка колишнього власника), а разом із ним і решту паперу до краю сторінки. «Батуринські свічки» стали третім елементом конволюту, де на с. 14 власницьку печатку було замазано тушем. Дуже відома ситуація: так совєтська бібліотека, на яку перетворилася Всенародна бібліотека України, боролася з печатками академіка Сергія Єфремова.

Міркуючи, де шукати нових, невідомих матеріалів про Різниченка, назву збірку матеріали до словника чернігівців, які протягом десятиріч зібрав Дмитро Опанасович Бочков. Разом із дружиною він мешкав навпроти палацу „Україна” – на Червоноармійській, 132, пом. 124. Архів Дмитра Опанасовича після його смерті перевезено до Чернігова. Листи Різниченка до Бочкова зберігаються в моєму архіві.

Одну ниточку дає нам у руки архівно-слідча справа [181]. Тут сказано, що рідний брат краєзнавця Іван Федорович Рєзніков 1938 року мешкав у Конотопі, вул. Сосновська, 32. Дальша доля цього брата і доля його родини поки що невідома.

Нарешті, треба систематично переглянути за псевдонімами ті періодичні видання, у яких Різниченко публікувався. Його репрезентативна бібліографія виведе розгляд його життя й діяльності на новий рівень (див. нижче).

Далі можна буде простежити рух його історичної думки: які питання і в якому порядку він висвітлював щодо Мазепи, Орлика, Кирила Розумовського, що саме писав про загибель старої української держави – Гетьманщини.

Примітки

170. Див. : Музей визвольних змагань у Києві // Наші дні. Львів, 1942. Липень. Ч. 8. С. 11.

171. Верба Ігор. Олександр Оглоблин : Життя і праця в Україні. К., 1999. С. 66, 192, 199.

172. Салій Іван Миколайович. Обличчя столиці в долях її керівників. К. : Довіра, 2008. С. 61-66.

173. Кабанець Євген Павлович. Загибель Успенського собору : міфи і дійсність : Документальне розслідування. К., 2011. 376 с.

174. ДАКО. Ф. 2412 (0085 !). Оп.1. № 2. Арк. 39-40.

175. Матеріали до цієї теми див.: Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. С. 106-107.

176. ЦДАГО України. № 58310 ФП. Арк. 51 – 52.

177. Білокінь С. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образотворче мистецтво. 1997. Ч. 1. С. 46-49.

178. Трагедия иностранных коммунистов в России: Письмо коммуниста // Соц. вестник. 1938. 30 июля. № 13/14 (416/417). С. 22-24.

179. Олицкая Екатерина Львовна (7 І 1900, Курськ – 29 VІІ 1974, Умань). Мои воспоминания. [Кн.] І. [Frankfurt/Main:] Посев, [с 1971.] С. 156.

180. Україномовна книга у фондах. Т. 2. №№ 5065, 7847.

181. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 3 зв.