Знищення музейної колекції
Сергій Білокінь
Як випливає з відомчого діловодства Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (тепер, після чергового перейменування – НБУ ім. В.І.Вернадського), архівні матеріали Музею України перекинули до колишньої Всенародної бібліотеки України (попередниця ЦНБ). 4 липня 1942 року (!) це було оформлено як надходження з “Музею діячів”. (Насправді, як пригадуємо, було якраз навпаки: за наказом Затонського, Музей діячів було переведено у приміщення Музею України).
Складаючи влітку 1971 року “Список неопрацьованих фондів” багатостраждального рукописного відділу черговий раз перейменованої ЦНБ АН УРСР, зав.відділом М.П.Візир [1035] під № 208 (!) зареєстрував фонд Потоцького обсягом 332 од.зб. [1036]. Дозволю собі маленький відступ. Ми снідали у сховищі. У кутку коло вікна там стояв при телефоні стіл завідувача, а відразу за дверми ліворуч, паралельно зовнішній стіні – бібліотечна шафа. Два гнізда займала в ній картотека оцих самих необроблених фондів. Нехай хтось із вчених кине в мене камінь за те, що одного разу я не витримав і нелегально до цієї картотеки зазирнув. Попросити на це дозволу було б абсурдом: за металевими дверми панувала атмосфера НКВД. У грудні 1981 мене й так із рукописного відділу з тріском виставили. Отже, за ті секунди я встиг помітити лише картку на невеликий фонд “Ф.Я.Постный” (був до революції такий російський націоналіст). На стільці коло телефону височів стос грубих тек “ВУАМЛІН”, де з горішньої теки стирчала закладка з написом “Макулатура”. Іншого разу Візир показав мені кілька розкішних конторських книг, до яких бібліотекар Київської академії П.С.Гдешинський чи й сам Амвросій Семенович Криловський записував книжки, які видавав читачам. Я був уже кандидат наук, і завідувач, розслабившися, вирішив “порадитись”, чи варто ці томища зберігати, чи є у них якась вартість (вони були незареєстровані). Назвавши кілька славетних читачів бібліотеки КДА, я припустив, що за цими рукописами можна вивчати коло їхнього читання…
Оскільки необроблених фондів у рукописному відділі було справді аж забагато, а наявними силами опрацювати їх вважалося за неможливе (тим більше визначили строки), тодішнє “керівництво відділу” вирішило попросту передати їх до ЦДІА (“А міг би й ножем!..”). Бувало так, що частину якогось фонду було вже оброблено, частину – ще ні. Отож таку другу частину разом з іншими необробленими матеріалами Візир назвав “непрофільними документами”, директор бібліотеки і керівництво ГАУ таку передачу у 1979-81 роках затвердили, архів підігнав вантажівку – так папери Потоцького стали непрофільними для ЦНБ й перекочували на Солом’янку до ЦДІА.
Довший час вважалося, що все пішло до Історичного музею. 26 грудня 1957 року Всеволод Зуммер писав Ів.Спаському: “Сегодня, дорогой Иван Георгиевич, я был в Историческом музее, куда, по моим сведениям, стеклись все материалы – из Музея украинского искусства (мається на увазі Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка. – С.Б.), из Лавры (собрание Потоцкого). На завтра на утро меня обещали к этим материалам допустить” [1037].
Шляхи, якими пішли книжки, були інакші.
Щось лишилось в Історичній бібліотеці. У відділі рідкісної книги Державної історичної бібліотеки зберігається, наприклад, праця В.К.Лукомського та С.М.Трійницького «Указатели к […] Общему Гербовнику дворянских родов» (СПб., 1910). Печатки дозволяють відтворити дуже характерний шлях цієї книжки.
– «Библиотека Научного Отдела Центрального Хранилища Музейных Фондов. Инв. № 2303. Екатерининский Дворец».
– Печатка Павла Платоновича Потоцького. Над нею перехрещені латинські ініціали власника.
– НКО УРСР. м. Київ. Державна Історична Бібліотека. Інв. № 48877».
– “Zentralbibliothek der Hohen Schule”.
Виходить, з чиєїсь петербурзької книгозбірні “Указатели” потрапили до пореволюційного “Центрального сховища музейних фондів”. Звідти – до Музею України. Після загибелі П.Потоцького книжка перейшла до Історичної бібліотеки в Лаврі. Бібліограф Микола Захарович Суслопарів [1038] розповідав мені, що до Історичної бібліотеки було передано багато його й Флавіанових книжок. “Указатели” вивезли до Німеччини. Дещо з вивезеного потім повернулось до Києва.
Мабуть, повернулось не все. Вантаж з Історичної бібліотеки рухався разом з книжками бібліотеки митрополита Флавіана. З розповіді посла України в Німеччині Юрія Костенка було дуже цікаво довідатися, що там виявили 173 книжки, “більша частина яких колись належала бібліотеці київського митрополита Флавіана” [1039], а книжки Потоцького, судячи з печаток, теж у Німеччині побували. В офіційному трактуванні ці реалії набрали такого вигляду: “Украли фашисты и документы из архивов киевских митрополитов, книги из личной библиотеки Петра Могилы, Флавиановскую библиотеку и собрание П.П.Потоцкого” [1040]. Як бачимо, протягом десятиріч на війну можна було списати все: і справжні гітлерівські злочини, й багато чого іншого. Дійшло до того, що брак інформацій, небажання чи неможливість досліджувати питання заміняли (і заміняють!) такими собі вигаданими кліше. Співробітниця Національної бібліотеки Біларусі Н.І.Романова, не знаючи реалій музейного та бібліотечного життя у роки репресій, пише:
«До Второй мировой войны коллекция Потоцкого содержалась в идеальных условиях (!). С приходом фашистов музей Потоцкого разделил судьбу музеев и библиотек на оккупированных территориях (sic). Как известно, оперативный штаб Альфреда Розенберга» і т.д. [1041]
1947 року якусь кількість книжок завезли з Німеччини до Біларусі, де вони опинились у тамтешній Національній бібліотеці [1042].
Н.Полонська-Василенко подала версію, яку важко підтвердити, але яка ґрунтується, правдоподібно, на тодішніх розмовах: “Він (П.П.Потоцький. – С.Б.) помер в НКВД. Музей вивезено невідомо куди” [1043]. Їй вторував Богдан Кравців: “Колекції очолюваного ним Музею української старовини сконфісковано і вивезено з України” [1044].
16 серпня 1961 року чекіст-ветеран Микола Терентійович Шиянов [1045] засвідчив: “После ареста Потоцкого и его смерти имущество было перевезено на ул. Прорезную и сдано в доход государства” [1046]. Там ці речі, як і все інше конфісковане майно репресованих могли набувати вільні громадяни країни Рад.
Частина книжок опинилась у кол. ВБУ, де й розпорошилась. В обмінно-резервному фонді цієї бібліотеки (у підвалі на Сирці) Я.І.Бердичевському трапилось бачити, наприклад,
“перевязанные бечевкой листы бекетовских портретов (до подписи) – это, уверен, от ППП [П.П.Потоцкого]. Там же в “россыпи” листы из Висковатова (что-то я изъял для литмузея (не вем – зачем?..) […] Со слов А.А.Кузьминского: в [19]42 году он вместе с Аркадием Жуком (я его тоже застал – торговал книгами на Евбазе) купил две “тачки” (двухколесные) книг и гравюр от ППП. Все были распроданы в те же годы, у А.А. ничего не осталось (к 1950-[м] годам)” [1047].
28 квітня 1998 року до рукописного відділу Інституту літератури від С.Зубкова надійшла рукописна книжечка Потоцького, датована січнем 1789 року “Имянной список лейб-гвардии конного полку” [1048].
Від Миколи Захаровича Суслопарова та з письменницької кімнати книгарні “Сяйво” [1049] я теж маю кілька книжок з бібліотеки П.Потоцького, серед них:
– Классен Егор [1050]. Новые материалы для древнейшей истории славян вообще и славяно-руссов до рюриковского времени в особенности, с легким очерком истории руссов до Рождества Христова. Вып. 1. М., 1854. Придбано 21 жовтня 1973 року.
– Петухов Д. Тайны бытия русской земли. Одесса, 1883. Придбано 21 жовтня 1973 року.
– Петров Н.И. Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия. К., 1884.
Інскрипт: «Владиміру Ивановичу Штейну отъ автора. 27 Дек.[абря] 1891 г. Кіевъ». Ярлик антикварної книжкової торгівлі В.І.Клочкова (СПб., Літейний пр., 55). Штемпель П.П.Потоцького. Печатки «НКО УРСР. м. Київ. Державна Історична Бібліотека. Інв. № 93082». Закреслено – «Погашена». Печатка “Zentralbibliothek der Hohen Schule” – закреслена. Печатка «Бібліотека Ф.Ф., Т.Ф.Бугайко». Штемпель книгарні «Сяйво» з датою 30 квітня 1970 року (5 карб.) [1051].
Зараз можемо робити хіба експертні оцінки-припущення, скільки приблизно фотоальбомів і фотознімків зібрав для свого Музею України невтомний колекціонер. Нині на державному зберіганні виявлено ОДНИМ-ОДНІСІНЬКЕ фото, групове [1052].
Класифікувати книжки нескладно. Достеменна реконструкція класифікації збірок музейних – справа майбутнього, оскільки дуже забарна. Накопичувались вони, природно, комплексами відповідно до джерел свого надходження. Як свідчила 1961 року Уляна Кузьменко, Музей України Потоцького, поки розпорошився й загинув, зазнав докорінної “перетруски”. Утворились такі групи:
“1) множество батальных картин маслом известных русских художников-баталистов;
2) множество альбомов военного обмундирования разных родов войск (начиная от петровской эпохи и кончая 1917 г.);
3) множество папок со старинными гравюрами;
4) различные гобелены и ковры;
5) коллекция различной мебели красного дерева – комплекты китайских столиков, затем столики инкрустированные, книжные шкафы;
6) библиотека;
7) коллекция фарфоровой посуды;
8) коллекция хрусталя;
9) коллекция различных чернильниц, пепельниц, чернильных приборов;
10) коллекция различных фарфоровых изделий разных стран – статуэтки, безделушки, игрушки;
11) коллекция различного оружия”.
Нотатки Уляни Кузьменко відтворюють логіку совєцьких перед- і післявоєнних музейників, які легко рвали функціональні й генетичні зв’язки між речами й формували нові структурні підрозділи: кришталь до кришталю, порцеляна окремо, далі попільнички й каламарі, ще одна група – зброя. Наприкінці 1960-х років великий мистецтвознавець і музейник С.Таранушенко з обуренням оповідав мені свої враження від Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Він випадково зайшов, коли начальство давало вказівки співробітницям, які перебирали замальовки й фото: “Брилі – до брилів, чоботи – до чобіт”. Здається, все це ілюструє ту саму смугу музейницької думки в СРСР.
Найважливіше в нотатках Кузьменко свідчення: “На все эти экспонаты составлен при мне инвентарь, судьба которого мне неизвестна”. Це дуже значущі подробиці. В СРСР влада не любила музейних обліків. На Соловках, як розповідав А.І.Солженіцин, 25 травня 1923 року, щоб привласнити коштовності з монастирської ризниці, чекісти влаштували пожежу, під час якої загинули всі облікові книжки [1053]. Згідно з директивою Наркомосу УСРР за № 873 / І від 27 листопада 1933 року ювелірні вироби з дорогоцінних металів та з коштовним камінням були вилучені з українських музеїв і передані на зберігання до Державного банку. Під час війни всі коштовності з обласної контори Держбанку були відправлені до Державного сховища в Москві, звідти евакуйовані до Уфи, де зберігались до закінчення війни. 1946 року комісія Комітету культосвітніх установ при Раді Міністрів УРСР провела звірку того, що прибуло з Уфи в кількості 41 місце. Музейним чиновникам було дозволено забрати речі на Україну. Завідуюча відділом Національного музею історії України М.Стрілець каже:
“Складність завдання полягала в тому, що на момент звірки була втрачена вся фондово-облікова документація, а, головне, інвентарні книги, у зв’язку з чим основним документом звірки стали супровідні акти-описи вмісту ящиків” [1054].
Чернігівська музейниця Віра Зайченко поскаржилася, що старі інвентарні книги колишнього музею Тарновського також “були втрачені під час Великої Вітчизняної війни” [1055]. Враження погрому лишається від спогадів Л.Міляєвої про Національний художній музей України. Навіть для визначного літературознавця Василя Івановича Маслова, брата Сергія Івановича, музейні архіви були (1949) неприступні.
“З того часу восьмигодинні будні в музеї складалися з відповідальних екскурсій і переписування інвентарних карток, де виправляла граматичні і синтаксичні помилки моїх старших колег. Тільки на підставі цих карток складалось якесь ефемерне уявлення про колекцію музею – в фонди наказано не пускати” [1056].
Далі Міляєва відзначала, що фонди “знаходяться у безладді після фашистської окупації”, тож “головне, як на мою думку, було […] добитися права зробити суцільну переінвентаризацію всіх експонатів” [1057].
Суттєво доповнює інформації Кузьменко розповідь Надії Геппенер:
“После ареста Потоцкого вся его коллекция вместе с квартирой была опечатана и только через год или полтора передана Историческому музею. Библиотеку, насчитывавшую до 17.000 томов, должна была принять библиотека Академии Наук УССР. Но эта работа так и не была начата до войны, и книги Потоцкого только частично попали по назначению, а значительная часть была, повидимому, разграблена как оккупантами, так и местными книголюбами, часть погибла во время пожаров и бомбежек.
Бывший директор Исторического музея тов. Овчаренко [1058] назначил тогда научного сотрудника, заведующего отделом оружия [Я.В.] Краевского ответственным за учет и прием коллекции Потоцкого. Вероятно, ни Овчаренко, ни Краевский не получили никакой документации, никакой описи или инвентаря материалов Потоцкого. Таковых не было у Краевского, когда он приступил к приему коллекции. Знаю это потому, что Краевский включил меня в свою бригаду для перевода записей на гравюрах и других экспонатах, сделанных преимущественно на французском языке.
Бригада Краевского по своему культурному и научному уровню совершенно не была способна оценить все значение и ценность тех материалов, которые ей пришлось разбирать, несмотря на большой интерес и искреннее желание выполнить работу как можно лучше. Не имея никакой документации, мы приступили к самой примитивной описи наличия. Прежде всего нам попались многочисленные папки с огромным количеством больших, прекрасных гравюр ХІХ столетия, посвященных преимущественно деятельности Наполеона. Мы ограничились простым подсчетом их количества.
Бригада у нас была небольшая, человек пять, очень дружная и жизнерадостная. Работали мы часа по два-три через день, после работы в Музее, с шести до девяти вечера, без всяких норм и планов, получая небольшую почасовую оплату. Простой подсчет гравюр, без их просмотра, что заняло бы массу времени, был делом достаточно скучным, которое быстро надоедало. Тогда мы начинали рассматривать замечательные экспонаты – картины, рисунки, скульптуру, фарфор, альбомы.
Очень занятной для нашей пролетарской компании оказалась, например, большая папка с прекрасно оформленными меню царских обедов, на которых Потоцкий присутствовал как свитский генерал. Каждое кушанье подавалось с соответствующим вином, обед сопровождался исполнением музыкальных произведений. Порядок и последовательность подачи блюд проходил по строгому регламенту: закуски, супы, овощи, рыба, мясо, десерт. Состав многих кушаний был нам незнаком, и особенно интриговал суп “Петр Великий”, непременно фигурировавший в каждом меню. Нельзя сказать, чтобы мы работали очень плодотворно, среди нас не было руководителя, который мог бы выделить особо важные, узловые звенья коллекции и приступить к ее разбору согласно основной задаче. Работа наша продолжалась всего месяца два, т.к. вскоре начались другие неотложные работы, и собрание Потоцкого было законсервировано, а во время войны, несомненно, и частично расхищено”.
Правдоподібно, саме цього переобліку, який так докладно описано у спогадах Надії Геппенер, стосується акт від 11 березня 1940 року: на підставі розпорядження директора М.Овчаренка завідувач відділом фондів передав, а завідувачка відділом капіталізму Уляна Кузьменко прийняла картини й ґравюри [1059]. Імені ворога народу Потоцького тут уже не було ніде. Під час цього переобліку Потоцький був уже ні при чім. Ворога народу Павла Платоновича Потоцького замордували.
Наприкінці 1939 року в Музейному містечку на базі книжних фондів центральних історичного і антирелігійного музеїв було організовано Історичну бібліотеку. Газети повідомляли про цю подію урочисто й бундючно. Хвалилися, що у книжкових фондах зберігаються такі рідкісні видання, як-от “Історія Петра І, імператора Росії” (Лондон, 1739), яку написав англійський історик Бірдгомі. Не говорили тільки, звідки ті раритети походили, у кого їх вилучали. Газета “Комуніст” писала:
“Привертає увагу екземпляр книги віршів польського поета Желіховського (Сова), подарований ним великому українському поетові Т.Г.Шевченкові. На титульному аркуші є автограф Желіховського: “Брату Тарасу от Эдуарда Ж. Петербург. 28 марта 1858 г. (російською мовою! – С.Б.)” [1060].
Та це ж та сама, уже добре знайома нам книжка, забрана з бібліотеки бідолашного українського музейника! Отак, на кістках пограбованих аристократів і розстріляних священиків, професорів і літераторів большевики будували нову культуру – відкривали нові бібліотеки та інститути, за які треба було довіку їм дякувати. 2004 року опубліковано загальну довідку про робочу групу „Західна Україна” від 1 травня 1942 року, де зазначалося, що фонд Історичної бібліотеки налічував бл. 180 тис. томів, серед них збірки митрополита Флавіана [1910 року мала понад 15 тис. томів], генерала Потоцького [до 17 тис. томів], купця Маклакова тощо [1061].
Примітки
1035. Див. про нього: Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 2. К., 2002. С. 40-43 (Л.Дубровіна).
1036. Маер Татьяна Гарольдовна. Дневник Владимира Платоновича Потоцкого из фондов Института рукописи Национальной библиотеки Украины // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Вип. 2. 2001. С. 392.
1037. Лист у моєму архіві. Іван Георгійович передав мені тільки ті матеріали, що стосувалися його "Дукачів", отже Зуммерова розповідь про те, які матеріали він побачив у музеї, лишилася серед решти паперів в Ермітажі.
1038. Його некролог див.: Білокінь С. Шукач словесних скарбів // Рад. Поділля. Хмельницький, 1981. 15 березня. № 55 (13824). С. 4.
1039. “Кожен народ має право на свою спадщину” // Голос України. 1996. 21 серпня. № 155 (1405). С. 5.
1040. Гришин А.Д., Кибальник Ю.Д., Коваль О.П. Заповедник в годы Великой Отечественной войны // Очерки истории Киево-Печерской Лавры и заповедника. К., 1992. С. 132. Ця концепція почала формуватись іще в роки війни. На третьому мітинґу представників українського народу 16 травня 1943 року у Москві Павло Тичина промовляв:
"А німецькі псевдонауковці, на зразок доктора Ферстера, спеціально мали своїм завданням викрадати із наших музеїв та картинних галерей культурні цінності України" (Тичина П. Незборимі дух і сила нашого народу // Україна була і буде радянською. Без місця: Укрвидав ЦК КП(б)У, 1943. С. 29).
Документацію з приводу вивезення книжок Потоцького до Німеччини див.: Бібліотеки Києва в період нацистської окупації (1941-1943). К., 2004.
1041. Романова Н.И. Частное книжное собрание П.П.Потоцкого в истории культур Украины, России и Беларуси // Могилянські читання 2002: Зб. наук. праць. К., 2003. С. 402.
1042. Там само. С. 403.
1043. Полонська-Василенко Н. Українська Академія наук. Ч. ІІ. Мюнхен, 1958. С. 25.
1044. Кравців Б. Розгром українського літературознавства. С. 230.
1045. Колишній співробітник ІІ відділу НКВД УРСР. 8 вересня 1938, коли його допитували як свідка, дав компрометаційні відомості про заарештованого співробітника оперативних доручень Петра Пустовіта (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 31097 ФП / кор. 178. Арк. 45, 48-49).
1046. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Арк. 149.
1047. Лист до мене від 5 січня 2002. Містить цікаві подробиці для майбутнього каталогу-реконструкції Музею.
1048. Рукописний відділ Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Ф. 207. № 49. 6 арк. Висловлюю вдячність С.А.Захаркіну за вказівку на цей рукопис.
1049. Пор.: Рятувала українські книжки…: [Некролог В.І.Добровольської] // Літ. України. 2003. 30 січня. № 5 (4998). С. 8.
1050. Див.: Белоконь С.И., Николаева Е.Г. Классен Е.И. // Русские писатели, 1800-1917: Биогр. словарь. Том 2: Г – К. Москва, 1992. С. 548.
1051. Цей примірник П.Потоцький та О.Єрецький описали в травні 1926 під № 799 (ЦДАВОВ України. Ф. 166. Оп. 6/V. № 7766. Арк. 80 зв.).
1052. Репр.: Білокінь С. Музей України; Збірка П.Потоцького: Його історія і загибель // Україна: Наука і культура. Вип. 31. К., [2002]. С. 231.
1053. Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, 1918-1956: Опыт худ. исследования. [Том] III-IV. Paris: YMCA-PRESS, [1974]. С. 28-29.
1054. Стрілець М.С. До історії формування колекції пам'яток декоративно-ужиткового мистецтва XVI-XX століть з вмістом дорогоцінних металів та коштовного каміння у збірці НМІУ // Від першовитоків до сьогодення: Із історії формування колекцій музею: Тематичний збірник наукових праць. К.: НМІУ, 1995. С. 133.
1055. Вишивка козацької старшини XVII-XVIII століть: Каталог колекції Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В.Тарновського. К.: Родовід, 2001. С. 163.
1056. Міляєва (Миляєва) Людмила Семенівна (нар. 1925). Музейний “переворот” 1950-х рр. // Матеріали ювілейної наукової конференції "Національний художній музей України. Історія. Сучасний стан. Проблеми розвитку". [К., 1999.] С. 32.
1057. Там само. С. 33.
1058. М.Овчаренко був директором Центрального історичного музею з грудня 1937 до 1941 (Ковтанюк Н.Г., Шовкопляс Г.М. Сторінки історії музею. С. 16). Газета «Комуніст» писала про нього: «Велику підозру викликає і теперішній тимчасовий директор Музейного містечка Овчаренко, запрошений на роботу шпигунами і ворогами» (Вядро Ш., Близнюк П. Буржуазно-націоналістичне кубло в музеях Києва. С. 3). Можна тільки уявити, як довелось директорові себе обороняти.
1059. Національний музей історії України. № 2 А. Арк. 33.
1060. Історична бібліотека в Києві // Комуніст. 1940. 15 квітня. Цю вирізку я виявив цілком випадково у примірнику "Красного библиотекаря" (1936. № 8), що належав Федорові Пилиповичу Максименку. Розшукати таку дрібничку під час систематичного перегляду річних газетних підшивок практично неможливо.
1061. Бібліотеки Києва в період нацистської окупації. С. 279.