Друкарство на Конотопщині

Сергій Білокінь

Для увічнення пам'яті батуринського краєзнавця найбільше зробив великий український бібліограф Федір Пилипович Максименко. Безпосередньо від Василя Федоровича він одержав його біобібліографічні нотатки. Більше того, він одержав і зберіг рукопис Різниченкової розвідки «З історії друку на Конотіпщині» (1930. 59 с. 21 х 15 см) [127].

На жаль, ця розвідка досі лишається не опублікована. Прізвища автора на обкладинці не зазначено. У виданні кращих Різниченкових праць, що неминуче, рано чи пізно, з'явиться на світ, ця студія з історії друкарства займе почесне місце. Машинописний її примірник – другий, – що зберігся серед матеріалів Максименка, має інскрипт «Вельмишановному Федорові Пилиповичу Максименкові. Вас. Р[ізниченко]. 1930, ІІ, 17». До речі, передмова датується тут 14 грудня 1930. Тим часом на третій сторінці обкладинки, у правому горішньому куточку, де Ф.П. нотував час придбання, стоїть трохи пізніша дата – "1931.ІІ.20". Правдоподібно, сам інскрипт датується насправді 17 лютого 1931 року.

Праця складається з двох частин. Перша – це властиво сам начерк історії друкарства, другий – бібліографічний покажчик окремих видань, що вийшли в Конотопі, – охоплює 135 позицій.

Географічними рамками Різниченкової праці став Конотіпський повіт у його "давніх, дореформових межах" (цікаво, що автор не назвав їх дореволюційними). Реєстрацію друків вчений завершив останнім передсовєцьким роком – 1919-м, коли відбулася націоналізація обох місцевих друкарень.

Як відзначив вчений, перша, написана на Конотопщині (Батурин, 1682), капітальна праця – це двотомник православного богослова й ченця Києво-Печерської Лаври, філософа й інженера-архітекта Адама Зернікау [128] «De processione Spiritus Sancti a solo Patre». Вона вийшла у світ у Кеніґсберзі в 1774-1775 роках і складає разом 1000 сторінок in 4 ° [129].

У Крупицькому Свято-Миколаївському монастирі у 1690-92 роках писав свої Четьї-Мінеї і Святий ігумен Димитрій (Туптало) Ростовський [130]. Василь Різниченко припустив, що в часи Зернікау друкарського закладу в Батурині, правдоподібно, ще не існувало. Лише в часи гетьманування Розумовського тут передбачалась організація друкарні, словолитні, інтроліґаторського закладу, книгарні тощо у зв'язку з проектом створення університету [131]. Цей проект, як відомо, не здійснився.

Пізнішим часом (приблизно за 75 років) датується друга спроба утворити на Конотіпщині друкарню – ідеться про хутір у Пальчиках, осередку науково-пасічницького руху. Сам оцей видавничий захід (1838-39) належав Петрові Прокоповичеві (1775-1850), який, за наявними джерелами, набув друкарські верстати й надрукував підручника із бджолярства, але зазнав невдачі, зокрема матеріальної. Різниченко припустив, що тут мав місце, можливо, якийсь донос з боку місцевої влади, і констатував: «Проте, звичайно, справжні обставини ліквідації друкарського підприємства Прокоповича можуть дати дотичні матеріяли відповідних архівів Москви (Петербурга? – С.Б.) і Чернігова, якщо вони збереглися» [132].

Характерно, що перші видання з'явились у Конотопі лише за двісті років після Зернікау – щойно 1880-го – у друкарні Ш. А. Левіна. Ця друкарня існувала в Конотопі у його, Левіна, власному будинку на розі Красногірської вулиці й майдану. Значно пізніше, 1910 року почала функціонувати друкарня А. Ш. Айзиковича. Її видання Різниченко зареєстрував під числами 73-77 та пізнішими.

Під час революції Айзикович продав свою друкарню Союзові кооперативів, – деякий час вона функціонувала під назвою "Культура". Зрештою, як і скрізь, друкарні Левіна й Айзиковича було націоналізовано і сполучено в одну. Тут друкувалися здебільшого афіші, бланки, оголошення, розпорядження місцевого начальства, відозви, плакати, оголошення, афіші тощо. Із більших постійних замовлень, писав дослідник, виходили різні земські видання – Журналы, Отчеты, Сметы, що друкувалися здебільшого малими тиражами. До відкриття друкарні Левіна земство друкувало свої видання у Чернігові, Києві, інколи в Ромні. Навпаки, часом (до утворення друкарні у Борзні) до Конотопа йшли замовлення Борзенського земства. На жаль, облікувати дрібні друки приватна людина, що працювала за кілька десятиріч, не могла. Проставляючи де треба астериски, вчений відзначив, що не бачив de visu навіть брошури С. Р. Мінцлова "Подд(е)лки старины" (Конотоп, 1915). Більше того, сам автор фіксував у "Книжной летописи" та списках "Правительственного вестника" конотопські видання, яких він не мав.

1917 року у Конотопі виходило чотири газети російською мовою з окремими статтями українською та ідіш:

- Известия Комитета Конотопской организации "Бунда". Друкарня Ш.А.Левіна.

- Известия Конотопской Организации Российской Соц.-Дем. Радочей Партии. Еженедельный орган. Ред. А. М. Герман и Вс. Н. Матвеевский, а з № 3-го – Л. Е. Бандурин и В. Н. Матвеевский. Адреса редакції: Конотоп, вул. Лизогубівська, 17. Друкарня Ш. А. Левіна. Вийшло три числа, із них перше – 30 червня.

- Конотопская газета. Издание Конотопского Исполнительного Комитета. Щоденна газета. Вийшло 88 чисел по 4 сторінки: 44-те за 1 травня, 88-ме за 25 липня. Редакція: Лизогубівська вул, буд. В. Гуревича. Друк. Айзиковича.

- Конотопская Рабочая Газета. Орган Конотопского Комитета Рос. С.-Д. Р. П. (объед. меншевиков). Двічі на тиждень. У справах редакції звертатись до Бюро РСДРП (м) в будинку В. І. Лисенка (Олексіївська, 6) чи до Л. Гольденфарба (Олександрівська, буд. волосного правління).

1918 року українською мовою виходила в Конотопі щоденна газета "Воля" з додатком "Екстрені вечірні телеграми щоденної газети "Воля". Не маючи сам повних комплектів, автор їхніх докладних описів не подав, а проти "Волі" поставив навіть астериск. Виходить, сам він не посідав жодного його числа.

Отак, більше ніж трагічно виглядала історія друкарства на Гетьманщині – що давнього, що у ХХ столітті. Переглядаючи безуспішні заходи з друкарства, патріот-незалежник наголошував на його кількасотлітньому гальмуванні. Він також констатував, що перше конотопське видання українською мовою з'явилось щойно 1897 року. Це була 10-сторінкова збірка місцевого поета Г. Ясковича (помер 31 жовтня 1913 року) "Пісня, байка і казка" [133]. Автор розповідав: "Ми його знали в старечих літах. З професії волосний писар, він складав вірші, сам їх видавав і сам же розповсюджував (на базарі в неділю або в иньше свято, розстеливши долі шматок ряднини і розіклавши на їй свої вірші). Кожному покупцеві з номінальної ціни кожної книжки обов'язково давав знижку (навіть коли книжка коштувала копійку). Більшість віршів Яскевича мають автобіографічний характер (Швець, чотири частки). Пробував Яскович свої сили і в російській мові" [134]. Усі ці ретельно підібрані факти підкреслюють ту шкоду, якої завдавала українській культурі її бездержавність.

Чистку (6 серпня 1930 року) Різниченко пройшов, але у протоколі записали: „Зовсім не має громадського навантаження. Політично неписьменний. […] Відмітити й запропонувати ліквідувати свою політичну неписьменність” [135]. На відміну від нового академічного керівництва ҐПУ краще знало, як це зробити. Оскільки свою, як казали колись, „політичну фізіономію” Різниченко виявив однозначно, лишалось тільки чекати. Невдовзі по нього прийшли.

Примітки

127. Див. про неї: Білокінь С. Невідома праця Василя Різниченка з історії друкарства // Матеріали науково-практичної конференції "Культурно-релігійний розвиток Гетьманщини кінця XVII – початку XVIIІ століття". Ніжин, 2006. С. 20-25.

128. Адам [Зерникав; 1652 – 1693 чи 1694, КПЛ]. Русский биографический словарь. Т. [ 1] : Аарон – Император Александр II. СПб., 1896. C. 61-62. Підп.: П. П.

129. Адам Зерникав. Православно-богословские исследования об исхождении Святого Духа от одного только Отца. Пер. с лат. Под ред. Б. Давидовича. Т. 1-2. Почаев; Житомир, 1902-06.

130. Димитрий, св. митрополит Ростовский (Даниил Савич Тупталенко, 1651-1709) // Русский биографический словарь. Т. [ 6] : Дабелов – Дядьковский. СПб., 1905. C. 389-394; Жарких Микола. Бібліографія старої України, 1240-1800 рр. Зошити 5-6. К., 2001. С. 80; Станіславський В. В. Батуринський Крупицький Свято-Миколаївський монастир // Енциклопедія історії України. Т. 1: А-В. К., 2003. С. 202-203. Надійну основу для студіювання його праць заклали митрополит Євгеній (Евфимий Алексеевич Болховитинов ; 16 ХІІ 1767, Воронезька єпархія – 23 ІІ 1837, Київ) – «Словарь исторический о бывших в России писателях духовного чина греко-российской церкви» (В 2 т. 2 изд., испр. и умнож. СПб., 1827), Ґріґорій Ніколаєвич Ґеннаді (1826-1880; «Справочный словарь о русских писателях и ученых, умерших в XVIII и ХIХ столетиях». Т. 1: А – Е. Берлин, 1876. С. 303-305), архієпископ Філарет (Дімітрій Ґріґор'євич Ґумілевский ; 23 Х 1805, с. Конобеєво Шацького пов. Тамбов. губ. – 9 VІІІ 1866, м. Конотоп) – «Обзор русской духовной литературы» (Кн. 1-2; Изд. 3, с поправками и дополнениями автора. СПб.: И. Л.Тузов, 1884) та інші.

131. Чтения ОИДР. 1863. Т. 2. С. 67-85; Когут Зенон. Російський централізм і українська автономія. К.: Основи, 1996. С. 109.

132. Різниченко Василь. З історії друку на Конотіпщині. Арк. 16.

133. У Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського немає. Див.: Україномовна книга у фондах НБУ. Т. 1.

134. Там само. Арк. 22-23.

135. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 118.