Знищення родичів
Сергій Білокінь
Але це було тільки півсправи. Лишалися спадкоємиці – дві старушки – 72-річна дружина Павла Платоновича Потоцького, її 71-річна сестра і онук Павло.
Сестер теж арештували – обох. Це сталося 29 липня 1938 року – можливо, навіть тієї самої ночі, коли з Потоцького вибили його самогубчу заяву. За місяць зібрались на своє засідання члени трійки.
«Выписка из протокола № 238
заседания Тройки при Киевском Облуправлении НКВД УССР
от 1 сентября 1938 года.
Слушали:
Дело № 146532 3 Отдела 1 Упр.[авления] НКВД УССР по обвинению –
1. ПОТОЦКАЯ Елизавета Денисовна, 1866 г. рожд.[ения], урож.[енка] г. Минска, русская, гр.[ажданка] СССР, быв.[шая] дворянка, крупная помещица, до ареста – домохозяйка.
Является женой быв.[шего] генерала царской армии, командира гвардейского корпуса, активного участника РОВС’а – ПОТОЦКОГО.
Принималась при царском дворе. Квартира ПОТОЦКИХ в г.Ленинграде в период гражданской войны являлась явкой к.-р.[контрреволюционного] офицерства.
Два сына ПОТОЦКИЕ Павел и Сергей офицеры деникинской армии, эмигрировали в Югославию.
С 1928 по 1934 г. в Киев.[ском] историческом музее, где она работала, неоднократно имела встречи с сотрудниками немецкого консульства, которых информировала о состоянии музея и об отношении к нему населения и в частности, о настроениях населения.
Изобличается личным признанием и показаниями свид.[етеля] ОХРИМЕНКО [1062].
2. ДАВЫДОВА Любовь Денисовна, 1867 г. рожд.[ения], урож.[енка] г. Ленинграда, русская, гр.[ажданка] СССР, быв.[шая] дворянка, крупная помещица.
До ареста пенсионерка.
Проживала в семье быв.[шего] генерала царской армии, активного члена РОВС’а – ПОТОЦКОГО, как сестра его жены. Лично от быв.[шего] царя Николая имела две медали за усердную работу среди дворян. Принималась при царском дворе.
В 1921 г. проводила разложенческую работу среди учительства. Была связана с к.-р.[контрреволюционным] офицерством, с которым проводила а/с [антисоветскую] работу.
Со своими родственниками ПОТОЦКИМИ проводила активную к.-р.[контрреволюционную] агитацию против политики партии и Соввласти.
Имеет двух племянников ПОТОЦКИХ Павла и Сергея, офицеров деникинской армии, эмигрировавших в Югославию.
Изобличается собственным признанием и показаниями свид.[етеля] ОХРИМЕНКО.
Содержатся в Киев.[ской] тюрьме.
Постановили:
1. ПОТОЦКАЯ
Елизавета Денисовна -
2. ДАВЫДОВА
Любовь Денисовна –
РАССТРЕЛЯТЬ.
Лично принадлежащее им
имущество –
КОНФИСКОВАТЬ.
Верно:
Нач. 1 спецотдела КОУ НКВД
лейтенант гос.безопасности /Шлепченко/» [1063].
Онук, Павло Павлович Потоцький (10 березня 1918, Харків – 1991), з яким генерал жив у Петрограді й Києві, після його і його бабусь загибелі опинився один. 28 березня 1943 року, тобто за німців, був ув’язнений. Опинивсь у Бухенвальді, тікав, його схопили. 29 березня 1945 року він ще перебував у Бухенвальді. Совєцька армія його звільнила, й він став секретарем-перекладачем військової прокуратури дрезденського гарнізону. 5 вересня 1946 року його арештували наші. Павло Павлович відбував у Воркутлазі. Його звинувачували в тому, що, «коли увесь радянський народ…», він «відсиджувався» собі у німців [1064]. 10 вересня 1960 року датується довідка військового трибуналу Московського військового округу: «Потоцкий Павел Павлович по данному делу реабилитирован».
Ось тепер уже було зроблено нарешті – все.
…Тепер можна підсумувати.
Корінний полтавець, нащадок кишенських сотників Павло Платонович Потоцький дослужився до вищих посад на імперській службі в Петербурзі. Але все життя йому присвічувала любов до свого рідного краю. Він зібрав величезну кількість пов’язаних з Україною мистецько-культурних пам’яток у кількості семи вагонів – більше, ніж добру чи дуже добру колекцію. Він зібрав «Музей України». Усе своє майно Потоцький Україні подарував.
Вони одержали від нього все, що він мав. Після цього його, 80-літнього старушка, арештували й замордували у в’язниці.
Ще лишалися спадкоємиці – його старенька дружина і її сестра. Заарештували і їх. Обох цих жінок розстріляли.
Ув’язнили онука. У Воркуті на помешканні в енкаведиста він побачив різьблене дідове крісло. Як переказує К.Климова онукову розповідь, чекіст не відмовлявся, що крісло крадене. Нехай навіть вони не зрозуміли тоді одне одного, і крісло він украв у когось іншого, цей приклад тільки ще раз доводить, що експонати Музею розпорошились по всьому світі.
Бо музей по-чорному розграбували і знищили.
І все це задокументовано.
Ця розповідь почалась із оповідання про історика Олександра Петровського, – годилося б і закінчити його ім’ям. Онук Потоцького Сергій Сергійович розповів у своїх спогадах таке:
“До нас доходили сведения, что дедушка скончался в Киеве в тридцатых годах от голода. Окончательные данные о его смерти и Елизаветы и Любови Давыдовых мы получили в 1942 или 43 году. Не имея возможности получить сведения из Союза легальным путем, папа воспользовался случаем, что в вышеупомянутых годах один человек предпринял путешествие в Киев. Он попросил его навести справки о дедушке. Через некоторое время мы получили письмо, от кого Вы думаете, от Александра Александровича Петровского. В нем он сообщает нам, что в начале тридцатых годов он работал вместе с дедушкой и что в августе 1938 года он скончался в ЧК. Такая же участь последовала Елизавету и Любовь Давыдовных. Место захоронения их не известно. При вступлении советских войск в Болгарию мы заблаговременно уничтожили это письмо, чтобы не навести беду человеку, который так благородно поступил с нами.
Во время моих пребываний в Киеве я все время искал Александра Александровича, чтобы его поблагодарить и узнать больше о дедушке. В 1983 году, возвращаясь из Сочи (где мы отдыхали с женой), мы сделали пересадку самолетов в Киеве. Это время я использовал посетить Исторический музей и от сотрудницы узнал, что Александр Александрович жив и находтся в санатории на лечении. К сожалению, у меня не было рублей на такси, т. к. уезжая из Союза, все мои наличные деньги я истратил. Никто не осмелился мне обменять болгарскую валюту на советскую. Это был мой единственный шанс встретить Александра Александровича, и я до сих пор жалею об этом” [1065].
Закінчу свою оповідь про цю чи не найтрагічнішу сторінку з історії українського музейництва віршем російського еміґраційного поета, вихованця Київського медичного інституту:
Амністія
Іван Єлаґін [1066]
Ще живий чоловік той,
Який розстріляв мого батька,
Влітку, в Києві,
у тридцять восьмім.
Очевидно, на пенсії нині.
Так спокійно собі поживає,
Покинувши звичне заняття.
А якщо вже помер він, -
То, певно, живий чоловік той,
Який перед розстрілом
Дротом товстезним
Руки скручував батькові
Міцно за спиною.
Певно, також на пенсії нині.
А якщо вже помер він,
То, мабуть, живий чоловік той,
Що допитував батька в ту пору.
Він отримує пенсію, певно,
ще й дуже хорошу.
Ще живий конвоїр, може бути,
Що батька на розстріл виводив…
І коли б я надумав,
То в рідні краї повернувся б.
Адже чув: всі ці люди
Простили мене [1067].
Переклад Надії Кир’ян
Примітки
1062. Охріменко Михайло Антонович (1909 – не раніше 1962) – комендант 7-ої будівельної дільниці УПВО. Самоідентифікувався як росіянин. Освіта нижча. Живий 1962. Перевіряючи справу Потоцьких, 3 вересня того року його допитали. Він заявив: «Сам лично антисоветских высказываний от семьи Потоцких, от самого Потоцкого я никогда не слышал, а с его женой и сестрой его жены не разговаривал» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 55963 ФП / кор. 1310. Арк. 81). Працював (1962) у ХОЗО КҐБ при Раді Міністрів УРСР (Арк. 75-81).
1063. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 55963 ФП. Арк. 41 – зв.
1064. Див.: Климова Е. Музей Украины. С. 37. Авторка була з ним знайома особисто.
1065. Фрагмент спогадів, надісланий авторові разом з листом від 5 вересня 2003.
1066. Єлаґін Іван (псевдонім; справжнє ім'я – Іван Венедиктович Матвєєв; 1918-1987) – російський еміґраційний поет.
Вихованець Київського медичного інституту. 1943 виїхав до Німеччини. Жив у Шлясгаймі. З 1950 – у США. Професор Піттсбурзького університету. Див.: Струве Глеб. Русская литература в изгнании. Изд. 3, испр. и доп. Париж; Москва, 1996. С. 309-310.
Його батько – Венедикт Николайович Матвєєв (14 березня 1896 – 16 жовтня 1937, Київ) – поет, відомий під псевдонімом "В.Март". Жив і працював у Харбіні, автор книжок "Россия без твердого знака", "Благословенный голод" тощо. Повернувся 1923 на Батьківщину, згодом оселивсь у Києві (вул. Артема, 33, пом. 19). Арештований 12 червня 1937. Під час обшуку в нього вилучено "разной переписки 3 места" (коробка й два згортки), а також рукопис "Война, война". 15 жовтня 1937, напередодні його загибелі, оперуповноважені 3 відділу УГБ НКВД УСРР Лубенець і Максимчук склали постанову: "Принимая во внимание, что указанная рукопись и разная переписка не подлежит возвращению и не приобщается к следделу", – вони їх знищили. Матвєєва розстріляли. Збереглася натомість квитанція, видана у внутрішній тюрмі: у в'язня було прийнято ще "чемодан с книгами" – один (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 64740 ФП / кор. 1821; Фесенко Татьяна. Сорок шесть лет дружбы с Иваном Елагиным. Париж: Альбатрос, 1991. 178 с. 100 прим.; Люди и судьбы: Биобиблиогр. словарь востоковедов – жертв полит. террора в советский период, 1917-1991 / Изд. подготовили Ярослав В. Васильков, Марина Ю. Сорокина. Спб., 2003. С. 255).
1067. Елагин Иван. Амнистия // Русский американец. № 20. Обзорный выпуск. Nyack, N.Y., 1995. Весна. С. 111.