Біографія С.Глеваського

Сергій Білокінь

Але книжки книжками, а речі – речами. Аґентство із закупівлі старовинних речей при Київському Ґосторзі (голова Паргаманний [18], потім Кас”яненко) організував Єфім Ґріґор”євич Білоцерківський 1928 року. Містився Київський Ґосторґ на розі Хрещатика (тоді – вул. Воровського) й Прорізної (Воровського, № 30). За цією самою адресою 1922 року перебувала крамниця “Укрвнешторга” (див. вище). На цьому місці після війни споруджено новий будинок і влаштовано книгарню “Дружба”. На посаду аґента із закупівлі антикваріату, – очевидно, з різних міркувань – подали свої документи проф. Микола Макаренко та антиквар Михаїл Бистрицький [19]. Пройшла кандидатура Сергія Костянтиновича Глеваського-Ґольдфарба.

Я цікавився цією людиною здавна, оскільки Глеваський був знайомий з Георгієм Нарбутом: 1911 року він одружився з Ольгою Данилівною Карпеко [20], чий маєток Янівка сусідував із Нарбутівкою (Глухівський повіт Чернігівської губернії). У присвяченій Нарбутові класичній праці Федора Ернста [21] є таке місце: “Захоплення empire”ом та колекціонерство призводить до того, що скориставшись відсутністю свого знайомого, теж завзятого колекціонера, С.К.Глеваського, Нарбут будує в його передпокої дві бутафорських ампірних колони й не може нарадуватись на зроблений ефект” [22]. Згадується колекціонер і в Нарбутовому листі до О.Д.Глеваської від 1 квітня 1917 року [23].

У збірці Глеваського були речі надзвичайні. Від Н.М.Ніколаєвської він придбав знамениту шевченківську сепію “Байгуші” з автопортретом (Новопетрівське укріплення, 1853), що давніше належала Андрієві Козачковському [24]. 31 липня 1920 року Федір Ернст, тоді інструктор київського сектора ВУКОПИС”у, зареєстрував у збірці Глеваського найцінніші картини – “Кінський ярмарок” голандської школи XVII ст. та “Ранок” і “Вечір” фламандської школи XVII ст. [25]

Від Ольги Данилівни я маю деякі папери Глеваського, пов”язані з його третім арештом (1930; вперше він був ув”язнений 1918 року, вдруге – у грудні 1926 року). Але його слідча справа [26], коли доступ до неї мені відкрився, перевершила всі сподівання. З березня 1928 року цей чоловік служив при цьому самому Ґосторзі. Організаційно мацаки державного спрута тяглися від ленінґрадської контори “Антиквариат”. Керівництво союзного Наркомату зовнішньої і внутрішньої торгівлі (Наркомторгу) 7 травня 1928 року випустило наказа:

“В целях упорядочения и организации дела реализации предметов старины и искусства, настоящим предлагается: 1. Реализацию предметов старины и искусства проводить главным образом в СССР, через Ленинградгосторг, для чего последнему организовать специальную выставку предметов, назначенных к продаже. Мосгосторгу и Укргосторгу основную часть предметов, выделенных музеями по отбору Ленинградгосторга, направить на выставку в Ленинград“ [27].

Тут важливо нагадати, що для підняття справи “на належну височінь” у листопаді 1930 року у Москві було створено Наркомвнешторг, на чолі якого поставили Аркадія Розенґольца. “И прослужит семь лет”, додає Солженіцин (розстріляний 1938 року) [28].

Спершу Глеваський працював у них шість місяців, а коли 1 червня 1929 року Москва підписала з Києвом відповідну угоду ще на один рік, він оформився 13-го дня на дальшу службу, що тривала до самого його арешту 14 березня 1930 року.

Свою діяльність у Ґосторзі Глеваський власноручно описав у кабінеті слідчого. Оскільки у зв”язку з його контактами з німецьким консульством його звинуватили у шпигунській діяльності на користь Німеччини, виправдовуючись, він оповідав, як було “насправді”. За словами підслідного, вилучення найкоштовніших речей провадилось планово – так само, як планове було все інше – від поставок молока до репресій [29]. Оповідаючи про великомасштабну операцію 1921 року, начальник секретно-оперативної частини Ю.М.Перцов згадував:

“Всего подлежало аресту в Киеве более 200 человек, на периферии – более 400. […] В эту ночь, в результате выполненной операции, было арестовано свыше 600 петлюровских агентов, изъято 10 пулеметов, масса винтовок и револьверов разных систем” [30].

Держава визначала норму “заготівлі” у 5 тисяч карбованців на місяць. У травні 1930 року масштаб операцій мав сягнути 10 тисяч. Яскраво розповів Глеваський про діяльність комісії у складі представника Головнауки Василя Дубровського [31] та двох оцінювачів – ленінградця Ґлазунова і його самого. Комісія мала оцінити й відібрати в музеях України речі, які могли б зацікавити чужинців, причому було визначено й суму – 400 000 карбованців. “В течение 1.5 месяца, – пише він, – мы объезжали лучшие музеи Украины и отметили вещи, годные для экспорта на эту сумму, в том числе в одном Киеве вещей по минимальной оценке на сумму до 160 тысяч”. Саме в це вилучення було одержано дві картини Юбера Робера.

Нещодавно вийшло у світ розкішне мистецьке видання – каталог вишивок з колекції Чернігівського історичного музею імені Василя Тарновського – шиття золотом, сріблом і шовком. Важко уявити щось прекрасніше. У передмові Віри Зайченко зазначено, що музейні набутки закінчуються на 1924-25 роках під час злиття чернігівських музеїв в один:

“[…] пізніших надходжень немає” [32]. Але виникає питанння: коли закривали сотні й сотні храмів, коли їхніх господарів виарештували, куди дівали ці розкішні церковні ризи? Відомості Глеваського дають відповідь на це й багато інших питань. Існував “циркуляр Наркомвнудела о том, чтобы такие вещи исключительно передавать утилизационному заводу на выжигу”. Цей циркуляр з ініціативи С.Глеваського-Ґольдфарба було замінено на інший. В обіжнику НКВД УСРР “Про реалізацію культмайна з молитовень, що закриваються” від 6 березня 1930 року зазначалося, що всі позолочені речі, в тому числі ікони та іконостаси, належало здавати до Московського утильзаводу ОҐПУ, з дорогоцінних металів – до фінансових органів, з кольорових – до Рудметалторгу, речі культового характеру (ризи, корогви тощо) – до Держторгу, щоденного вжитку – до державного фонду матеріальних ресурсів [33].

Коли кількість “нічийних” риз перевищувала 20 пудів, по них виїздив аґент Ґосторґу. Коли риз було менше, дбати про їх відправлення до центру мали самі місцеві органи.

Про дальшу долю Глеваського. Того разу його швидко звільнили. 6 листопада 1930 року окрема нарада при Колегії ҐПУ УСРР ухвалила: “Глевасского Сергея Константиновича из-под стражи освободить, воспретив ему проживание в Москве, Ленинграде, Ростове н/Дону, СКК, Украине и погранполосе и указанных округах. Дело сдать в архив” [34]. На заключній постанові резолюція: “Освободить. Лишить прав проживания в 6 пунктах. – 6”.

Потім його арештували ще раз. Серед паперів Ольги Данилівни Глеваської збереглися копії вироку, який винесла 9 січня 1936 року Спецколегія Київського Облсуду у справі С.Глеваського-Гольдфарба і його племінника Сергія Миколайовича Глеваського. Як видно з документу, напередодні арешту С.К.Глеваський-Гольдфарб завідував комісійною крамницею “Торгсину” в Києві. Спецколегія ухвалила:

“Глевасского-Гольдфарба Сергея Константиновича [приговорила к] лишению свободы в исправительно-трудовых лагерях отдаленных мест СССР сроком на 3 г. На основании ст. п. “а”, “б”, “в” УК УССР поразить в правах после отбытия основной меры наказания на два года, с зачетом предварительного наказания с 11 мая 1935 г.”

У відділі стародруків НБУ ім. В.І.Вернадського у збірці палеотипів зберігається примірник “In divi Augustinis undecim partes omnium” (Nurnberg, 1517). На його авантитулі знаходимо напис: “Придбано 15.V.1937 р. від С.Глеваського. С.Маслов” [35]. 15-го травня минуло кілька днів після закінчення його строку.

Але на волі він ходив недовго. Невдовзі по нього прийшли ще раз, цього разу востаннє. Рішенням Трійки при Київському обласному управлінні НКВД УРСР від 20 вересня 1938 року за ст.ст. 54-6, 54-10 Карного Кодексу УРСР Глеваського розстріляли. Як годиться, Військова прокуратура Київського військового округу 1989 року його реабілітувала [36].

Зізнання-спогади Сергія Костянтиновича Глеваського-Ґольдфарба дають багатющий матеріал до історії нищення української культури – однієї із сторінок нашої реальної історії. Публікую його зізнання за слідчою справою, звіряючи машинопис із його власним рукописом [37].

Примітки

18. Справочная книга "Весь Киев на 1926 год". К., 1926. С. 114.

19. Бистрицький Михаїл Самсонович (1885 – ?) – антиквар. За документами, народився у Михальчиній слободі Новгород-Сіверського пов. Чернігівської губ. Насправді народився в Одесі, син єврея-музиканта. З осені 1918 до 1922 працював в антикварній крамниці Андрушкова в Одесі. 1922 переїхав до Києва, до 1925 працював в антикварних крамницях Добрянського (вул. Свердлова, 26) та Павловського (вул. Свердлова, 2). 1925 перейшов до київського ломбарду з організації та експертизи, завідував комісійним відділом. 1926 завідував музеєм кустарно-промислової виставки. 1927 через біржу влаштувався на роботу реставратора картин для музеїв. У 1928-29 працював у Ґосторзі працював роз”їзним аґентом із закупівлі антикваріату для експорту. З травня 1930 до першого арешту – спеціаліст-антиквар крамниці “Інтурист”. Ув”язнений 7 березня 1931 (звільнений 26 червня 1931). Завідував підсобним господарством Наркомосу. Вдруге арештований 20 травня 1935. Рішенням Особливої наради при НКВД СРСР від 14 жовтня 1935 ув"язнений на 3 роки ИТЛ. Відправлений до Карлаґу. Його брати – Петро Самсонович (нар. 1881) одержав 5 років ИТЛ, Іван Самсонович (нар. 1883) – 3 роки ИТЛ. Дж.: ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 47657 ФП / кор. 840. Арк. 9 зв. Одесский мартиролог. Том 1. Одесса: ОКФА, 1997. С. 87; Абраменко Л. Київ: Жертви репресій. Том 2. К.: В.Карпенко, 1999. С. 39.

20. Карпеко Ольга Данилівна (1 липня 1892 – 14 лютого 1977, Москва).

Репродукую фото Ольги Данилівни разом з С.Глеваським, на якому позначено дату – 5 серпня 1911 року. Вінчались вони 11 вересня того ж року у Володимирському соборі, причому – цікава деталь – молода попрохала пригасити в храмі освітлення. Під час Першої світової війни працювала медичною сестрою. 1920 закінчила трьохмісячні курси статистиків. Узяла участь у першому перепису. Пропрацювавши у статбюро два місяці, під час чистки була звільнена: не входила до профспілки. Написала спогади про Г.Нарбута. 1933 була ув”язнена. Через біржу праці влаштувалась на роботу на станції у Бортничах, оскільки Зиновієві Голов”янкові (Наука и научные работники СССР. Часть VІ: Без Москвы и Ленинграда. Ленинград, 1928. С. 86) були потрібні рахівники лісових шкідників. Закінчивши річні курси електроапаратури, працювала в санаторії Лапинського на розі Чехівського провулку та Бульварно-Кудрявської вул.

Син Олександр (нар. 1912), арештований 27 квітня 1935, розповів слідчому: «Знакомые моей матери – это нищие разных категорий, которым она оказывает материальную поддержку, считая эту филантропию необходимым делом и обязанностью религиозного человека» (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 43786 ФП / кор. 632. Арк. 14). Глибоко віруюча, чарівна жінка. Мала бл. 70 похресників. Останній раз я бачив її за 2-3 дні до смерті. Див.: ДАмК. Ф. 16. Оп. 465. Т. 2. № 3301. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Том 2. К., 1910. С. 337; Лукомский Г.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. СПб., 1914. С. 69, XLIX.

21. Ернст Федір Людвігович (Теодор-Ріхард Людвігович; 28 жовтня / 9 листопада 1891, Київ – 28 жовтня 1942, Уфа) – історик мистецтва.

У 1914 як німецький підданий засланий за Челябінськ. Після прийняття присяги (квітень 1917) повернувся до Києва. Вдруге заарештований 23 жовтня 1933. Трійка при колегії ҐПУ УСРР 29 травня 1934 вирішила його ув”язнити на 3 роки у ИТЛ. Створив музей Біломор-Балтійського каналу в Повенці, у 1936-37 завідував музеєм будівництва каналу Москва-Волга у м.Дмитрові. Працював у Казахстані й Башкирії, друкуючись у місцевих газетах. Третій арешт 16 липня 1941. Розстріляний.

Літ.: Федір Ернст: Бібліогр. покажчик. Суми, 1987; Білокінь С. Федір Ернст і Київ // Наука і культура: Україна. Вип. 22. К., 1988; Його ж. Федір Ернст // Сучасність. 1990. Ч. 7-8; Нестуля Олексій Олексійович. Україна стала його долею // Репресоване краєзнавство. С. 101-113; Побожій Сергій Іванович. Три арешти // Панорама Сумщини. 1991. 31 жовтня. № 44 (96). С. 7.

29 квітня 1958 року голова КҐБ при РМ УРСР генерал-майор В.Никитченко затвердив висновок старшого слідчого Дідура: “Заявление Эрнст Тамары Львовны о пересмотре решения по делу Эрнста Федора Людвиговича и реабилитации его оставить без удовлетворения” (ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 62089 ФП / кор. 1650. Том 2. Арк. 150). Для обґрунтування відмови чекісти передрукували з журналу “Куранты” (1918. Сентябрь. № 7) його статтю “Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.” (Том 2. Арк. 69-73). Згодом був реабілітований.

22. Георгій Нарбут: Посмертна виставка творів. [К.:] ДВУ, 1926. С. 46.

23. Автограф зберігається в моєму архіві.

24. Шевченко Т. ПЗТ в 10 томах. Том 9. К., 1964. С. 23. № 32.

25. ДАКО. Ф. р-4156. Оп. 1. № 4. Арк. 168-169 зв.

26. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219.

27. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 10.

28. Солженицын А.И. Двести лет вместе. Ч. ІІ. Москва: Русский путь, 2002. С. 285, 300.

29. Гинзбург Евгения. Крутой маршрут: Хроника времен культа личности. М.: Сов. писатель, 1990. С. 19.

30. Перцов [Ю.М.]. Из истории борьбы с контр-революцией // Прол. правда. 1923. 11 февраля. № 33 (448). С. 1.

31. Дубровський Василь Васильович (19 травня 1897, Чернігів – 23 квітня 1966) – історик.

Науковий співробітник Науково-дослідчої катедри історії української культури ім. акад. Д.І.Багалія (1925-1933) та Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства (ВУНАС, 1925-30). Заарештований у листопаді 1933. У червні наступного року опинивсь у таборі на БАМ”і, де пробув до 1938. Залишив спогади (2-й Відділ БАМЛАГ”у ГПУ-НКВД. Нью-Йорк: Наша Батьківщина, 1965. 81 с.). З відступом совєтів професор Харківського університету, голова харківської “Просвіти”. Еміґрував до США.

Див.: Биковський Лев. Василь Дубровський // Укр. історик. Ч. 9-10. 1966. С. 92-97; Бульбенко Ф. Проф. Василь Васильович Дубровський // Наша Батьківщина. Нью-Йорк, 1966. 15 липня. № 133-134. С. 7; Бульбенко Ф. Професор Василь В.Дубровський // Свобода. 1966. 18 травня. Ч. 91. С. 2; 19 травня. Ч. 92. С. 2, 4; Короткий життєпис проф. Василя Васильовича Дубровського // Церква й життя. 1966. Липень-серпень. Ч. 4/55. С. 26-27; Коваль Оксана, Матяш Ірина. Дубровський В.В. // Українські архівісти: Біобібліогр. довідник. Вип. 1. К., 1999. С. 126-129.

32. Вишивка козацької старшини XVII-XVIII століть: Каталог колекції Чернігівського обласного історичного музею ім. В.В.Тарновського. К.: Родовід, 2001. С. 11.

33. Нестуля Олексій. Доля церковної старовини в Україні, 1917-1941 рр. Ч. 2. Кінець 20-х – 1941 рр. К., 1995. С. 113.

34. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 163.

35. Пор.: Шамрай Маргарита Агапіївна. Каталог палеотипов из фондов ЦНБ им. В.И.Вернадского НАН Украины. К.: Наукова думка, 1995. С. 48. № 165.

36. Абраменко Леонід Михайлович. Київ: Жертви репресій. Том 2. К.: В.Карпенко, 1999. С. 77. Як у багатьох сучасних довідниках, цей також містить доволі численні помилки. Прізвище "Гольдфарб" тут відтворено як "Гельфард". До машинної обробки ці видання не надаються.

37. ЦДАГО України. Ф. 263. Оп. 1. № 54059 ФП / кор. 1219. Арк. 23-82.