Ф.П.Максименко в колі друзів
Сергій Білокінь
Пригадую, мистецтвознавець Стефан Таранушенко з якоїсь причини не зміг сплатити за електрику. Я сидів у нього, коли прийшов доволі молодий чоловік відімкнути його від мережі. Навіть зажадав стільця, бо не міг дістати до лічильника. Стефан Андрійович відмовив йому з гнівом, а що протестувати у його становищі не випадало, він сказав тільки – різко й іншою мовою:
- Советский Вы человек!
Це вийшло в нього імпульсивно й дуже несподівано. Майстер почав мамулувато виправдовуватися:
– Мы же как раз хотим, чтобы было по-другому…
Він не був українцем, і йому хотілось ідентифікувати себе чи не з дисидентами, але, на лихо, представляв він зовсім інших, начальство…
У цій статті йдеться про коло справжніх вчених, які потрапили у невідповідну епоху. Це були по сутi недобитки знищеного свого часу «старого» книгознавства, недобитки «колишнього» мистецтвознавства, словом, найкращi в ту добу фахiвцi з вiдповiдних галузей українознавства. Коли в когось iз них виникала та чи iнша проблема, вони знали, хто мiг розв’язати її щонайкраще. Пригадую вiдповiдь Таранушенка на якесь моє питання:
- Це знав Федiр.
Я розумiв, що вiн говорить про Федора Людвiговича Ернста [84], уже давно, як на той навiть час, загиблого. Але все одно краще за будь-кого iншого вiдповiсти на те питання, – не пригадаю вже, яке саме, – мiг тiльки Ернст. Він ніс у собі наукову традицію. I це було очевидно i для Таранушенка, i для мене. Вчені вміли цінувати роботу своїх колег і знаходили час, щоб висловити їм слова визнання. Коли Максименко почав публікувати в «Науково-інформаційному бюлетені Архівного управління УРСР» свою працю «Збірки історичних відомостей про населені пункти Української РСР», Надія Венгженівська 23 березня 1964 року написала:
«[…] хорошую работу Вы сделали, настоящую. Как говорим мы с Еленой Самойловной [Ровнер], «на века». И стоять ей рядом с Сопиковым, Межовым и другими генералами от библиографии».
У своєму колі вони складали свою неофіційну ієрархію. 9 травня 1952 року Маслов писав:
«И Игорь Петрович (Єрьомін [85]. – С.Б.), и я – оба мы – ученики Вл.Н.Перетца [86], только я – старейший, первый по времени, а он самый младший, последний, или – как говорят в киевских очередях – «крайний» [87].
10 квітня 1961 року Павло Попов, попереджаючи Максименка про 80-річний ювілей українознавця, літературознавця, фольклориста Володимира Данилова [88], відзначав: «Данилов – останній з живих (здається) співробітник ще «Киев.[ской] стар.[ины]» [89]. У певному середовищі це котувалось дуже високо. Про себе 7 жовтня 1961 року П.Попов відзначав, що він один із найдавніших співробітників УАН (з 1 січня 1920 року). Не можу не підкреслити, що це Ф.П. познайомив мене з останнім членом Чернігівської ученої архівної комісії, якого я знав – Дмитром Опанасовичем Бочковим [90].
Цікаво, що навіть звичайні кореспонденційні справи, коли до іншого міста треба було передати гроші чи книжку, вони воліли довіряти людям зі свого кола. У стосунках Максименка з С.Масловим це бували Іван Крип’якевич та літературознавець Яким Ярема (1884-1964) [91]. Втім, не було ідеалізації й поблажок. Коли Кат.Білоцерківській довелося складати [кандидатські?] іспити, 15 квітня 1950 року вона поскаржилась: «Даже Маслов, несмотря на наши приятельские отношения, 1/2 часа мучил меня на экзамене по ист.[ории] древнерус.[ской] л-[итерту]ры. Теперь предстоит ист.[ория] ВКП(б). Заранее трепещу!».
Дехто з вчених того покоління у своїх контактах з “новою” молоддю виходив із ситуації по-іншому. У листі від 2-5 серпня 1951 року Катерина Іллівна розповіла, як у московському Бібліотечному інституті склала іспит з бібліографії Б.Боднарському:
«Познакомилась с Боднарским: это добродушнейший старичок, которого студенты обожают за то, что он никогда никого не гонит с экзамена и даже троек не ставит никому. Студенты открыто, получив билет на экзамене, списывают всё из книжки, а он этого не замечает или не хочет замечать. […] Он с каждым говорил по 1/2 часа, причем говорил он, а студент или студентка кивали только головой. […] Он […] просил Вам написать, в каких условиях он работает. А работает он в обстановке недоверия к себе со стороны администрации и напора со стороны обнаглевших студентов, которые, не прочитавши ни разу [конспекта] лекций или книжки Денисьева, идут и получают у него «хорошо». Вообще студенты там аховые […]».
Коло цих людей на очах тануло. Відразу пiсля масового терору, коли багато хто лишався ще в таборi чи на засланнi, вчених цiєї породи було явно бiльше. Велику роль у життi Максименка як бiблiофiла зiграв Володимир Іванович Барвiнок (1879-1942), який привiз з собою iз Петербурга прецiкавi документи Св.Синоду, далi професор Київської духовної Академiї Петро Павлович Кудрявцев (1868-1940). 10 листопада 1972 року Ф.П. розповів мені історію його збірки:
«В 1945 р. дружина П.П.Кудрявцева Ганна Єлисеївна ліквідувала бібліотеку свого чоловіка. Я тоді завідував відділом комплектування університетської б-[ібліоте]ки, одібрав багато книжок для неї, а дещо взяв для себе особисто й для С.І.Маслова. Маслов купив був зокрема автограф П.Морачевського – переклад «Псалтиря» на українську мову 1860-х років. Собі я взяв дві книги Н.С.Лескова («Русская рознь» й «Сочинения», т. 10, з бібліографією Лескова). Обидві книги були з автографами сина Лескова Андрія Мик., який листувався з Кудрявцевим, а Кудрявцев був написав надзвичайно цікаву роботу про київські зв’язки Лескова (вона лишається ненадрукованою в фондах, здається, Музею літератури, для якого її купив у Кудрявцева В.Д.Бонч-Бруєвич).
Купив я також 8-й том першого академічного видання творів Шевченка (малярські твори), тоді ж купив й загальний зошит зі спогадами Рибинського. Потім я посилав його В.Ф.Іваницькому, який повідомив, що в зошиті переписано не все, він бачив примірник з великим продовженням, але дещо і в зошиті, який я придбав, є таке, що не увійшло до повного варіянту. Як мені відомо, у Кудрявцевої повного варіанту не було. В 1945-1953 рр. я листувався з Іваницьким, але він мені нічого не писав про те, що передруковує спогади Рибинського. В кінці 1950-х років до Львова переїхала була дружина Іваницького. Вона казала, що спогади Рибинського зберігаються у його родині на Кавказі, – й теж нічого не казала про копію Іваницького. Я просив її дати прочитати власні спогади Іваницького, які мали бути значно цікавішими, ніж Рибинського, але вона не дала. Померла вона років три тому. Залишилася її дочка десь у Вінниці. Ваша присилка мемуарів Рибинського спонукає мене активізувати розшуки спогадів Іваницького».
Максименко пам’ятав великого бібліофіла Олексу Попельницького [92]. Широкий матеріал про нього він надіслав землякові-книголюбові Ф.Плотніру. Цiлий цикл спогадiв розгортався у Максименка при згадцi iменi Михайла Грушевського, якому вiн власноручно виписав квитка до ВБУ й на похоронi якого був присутнiй. По вiйнi Федiр Пилипович зустрiчався з Марiєю Сильвестрiвною у зв’язку з придбанням книгозбiрнi великого iсторика.
За німецької окупації Ф.П. перебував у Києві [93].
Опинившись у Львові в атмосфері тотальної чистки території, Ф.П. пригадав собі жахи масового терору тридцятих років, свідком якого він був у Києві. 16 лютого 1952 року К.Білоцерківська писала йому: «[Ирена] Громницкая в бытность свою в Киеве рассказывала нам, что Вы уже разучились шутить и смеяться». Разом з тим, перебування у Львові дало вченому можливості, яких він в умовах тоталітарного режиму не міг би мати деінде.
З посади заступника директора Федiр Пилипович користувався спецфондом. Нагадаю, що 11 січня 1941 року, перебуваючи в Ленінграді, Ю.Меженко писав Володимирові Дорошенку:
«[…] частина з тих українських видань, що Ви надіслали за своїм підписом, у нас переховується в спеціальному фонді, і я, звичайно, не зможу тих матеріалів переглянути» [94].
Максименко розумів, як йому пощастило. Вiн надзвичайно активно, разом з тим полiтично дуже акуратно освоював старi львiвськi книгосховища, зокрема приватнi. З листів, які Ф.П. писав мені, я тепер бачу, як він передавав мені досвід своєї багаторічної нелегальної чи то пак конспіративної діяльності. В явному розрахунку на перлюстратора, говорячи про львівські окупаційні «Наші дні», 13 березня 1972 року пояснював: «Це – щось вроді нашої «Літературної України» й «Культури й життя» – щомісячна газета-журнал, яка виходила в 1942-1944 рр. Звичайно, вона є в наших спецфондах». У ті самі часи я зустрічався в Ярослави Музики з бібліографом Антоніною Струтинською, і вона, пишаючися, розповіла мені, як усі її колеги з видавництва виїхали вже на захід, за німцями, вже от-от мали увійти большевики, і це саме її, Антоніни Казимирівни, стараннями вийшло те число «Наших днів», що могло вже й не вийти. Енкаведисти мали до неї свої претензії як до укладачки бібліографічного покажчика, присвяченого Вячеславу Липинському [95], – її перебування в окупованому Львові тільки додало їй строку.
Даючи чергове доручення, на той раз щодо відділу стародруків ЦНБ, 22 лютого 1981 року Максименко мене напучував: «Тільки спитати треба обережно, щоб чого доброго не перелякалися яких-небудь диверсій з мого чи Вашого боку». Іншим разом це виглядало доволі наївно. Надсилаючи 3 листопада 1981 року статтю Григорія Тисяченка-Саливона про Київ «Душа города» (Нова рада. 1917. 9-10 листопада), він застерігав (себто писав для мене й одночасно – для «іншого» читача): «[…] стаття досить цікава, хоча й «ідеологічно не витримана». Повернете мені її потім».
Примітки
84. Див.: Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. 355 с.
85. Єрьомін (Еремин) Ігор Петрович (18 квітня 1904, Ревель (Таллінн) – 17 вересня 1963, Ленінград) – рос. літературознавець. 1919 добровільно вступив до Червоної Армії, служив у політвідділі 51 дивізії 5 армії. Закінчив Ленінгр. держ. ун-т (1924) за відділом мови й літератури факультету суспільних наук. 1934 захистив кандидатську дисертацію «Исследование новгородской «Повести о посаднике Щиле», а 1937 докторську «Иван Вишенский и его публицистическая деятельность» (з 1937 доктор філол. наук). 1934-41 та 1945-60 працював у ИРЛИ. Паралельно викладав, 1957-63 завідував кафедрою рос. літ-ри філол. фак-ту ЛДУ, 1950-60 був деканом цього фак-ту. Автор кількох праць про поетичну творчість Феофана Прокоповича, «Слово про Ігорів похід» (зокрема його переклади на укр. мову) та укр. нар. театр. Дж.: Дмитриев Л.А. И.П.Еремин: Некролог // Труды ОДРЛ. Т. 20. 1964. С. 418-424; Демкова Н.С. Хронологический список научных трудов И.П.Еремина // Те саме. С. 425-431; Лихачев Д.С. Об Игоре Петровиче Еремине // Прошлое – будущему: Статьи и очерки. Л., 1985. С. 450-457.
86. Перетц Володимир Миколайович (19 січня 1870, СПб. – 23 вересня 1935, Саратов) – історик літератури, академік Петерб. АН (1914) та УАН (1919).
Організатор укр. науки. 1907 заснував і очолив в Ун-ті Св.Володимира "Семінарій рос. літератури", праці учасників якого (В.Адріанова-Перетц, С.Маслов, І.Огієнко та ін.) друкувались у "Записках" УНТ. Очолював Т-во дослідників укр. історії, письменства й мови в Ленінграді й редаґував його "Наукові збірники". Як голова Комісії давнього письменства ВУАН редаґував серії "Пам"ятки мови та письменства давньої України" та "Праці з історії письменства давньої України". Дотримувався тези про українськість пам"яток і літ. традицій княжого Києва. Був рішучим противником будь-якого встрявання ком. чинників у справи науки.
Ув'язнений 11 квітня 1934, одержав 3 роки заслання до Саратова. Склав списки праць В.В.Сиповського (1931, 81 запис) та А.І.Лященка (1932, 68 записів). Збереглося 137 листів П. до М.Грушевського (1896-1914, 1927).
Тв.: Новые труды по источниковедению древнерусской литературы и палеографии: Критико-библиогр. обзор. Сер. 1-2. К., 1905-1914; Сер. 3 // ЖМНП. 1915. Кн. 7. Отд. 2. С. 104-156; 1917. Кн. 1. Отд. 4. С. 1-43;
Українські думи // ЛНВ. Том 38. 1907. С. 22-30;
Из лекций по методологии истории русской литературы. К., 1914;
Тройчанський архів // Україна. 1914. Том 3. С.55-56;
Краткий очерк методологии истории русской литературы. Петроград, 1922;
К изучению "Слова о полку Игореве" // Изв. Отд-ния рус. яз. и словесности АН СССР. Том 28. 1923. С. 145-199;
Том 29. 1924. С. 23-55; Том 30. 1925. С. 143-204 (окремо: Ленинград, 1926);
Найдавніша згадка про театр на Україні // Україна. 1924. Кн. 1-2. С. 14-15;
"Слово о полку Ігоревім": Вступ; Текст; Коментар. К., 1926. Х, 352, [6] с. (рец.: Тартаковець М. // ЛНВ. Том 99. 1929. С. 476-478);
Театральні ефекти в старовинному українському театрі // Україна. 1916. Кн. 1. С. 16-33.
Літ.: Материалы для биографического словаря действительных членов Академии наук. Ч. 2. Петроград. 1916. С. 65-72;
Список друкованих наукових праць акад. В.М.Перетца // Записки Історично-філологічного відділу [ВУАН]. Кн. 12. 1927. С. 265-272;
Семинарий русской филологии акад. В.Н.Перетца. Ленинград, 1929 (22 персональні розділи);
Лотоцький Ол. Сторінки минулого. Ч. 2. Варшава, 1933. С. 141, 356, 377; Ч. 3. Варшава, 1934. С. 160;
Наріжний С. З петербурського славянознавства // Вісник. 1933. Том. 1. Кн. 1. С. 47-52;
Наука и научные работники СССР. Часть V: Научные работники Ленинграда. Л., 1934. С. 278-279;
Шведова О.И. Историки СССР: Ук. печ. списков их трудов. Москва, 1941. С. 91;
Адрианова-Перетц В.П. Список печатных трудов академика В.Н.Перетца, 1892-1960 // Перетц В.Н. Исследования и материалы по истории старинной украинской литературы XVI-XVIII веков. Москва; Ленинград, 1962. С. 234-253 (318 записів);
Кравців Б. Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр. // ЗНТШ. Том 173. Париж; Чікаґо, 1962. С. 239-241;
Ашнин Ф.Д., Алпатов В.М. «Дело славистов»: 30-годы. Москва: Наследие, 1994. С. 127-130, 185-188, 198, 242-243;
Щербань Т. Організатор Київської філологічної школи // СіЧ. 1995. № 1. С. 16-21;
Гирич І. Епістолярна спадщина Михайла Грушевського. К., 1996. С. 58;
Дудко В. Проспект невиданого збірника Товариства дослідників української історії, письменства та мови у Ленінграді // Київська старовина. 1997. № 1/2 (315). С. 48-57;
Матвєєва Л. Доля академіка Перетца // Наука і культура. Вип. 30. 1999. С. 207-224: 6 іл.;
НАН України: Персон. склад. С. 67.
87. Див.: Семинарий русской филологии: Первое пятилетие. К., 1912. 64 с.; Семинарий русской филологии Академика В.Н.Перетца, 1907 – 1927. Л., 1929. 58 с., вкл. Крім С.Маслова, з 1907 року до Семінарію входили також В.Адріанова-Перетц, Ол.Грузинський, Імшенецька-Жилинська, Ол.Назаревський, Невєрова-Подоба, І.Огієнко, Сичевська, С.Шевченко, С.Щеглова. Єрьомін і Котляренко увійшли 1921, а Нікольська – 1922 року.
88. Данилів (Данилов) Володимир Валеріанович (20 липня / 1 серпня 1881, м. Духовщина Смоленськ. губ. – 23 квітня 1970, Ленінград), літературознавець, фольклорист, етнограф. Закінчив Історично-філологічний інститут кн. Безбородька в Ніжині (1905). Співробітничав у «Киевской старине» в 1904-06. Викладав у Катеринославі, Одесі, з 1911 у Петербурзі – спершу в Учительському інституті, потім обраний на професора Жіночого педагогічного інституту. Після 1917 викладав у вищих воєнно-морських навчальних закладах, у 1948-56 – в ИРЛИ АН СРСР. Досліджував «Слово про Ігорів похід». – Тв.: Архимандрит Иоиль: К открытию «Слова о полку Игореве» // Дела и дни. Пб., 1920. Кн. 1. С. 389-391; О.М.Бодянський і його листування з М.О.Максимовичем // Україна. 1927. Кн. 6. С. 85-100; Другий збірник українських пісень М.О.Максимовича з 1834 р. // Там само. Кн. 37. 1929. С. 14-30; М.А.Максимович в работе над «Словом о полку Игореве» // Слово: Сб. 1950. С. 283-293. Дж.: Гуревич М.М., Могилянский А.П. Владимир Валерьянович Данилов // ТОДРЛ. Т. 18. 1962. С. 481-483; Панченко Н.Т. Список печатных трудов В.В.Данилова. Лгр., 1963; Лихачев Д.С. Памяти Владимира Валерьяновича Данилова // ТОДРЛ. Т. 25. 1970. С. 351-354; Палієнко Марина. «Кіевская старина» у громадському та науковому житті України. К.: Темпора, 2005. С. 221-222.
89. Новітні дослідження (Палієнко) показують, що останніми авторами «Киевской старины» справді були Євген Пєтухов (+ 1948), Гліб Лазаревський (+ 1949), Дмитро Дорошенко (+ 1951), Мефодій Павловський (+ 1957), Іван Абрамов (+ 1960), Михайло Корнилович (+ ?) і Данилів.
90. Білокінь С. На зламах епохи (2005). С. 173, 215.
91. Див.: Андрусів Стефанія. Літературознавець, психолог, педагог // Слово і час. 1995. № 7 (415). С. 36-40.
92. Попільницький (Попельницкий) Олекса Захарович (1850, Нова Прага, Александрійського пов. – 2 червня 1929), бібліофіл. Син псаломщика. Закінчив юр. фак. Новорос. ун-ту в Одесі (1873). Служив у петерб. «Гос. контроле» (1909-17). Працюючи в Архіві Держ. ради, друкував розвідки з історії визволення селян 1861 у журналах «Голос минувшего» та «Современный мир». Зібрав величезну й коштовну бібліотеку з селянського питання (зокрема повний екземпляр проектів «Положения о крестьянах», що їх складали губернські комітети 1858-59) та україніки (красне письменство, Шевченкіана, комплекти «Молодика», «Основи», «Киевской старины», інші раритети, видання з історії, географії та етнографії України). Частина бібліотеки П., що зберігалась у Петрограді, пропала 1917. Більша частина осіла в Новій Празі, де він потім жив. Там чимало втрат понесла вона від кожної політичної влади, а також під час голоду 1921, коли збирач випродував домашні речі, навіть скло з картин. Збереглось понад 3 тис. томів. Великі частини збірки П. придбали УНІК, ВБУ та окремі бібліофіли (Ю.Меженко, О.Гермайзе, Ол.Дорошкевич). – Дж.: Олекса Захарович Попільницький: Некролог // Бібліологічні вісті. 1929. № 2-3 (19-20). С. 97-98. Підп.: Т.А.
93. Бібліотеки Києва під час нацистської окупації (1941-1943). К., 2004. С. 162, 221, 224, 266, 566.
94. Листи Юрія Меженка до львів’ян (1923-1969). Львів, 2002. С. 112. «Толците, і отверзется вам», – сказано у Святому Письмі, тож невдовзі Юр Олексович все-таки знайшов туди дорогу. 21 квітня того самого року він писав Дорошенкові: «З приводу уривка 1929 р. «Капитал и церковь» покищо можу сказати, що цілий збірник у нас в спецфонді, та й там мені ще не розшукали його. Коли довідаюсь, сповіщу додатково» (С. 126-127).
95. Струтинська Антоніна Казимирівна (+ 1978). Бібліоґрафічний показчик до писань Вячеслава Липинського, 1908-1932 // Дзвони. Львів, 1932. Ч. 6. С. 490-499. Передрук: Strutyns'ka A. Bibliography of V.Lypyns'kyj's Works // Harvard Ukrainian Studies: Special issue: The Political and Social Ideas of Vjaceslav Lypyns’kyj. 1985. Vol. 9. № 3/4. P. 499-505.