Більшовики як грабіжники
Сергій Білокінь
Коли уявити всю повноту пам”яток старовини й мистецтва як єдиний державний чи національний фонд – музейний, архівний та бібліотечний, – це й була б рухома частина матеріальної української культурної спадщини в її реальних параметрах. На території розваленої імперії грабування і нищення цієї спадщини тривали від самого жовтневого перевороту (в Україні – від муравйовщини) [1] і до останніх днів совєцької влади. Такі були крайні дати цього історичного явища.
Про початок грабування у Полтаві у 1918-19 роках оповідає мемуарист:
“Другий розпорядок (наказ. – С.Б.) був, щоб усі меблі, яких було більше, ніж їх треба було для безпосереднього користування осіб, що жили в даній кватирі, – передати в.зв. “квартирно-жилищний” відділ. Це означало, що на кожну кватиру лишається стільки стільців, скільки живе людей; із столів один в кухні, і ще один в іншій кімнаті, а решту треба було віддати в “жилищний відділ”. Посуда, тарілки, ложки, дзеркала, все це лишали відповідно до числа мешканців кватири, решту забирали. Забирання цих речей оправдувано тим, що їх треба для бідноти, яка цих речей не має. […] І почалося. […] спеціялісти […] від меблів і посуди […] забирали для “жилищного” відділу всяку дорогоцінну порцеляну і дорогі меблі з червоного дерева […] з карельської берези тощо. […] Коли в літі 1919 р. почався наступ т.зв. білоґвардійців і червоні почали відступати, тоді всі столи і стільці з червоного дерева, порцеляну, все з “жилищного” відділу навантажено було у поїзди та й воно поїхало з “пролітайлами” просто в Москву і, очевидно, звідтіль вже не вернулося. Опісля ці дорогоцінні речі продавалися в Парижі, Берліні, Лондоні і в Ню-Йорку. Україна лишилася без срібла, золота, без меблів” [2].
З другого боку, широкий розпродаж творів харківського авангардиста 1920-х років Василя Єрмилова чиновники Міністерства закордонних справ провели уже наприкінці большевицького панування – влітку 1990 року – у нью-йоркських Leonard Hutton Galleries [3]. (Безконтрольне вивезення окремих творів мистецтва, а то й цілих колекцій у часи перестройки й пізніші роки – окрема тема, якої я тут не торкаюсь).
Звичайно, масштаби цієї музейної вакханалії за весь совєцький період велетенські. Із Державного Ермітажу та інших музеїв СРСР, і далеко не в останню чергу з музеїв українських, було вилучено й дешево спродано за кордон безліч безцінних творів мистецтва, зокрема з одного Києва картини Лукаса Кранаха (1472-1553) [4], Юбера (Гюбера) Робера (1733-1808), гобелен 1512 року [5] з Музею мистецтв ВУАН, меблі, ювелірні вироби тощо.
У літературі вважається, що систематичне грабування музеїв почалося в СРСР щойно наприкінці 1920-х років, і пояснювали це тоді й тепер потребами першої п”ятирічки. Насправді все це почалося відразу, скоро большевики утвердились на території. У протоколі № 8 музейного комітету Музею ВУАН від 17 грудня 1921 року знаходимо такий запис:
“Заслухано доклад директора Музею М.О.Макаренка [6] про утворення Вн(е)шторгом Комісії для продажу де-яких річей (“зайвих”) музеїв. Постановлено: доручити проф. М.О.Макаренку слідкувати за розвитком і діяльністю цієї Комісії і докласти Комітету, коли це буде потрібно” [7].
Оці лапки при слові “зайвих” багато говорять нам про ставлення музейників до совєцького циркуляру. Музейники поставились до документу з усією увагою. Після років рознузданого червоного терору вони відразу зрозуміли, чого можна від большевиків чекати “на музейному фронті”. Це було тим важливіше, що діяльність Внешторга не тільки що не приховувалась, а ще й всіляко афішувалась. У пресі з”являлись оголошення крамниці Укрвнешторга (Київ, Хрещатик, 30) про те, що вона купувала килими, хутра, картини, бронзу, порцеляну, кришталь, фаянс, мережива, тюль, кустарно-мистецькі вироби, вироби із срібла й золота: „Покупаются только вещи, имеющие худож.[ественную] или особо-высокую ценность” [8].
Не менш цікаво й те, що у ці ранні роки активні взаємини з “Внешторгом” підтримував той самий С.К.Глеваський, про якого йтиметься далі. У протоколі засідання Ради охорони пам”яток мистецтва і старовини від 3 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Винницький, Ф.Ернст та С.Сандальжі) зазначено:
слухали – «Заявление Ф.Л.Эрнста о вывозе в Харьков Киевским Внешторгом Межигорской керамики. – Ходатайствовать о невывозе этой керамики за пределы Украины и по мере возможности вернуть ее Киевскому Музею» [9].
23 червня 1922 року (присутні – М.Василенко, Д.Щербаківський, А.Середа, А.Дахнович, М.Макаренко, А.Винницький, С.Глеваський та С.Сандальжі) слухали:
«1. О протесте против перевозки предметов, привезенных из Белой Церкви [10] на склад Внешторга. – Постановлено написать протест против перевозки на склад Внешторга и назначить представителя для переговоров с Внешторгом» [11].
21 липня 1922 року (присутні – М.Василенко, В.Шугаєвський, Д.Щербаківський, А.Винницький, А.Середа, С.Глеваський та С.Сандальжі) слухали:
“Информационный доклад т.Глевасского о работе с Внешторгом. – Ознакомившись с докладом, постановлено поручить А.В.Винницкому и С.И.Сандальжи заключить с Киевской Конт.[орой] Внешторга договор на предмет перевезения в Киев художественных и музейных ценностей из г.Тального Киевской губ.” [12]
Перед революцією м.Тальне належало графові Павлові Петровичу Шувалову [13]. Можливо, його речі й було привезено до Києва.
У 1929-32 роках вартість мистецького експорту СРСР на захід становила приблизно 20-22 мільйони карбованців, або менш як один відсоток прибутку від загального щорічного експорту. Інакше кажучи, точнісінько того самого чи й значно більшого фінансового ефекту можна було досягти, збільшивши у півтора рази поставки якого-будь жмиху або ж іншої сировини [14]. Це виявляє антикультурний, антинародний характер тодішнього керівництва, яке завзято нищило культурний потенціал країни. Для нас тепер майже байдуже, якими мотивами воно при цьому керувалося – чи це був наслідок загальної некультурности большевицьких вождів, чи один із проявів тієї війни проти народу, яку вони провадили.
Примітки
1. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж: Опыт ист.-архивн. расследования. М.: Москвитянин, 1993. 129 с.;
Васильева О.Ю., Кнышевский П.Н. Красные конкистадоры. М.: Соратник, 1994. 270 с.;
Замутненное зеркало (A Dark Mirror): Материалы из собраний Романовых и библиотек императорских и великокняжеских дворцов в Нью-Йоркской Публичной библиотеке: Перечень и руководство для исследования / Составитель Роберт Дэвис мл. Нью-Йорк: Norman Ross Publishing Inc., 1999. P. 1-47 та ін.
2. Спектатор. Що діялось 30 літ тому в Україні? // Обнова: Період. додаток до “Християнського голосу”. Мюнхен, 1949. Грудень. Ч. 3 (20). С. 4.
3. Див.: Vasily Dmitrievich Ermilov, 1894-1968. Gouaches – Sculpture – Reliefs. April 27 – June 8, 1990. Leonard Hutton Galleries. New York, 1990. 64 p. Тут вміщено відомості про 39 аукціонів та виставок-продаж 1960-90 років, проведених у Leonard Hutton Galleries і присвячених творам Екстер, Малевича, Явленського, Кандінського, Попової та ін.
4. Гиляров С. Проф. Новознайдений твір Кранаха в Музеї Мистецтва Всеукраїнської Академії Наук. К., Видання Музею,1929 (помилково: 1919). 22 с.: іл. 500 прим.
5. Виставка тканини: Каталог. К.: Музей мистецтва УАН, 1927. С. 30. № 53; Арустамян Жанна. Продано, перетоплено // Пам”ятки України. 1994. № 1-2 (102-103). С. 108-109.
6. Макаренко Микола Омелянович (4 лютого 1877, с.Москалівка Роменського пов. – 4 січня 1938, Новосибірськ) – мистецтвознавець, археолог. Вперше був заарештований у грудні 1924 року (НБУ ім. В.І.Вернадського. ІР. Ф. І. №№ 26314-15). Згодом ув”язнений 26 квітня 1934 року, знову 24 квітня 1936 року в Уфі, востаннє 15 грудня 1937 року у Томську. Розстріляний (Бурко Демид. Професор Микола Макаренко // Бурко Д. Українська Автокефальна Православна Церква. Саут-Бавнд-Брук, 1988. С. 381-386; Звагельський В.Б. Невтомний у праці // Репресоване краєзнавство. С. 161-167; Макаренко Д.Є. Микола Омелянович Макаренко. К.: Наукова думка, 1992. 166 с.; Білодід Олесь, Киркевич Віктор. Довга дорога до храму мудрості // Репресоване «відродження» / Упорядники О.І.Сидоренко, Д.В.Табачник. К.: Україна. 1993. С. 212-227; Ситник Анатолій. «Провина» страченого – причетність до Музею Реріха // З архівів ВУЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ. 1994. № 1. С. 189-191).
7. Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків. Архів. На засіданні були присутні Ф.Шміт, М.Василенко, М.Біляшівський, В.Ханенко, М.Макаренко та М.Бойчук. Головував акад. Ф.Шміт, секретарювала Христина Романенко-Араджіоні.
8. Искусство. К., 1922. 22-28 апреля. № 4. С. 4. Те саме друкувалось і в інших числах.
9. КОДА. Ф. р-742. Оп. 1. № 175. Арк. 20.
10. Див.: Білоцерківський музей // Наше минуле. К., 1918. Вересень-жовтень. Ч. 2. С. 205; Дроздов С. Білоцерківський археологічно-етнографічний музей // Український музей. Зб. 1. К., 1927. С. 245-247.
11. Там само. Арк. 21.
12. Там само. Арк. 17.
13. Список населенных мест Киевской губернии. К.: Киевск. губ. стат. комитет, 1900. С. 1649.
14. Жуков Ю.Н. Операция Эрмитаж. С. 109.