Пасічник

Сергій Білокінь

Офіційний статус його невиразний. Попросту сказавши, де служив Василь Різниченко між 1918-19 і 1926 роками, поки що невідомо. Знаємо хіба, що 1920 року він побував у с. Пальчиках, де зустрівся з місцевим священиком о. Миколою Іваницьким, у якого розпитував спогади про старі часи [94]. Приїздив до Батурина й пізніше або й жив там якийсь час. З московської публікації можна зробити висновок, що він став свідком пожежі батуринського палацу 24 серпня 1923 року, який описав до найменших дрібниць [95].

Як штатного постійного співробітника Демографічного інституту його ім'я зафіксовано в останньому «Звідомленні» ВУАН за 1927 року [96]. Видання наступного «Звідомлення» було заборонено: Академією прокотилась т.зв. «ревізія», що закінчилась «чистками» з «критикою» й «самокритикою». Нотатки про В. Ф. немає навіть у винятково докладному покажчику „Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда” (Ленинград, 1928).

У ці невиразні роки він увійшов у річище громадського пасічницького руху. У серпні 1925 в Прилуках почав виходити щомісячний журнал «Пасічник». Першим редактором цього видання був Митрофан Михайлович Гончар [97], редактор окружної газети «Правда Прилуччини». За кілька років у редакційній довідці зазначалося: «Перші наші передплатники знають, з якими труднощами доводилося організовувати пасічників навколо журналу та ще з Прилуки, де не було ні матеріальної бази, ні фахівців пасічників, а саме пасічництво Прилуччини на 80 % було довбаночне [98]. І ось за чотири роки журнал «Пасічник» не тільки розворушив пасічників Прилуччини, а й пасічників цілої України і став органом українського пасічництва» [99]. З іншого журналу довідуємось, що 1925 року в Київській окрузі нараховувалось 429 рамкових пасік, 523 – дупляночних, 773 – мішаних, тобто разом – 1716 [100].

Передусім, треба сказати, журнал був цікавий за змістом. Він зайнявся популяризацією ідей Петра Прокоповича, батька українського раціонального бджолярства, винахідника-революціонера, що створив чи, як писав Різниченко, «вигадав вулика» і заснував бджолярську школу [101]. Одним із провідних авторів нового журналу і став Василь Різниченко [102]. Поширюючи свою тематику, він як провідний історик надрукував тут кілька важливих студій, низку найкращих матеріалів журналу, які виходили потім окремими виданнями. Це краєзнавчі розвідки, праці з історії українського бджільництва – про батуринського пасічника Петра Прокоповича та його учня Степана Панамарьова (1791-1863) [103]. Оскільки знаменитого бібліографа, рідного племінника останнього, звали теж Степан, Різниченко дотримувався авторського написання прізвища старого бджоляра – Панамарьов. Автор „Енциклопедії українознавства” повідомив, що „бджоляр-історик” Різниченко лишив „праці з історії укр[аїнського] бджільництва (монографія про П. Прокоповича та ін.), ред[аґував] місячника „Пасічнича старовина” (додаток до ж[урналу] „Пасічник”)” [104]. На відміну від своїх давніших робіт, тут дослідник працював уже з першоджерелами. Серед них матеріали Московського воєнно-історичного архіву та архів видатного бібліографа, що зберігався тоді на руках – у його спадкоємця (прямих нащадків Пономарьов не мав) Л. І. Радченка. Оскільки папери бібліографа Степана Івановича Пономарьова розпорошились і здебільшого не збереглись [105], розвідка Різниченка сама набуває значення першоджерела. Відбиваючи важливий епізод з історії українського бджільництва, вона виглядає доволі авторитетно і як твір бджоляра-практика. На четвертій сторінці обкладинки зазначено: „Готується до друку: Вас. Різниченко. Розгром могили Розумовського в Батурині”. У хроніці травневих чисел 1926 року двох журналів «Пасічник» та «Вісник пасічництва» повідомлялося майже дослівно те саме: «Українська пасічницька література збільшується. Незабаром вийдуть із друку В. Різниченка: 1) Матеріяли до бібліографії літератури про Прокоповича. 2) Перша українська пасічницька школа (з ілюстраціями)» [106]. Таких видань мені не відомо.

У першому числі «Пасічника» за 1928 рік з'явилось оголошення:

«Передплачуйте на 1928-й рік новий пасічницький журнал «Пасічницька старовина» за редакцією М.Гончара, В.Різниченка і Юрченка Тодося [107]. Журнал містить статті з історії українського пасічництва, з історії пасічництва инших народів, про економічний стан пасічництва, про пасічницьку науку, про стан пасічництва в окремих районах республіки, про видатних пасічників на полі світового пасічництва, критика, пасічницька термінологія, бібліографія» [108].

А в наступному числі з'явилась іще відважніша відозва:

«Від редакції журналу «Пасічницька старовина».

З першого числа журналу «Пасічник» за 1928 рік читачі довідалися, що приступлено до видання нового пасічницького журналу за назвою «Пасічницька старовина». Це буде перша спроба видавати такий журнал не тільки на Україні, а такого не мала Росія, Польща, Чехія, Румунія, Болгарія і инші народи. Тільки Німеччина має подібний журнал за назвою «Архів Пасічництва», що виходить у Берліні за редакцією проф. Армбрустера.

Наше ж славне пасічництво в минулому, про яке ми дуже мало знаємо, бо ще треба багатьом товаришам попрацювати над архівами – вимагає від нас відповідного журналу. Окрім цього, ми мало знаємо про пасічництво инших народів, у нас не було ще доброї критики на нашу літературу, нема бібліографії, неусталена термінологія, забута економіка – все це мусить бути в журналі «Пасічницька Старовина».

До праці редакція запрохала професорів істориків і багато з них уже дали згоду працювати безплатно. Сама редакція працює вже безплатно, а також і коректор, і експедитор. Єдині витрати в нас потрібні на оплату друку, паперу та пересилки журналу поштою. І тільки при таких умовах ми можемо створити подібний журнал.

Нас бадьорить в роботі надія на підтримку читачів, бо українські пасічники легкі були на руку на початку видання журналу «Пасічник», вони будуть свідомі і зараз тієї величезної роботи для нашого пасічництва, яку щойно розпочинаємо. Підтримуйте передплатою!» [109].

У квітневому числі один із співредакторів журналу Т.Юрченко оголосив, що «Пасічницька Старовина» не виходитиме [110].

«Пасічник» опинився в епіцентрі ідеологічної боротьби. 1926 року тут з'явився яскравий матеріал проти продподатку [111]. Журнал відважно ставав соборницьким, національним. Раз-у-раз виходили статті про Кубань. Подібно до «Бібліологічних вістей» редакція широко розгорнула свої сторінки еміґрантам Сергієві Шелухину [112], Євгенові Архипенку [113], Степанові Науменку, М. Гайдакові [114], .Олександрові Кіцері [115], Михайлові Боровському [116] та ін. Друкувалися статті академіка Михайла Слабченка [117], останнього із сорока п'яти душ, що вийшли на процес, 20 січня 1930 року ув'язненого у справі «СВУ». Журнал «Пасічницька Старовина» не з'являвся. Але він і не вмер. Він почав друкуватись у «Пасічнику» як одна з його рубрик.

В одному з номерів читаємо: «Ми вже з журналу знаємо, як не стало в куркулів пороху видавати журнал «Вісник пасічництва» [118], як було зруйновано куркульське гніздо в Київському пасічницькому товаристві [119]. Одне слово, з-під ніг куркуля вибили ґрунт. Лишилося закінчити боротьбу ліквідацією куркульні як кляси на основі суцільної колективізації» [120]. З початку 1928 року влада перетворила «Пасічник» з громадського журналу на орган Харківської краєвої досвідної станції бджільництва, невдовзі перевела його до Харкова. До кожного примірника другого числа за 1929 рік було вкладено рожевого папірця: «У статті тов. Гончара «Наступні завдання пасічництва» на першій сторінці (четвертий рядок знизу) надруковано: «На засадах зміцнення приватної власности», а треба читати: «На засадах знищення».

На окрему розповідь заслуговує історія збірника пам'яти Петра Прокоповича. До 150-річчя від дня його народження (10 VII 1925) Всеукраїнське бюро пасічництва при Наркомземі ініціювало його видання. Т. Юрченко свідчив: «Ще взимку 1925 р. редакція журналу «Пасічник» пропонувала» Бюро передати матеріяли до редакції, яка видасть на свої кошти збірника. Бюро чекало. Ось уже 1927 рік – змін ніяких. Редакція «Пасічника» ще раз зробила спробу договоритись, але Бюро звисока ставилося до «Пасічника», не вірило в місцеві сили, мовляв, що там у Прилуках, і намагалося пристати до київського журналу «Вісник пасічництва», що з березня 1926 року почав виходити. Але цей журнал виходив нерегулярно й на початку 1927 року помер. Так і по цей день збірника не видано, а Всеукраїнське бюро пасічництва на початку 1927 року й само перестало існувати» [121]. Ще 1930 року збірник ще не вийшов [122].

У травневому числі журналу за 1929 рік півжирним шрифтом повідомлялось: «Зміна в редколегії «Пасічника». Відповідальний редактор тов. Гончар М. 24-го квітня 1929 р. виїхав на роботу до Одеської філії ДВУ. До складу редколегії входять тепер новий редактор газ[ети] «Правда Прилуччини» тов. [М.] Лещінський» [123].

Тим часом серед правих кіл громадянства також наростало незадоволення журналом. Уже після того, як відсвяткували п'ятирічний ювілей, до редакції надійшов лист:

«Я живу за десять кілометрів од залізниці, в трьох кілометрах від містечка Голованівського, на Гуманщині. […] А справа в тім, що ви, Тодось Юрченко і Бідний, повертаєте «Пасічника» під своє гасло «Працюймо на колективізацію», хочете мене втягти в панщину. Тисячне прокляття вам! Клянусь, що льокаєм не хочу бути і в колгосп не піду. Тепер бджола мені носить, а в колгоспі 25 коп. на день і кандьор. Цьому не бути, хоч хай проклята комуна тисячу років існує. От чому моє щире бажання журналові – умри!» [124]

У журналі почали з'являтись портрети Сталіна. Це вже був інший журнал. 1933 року він навіть звався інакше – «Пасічник-колгоспник», а згодом – ще гірше.

Так розпочався останній, чи не найефективніший, період діяльності Василя Різниченка, коли він досяг своїх вершин як вчений. З 1928 року на запрошення акад. Михайла Птухи він працював у ВУАН – асистентом, згодом старшим науковим співробітником Інституту демографії АН УРСР [125]. Останні його книжки належать до справжньої „великої” науки. За редакцією академіка Михайла Птухи вийшли бібліографічні покажчики Різниченка «Демографія України за 1914-1928 рр.» (К., 1931; 1276 записів) [126] та «Демографічні переписи: Теорія, методологія, організація» (К., 1936, на обкл.: 1937. 71 с.; 727 записів). Ці видання вписуються в тривожну атмосферу тодішнього життя країни. Найвдячнішим споживачем продукції тодішніх демографів була, звичайно, влада, тобто, в першу чергу, органи планування народного господарства й НКВД.

Примітки

94. Різниченко В. З минулого // Пасічник. 1926. Серпень. № 8. С. 6.

95. Ризниченко Вас. Пожар Батуринского дворца // Среди коллекционеров. М., 1923. Июль-октябрь. № 6-10. С. 58.

96. Звідомлення Всеукраїнської Академії наук у Київі за 1927 рік. У Київі, 1928. С. 122.

97. Портрети: Пасічник. 1926. № 8. С. 1; 1929. № 6. С. 177.

98. У Мгарському Лубенському монастирі пасіка сягала більше тисячі бджоляних родин. Про це довго нагадувала велика яма, де був зимовник, спалений хлів, де згоріло за тисячу довбанок, та дубові обгорілі пеньки серед пасіки від воскобійні. Родини були виключно в довбанках власного виробу (Поцілуйко П. З останніх часів найбільшої на Полтавщині пасіки // Пасічник. 1930. № 1. С. 40-41). Пор.: Ульяновський Василь. Трагедія в Лубенському Мгарському монастирі 1919 року // Київська старовина. 2000. № 6 (336). С. 102-128; Вечерський Віктор. Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України. К., 2002. С. 213-214.

99. Пасічник. 1929. № 6. С. 177.

100. Стан пасічництва в Київській окрузі в 1925 році // Вісник пасічництва. К., 1927. Ч. 4-5. С. 119.

101. Різниченко В. З минулого // Пасічник. 1926. Серпень. № 8. С. 5.

102. Різниченко Вас. Прокопович і Шевченко // Пасічник. 1925. Вересень-жовтень. № 2-3. С.10-13.

103. Різниченко Василь. Тестамент Прокоповича. К., 1926; Його ж. Степан Панамарьов. Прилуки, 1928. 24 с. Відбиток з журналу „Пасічник”. Тираж 250 прим.

104. Різниченко Василь // Енциклопедія українознавства. С. 2521. Ці інформації подані з пам'яті когось із еміґрантів. Принаймні виглядає, що писав не Ол.Оглоблин (пор.: Винар Любомир. Бібліографія праць проф. д-ра Олександра Оглоблина // Збірник на пошану проф. д-ра Олександра Оглоблина. Нью-Йорк, 1977. С. 115-116 (= УВАН у США. Науковий збірник. Том ІІІ).

105. Свідчення Лариси Юріївни Коцирій, 20 червня 2005 року.

106. Хроніка // Пасічник. 1926. № 5. С. 29; Хроніка // Вісник пасічництва. 1926. Травень. Ч. 5. С. 37.

107. Цей третій редактор «Пасічницької старовини» відрізнявся від колег виразним конформістським напрямком. Портрет: Пасічник. 1926. № 8. С. 3. Він друкував характерні статті: Ні одного кілограма меду та воску на приватний ринок! // Пасічник. 1931. № 6. С. 1-3; Виправити перекручення лінії партії в науково-дослідній роботі // Пасічник-колгоспник. 1932. № 6. С. 3-4; По-більшовицькому готуймося до виїзних сесій // № 6. С. 3-4. Це навіть дивно, бо починав він з чималого й ніби симпатичного «Короткого нарису історії українського пасічництва», що друкувався в «Пасічнику», починаючи з 2-3 числа за 1925 рік, і потім вийшов окремою відбиткою. Втім, добрий знавець архівних джерел про Петра Прокоповича С. Петров, що опублікував 23 невідомі документи про нього, характеризував товариша Тодося однозначно:

«Иноді буває корисно пофантазувати, трохи відвернути увагу від дійсности, не завше особливо нам приємної (!). Але коли людина пише історію якої-небудь справи й починає з ученим виглядом фантазувати, то виходить стаття не тільки нікуди негодяща, але й шкідлива для роботи багатьох осіб і установ. До такого типу статтів відноситься й розглядувана стаття Юрченка. Кепсько знаючи життя Прокоповича з перших джерел (боюсь, що автор їх зовсім не знає), Юрченко починає описувати політичні – коли хочете – світогляди Петра Івановича. Стаття вся складається з невірних думок; будемо зазначати по черзі» (Петров С. З приводу статті Тодося Юрченка […] // Пасічник. 1926. № 9. С. 20).

108. Пасічник. 1928. № 1. С. 30.

109. Пасічник. 1928. № 2. С. 1 обкладинки.

110. Юрченко Тодось. До читачів // Пасічник. 1928. № 4. С. 99.

111. Попова Явдоха. Податок у нас доконає пасіки // Пасічник. 1926. № 10. С. 21-22.

112. Шелухин Сергій Павлович (псевд. С. Павленко; 1864, Полтавська губернія – 25 XІІ 1938, м. Прага). Чи добре годувати бджіл цукром? // Пасічник. 1926. № 2. С. 7-11; Його ж. Прикре непорозуміння: [Виправлення статті Т.Юрченка] // Пасічник. 1926. № 5. С. 8-13 (відповідь: Юрченко Т. Дві добрих думки // Там само. С. 13-16); «Винахід» польських пасічників // Пасічник. 1926. № 6. С. 9-10.

113. Архипенко Є. (Луцьк). Питний мед // Пасічник. 1929. № 8. С. 245-246.

114. Гайдак Микола. 1929 жив у Празі. Дійсн. член УВАН у США (обр. 16 XІІ 1961 ; Вісті УВАН. Ч. 1. Нью – Йорк, 1970. С. 73). – Тв.: Мед – ліки // Пасічник. 1929. № 8. С. 248-249. – Дж.: Укр. висока політехнічна школа на чужині. Т. ІІ : Український Технічно-Господарський інститут (Подєбради, Реґенсбурґ, Мюнхен), 1932-1952. Ню-Йорк, 1962. С. 27, 35, 75.

115. Українська висока політехнічна школа на чужині. Ню-Йорк, 1959-1972. Т. І : Українська Господарська академія в Ч. С. Р., 1922-1935. Ню-Йорк, 1959. С. 99.

116. Укр. висока політехнічна школа на чужині. Т. ІІ : Український Технічно-Господарський інститут. С. 27, 35, 75, 77, 106, 108, 116. С. 27, 35, 75, 77, 106, 108, 116.

117. Слабченко Михайло. Бджільництво на Вкраїні і «Прикре непорозуміння» проф. С.Шелухина // Пасічник. 1926. № 7. С. 21-22; Його ж. З історії медв'яного права на Україні // Пасічник. 1928. № 4. С. 121-122.

118. Виходив з березня 1926 року до травня 1927-го (пор.: Юрченко Тодось. Петро Прокопович як громадянин // Пасічник. 1928. № 9. С. 274). В НБУ зберігається 6 чисел «Вісника» за 1926 рік і 5 – за 1927.

119. Див.: Тодь. Зірвати куркульську запашну квітку, що розпустила свої тендітні пелюстки в Київському пасічницькому товаристві // Пасічник. 1930. № 1. С. 33-34.

120. Глитай розперезався // Пасічник. 1930. № 10. С. 463.

121. Юрченко Тодось. Петро Прокопович як громадянин // Пасічник. 1928. № 9. С. 274.

122. Могилу П. Прокоповича обгородили // Пасічник. 1930. № 1. С. 39. Підп.: Комісія.

123. Хроніка // Пасічник. 1929. № 5 (46). С. 158.

124. Глитай розперезався // Пасічник. 1930. № 10. С. 463.

125. Історія Національної Академії Наук України, 1924-1928: Документи і матеріали. К.: ЦНБВ, 1998. С. 631; Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 118.

126. Рєзніков Василь. Демографія України за 1914­1928 рр.: Бібліографічний покажчик. Част. І: Книжки / За ред. акад. М.В. Птухи. К.: ВУАН, 1931. ІV, 275 с. (= Праці Демографічного інституту, Том ІХ; = Збірник Соціяльно­економічного відділу, № 33).