Знищення майна

Сергій Білокінь

На другий день після загибелі великого музейника й українського патріота генерала Павла Платоновича Потоцького, 28 серпня 1938 року пом. оперуповноваженого 3 відділу V Управління НКВД УРСР Берест, замітаючи сліди, постановив:

“Постановление.

гор. Киев, Августа 28 дня 1938 года.

Я, пом. оперуполномоченный 3 отдела 1 Управления НКВД УССР Берест, рассмотрев материалы обыска, произведенного у арестованного по делу № 148354 Потоцкого Павла Платоновича и

найдя,

что личная переписка, фотокарточки и разные записки, из“ятые у обвиняемого, указанные в §§ 71-76 протокола обыска от 24-го Июля 1938 года, никакого делового отношения к следственному делу не имеют и не являются вещественным доказательством, а поэтому

постановил:

Из’ятую переписку у арестованного ПОТОЦКОГО, указанных (sic) в §§ 71-76 протокола обыска уничтожить путем сожжения.

Пом. оперуполномоченный 3 отдела <підпис> /[И.] Берест/

“Согласен” Нач. 5 отделения 3 отдела 1 Упр. НКВД УССР

лейтенант госбезопасности <підпис> /Пугач/” [1026].

“Упокой, Господи, душі спочилих рабів Твоїх” – генерала Потоцького, його родини, а також чекістів Береста й Пугача, які зберегли для нас коштовні історичні відомости про те, що саме вони знищили відразу. Це було:

“71. Разной переписки (бумаги) 43.

72. Пачка писем (личная переписка) 1.

73. Блокноты с записями 2.

74. Дневников 2.

75. Конспект по истории войн 1.

76. Фотокарточек разных 8».

Центральний історичний музей містився на той час, нагадаю, у Музейному містечку. Завгосп Грошев 10 вересня 1938 року поспішив з листом до наркома внутрішніх справ Успенського [1027] і заступника начальника 2 відділу НКВД УРСР Колесова:

«Дирекция Центрального Исторического Музея просит разрешения, при изъятии собственных вещей из квартиры репрессированного бывш.[его] генерала Потоцкого, выделить Комиссию из представителей Музея (научных работников) для отбора вещей, имеющих историческую ценность, как например мебель, посуда, разные коврики и проч., так как эти вещи он собирал для Музея, и они являются музейными экспонатами. После проверки выделенной Комиссией, его личные вещи и ненужные Музею будут убраны, и помещение просим освободить для подготовки его для вновь открывающихся отделов».

Текст резолюції наводить на думку, що П.Потоцький жив у правовій державі, де все діялось за законом і відповідно до інструкцій: «Тов. Власко [1028]. Срочно выписать предписание на конфискацию имущества Потоцкого и вместе с представителями музея отобрать в их распоряжение антикварные вещи».

Це вражає, але комусь страшенно кортіло «конфіскувати майно» Потоцького. На підставі чого це було зроблено, невідомо, адже рішення суду, бодай совєцького, не було. Припустімо, конфісковували б після його смерти майно його дружини та її сестри, а в складі того майна забрали б його речі. Так ні ж, їм розходилося ні про що інше, як саме про «конфискацию имущества Потоцкого»! Дивує й інше: з-поміж пам’яток старовини музей висунув на перший план посуд і килимки, а НКВД вирішило реаґувати “срочно”. Якась спільна в них вийшла зацікавленість, узгодженість дій.

Виникає ще одне питання. Музейне, подароване їм майно мало величезну ринкову вартість. Газети писали, як пригадуємо, – 200 тисяч. Це майно все одно стало їхнє. Навіщо ж така жорстокість? Чому було, справді, не перечекати рік-другий, щоб 80-літній Потоцький зійшов зі світу у спосіб природний? Навіщо вони його арештували, посадовили до тюрми і в очах безсловесної людності перетворили на ворога? Чому вони так потребували його звідома фальшивих зізнань? Чи не були особисто зацікавлені якісь конкретні чекісти, щоб створити довкола його збірок цілком певну атмосферу? Чи не про те їм ішлося, щоб обвести Музей України зачарованим колом прокляття? Щоб ніхто, крім них, не міг близько до Музею підступитися? У великому й малому вони дбали про непідконтрольність, – хіба не так? От і у випадку з Потоцьким чи не прагнули вони, щоб сторонні й небажані люди, наприклад, ті самі музейники не могли втрутитись і щось побачити? У порядкуванні його збірками не могли перебрати назад ініціативи? Чи не для того його, зрештою, й арештували, щоб майже до нитки обікрасти? До цієї самої думки підводить найновіше видання, що містить список книжок і плакатів з фондів нацистської робочої групи „Київ” від 2 лютого 1943 року, і версія тут така: „Він заповів після смерті передати його книги Історичній бібліотеці Лаври. Директор Історичної бібліотеки, щоб скоріше заволодіти його книгами, передав генерал-майора до ДПУ” [1029]. Цілком очевидно, що й тут мається на увазі не правне перебрання спадщини, а грабунок.

Багатолітній аґент ГПУ-НКВД професор Київського університету Костянтин Штепа яскраво засвідчив свою думку про людей, яких він спостерігав зблизька:

“[…] вони схопили старика, і все цінне потекло по квартирах енкаведистів, що робили трус” [1030].

Могли буть проте і вищі міркування, так би мовити, ідейні, принаймні державно ідейні, стратегічно ідейні.

Надходила війна, держава готувалась до війни, яка виявилась переможна. На випадок окупації, крім усіх інших завдань, треба було закладати підпілля. Для цього держава мусила матеріально це підпілля забезпечити. У спогадах партизанських командирів матеріальний бік справи лишається, здається, невисвітлений. А питання формулюється просто: звідки гроші?

Ясна річ, за умов окупації совєцькі асигнації були б непридатні. Що можна було лишити для розрахунків за умов війни, коли не царські ордени, коштовності? Для діяльності Закордоту (1920-21) видавали валюту й діаманти [1031]. От у цьому пункті й збігались, правдоподібно, інтереси державні з суто приватними інтересами. За всіх варіантів царський генерал Потоцький для зацікавлених осіб був зайвий, – у всіх розрахунках йому не лишалось місця [1032].

Я не знаходжу тепер іншого тлумачення документові з архівно-слідчої справи від 29 вересня:

“Акт.

1938 года Сентября м-ца 29 дня.

Мы, сотрудники 2-го Отдела 1-го управления НКВД УССР Кравченко А.А. и Литошенко Е.Н. составили настоящий акт в присутствии коменданта Исторического музея т. Миронюка в том, что при описи имущества Потоцкого П.П. нами из’ята разная литература в количестве 4500 штук книг (четыре тысячи пятьсот).

В чем и составлен настоящий акт в 3-х экземплярах.

[підпис] (Кравченко)

[підпис] (Литошенко)

Присутствовал (Миронюк)” [1033].

У справі ніде не пояснено, для якої мети ці книжки вони вилучали, що це за книжки, де їхній перелік, що мав би бути доданий до цього акту, й нарешті, куди вони потім поділися. Розуміємо, що антисовєцької політичної літератури Потоцький не збирав (хоча хто зна?). З процитованим актом перегукується заява добросовісної дослідниці життя й Музею П.Потоцького К.Климової:

“Поиски уникальной библиотеки П.П.Потоцкого не увенчались успехом. Только некоторые экземпляры книг (в незначительном количестве) удалось выявить в библиотеках НМИУ и ГМУИИ, Государственной исторической библиотеке Украины, Отделе редкой книги ЦНБ НАН Украины” [1034].

Бібліотеку, одне слово, розграбували – здебільшого, мабуть, без документів. Що вціліло, розпорошилось по музеях і пішло по руках.

Примітки

1026. Там само. Арк. 12.

1027. Два місяці й чотири дні лишалось до переходу наркома Успенського на нелегальне становище. Протягом п'яти місяців переховувався він в Архангельську, Калузі, Муромі, після чого був ув'язнений у Міассі Челябінської області й після допитів розстріляний (Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні. С. 562).

1028. Ветеран-чекіст Іван Степанович Власко, на той час сержант, був живий 1961. Дав пояснення про те, що брав участь у вилученні у П.Потоцького різних коштовностей і здаванні їх у Держбанк (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Арк.148).

1029. Бібліотеки Києва під час нацистської окупації (1941-1943). К., 2004. С. 669.

1030. [Штепа К.] Пам'яті П.П.Потоцького. С. 4.

1031. „Закордот” і системі спецслужб радянської України. К., 2000. С. 172.

1032. Висловлюю щиру подяку музейникові Г.Полюшку, який щиросердо підказав мені цю думку.

1033. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43983 ФП / кор. 641. Арк. 49. Пор. арк. 205. Тут до речі буде згадати, що в списку речей, які Кравченко й Літошенко передали представниці Київського центрального історичного музею Уляні Кузьменко, слово “патронташ” вони відтворили, – очевидно, зі слуху, – як “ПОТРАНТАЖ” (Арк. 53).

1034. Климова Е. Музей Украины. С. 22. Об'єктивности ради наведу й протилежне її висловлювання:

«В архивах, научных библиотеках, музеях, частных собраниях Киева и Санкт-Петербурга часто встречаются книги, гравюры, альбомы с экслибрисами, личными штемпелями, монограммами известного военного историка, музееведа, коллекционера, генерала Павла Платоновича Потоцкого – потомка древнего украинского казацко-дворянского рода» (С. 5).