Початкова сторінка

Сергій Білокінь (Київ)

Персональний сайт історика України

?

Лист З.М.Рогозної про Ф.П.Максименка

Сергій Білокінь

Серед паперiв Катерини Iллiвни Бiлоцеркiвської [13], колишньої спiвробiтницi бiблiотеки Львiвського унiверситету, я виявив листа зi Львова вiд її товаришки Зiнаїди Микитівни Рогозної. Лист датується орiєнтовно кiнцем червня 1967 р. i заслуговує на те, щоб його навести цiлком:

«Катя!

Ты только постарайся не сердиться на меня за долгое молчание. Пойми, меня одолевает старость: беспощадная, неотвратимая, жестокая. Не успеваю что-нибудь сделать, как охватывает усталость, изнеможение; бывают дни, когда я и 1/2 дня лежу, лежу и читаю, п.[отому] ч.[то] разговаривать мне не с кем, но в последнее время зрение так утомляется, что [и] в этом занятии придется себя ограничить.

Хочу тебя предупредить, что в воскресенье (1/VII) Федор Фил.[иппович] с директор.[ом] и Аней Пант.[елеевой] выезжает в Киев на Всеукр.[аинскую] библ.[иотечную] конфер.[енцию]. У него доклад и у директорши тоже. Не надо тебе пояснять, кем написан второй доклад. Ф.Ф. очень ослабел, но, как всегда, целыми днями в б-[иблиоте]ке. Неон.[ила] Вас.[ильевна] опять больна”.

Листування людей старшого віку, передусім тих поколінь, що формувались до революції, являє собою важливі людські документи, свідчення про набутий життєвий досвід, про нове сприймання плину часу, якого людина набуває на схилку життя. Прості думки, вже висловлювані в літературі, набувають нової ваги і зворушують, коли людина не цитує, а підсумовує нові для неї власні спостереження. Так, кол. Архиєпископ Лубенський УАПЦ Йосиф Оксіюк [14], свідок церковного відродження двадцятих років і людських мук на Колимі, 30 жовтня 1974 року писав Ф.П.: «Пішов я вже у вересні на дев’ятий десяток. І коли ті роки набігли, – не зчувся. Та помаленьку ще дибаю і працюю».

Далі в листі З.Рогозної до її подруги читаємо:

“Ты меня спрашивала подробности его юбилея. Он прошел очень хорошо: и торжественно, и сердечно. Наш большой чит.[альный] зал был почти полон. Все львовские библиотечные коллективы собрались, и от каждого коллектива было выступление. Из приезжих был только Балабанов (киевск.[ая] универс.[итетская] б-[иблиоте]ка). Но его приветствие затмило всех: хорошая литературная речь (русск.[ая]), какое-то непринужденное изящество и в остротах, и в сравнениях – одним словом, блеск! Не то, что большинство наших, в том числе и ныне правящий ректор Максимович Н.Г. [15], – трафарет, бесцветный штамп, к которому никакой цензор не придерется. Тон всем выступлениям задал проф. Гербильский [16]. Он заявил, что особенно много ценного внес Ф.[едор] Фил.[липпович] в библиографию истории, и не приходится этому удивляться, п.[отому] ч.[то] Ф.Ф. историк и любит историю. Правда, у него есть труд по библиографии минералогии УССР, но это надо считать явлением случайным.

Как будто Григорий Юльевич бросил мяч на футбольное поле, и все рванулись его подбрасывать:

— Нет, Фед.[ор] Фил.[иппович] не историк, он – геолог, иначе он не смог бы сделать то, то и то…

— Ми, фiлологи, вважаємо, що Фед.[iр] Пилип.[ович] є справжнiй фiлолог, бо нi в якiй галузi науки вiн так не допомiг, як у фiлологiї”.

Форми подяки, які одержував протягом життя Максименко, також варті уваги. Треба сказати, що Максименкові таланило на добрих людей, які вміли сказати йому добре слово, як-от 18 серпня 1947 року Б.С.Боднарський [17]:

«Не понимаю, о какой компенсации Вы говорите. Уж если и говорить о компенсации, то разве Вы не помните о том прекрасном львовском подарке, которым Вы меня одарили при нашей встрече у меня в Москве? Я эту встречу буду долго помнить, так как редко когда имел такое удовольствие, как в беседе с Вами. Жаль только, что беседа эта была короткой и пока единственной».

Йому вторував 14 червня 1972 року Йосиф Оксіюк:

«Безмірно вдячний Вам за ласкаву і таку щедру увагу до моєї просьби поділитися відомостями про сімейний стан першодрукаря Івана Федорова. Тепер, як говорив покійний брат мій (про нього, кол. співробітника ВБУ, див. нижче. – С.Б.), «я намного поумнел». Так і мені здавалося, що І.Федоров овдовів і підпав під чинність постанов соборів 1503 і 1551 років. Ще і ще раз дуже дякую за листа з докладним роз’ясненням і вельми корисними додатками».

Читаємо листа З.Рогозної далі:

“Особенно ярким было выступление бывш.[его] ректора Лазаренко Е.К. [18] (для которого Ф.Ф. и составлял «Минералогию УССР» [19]). Он старался – и не без успеха – и с большим остроумием разбить все доводы Гербильского. Каждое его удачное «mot» аудитория встречала смехом, громом аплодисментов. Видно было, что бывший ректор, не в пример теперешнему, популярен и в среде бывших студентов и научных работников Львова.

И так каждый факультет отстаивал и обосновывал свое право на Фед.[ора] Фил.[ипповича]. Если одни сдержанно, тактично, а иногда и с усмешкой, то другие – обиженно, раздраженно, и это получалось забавно, и зал гудел от сдерживаемого смеха, и в общем это подымало тонус собрания, придавало ему какую-то интимность, сердечность.

Сослуживица Ф.Ф. по техникуму, которой он много помогал в работе, говорила просто, от сердца, с трудом сдерживая слезы; она поднесла Ф.Ф. большой букет белых цветов (калы), которые, по ее словам, на Украине дарят молодоженам, а сейчас они олицетворяли молодую, не стареющую, полную жизни и бодрости душу Фед.[ора] Фил.[ипповича].

Хорошо выступил от военных врачей Львова полковник Оборин. Он отметил, что Ф.Ф. открыл («откопал») в каких-то старых изданиях нашей б-[иблиоте]ки имя средневекового врача не то б-[иблиогра]фа, не то библиофила, и открытие это очень ценно для медицины [20]. Львовск.[ое] об-[щест]во военной медицины избрало Ф.Ф. своим почетным членом и пожелало ему, чтобы он обращался к медикам только по вопросам истории и библиографии ме-ди-ци-ны. (Намек на его заболевание).

Было еще много выступлений и в связи с этим всяких подношений – всего не упо-мнить и не пересказать. Присутствовала и Неон.[ила] Вас.[ильевна] и, к счастью, была в со-вер-шен-но нор-мальном состоянии. Она сидела среди публики с Бережной Натал.[ией] Ром.[ановной] (бывш.[ая] сотр.[удница] библ.[иотековедческного] отд.[ела]). Почему ее не посадили в президиум – мне непонятно.

Много было телеграмм, но их не зачитали («слишком много»), что, по-моему, тоже неправильно. Как видно, директорша и «высокие гости» торопились приступить к жратве и возлияниям. Банкет был пышный и веселый. Денег на него собрали много, Ф.Ф. внес от себя 60 рб., а хотел даже 100, но наша комиссия не взяла так много. Ф.Ф. хотел иметь право пригласить своих друзей. Не знаю, удалось ли ему это. Ольга Иван.[овна] была приглашена и участвовала в банкете. Неон.[ила] Вас.[ильевна] благодарила за столом всех собравшихся за теплые чувства к Ф.Ф. Все говорили, что выступила она очень удачно. Вот и все, что сейчас смогла вспомнить.

Уходит на пенсию Астрид Марковна, с 1-го сент.[ября] ее уже не будет, и начальство ломает голову, кого назначить на ее место.

Как Вы съездили в Чернигов? Передай привет Над.[ежде] Сем.[еновне] [21]. Будь здорова.

Целую.

Зина».

Багато рокiв тому, в однiй iз статей про Федора Пилиповича [22], я зацитував цього листа, i вiн при зустрiчi потвердив, що щось подiбне до описаного в ньому справдi мало мiсце.

Пам’ятаю наше знайомство. Вiд згаданої Катерини Iллiвни й iнших людей я вже чув захоплені відгуки, ледь не легенди про його ерудицiю. Десь улiтку 1971 року вибрався до Львова зi списочком питань, на якi не мiг знайти вiдповiдi в Києвi (а я мав честь консультуватись у Стефана Таранушенка, Юра Меженка, iнших вчених). У Львовi, на вулицi Драгоманова знайшов унiверситетську книгозбiрню. Пiднявшись нагору, пошукав кабiнет заступника директора, постукав. За столом сидiв стомлений, мiцно збитий сивий чоловiк, зовсiм не схожий на тип совєцького начальства тих часiв. Я назвався, проказав «паролi», а тодi й свої питання. Федiр Пилипович сприйняв їх зовсiм спокiйно, вiдкинувся на стiльцi, протер навiщось окуляри i… почав вiдповiдати. Розповiдаючи про восьмий том єфремовського зiбрання творiв Шевченка, що не мав тиражу i не вийшов у свiт, вiн перерахував десяток осiб, що посiдали перед вiйною неповнi сиґнальнi примiрники. Найповнiшого з усiх мав вiн сам – з книгозбiрнi кол. професора Київської духовної академiї П.П.Кудрявцева [23]. Але що характерно – пiд час розмови вiн не встав зi стiльця! Вiн нiкуди не зазирнув!

Оскiльки ми жили в рiзних мiстах, я мав ту перевагу перед львiв’янами, що вони спiлкувалися з Федором Пилиповичем виключно усно, а я здебiльшого – письмово. За дванадцять рокiв наших взаємин я звернувся до Максименка з безлiччю питань i одержав вiд нього 106 листiв. А що мене цiкавили десятки осiб – українознавцiв Розстрiляного Вiдродження, бiблiофiлiв, десятки рiзних обставин i ситуацiй, вiн охоче розповiдав про все. Десь наприкiнцi його життя (якщо точно – 25 лютого 1981 року) в мене виникла фантазiя – я попрохав його, коли приїду до Львова, прочитати менi й гуртку охочих курс джерелознавства пiдвищеного типу. Iз лекцiй, природно, нiчого не вийшло, адже йшов щойно початок вiсiмдесятих («година Бика [24]»!), але потiм я збагнув, що такий курс вiн, зрештою, якщо не прочитав, то написав. Це було якраз його рясне листування, хоч вiн не раз скаржився на хворобу Febris antiepistolaris, на яку начебто страждав.

Якось, черговий раз жахнувшися його незвичайнiй пам’ятi, я запитав його, – може, вiн якось особливо органiзовує свої матерiали, може, має вдома величезну картотеку? Виявилося, що жодної картотеки на всi випадки вiн не мав, бо не потребував її. Найкапiтальнiшу довiдку мiг дати навiть у коридорi чи бiля вiдомих ґвинтових сходiв унiверситетської бiблiотеки. Так-бо був влаштований його мозок. До речi, вiн був лiвша, а з цим пов’язують особливу будову мозку, налаштованого на особливi творчi функцiї. Ламаючи себе, вiн змушував себе писати правою, але почерк у нього вiд того був жахливий. Колеги жартували, що Федора Пилиповича треба «тримати пiд склом». Дмитро Косарик переказував мені колись, як нарікав свого часу Агатангел Кримський, як тяжко мучився він від того, що «не міг нічого забути» (!). На жаль, Кримський працював здебільшого в царині сходознавства. Людина, що була обдарована від Бога мозком подібної організації – Максименко – увесь віддавався справі української бібліографії.

Приїжджаючи до Львова, я йшов працювати i до унiверситетської бiблiотеки, i до Максименка, бо мав щастя працювати i в нього вдома (вул. Любінська, 91, помешк. 7) – з його книжками й паперами. Мушу сказати, що в ті роки вдома у них не бував майже ніхто: протягом кількох десятиріч його дружина Неоніла Василівна, лагідна й доброзичлива людина, хворіла ментально, і від того життя Федора Пилиповича було життям страдника. Коли хвороба загострювалась, йому доводилося класти її до лікарні, – одного разу мені довелося її там навідати.

Але, розмовляючи з ним i листуючися, я на власнi очi бачив тi чудеса, якi робила ця незвичайна людина. Хтось написав йому, що одержав пiсля батька стару книжку – без початку й кiнця. Ця книжка була дорога йому як родинна релiквiя, i вiн просив, якщо це можливо, вiдповiсти, яка її назва й хто був її автор. Дев’ята сторiнка починається з таких i таких слiв. Федiр Пилипович вiдповiв: це читанка такого й такого упорядника, вказав мiсце видання й рiк. Кожному ясно, що такої довiдки бiблiограф не може дати у принципi. Це щось кiлькома порядками вище за людськi можливостi. Таку інформацію не може надати Iнтернет, перевантажений всіляким сміттям. Його ерудицiя здавалась безмежною.

Примітки

13. Катерина Iллівна Бiлоцеркiвська (16 вересня 1894, Петербург – 6 червня 1973, Київ) закінчила київську Фундуклеївську гімназію та Вищі жіночі курси.

Перед війною працювала в Інженерно-будівельному інституті. По війні займала посаду головного бібліографа у бібліотеці Львівського університету, 1948 перебралась до Києва. Останні роки життя мешкала в старому одноповерховому будиночку на Полтавськiй вулицi, 11, пом. 2, де мала більшу й, як пригадується, зовсім маленьку кімнату (писала 2 січня 1966 року – «большие 2 комнаты»). Разом з нею мешкала подруга Н.С.Венгженівська. Катерину Іллівну мені випало знати добре. Вона залишила по собі зворушливі й світлі спогади як привітна, дуже доброзичлива людина, винятково скромна. Добре характеризує її початок листа до Ф.П. від 15 лютого 1961 року: «С удовольствием, бегом взялась исполнить Вашу просьбу (благодарю случай, что и мне пришлось чем-то Вам услужить!), которую Вы адресовали Марии Алексеевне [Новицкой]! Она больна, не выходит, и я, вместо неё, делала розыски». Марія Новицька – ще одна учениця Д.Щербаківського, дочка акад. УАН Олекси Новицького. Є відомості про невидану працю Білоцерківської «Найстаріші фаянсово-порцелянові заводи на Волині» (Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920-1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. Том ІІ. К.; Л., 2004. С. 591-592). Оскільки в наші часи окремі слова означають щось інше, аніж давніше, зацитую листа Ю.Меженка до Володимира Дорошенка від 26 червня 1940: «Звичайно, я буду дуже радий служити Вам, чим зможу, і не за який инший гонорар, як тільки за книжки з Шевченкіани» (Листи Юрія Меженка до львів’ян (1923-1969). Львів, 2002. С. 98). А в його листі до Марії Деркач від 16 січня 1946 Меженко вжив подібний вираз: «Дуже буду радий, якщо зможу чимсь Вам прислужитися, щоб довести, що ми не невдячні й не погані люди» (С. 193).

14. Див.: Білокінь С. Пам'яті останнього архієпископа УАПЦ 1921 року [Йосифа Оксіюка] // Вісті з України. 1991. Червень. № 25 (1679). С. 5; Його ж. Жив поруч з нами… // Літ. Україна. 1991. 27 червня. № 26 (4435). С. 8; Його ж. Пам'яті останнього архиєпископа УАПЦ // Наша віра. 1991. Серпень. Ч. 4 (12). С. 6.

15. Максимович Микола (Михайло ?) Григорович – електротехнік з фаху. Замолоду належав до течії москвофілів. Під час повоєнного розгрому львівського українознавства, за словами доповідної першого секретаря львівського обкому І.Грушецького Лазареві Кагановичу від 17 жовтня 1947 року, «пішов за партією більшовиків і вів непримиренну ідеологічну боротьбу з буржуазним націоналізмом» (Дашкевич Яр. Боротьба з Грушевським та його Львівською школою за радянських часів // Український історик. Том 128-131. 1996. С. 121).

16. Яр.Дашкевич називає його «сірим кардиналом» у мафіозній групі історичного факультету Львівського університету (Там само. С. 96).

17. Боднарський Богдан Степанович (23 червня 1874, м.Радзивилів Вол. губ. – 24 листопада 1968, Москва) – книгознавець, бібліограф, засл. діяч науки РСФСР (1945). Д-р пед. наук (1943), проф. (1921). Закінчив юр. фак. Моск. ун-ту (1901) та Археол. ін-ту (1910). Чл. (1909), секретар (1910), голова (1920-29) Рос. бібліогр. т-ва при Моск. ун-ті, ред. його журналу "Библиогр. известия" (1913-29). Член "Холмського поступово-демокр. гуртка" у Москві (засн. 7 квітня 1917). Організатор і перший директор Рос. центр. (потім Всесоюзної) книжкової палати (1920-21). Дир-р Рос. бібліогр. ін-ту (1921-22). Гол. праця "Библиография русской библиографии" (огляд бібліогр. літ-ри за 1913-25 та 1929; 4 тт. 1918-30), де зареєстровано багато україніки, а також "Справочный указатель книг и журналов, арестованных с 17 октября 1905 г." (вып. 1-4. 1908-1910). Пропаґував єдину десяткову систему. Книгозн. б-ка та архів Б. – у РБЛ. Літ.: Серед холмщаків // Нова рада. 1919. 6 мая. № 32. С. 2; Клевенский М.М., Б.С.Боднарский // Сов. библиография. 1969. Вып. 1; Книговедение: Энц. словарь. М., 1982. С. 83; Машкова М.В. История русской библиографии начала ХХ века. Москва, 1969. С. 401-404, 416-421, 480; Васькова Н.И., Б.С.Боднарский и Русское библиографическое общество // Книга: Исслед. и материалы. Сб. 59. 1989. С. 110-120; Гульчинский В.И., Фокеев В.А. Деятели отечественной библиографии, 1917-1929. С. 59-62.

18. Лазаренко Євген Костянтинович (1912-) – геолог, доктор геолого-мінералогічних наук. Член-кореспондент АН УРСР. У Львівському університеті працював з 1945 року, завідував кафедрою мінералогії.

19. Точна назва праці: Максименко Ф. Литература по минералогии Украины за… (1953-1974 гг.) // Минералогический сборник. 1954-75. №№ 8-27. Вып. 4. Окремі випуски у співавторстві.

20. Очевидно, йдеться про видання: Бидлоо Н. Наставление по хирургии / Ред. М.В.Даниленко. М.: Медицина, 1979. 591 с.

21. Надія Семенівна Венгженівська (пом. 1968) у двадцяті роки працювала на полі мистецтвознавства, входила до однієї з «п’ятірок» Дан.Щербаківського. Піввіку (1918-68) була бібліотечним працівником. Після війни Н.С. служила в київській Публічній бібліотеці, у 1945-46 була довіреною помічницею її директора Ю.Меженка (Листи Юрія Меженка до львів’ян (1923-1969). Л., 2002. С. 166, 169). Згодом завідувала філією Всесоюзної державної бібліотеки іноземної літератури (вул. Кірова, 14 а). Останні десять років життя перебувала на пенсії, тож мала право два місяці служити за плату, а решту часу працювала безкоштовно. Мешкала разом з подругою К.І.Білоцерківською на Полтавськiй вулицi, 11, пом. 2. Померла від раку підшлункової залози й печінки (лист Кат.Білоцерківської від 20 лютого 1969 року). Після смерті Н.С. Катерина Іллівна мріяла, щоб у друці з’явився десь її некролог: «К Над.[ежде] Сем.[ёновне] очень хорошо относилась зав.[едующая] Иностр.[анной] б-[иблиоте]ки в Москве – М.И.Рудомино, в подчинении которой работало Киевск.[ое] отдел.[ение] Москов.[ской] ин.[остранной] б-[иблиоте]ки, но не знаю, удобно ли мне обращаться к Ин.[остранной] б-[иблиоте]ке с такой просьбой». Фото: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 240.

22. Бiлокiнь С. Чи можна знати все? // Молода гвардiя. 1977. 29 березня. № 61 (4226). С. 3. Передрук: Друг читача. 1982. 24 червня. № 25 (1155). С. 7.

23. Белоконь С.И. Киевский профессор П.П.Кудрявцев как библиофил и читатель // Актуальные проблемы теории и истории библиофильства: Тезисы сообщений научно-практической конференции. Лг., 1985. С. 73-75. Про цей примiрник див.: Тарахан-Береза Зiнаїда. Олекса Новицький – дослiдник i популяризатор творчостi Тараса Шевченка // Образотворче мистецтво. 1987. Вересень-жовтень. № 5. С. 21-23; Белоконь Сергей. Библиотека Федора Филипповича Максименко (1897-1983) // Актуальные проблемы теории и истории библиофиль-ства: (Тезисы сообщений 3-й Всесоюзной научно-практической конференции). Л., 1989. С. 111.

24. Оскільки молодим читачам ця асоціація може бути незрозуміла, поясню, що годиною Бика називали останню, найважчу годину ночі перед світанком. За цим мотивом у ті часи з’явився роман про ніби вигадане тоталітарне суспільство, підданий різкій режимній критиці: Ефремов Иван. Час Быка: Научно-фантаст. роман. [М.:] Молодая гвардия, 1970.