Біографія
Сергій Білокінь
Василь Різниченко – літературний псевдонім краєзнавця. За документами, він Різников, російською мовою – Резников, до большевиків – через „ять”. Цікаво, що два ранні свої листи до Михайла Грушевського (1911-12) він підписав ще як Василь Різников, а пізніші два (1927) – вже як Василь Різниченко [15].
Походження його добре документоване. Василь Федорович народився 16 / 28 січня 1892 року в Конотопі у заможній православній родині [16]. Його батько Федір Пилипович Різников був особистий дворянин, служив фельдшером, щоправда, лишаючись в одному з найменших чинів – колезького секретаря [17]. Мав будинок у Конотопі, оцінений у 2 000 карб. [18] Матір звали Олександра Михайлівна. Метричного запису про народження й хрещення ще ніхто не шукав, принаймні не оголошував.
При цій нагоді наведу недатований лист В. Ф. до Д. О. Бочкова: « А curriculum vitae своєї я так і не встиг Вам накидати. Але дещо тут сповіщу: Род. 1892 р. в г. Конотопі, учився в Конотоп[ській] церковній школі, потім в городській школі. Середню освіту здобув в Конотопській комерційній школі, яку скінчив у 1911 році. У 1911 р. вступив у Київський комерційний інститут, де й зараз перебуваю. Служу зараз в Центральному бюро по об'єднанню закупок сахару в статистичному відділі. До 1916 р. служив: у 1915 р. в Київській губерн[ській] земській управі в біжучій статистиці, а 1914 року в страховій статистиці там же. З 1 янв[аря] 1916 до марта місяця служив в канцелярії уполномоченого предсідателя особ (?) служби (?) статистики [нрзб.]» [19].
Загалом, освіту Василь Федорович здобув добру. У якийсь момент йому здалося, що він навчається не у відповідному навчальному закладі, формується не в тому напрямку, тож Різниченко почав здобувати ще й другу освіту, а за нею, фактично, й третю. Так, закінчивши Конотопську церковно-парафіяльну, а 1911 року – комерційну школу, В.Ф. вступив того самого 1911 року до Київського Політехнічного інституту, а 1913 року – до Київського комерційного інституту. Закінчив його 1918 року, коли йому минуло 26 років, із званням кандидата економічних наук. Його свідоцтво про освіту підписав ректор інституту, згодом академік УАН Костянтин Воблий.
Як уже відзначалось, цим справа не обмежилась, – здавалось, Різниченко постійно прагнув до нових і нових знань. Наприкінці української державності він став знову студентом – на той раз Київського археологічного інституту [20]. Цю установу, незалежну від панівної ідеології, засновано було за гетьмана – 3 листопада 1918 року. Тут викладали всі видатні українські гуманітарії тих часів – академік Орест Левицький, Іван Каманін, удова Володимира Боніфатійовича Антоновича Катерина Миколаївна, Олександр Грушевський, великий генеалог Вадим Модзалевський та кілька десятків інших, а навчались в інституті представники т. зв. освічених класів. На світлинах, що збереглись у фонді професора КАІ Федора Ернста, видно, як не по-совєтськи вони виглядали й одягались. Вони слухали всі традиційні курси, починаючи із загальних історичних і кінчаючи спеціальними дисциплінами, включно з геральдикою, нумізматикою, сфраґістикою й навіть історією фальшування рукописів та документів. У серпні 1924 року за розпорядженням Київського губвно КАІ було закрито. Інститут одержав статус Київських археологічних курсів при науково-дослідчій катедрі мистецтвознавства, але його фінансування було припинено.
Коли ейфорія минула, у липні 1920 року Різниченко подав прохання про зарахування його слухачем комерційно-технічного факультету того самого Комерційного інституту, що його він незадовго перед тим закінчив [21]. Його, звісно, зарахували.
Досить рано, бо йому минуло ледве що 19 років, він виявив ділові, конструктивні якості. Два ранні листи Василя Федоровича до М. Грушевського датуються 1911-12 роками, коли він ще був студентом. Вітаючи вченого з виходом у світ його славної „Ілюстрованої історії України”, Різниченко підказав йому, що портрет Пилипа Орлика, якого Грушевський не мав для репродукування, перебуває на руках у Батурині. Портрет „попав […] до нього тоді, як батуринці розтаскували картинну галерею гетьмана Розумовського” [22]. Як кажуть публікатори цього листа, йшлося тут про Митрофана Феоктистовича Раду, якому належали також портрети Мазепи, Семена Палія й Полуботка. Але В. Різниченко не тільки повідомив Михайла Сергійовича про портрети, які, звісно, були великому історикові вельми цікаві, а й виготовив і надіслав йому десяток фотографій з них, а також і з інших батуринських старожитностей. Так його внесок увійшов до ілюстративного ряду нового видання (1913).
Громадське хрещення Різниченка як українця відбулося теж у ці самі роки. 1913 року, коли йому виповнилось 21 рік, він опинився під наглядом жандармерії як діяч «Просвіти». За відомостями охранки (1914), він поширював нелегальну літературу та українські закордонні газети [23]. Служив тоді у статистичному відділі Центрального бюро для об'єднання закупівель цукру, далі у статистичному відділі Київської губернської земської управи (1914 року – у страховій статистиці, 1915 – у біжучій статистиці) [24].
Ще в студентські роки В.Ф. почав друкуватись у газетах «Діло» та «Сніп», свої зв'язки з редакціями дедалі поширюючи. Взагалі можна сказати, що він друкувався у київській, чернігівській та західноукраїнській періодиці дуже широко. Бібліограф Федір Пилипович Максименко, повний тезка його батька і майже одноліток його самого (лише на чотири роки за нього молодший), у своїх нотатках зазначав, що Різниченко друкувався не менше як у 38 періодичних виданнях. Свої відомості Максименко одержав, найправдоподібніше, від самого Різниченка.
Починаючи з 1915 року, виходили доволі численні Різниченкові брошури з краєзнавства та історії Гетьманщини – козацько-старшинської державності XVII-XVIII ст. Це «Проект українського університету в Батурині» (К., 1916), «З минулого Батурина» (ч. 1-2. К., 1916) та «Батуринський шлях» (К., 1916). Рецензентка «Украинской жизни», що підписалася криптонімом «Н. М.» (Наталя Мірза-Авак'янц), назвавши перше з цих видань «интересной и содержательной брошюрой», виклала її зміст і відзначила: «Что касается самой работы г. Різниченка, то благодаря с одной стороны содержательности и сжатости, выдвигающей на первый план лишь самое существенное, и с другой – серьезности и научной добросовестности автора, она заслуживает вполне благоприятного отзыва» [25].
Як молодший послідовник видатного бібліографа Степана Івановича Пономарьова [26], вчений-просвітитель Василь Різниченко 1916 року розпочав (за І. Корнєйчиком, «спробував розпочати») видання критико-біографічного словника письменників, вчених, громадських діячів та інших визначних уроженців Конотопського повіту. Вийшло два випуски цього словника, присвячені Михайлові Драгомирову й Петрові Прокоповичу, після чого, – вважав за потрібне підкреслити Корнєйчик, – «друкування її (цієї роботи. – С.Б.) припинилося і більш ніколи не поновлювалося» [27]. У листі В.Ф. до Бочкова від 25 вересня 1916 року зазначалося, що третій випуск серії «Земляки, достомамятні уродженці землі Контопської» він передбачав присвятити С. Пономарьову [28].
У Єкатеринбурзі (у 1924-91 Свердловськ) 1916 року вийшло три збірочки поезій (по 8-14 сторінок кожна) якогось П.Різникова [29]. У травні 1932 року Павло Григорович Тичина записав у щоденнику: «Вас. (sic) Різников (Різниченко). Був збірничок віршів. А в мене є пародія Еллана на нього» [30]. Цікаво, що 1920 року в альманасі «Зшитки боротьби» було надруковано вірш П. Різниченка «Вечір», вірші Еллана («Канонада») й самого Тичини («Перезорюють зорі…»). Чи не міг Павло Григорович ідентифікувати цих Різникових-Різниченків, чи він знав щось таке, чого не можемо дошукатися сьогодні ми?
Примітки
15. ЦДІА України. Ф. 1235. №№ 304, 714. Див.: Епістолярна спадщина Михайла Грушевського: Покажчик до фонду № 1235 у ЦДІА України у м. Києві / Упорядник Ігор Борисович Гирич (нар. 23 ІХ 1962). К., 1996. С. 63. Публікація: Сіверяни пишуть Грушевському / Підготували до друку Ю.Мицик, В.Денис, Ф.Мороз // Сіверянський літопис. 1998. № 4. С. 60-62.
16. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 49866 ФП / кор. 972. Арк. 3 – 3 зв.
17. Особова справа студента Київського комерційного інституту В.Різниченка – Державний архів м.Києва. Ф. р-871. Оп. 7. № 5518. Арк. 3.
18. Історія Національної Академії наук України, 1929-1933: Док. і мат. К., 1998. С. 118.
19. Держ. архів Чернігів. обл. Ф. р-8860. Оп. 1. № 35. Арк. 9 – зв.
20. Український Археольогічний Інститут ім. В.Антоновича в Київі // Вперед. Львів, 1919. № 138. Підп.: В.; Константинеску Людмила. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту: Інформативне повідомлення // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії. К., 1997. С. 103-122; Матяш Ірина Борисівна (нар. 1961, Прилуки). Перший вищий навчальний заклад архівного профілю в Україні // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 3 / 4. К., 1999. С. 264-290.
21. 1920 року його адреса була – Нестеровський пров., 9 А (Віри Леонт. Забранської), пом. 2 (ДАмК. Ф. р-871. Оп. 7. № 5518. Арк. 1).
22. Сіверяни пишуть Грушевському. C. 61.
23. ЦДІА України. Ф. 275. № 3736. Арк. 526-529; Ф. 275. № 899. Арк. 30, 35.
24. Автобіографічні відомості містяться у листі до дослідника Чернігівщини Д. Бочкова від 3 жовтня 1916 року (зберігається в автора статті).
25. Украинская жизнь. 1916. № 6. С. 83.
26. Пономарьов Степан Іванович (2 / 15 VІІІ 1828, м. Конотоп Полтав. губ. – 10 Х / 13 ХІ 1913, там само), укр. і рос. філолог, бібліограф, педагог.
Дж.: Дорошенко Дм. Огляд української історіографії. Прага : Укр. ун-т в Празі, 1923. С. 86; Укр. музей. Зб. 1. К., 1927. С. 253; Андрієвський Ол. Бібліографія літератури з українського фолкльору / ВУАН ; Етногр. -фолкльор. комісія ; За ред. акад. А. Лободи. Том І. К., 1930. С. (766) ; Архів Михайла Драгоманова. Том І. Варшава, 1937. С. 14, 116, 137, 351; Т. Г. Шевченко в епістолярії відділу рукописів. К. : Наукова думка, 1966. №№ 119, 122; Дубровіна Л. А., Онищенко О. С. Історія Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, 1918-1941. К., 1998. С. 79; Особові архівні фонди Інституту рукопису : Путівник. К., 2002. С. 197, 340; Палієнко Марина. Автори «Кіевской (sic) старины» : Короткий біографічний словник // Палієнко Марина. «Кіевская (sic) старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст. ). К. : Темпора, 2005. С. 311 – 312.
27. Корнєйчик Ігор Іванович (1924-1974). Історія української бібліографії: Дожовтн. період. [Харків:] Кн. палата УРСР, 1971. С. 310.
28. Держ. архів Чернігів. обл. Ф. р-8860. Оп. 1. № 35.
29. Україномовна книга у фондах. Т. 2.
30. Тичина Павло Григорович. Із щоденникових записів. К.: Рад. письменник, 1981. С. 61.