Справа «Українького національного центру». Михайло Грушевський

Сергій Білокінь

Запеклі марксисти, большевики сприймали свою класову свідомість як універсальну відмичку до всіх соціальних проблем. Провівши процес «СВУ», що почав руйнування українства, вони перейшли до знищення українського селянства, а паралельно з ним і того суспільного прошарку, що заповнив ряди «Української військової організації» (УВО). Так суспільство рухалось до «Великого терору» 1937 року. Отож, відразу після справи «СВУ» було розроблено справу «Українського національного центру» (УНЦ), за якою пройшли кол. члени ЦК УПСР В.О.Голубович, І.М.Лизанівський, В.П.Мазуренко, П.О.Христюк, Ф.В.Черкаський, М.Ф.Чечель та ін. На очільника розпочатої справи було призначено акад. Михайла Грушевського.

Визначний шевченкознавець, найбільший український історик Михайло Сергійович Грушевський (29 / 17 вересня 1866, м. Холм – 24 листопада 1934, м. Кисловодськ), був організатор української науки, літературознавець, письменник, політичний, громадський і державний діяч. Дійсний член Історичного товариства Нестора-літописця (1890), Наукового товариства ім. Шевченка (1893), член українсько-руського педагогічного товариства у Львові (1894), член-кореспондент Краківської Академії наук (1895), член Археографічної комісії Московського археологічного товариства (1900), Одеського товариства історії та старожитностей (1901), дійсний член Чеської Академії наук (1914), Всеукраїнської Академії наук (ВУАН, 1923) та АН СРСР (1929). З ініціативи Яр.Дашкевича в українській історіографії наприкінці т. зв. перебудови (грудень 1988) було офіційно визнано, що Грушевський найбільший український історик. Шевченкова особа й творчість проходить через усю біографію Грушевського. В іменних покажчиках кожного тому його 50-томника Шевченкове ім'я представлено дуже поважно.

Визначаючи відношення Михайла Сергійовича Грушевського до найбільшого українця Тараса Шевченка, підкреслю, що Тарас Шевченко мав також прізвище Грушівський, але питання про спорідненість найбільшого українського історика з найбільшим українцем-поетом ще вимагає спеціального вивчення. Як відомо, сам вчений уже цікавився цією проблемою [68]. Його батько Сергій Федорович Грушевський (7 жовтня 1830, Чигирин – 27 січня 1901, Владикавказ) був директором народних училищ Терської області. Твори з «Кобзаря» запам'ятались Грушевському в дитинстві в усній передачі від його батька. Процитую його «Спомини»:

«Батько згадував, що бачив Шевченка, але, очевидно, ся стріча тоді не зробила на нього особливого враження. [… Він] декламував […] кілька уривків з "Катерини" й "Гайдамаків"».

Майбутній історик закінчив Першу Тифліську класичну гімназію (1886), серед персоналу якого був кирило-мефодієвець М.Гулак, якого Грушевський пам'ятав особисто, хоч сам був тоді надто малий:

«Я говорю се, розуміється, про згаданого вже вище Миколу Івановича Гулака, одного з найблагородніших кирило-мефодіївців, що замість творів свого духу лишив українському громадянству взірець моральної гідності, благородної резигнації і витривалості. Але сей образ, котрий чарує нас тепер в актах кирило-мефодіївського процесу, зоставсь невідомим ширшому українському громадянству свого часу, запечатаний сімома печатьми жандармського ділопроізводства. Він блиснув перед нашою суспільністю тоді, коли ім'я покійника давно стало порожнім звуком».

До своєї книгозбірні під час мандрівки 1882 вчений придбав збірку статей про Шевченка, видану Піскуновим, про що написав у «Споминах».

Перша публікація Грушевського, оповідання «Бех-аль-Джугур» [69], з'явилась за підтримки Івана Нечуя-Левицького, у листах до якого Грушевський згадує Шевченка з постійним пієтизмом. Він закінчив історичне відділення історико-філологічного університету Св.Володимира (1890). Під керівництвом В.Антоновича написав реферат «Южно-русские господарские замки в половине XVI века” (1890) та монографію «История Киевской земли от смерти Ярослава XIV века” (1890), за яку одержав золоту медаль. Захистив магістерську дисертацію «Барское староство» (1894). За рекомендацією В.Антоновича був призначений на посаду ординарного професора кафедри всесвітньої історії з окремим узагальненням Східної Європи Львівського університету.

Переїхавши 20 вересня 1894 року до Львова, вчений очолив Історико-філософську секцію Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), редакцію «Записок» НТШ (1895-1913), очолив Археографічну комісію НТШ (1896-1913) та саме НТШ (1897-1913). Уже в першому томі «Записок» НТШ (Т. V.1895. Кн. І. С. 1-26), який він упорядковував після Ол. Барвінського, друкувався нарис Ол.Кониського «Тарас Шевченко в арешті [70]». Друкування праці Кониського було однією з провідних тем їхнього листування, а також пізнішої статті Грушевського про Кониського. У переробленому й доповненому вигляді біографічні нариси були об'єднані у працю «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. Т. 1-2» (Львів, 1898-1901). Один з нарисів «Проба улаштування хронології до творів Тараса Шевченка [71]» Кониський у свою чергу присвятив Грушевському.

У Львові на всю широчінь розгорнулись організаційні таланти вченого. Він реорганізував товариство в неформалізовану Українську Академію наук, де було створено музей та бібліотеку з широкою Шевченкіаною. Долаючи амбіції власні та своїх колег, мобілізував до роботи в НТШ видатних вчених тодішньої доби – І.Франка, разом з яким заснував і редагував «Літературно-науковий вістник» (Львів, 1898-1905; Київ, 1905-1907), В.Гнатюка та ін. Підказав Франкові паралель між Шевченковою «Наймичкою» та твором Пушкіна «Под вечер осенью ненастной…», яку провів М.Петров, – відтак цю згадку було введено до Франкової габілітаційної лекції [72].

Викладаючи, Михайло Сергійович створив свою львівську історичну школу (В.Герасимчук, І.Джиджора, М.Кордуба, І.Кревецький, І.Крип'якевич, Ом.Терлецький, С.Томашівський). Заснував серії «Жерела до історії України-Руси» (1895), «Розвідки і матеріали до історії України-Руси» (1896), «Матеріяли до історії суспільних і економічних відносин Західної України» (1905), «Пам'ятки українсько-руської мови і літератури» (1910). Створив інфраструктуру для видання й розповсюдження щоденної газети «Рада» (1906).

Після місячника «Киевская старина» розпочав наукові видання п.н. «Україна» (1914, 1924-1930 [73]), де друкувалась важлива Шевченкіана, наприклад, статті Ол.Грушевського «З настроїв і думок Кирило-Мефодіївців» [74] та «Шевченківська література за останні роки» [75], М.Марковського «Російські і українські твори Шевченка в їх порівнянні» [76], Б.Варнеке «Композиція «Назара Стодолі» Шевченка» [77], «З ідеології Кирило-Мефодіївців – записка Василя Білозерського» [78] та ін. У листі до С.Єфремова від 18 червня 1914 року Грушевський просив його подати рецензії на твори Шевченка до ІІІ книжки «України», де було прорецензовано й інші ювілейні видання.

Оселившись у Львові і не знайшовши відповідних відомостей у пресі, Грушевський питав І.Нечуя-Левицького (27 / 15 березня 1886), чи відзначалися Шевченкові роковини. Їхня традиція була для нього важливою. Він надрукував кілька шевченкознавчих студій – «Дрібничка до генеальогії Шевченка» [79], «Улиця Шевченка у Львові» [80] та «Варіянти до «Богданової могили» Шевченка» [81].

Багато років життя він присвятив підготовці своєї найголовнішої праці – «Історії України-Руси». 1898 року у Львові вийшов у світ її перший том, першу книжку останнього 10-го тому (доля другої книжки невідома) надруковано в Києві 1936-го, вже по його смерті. Встиг звести докупи грунтовний аналіз усіх приступних йому джерел, що стосувались подій від найдавніших часів до 1658 року. Для цього мобілізував молодих істориків для систематичної археографічної роботи у сховищах Варшави, Кракова, Москви, Києва, Харкова. Визначив зміст українського історичного процесу на українській етнографічній території, що в українській історіографії став канонічним. Пізніше до цього додалась історія українського зарубіжжя. У «Сборнике статей по славяноведению» (Спб., 1904) вчений опублікував програмну статтю «Звичайна схема руської історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства», у якій вперше сформулював концепцію самостійного історичного розвитку українства.

Систематичне рецензування українознавчих досліджень на сторінках «Записок» НТШ, яке налагодив Грушевський, доповнило формування української історіографії. Звинувачений з боку групи колег в автократизмі та непотизмі тощо (анонімний автор відповідної брошури, – як стверджує визначний гуманітарій Є.Пшеничний, – С.Томашівський), вчений залишив керівництво НТШ і припинив редагувати його видання, від чого загальний рівень товариства серйозно понизився. Паралельно Грушевський вийшов з Української національно-демократичної партії, одним із засновників якої (1899) він був, орієнтуючись на засади конституційного парламентаризму й автономії України. Можливо, саме втративши академічну базу НТШ та політичну партійну базу, Грушевський переорієнтувався на закулісну політичну діяльність, вступивши до масонерії.

Порядком просвітницької роботи видав кілька популярних курсів історії України-Руси, як він називав свою батьківщину. Це різні твори, орієнтовані на зовсім різну аудиторію. Російською мовою перше надруковано «Очерки истории украинского народа» (Спб., 1904 й дальші перевидання). Дійшовши до харківської літературної школи і її заслуг, Грушевський відзначив:

«Но более широкой национальной украинской идеи здесь еще нет […]. Появление между украинскими писателями с конца тридцатых годов такого первостепенного дарования, как Тарас Шевченко (первое издание его «Кобзаря» вышло в 1840 г.), завершает образование украинской народной литературы. Для украинского возрождение такое быстрое – в сорок лет спустя после первых серьезных шагов возрождения народной литературы – появление гениального поэта было большим счастьем. […]

В украинскую литературу Шевченко внес новое содержание, целый ряд новых мотивов. Укажу только наиболее выдающиеся стороны – обращение к прошлому, невиданное пред тем одушевление народными войнами XVІI-XVІІI вв. и казачеством, в идеализации которого, согласно народной традиции, он отыскивает мотивы, созвучные его идеалам общественной справедливости, свободы и независимости; протест против крепостного права, вытекающий из тех же идеалов, и по силе и напряжению не имеет ничего равного ему; такой же протест против политического гнета и всякого посягательства на свободу и достоинство человеческой личности» [82].

Останній розділ другого видання вийшов окремою брошурою «Украинство в России, его запросы и нужды» (Спб., 1906). Туди перейшло й те місце, що стосувалось Шевченка:

«Пущенное в широкий оборот представление о врожденной неспособности украинского племени к организации стоит в резком противоречии с фактами истории, что же касается дарований, то о народности, давшей Гоголя, Шевченко и бесконечный ряд более или менее ярких талантов в разных сферах культуры, не может быть никаких сомнений» [83].

Українська версія популярного курсу формувала суспільну свідомість нації. Цей твір складав зовсім інший текст і мав навіть інакшу структуру. Спершу це було коротке видання «Про старі часи на Україні» (весна 1907). З причин механічних у різних примірниках різне навіть закінчення: обіцянка більшої ілюстрованої історії або є, або її немає.

Невдовзі з'явилась «Ілюстрована історія України» (Л.; К.: друкарня «С.В.Кульженка», 1911). Почавши з сьомої тисячі тиражу (передмова датувалася лютим 1912), книжка виходила в переробленому вигляді. Особливо було поширено останній розділ. 17-у тисячу розпочато друкуванням у травні 1917, передмову датовано 18 серпня 1917. Тут перші 29 аркушів (С. 9-472) друковано із стереотипу, натомість останні роки (1912-1917) було поширено й дороблено.

Грушевський не вдавався подібно до істориків нашої доби до порожнього за змістом псевдонаукового сленгу. Вчений орієнтувався на мисленний і стилістичний рівень тодішнього українського громадянства. Попри вміння висловлюватись зовсім просто, авторова думка від того не втрачає точності, тож його текст можна легко переформулювати у багато докладнішому викладі.

У першому виданні (включно з шостою тисячею тиражу за 1912), приділяючи більшу увагу періодам української державності, Михайло Сергійович розглядав історичний рух українства, відсуваючи на другий план польські чи російські державні масиви. Відтак після упадку козаччини і українського життя (від скасування гетьманства через коліївщину і руйнування Січі) перехід до державності початку ХХ ст. він визначив як українське відродження. Виділивши перші українські гуртки і Кирило-мефодіївське братство, у центр тодішнього українського історичного процесу він поставив саме загальноісторичну місію Шевченка, що лишалось для нього беззастережною, навіть якщо він ухилявся від теми про Шевченкову сакральну роль.

Після лютневої революції 1917 Грушевський сформулював свою історичну шевченкознавчу концепцію, оглядаючись на попередній історичний шлях і майбутні перспективи:

«Шевченко ще в своїх молодечих віршах перший з українських поетів звернувся до козацької та гайдамацької минувшини, шануючи в ній боротьбу за волю й право народнє, згідно з тими переказами, які чув змалечку наоколо себе. Тепер з поручення київської археографічної комісії він їздив по Україні, зарисовуючи старі українські пам'ятки, й вони з новою силою будили в його душі пам'ять українського минулого.

З-поза блеску гетьманських клейнотів, з-поза війн і чвар вставав перед ним дійсний герой української історії: сірий нарід, що повставав на те, аби зробити своєю ту землю, на котрій працював, і бути господарем своєї праці і свого жит[т]я. З небувалою ні перед тим, ні потім силою Шевченко в своїх поезіях сього (1845) року виступав против неправди і неволі, яка запанувала на Україні, і лукавим нащадкам пригадував забуту правду української історії: Схаменіться, будьте люде […]» [84].

Популярний курс української історії з'являвся також у перекладах болгарською, чеською, німецькою, французькою та англійською мовами, але їхню генеалогію історіографи у плані текстологічному ще не студіювали.

У зв'язку з революційними подіями в Росії Грушевський надрукував кілька програмних статей «Українство і питання дня в Росії» (ЛНВ. 1905. Квітень), «Конституційне питання і українство в Росії» (ЛНВ. 1905. Червень). З початком державного розруху року 1905 переніс свою наукову й організаційну діяльність до Києва. За моделлю НТШ заснував Українське наукове товариство (УНТ), головою якого був обраний 30 квітня 1907. Став редактором «Записок» УНТ.

Серед праць цього часу – шевченкознавчі «Портрет Шевченка роботи Ф.Красицького» [85], «Шевченків день» [86], «Пам'ятник Шевченку» [87], «В сорок восьмі роковини Шевченка: Слово на Шевченковому святі у Львові, дня 17 лютого ст. ст.» [88], «Памятник Шевченку» [89], «Свято єднання [Шевченкові святкування]» [90], «Шевченко і українська минувшина» [91], «В справі ювилейних видань, присвячених Шевченкові й його добі» [92]; «Шевченкове столітє: [думки з нагоди столітних роковин]» [93].

Разом з Федором Вовком, Агатангелом Кримським, Алексеєм Шахматовим та ін. він редагував систематичну українську енциклопедію «Украинский народ в его прошлом и настоящем», яку видавав Максим Славінський (вийшло два томи; студії Грушевського «Развитие украинских изучений» та «История украинского народа» із згадками про Шевченка увійшли до першого, 1914). В одному з дальших томів, що вже не з'явилися внаслідок Першої світової війни, мала вийти спеціальна Шевченкові присвячена праця Федора Матушевського (досі зберігається у рукопису).

11 грудня 1914 року у зв'язку з подіями Першої світової війни Грушевський був заарештований у Києві й відправлений до Симбірська, переведений до Казані, а у вересні 1916 переїхав до Москви. У ці роки з'являлися праці, які він підготував давніше. З ініціативи Д.Г.Бібікова 1847 року було зібрано копію актів кирило-мефодіївського слідства, що зникла з київських архівів після 1915 [94]. У «Збірнику пам'яти Тараса Шевченка» (К., 1915 і окремо) вчений вперше видав з неї зізнання кирило-мефодіївців п.н. «Матеріяли до історії Кирило-Мефодіївського брацтва». Допит Шевченка було передруковано з журналу «Былое» (1906. Кн. 8). Стаття "Великі роковини" з'явилась у "Збірнику пам'яті Т.Шевченка" (К., 1915). 1917 рік вчений розпочав статтею "В сімдесяті роковини Кирило-Методіївського братства" [95]. У останньому з листів Грушевського до Сергія Єфремова (11 березня / 26 лютого 1917) історик радів, що той узявся відгукнутись на це видання.

Після повалення самодержавства й утворення Української Центральної Ради Грушевський був заочно обраний її головою, формально одностайно обраний на Всеукраїнському національному конгресі 26 / 13 березня 1917 року. Ставши неформально президентом України та ідеологом української державності, поступово провів українське громадянство від вимог національно-територіальної автономії до вимог української незалежності.

Як видно зі «Споминів» Грушевського, старі українофіли, крім загальногромадянської, мали свою хронологію. Для них щоразу спеціальне значення мали саме Шевченкові роковини. Оскільки ж вони справді здебільшого пов'язувалися з давнішими чи пізнішими подіями, від них можна було рахувати ті чи інші важливі події українського громадського життя, що без них губилися без дати. Наприклад, Грушевський з приємністю оповів про київську маніфестацію 1917 року: «Я йшов в громаді депутатів Центр[альної] ради, клубу жіноцтва; Ів. Ів. Щітківський, голова міського комітету будови пам'ятника Шевченка, виготовив гарну корогву з портретом Шевченка, і ми йшли при ній: на переді пані Понятенкова [дружина Прокопа Понятенка] – тепер покійниця – з Кулюнею несли гарну жовто-блакитну корогву».

Про громадську роль Шевченкового культу дуже важливе значення мають свідчення голови Центральної Ради:

«На вечірнім засіданні, що було присвячене дебатам з приводу рефератів, пізніше селянство справило величну маніфестацію. Того дня в педагог[ічнім] музеї відбувала свій установчий з'їзд «Селянська спілка»; звідти селянство прийшло всім збором, несучи прапор з портретом Шевченка, що переховувався для того часу в педагогічнім музеї, і принесли його до зали зібрання як свій прапор. Збори встали, проспівали Шевченків «Заповіт», що від того часу став немов гімном Центральної ради і співався на його засіданні, на мій погляд, навіть занадто часто, надаючи пізнішому нашому парламентові деякий посмак «співочого товариства». Але в початках се не відчувалось.

Прапор же Шевченків, треба сказати, мав ще потім дальшу свою історію, коли селянські депутати України, вибрані на «Всероссийский крестьянский съезд», забрали його з собою з Києва, і там, в тодішнім Петрограді, промарширували з ним процесією з Николаєвського вокзалу через усе місто до будинку з'їзду з співом шевченківського «Заповіту» і на смерть вразили російських централістів (що тим крестьянським з'їздом хотіли зашахувати «сепаратистичні рухи» – Центральної ради в першу голову)».

Починаючи з державного перевороту П.Скоропадського 29 квітня 1918, Грушевський перейшов на нелегальне становище, після чого виїхав до Праги, потім – Відня. Надрукував статтю " Шевченко як проповідник соціяльної революції" [96] (Борітеся – поборете. 1920. Вересень. № 1). Відновив загиблий рукопис «Історії української літератури» і видав її п'ять томів (1923-26). Місцезнаходження шостого невідоме.

Розраховуючи на те, що в умовах тоталітарної держави колишній Президент України розгорнути політичної діяльності не зміг би, 2 листопада 1923 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло ухвалу про дозвіл Грушевському повернутися в УСРР. 31 грудня на спільному зібранні УАН його було обрано академіком. 7 березня 1924 року він переїхав з Відня до Києва, де розгорнув колосальну наукову діяльність. Створив систему історичних установ УАН, зокрема науково-дослідчу катедру історії України, на її базі виховав свою другу, київську історичну школу (О.Баранович, К.Грушевська, М.Ткаченко, С.Шамрай, В.Юркевич). Заснував і редагував мережу наукових видань – «За сто літ», «Студії з історії України», порайонні збірники, «Україна». Надрукував статті "В шістдесят четверті Шевченківські роковини " [97] та " Шевченкові роковини " [98].

12 січня 1929 року із санкції Політбюро ЦК ВКП(б), тобто Сталіна, загальні збори АН СРСР обрали Грушевського своїм дійсним членом. 7 березня 1931 року його було примушено переїхати до Москви, де 23 березня заарештовано. Мав очолити сконструйований у ГПУ «Український національний центр». Більшість учнів та співробітників великого українця було ув'язнено, академічні структури ліквідовано, а періодичні й серійні видання заборонено. Восени 1934 року він виїхав з дружиною та дочкою до Кисловодська, де в лікарні після операції помер. Похований на Байковому кладовищі в Києві. На похороні виступив тодішній нарком освіти В.Затонський, що видав перший цензурний каталог і був автором «антискрипниківського» правопису.

Примітки

68. Грушевський М. Дрібничка до генеальогії Шевченка // Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 5. С. 152.

69. Грушевський М. // Діло. 1885. Ч. 66-68. Підп.: Заволока Мих.

70. Кониський Олександр Якович (1836 – 1900). Тарас Шевченко в арешті // ЗНТШ. Т. V. 1895. Кн. І. С. 1-26.

71. Кониський Ол. Проба улаштування хронології до творів Тараса Шевченка // ЗНТШ.Т. VІІІ. 1895. Наукові статті. С. 1-20.

72. Див. до І.Франка від 29 березня 1895 р.

73. *<Тут зірочка! Число треба зняти. > Під назвою «Україна» 1907 року спершу виходило пряме продовження «Киевской старины» (1882-1906). 1932 року, себто ще за життя М.Грушевського, але за його відсутності в Києві під тією назвою та фірмою, що й Грушевський, большевики видали у двох номерах три книжки протилежного за ідеологією та напрямком журналу. Виходить, по суті, «Україна» – це не один науковий журнал, а три, тому зводити їхній покажчик змісту в одну книжку, як це зробили в Інституті української археографії (1993), було недоцільно.

74. Грушевський Олександер Сергійович. З настроїв і думок Кирило-Мефодіївців // Україна. 1914. Кн. 1. С. 71-76.

75. Грушевський Ол. Шевченківська література за останні роки // Україна. 1917. Кн. 1-2. С. 116-127.

76. Марковський Михайло Миколайович (1869 – 1947). Російські і українські твори Шевченка в їх порівнянні // Україна. 1918. Кн. 1-2. С. 32-48.

77. Варнеке Борис Васильович (1874 – 1944). Композиція «Назара Стодолі» Шевченка // Україна. 1929. Жовтень-листопад. Кн. 37. С. 54-64.

78. Білозерський Василь. З ідеології Кирило-Мефодіївців: Записка // Україна. 1914. Кн. 1. С. 78-83.

79. Грушевський М. Дрібничка до генеальогії Шевченка // ЗНТШ. Т. V. 1895. Miscellanea. С. 3-4.

80. Грушевський М. Улиця Шевченка у Львові // ЛНВ. Т. Х. 1900. Ч. ІІ. С. 200-202.

81. Грушевський М. Варіянти до «Богданової могили» Шевченка» // ЗНТШ. Т. LIV. 1903. Кн. IV. Miscellanea. С. 5-6.

82. Грушевский М. Очерки истории украинского народа. Изд. 2, доп. Спб., 1906. С. 412-414.

83. Грушевский М. Очерки истории украинского народа. Изд. 2, доп. Спб., 1906. С. 472.

84. Грушевський Михайло. Ілюстрована історія України. К., 1917. Двадцять пята тисяча. С. 492.

85. Грушевський М.Портрет Шевченка [роботи Ф.Красицького] // ЛНВ.1906. Т. 36. Кн. Х. С. 166.

86. Грушевський М.Шевченків день // Рада. 1907. № 47.

87. Грушевський М. Пам'ятник Шевченку // ЛНВ. 1908. Т. 42. Кн. V. С. 209-211.

88. Грушевський М. В сорок восьмі роковини Шевченка: Слово на Шевченковому святі у Львові, дня 17 лютого ст. ст. // ЛНВ. 1909. Т. 46. Кн. ІV. С. 3-6.

89. Грушевський М. Памятник Шевченку // Село. 1909. № 1; Народній календарь «Село» на 1910 рік.

90. Грушевський М. Свято єднання [Шевченкові святкування] // ЛНВ. 1912. Т. 57. Кн. ІІІ. С. 475-478.

91. Грушевський М. Шевченко і українська минувшина // Засів. 1912. № 8. С. 68-69.

92. Грушевський М. В справі ювилейних видань, присвячених Шевченкові й його добі // ЗНТШ. 1913. Кн. 2.

93. Грушевський М. Шевченкове столітє: [думки з нагоди столітних роковин] // ЛНВ. 1914. Т. 65 (1). Кн. ІІ. С. 212-215.

94. Грушевський М. Твори у 50 томах. Т. 8. С. 667.

95. Грушевський М. В сімдесяті роковини Кирило-Методіївського братства // ЛНВ. 1917. Т. 67. Кн. 1. С. 8-13.

96. Грушевський М. Шевченко як проповідник соціяльної революції // Борітеся – поборете. Відень, 1920. Вересень. № 1. С. 52-54.

97. Грушевський М. В шістдесят четверті Шевченківські роковини // Україна. 1925. Кн. 1-2 (11). С. 3-5.

98. Грушевський М. Шевченкові роковини // Народна воля. Скрентон, 1926. Ч. 26. С. 3.