Ідейна боротьба еміграції проти большевизації Шевченка

Сергій Білокінь

Розглядаючи тему «Большевизм і шевченкознавство», входимо в тематику вимушеної пропаганди, якою мусили бавитися підсовєцькі вчені і яку фіксували й викривали на еміграції, протиставляючи їй контрпропаганду. Збирання матеріалів із еміграційних видань міжвоєнних років складає спеціальне завдання. Як відомо, Степан Сірополко [14] ще 1935 року звернув увагу на видання, редактори якого А.Хвиля і Є.Шабліовський дозволили собі у вірші «До Основ'яненка» просто викинути два рядки:

Кругом чужі люди

і замість них поставити крапки [15].

Ще не розкрито заявлену тему за українською пресою часів німецької окупації, коли німецький тоталітаризм дозволяв «викривати» тоталітаризм совєцький. Не багато допоможе в цьому й двотомник Костянтина Курилишина [16], оскільки численні згадки імен різних авторів, починаючи від Шевченкового, здебільшого не мають у його праці не тільки що назв тієї чи іншої їхньої публікації, а навіть самих чисел газети. Типовий приклад:

«Редакція «Наших днів» ознайомлювала читачів із поезією О.Гай-Головка, С.Гординського, М.Зерова, П.Карманського, І.Коваліва, Ю.Косача, Є.Маланюка, Б.Нижанківського, М.Ореста, Т.Осьмачки, В.Пачовського, О.Тарнавського, Лесі Українки, а також з оповіданнями, новелами, нарисами, повістями В.Гірного, І.Головацького, С.Гори, Д.Гуменної, І.Керницького, Н.Королеви (sic), Ю.Косача, А.Любченка, М.Струтинської, Г.Східного та ін.»

Розуміється, автор міг дати багато більше інформації, аніж побажав дати.

Новий період фальшування Шевченкової спадщини розпочався наприкінці Другої світової війни разом із початком другої хвилі самої еміграції. Піонером у викритті совєцької пропаганди тоді виступив видатний літературознавець і бібліограф Володимир Вікторович Дорошенко (21.ІХ / 3.Х.1879, СПб., Росія – 25.VIII.1963, Філадельфія, США). Пригадую, радіопересилання про його смерть я прослухав, навідавши колекціонера писанок Ераста Біняшевського. Блискучий фактограф, Дорошенко критично описав видання Шевченкових творів і присвячену йому бібліографію.

У шевченкознавстві лишив огляди за 1914-1924 (Стара Україна. Львів, 1925. Ч. 3-4 і окремо) та 1925 (Славянская книга. Прага, 1926. Ч. 4-5), статті й замітки

– „Шевченкова освіта” (Діло. Л., 1924 і окремо: Л., 1924. 24 с.),

– „Шевченкова подорож по Волині” (Ювілейний збірник на пошану акад. М.Грушевського. К., 1928),

– „Альманахи, що в них співробітничав Шевченко” (ПВТ. Том ІІ. Варшава, 1934),

– „Примітки Вол.Антоновича до Шевченкового „Кобзаря” (Праці Іст.-філолог. т-ва. На пошану Дм.Антоновича. Прага, 1938 і окремо: Прага, 1937),

– „Як стрінули Шевченкові твори українці й москалі” (Календар-альманах „Дніпро” на рік 1940. Л., 1940 і окремо),

– „Женевські видання Шевченкових поезій” (Укр. книга. Краків, 1942 і окремо).

Виїхавши на еміграцію (спершу до Праги й Німеччини, потім до США), він продовжив свою роботу, хоч низку готових праць змушений був залишити у Львові й Празі. Осівши у Філадельфії, вчений аналізував підсовєтські шевченкознавчі публікації.

Отже, за кордоном із шевченкознавчих праць Д. вийшли:

– „Життя і творчість Т.Шевченка: Хронол. канва” („Кобзар” Т.Шевченка за ред. П.Богацького. Прага, 1945; передрук: Буенос-Айрес: „Полтава”, 1950),

– „Большевицькі коментарі до Шевченкових поезій” (Літ.-наук. збірник. Ч. 2. Ганновер, 1947),

– „З кола Шевченкових знайомих” (Наш Шевченко: Зб.-альманах. Джерзі-Ситі, [1960]),

– „Шевченкіяна в календарях на 1961 рік” (Київ. 1961. №№ 1-3),

– „До огляду Шевченкіяни в українських календарях на 1961 рік” (Там само. № 4),

– „Недороблена праця” (рец. на кн.: Іларіон Митрополит. Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови [Вінніпег, 1962] // Сучасність. 1962. № 5).

Як член редакції вмістив низку праць в УВАН”івських збірниках „Шевченко”:

– „Польський переклад Шевченкового щоденника” (Шевченко. Річник 3. Нью-Йорк: УВАН, 1954),

– „Літературна біографія Шевченка” (рец. на працю П.Зайцева; Там само. Річник 5. 1956),

– „Рукописний ілюстрований „Кобзар” 1844 року” (Там само. Річник 5. 1956),

– „Сторіччя Шевченкового щоденника” (Там само. Річник 6. 1957),

– „Шевченко в кривому дзеркалі” (рец. на літ. хроніку Д.Косарика; Там само),

– „Найновіша збірка польських перекладів Шевченкових поезій” (Там само. Річник 7. 1958),

– „Збірник праць Сьомої наукової Шевченківської конференції” (Рецензія; Там само. Річник 8-9. 1961),

– „Матеріяли про життя і творчість Шевченка” (огляд підсовєцьких видань; Там само).

Головна Дорошенкова праця „Покажчик видань Шевченкових творів: Першодруки й окремі видання (у вид. 2 – 990 поз.) та спис літератури про них” (Повне вид. творів. Вид. 1 Укр. наук. ін-ту у Варшаві. Том 16. Варшава-Львів, 1939; Вид. 2 Мик. Денисюка. Том 14. Чікаго, 1961) має таку структуру:

– „Хронол. покажчик”,

– „Знимки (фототипії) з Шевченкових рукописів”,

– „Фальсифікати й перерібки Шевченкових творів”,

– „Чужі твори, приписувані Шевченкові” та статті „Шевченко в цифрах”, „Бібліографія Шевченкознавства”.

З першого видання окремими відбитками вийшли „Бібліогр. покажчик творів Т.Шевченка” (Львів, 1938) та „Бібліографія Шевченкознавства” (Львів, 1938). За влучною оцінкою Павла Зайцева, Дорошенків покажчик був „не тільки абсолютно точним бібліографічним реєстром, а й історично-літературною й націологічною студією” (Укр. слово. Бльомберг, 1949. Ч. 40). Серед популярних праць Дорошенка –

– „Горе і радість у Шевченковому житті” (Календар СУК „Провидіння”. Філядельфія, 1962; окремо: Філядельфія, 1962),

– „В чому геніяльність Шевченка?” (Календар-альманах „Нового шляху” на 1962 рік. Вінніпег, [1961]).

Він упорядкував збірку Шевченкових афоризмів, вибраних з його поезій, оповідань, щоденника й листів п.н. „Шевченкова криниця: Думки Шевченка про Бога, людей і Україну” (Л., 1922; рец.: Сімович В. // Укр. слово. Берлін, 1922. Ч. 151), перевидану у київському видавництві «Криниця». Лишились у рукопису в Україні:

– „Нарис історії моск. цензури укр. літератури”,

– „Покажчик літератури про Т.Шевченка, 1830-1939),

– „Тарас Шевченко – майстер образотворчого мистецтва: Його праці й література про них”.

Архів Вол. Дорошенка за еміграційні роки зберігається у фондах УВАН (Нью-Йорк) [17].

В одному з діпівських циклостилевих видань 1947 року у Ганновері Володимир Дорошенко надрукував грунтовну студію «Большевицькі коментарі до Шевченкових поезій». Згодом він опинився на громадськи відповідальній роботі у Філадельфії, де свої теми скільки міг продовжував і де упокоївся.

Говорячи відверто, Дорошенкові писання читаються емоційно як роман:

«Всякий самостійний розвиток не тільки політичного життя, але й української літературної мови, української літератури й мистецтва, української науки, загалом української культури, силоміць припинено після короткого українізаційного періоду, а всіх тих наших діячів, що ревно працювали для неї і двигнули її на небувалу височінь, без милосердя зліквідовано.

Одні опинилися на ближчому чи дальшому засланні, інші загинули по в'язницях, обвинувачені в страшному «злочині» – у намаганні відірвати український нарід на фронті культури від російського. Всі здвигнені і проваджені ними установи, часописи й видавництва зникли з поверхні землі, як рівно ж і їх твори, незалежно від того, чи був це словник української мови, чи яка інша наукова або народопросвітня праця, музичний або белетристичний твір.

Не минув цієї сумної долі й Шевченко. Та він був занадто великий і могутній, занадто відомий і близький широким українським масам, щоб можна було його твори викинути на «смітник історії», як твори Квітки, Грінченка чи іншого «дворянського», «дрібнобуржуазного» або «націоналістичного» письменника. Можна було заборонити видавати й досліджувати твори Куліша, Костомарова і т.д. і т.д., але з Шевченком довелося панькатися.

А що твори його ніяк не давалися нагнути до генеральної лінії партії в літературній ділянці, то треба було їх так чи інакше унешкідливити. Правда, можна було видавати тільки окремі, менш небезпечні твори або лише вийнятки чи то пак «Вибрані твори», але все ж час від часу доводилося видати й повний їх збірник.

Самими малими накладами тут нічого не вдієш, отож редактори мусіли напружувати свої сили, щоб Шевченко виглядав, як личить виглядати признаному «класикові»: мовляв, замолоду підпав був під вплив українських націоналістів, а потім визволився з-під цього впливу, розцурався з українськими «панами», а заприязнився з «великими російськими демократами-революціонерами» – Чернишевським, Добролюбовим та іншими. Розуміється, препарувати такого роду «досліди» та викидати Шевченка з органічного зв'язку з сучасною йому українською літературою було легко, але що зробити з його власними творами, де читач однаково знайде багато такого, що хотіли б потаїти червоні цензори?» [18].

Дивуюсь, чому Дорошенкових книжок – почати хоча б із його спогадів про І.Кревецького, А.Кримського, С.Петлюру, Ю.Тищенка-Сірого, І.Франка, Є.Чикаленка, – немає по наших книгарнях.

Перу Володимира Дорошенка належить добросовісний аналіз літературної хроніки Дмитра Косарика «Життя і діяльність Т.Шевченка» (К., 1955), вміщений у шостому річнику УВАНівського збірника «Шевченко». 1957 року, себто після ХХ зїзду, що приніс багато надій на ліпше, вчений писав у вступі: «Після блискучої плеяди шевченкознавців 1920-х років на підсовєтській Україні не бачимо тепер ні одного справжнього дослідника життя і творчості великого Кобзаря. Прикладом занепаду сучасного совєтського шевченкознавства може бути книга Дмитра Косарика.

Книга Д.Косарика складається з трьох частин. Перша про те, що діялось за Шевченкового життя – від його народження до передчасної смерті (с. 11 – 250); друга – про культ Шевченка й обставини, в яких цей культ проходив від Шевченкової смерті до «великої жовтневої революції» (с. 253-304); і третя, від цієї останньої до 8 вересня 1955 р. (с. 307-365)». Хай би що хто казав, цей коротенький вступ давав еміграційному читачеві чітке уявлення про цю працю, яку створив у Києві, зрештою, цікавий і симпатичний чоловік.

Вол. Дорошенко так характеризував останню частину видання:

«Третя частина книжки містить матеріал виключно совєтський – як ідеологічно так і територіально – з часу заснування в колишній Росії більшовицького ладу. Очевидно, матеріал цей цілком однобічний, пересіяний крізь сито цензури. Не стрінете ви тут нічого з тих осягів шевченкознавства, що їх довершили некомуністичні українські сили, ба й те, що зробили їх деякі комуністи, оскільки їх пізніше було оповіщено ворогами народу. В результаті бракує багато першорядних речей. Цілком зрозуміло, що подій, зв'язаних з Центральною Радою, Гетьманщиною, Директорією, навіть російською Лютневою революцією, Косарик не відзначає. З подій на Україні нотує Косарик лише протинімецьке повстання селян Шевченкового села Кирилівки.

Згадок про заснування Всеукраїнської Академії наук, що так велико заслужилася для шевченкознавства, Української Академії мистецтв та інших українських культурних установ, музеїв, університетів тощо в хроніці Косарика нема. Зате він нотує такі «великоважні» для шевченкознавства події, як […] всеукраїнський залізнодорожній «воскресник», зорганізований з наказу Молотова в 1921 р. в Харкові «в пам'ять годовщини смерті Т.Г.Шевченка» тощо [19].

Доля Шевченкової спадщини в СРСР не зходила із поля зору і авторів УВАНівських річників «Шевченко», що виходили в Нью-Йорку у 1952-64 роках. Володимир Дорошенко прорецензував тут, наприклад, «Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка», які підготував Д. Іофанов (1957) [20] і «Збірник праць Сьомої наукової Шевченківської конференції» (1959) [21]. Реферуючи одні статті, до інших він вніс елементи слушної полеміки.

«П[латон] Білецький, – пише він, – у статті «Шевченко і Рембрандт» безуспішно намагається протиставитися поглядам Дм.Антоновича, Вол. Січинського, Костя Широцького й Вас. Щавинського, що йшли, мовляв, за Ол. Новицьким – про спільні риси в творчості обох великих малярів» (С. 377).

«Збірник» замикають «Матеріали до бібліографії Шевченкіани за 1957 р.», що їх призбирав Ф[едір] Сарана. Слід зазначити, що в рубриці «Т.Г.Шевченко за рубежем» Сарана подав писання тільки авторів сателітних країн» (С. 379). Цікаве спостереження, – можна було б подумати, що це сталось випадково.

Юрій Гаврилович Бойко-Блохин (1909 – 2002) після статті з років війни «Шевченко, визволений від большевицької фальсифікації» (1944) [22], у мирні часи написав ширшу розвідку «Фальсифікація Шевченка в УРСР» [23]. Він виклав у ній справді не веселий матеріал, але й підсумок з нього не виглядає об'єктивним:

«Там, де існує стала засада фальсифікації, там убивається в корені нахил до наукової сумлінности. Цим можна пояснити, що совєтські шевченкознавці мають великі занедбання і в тих ділянках, де вони могли б мати осяги. Академічні видання творів Шевченка, 5 томів, видані в р.р. 1949-53, мають багато хиб текстологічного характеру. А вже справжнім скандалом для Інституту літератури ім. Шевченка є те, що навіть в академічному виданні творів нашого поета не вміщено твору «», приналежність якого Шевченкові ні в кого не може викликати сумніву. Не було сумніву і у редакторів видання – академіків. Вони просто-напросто зцензурували Шевченка і тим на віки-вічні покрили свої імена ганебною славою душителів слова великого поета України» [24].

Прикро, що так легко й однозначно висловився відірваний від метрополії вчений. Сам він добре пам'ятав своє власне ув'язнення у справі СВУ, але чомусь у повоєнних публікаціях своїх колег, у їхніх вимушених купюрах чи й брехнях не побачив того страхіття, що за тим стояло, і не знайшов для колег жодного співчутливого слова.

На еміграції систематично боролись проти совєцької пропаганди двоє авторів – Богдан Кравців і Петро Одарченко, які залишили в цій царині велику наукову спадщину.

Кравців Богдан, син Миколи (1904 – 1975), як писав Олександр Боронь у «Шевченківській енциклопедії», визначився «як кваліфікований критик здійснюваного в підрадянській Україні цензурування поезії Шевченка, фальшування її змісту тенденційними коментарями». 10 березня 1957 року на Шевченківській академії у Нью-Йорку Богдан Кравців виголосив блискучу доповідь «І слово пламенем взялось…», що скидалась на камертон до кількох дальших студій. Невдовзі, 1961 року вийшла у світ його студія «Небезпечний «Кобзар» (Совєтське фальшування поетичної творчости Шевченка)», де, словами Ол. Бороня, «він навів приклади разючих розбіжностей між текстами академ[ічних] та масових вид[ань] творів поета» [25]. У березні того року у журналі «Сучасність» з'явилася стаття «Шевченкознавство в соцреалістичній дійсності», а в листопаді у тому самому журналі – ще одна стаття «Кобзар» під цензурою (Нові радянські видання Шевченкових творів)». Наступного, 1962 року у 173 томі «Записок» НТШ він надрукував підсумкову працю «Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр.».

Над американськими совєтологами збиткувались усі, кому не ліньки. Залізна заслона справді давала себе взнаки щокроку. Не маючи, Боже збав, доступу до відомчого діловодства, совєтологи ніби спостерігали за змінами у взаємному розташуванні портретів «вождів», і це давало їм певну (убогу!) інформацію. Відчуваючи брак безпосередніх контактів з материком, Богдан Кравців застосував багато тонші текстологічні зіставлення. Наприкінці 1950-х років до сорокаліття радянської влади визначному літературознавцеві акад. Олександрові Івановичу Білецькому, на той час директорові Інституту літератури АН УРСР довелося написати огляд українського літературознавства за сорок років і надрукувати його протягом 1957 року в трьох місцях, а 1960, – ще й у четвертому. Зіставивши чотири публікації, Богдан Кравців побачив, що усі вони мають виразні сліди безжального ідеологічного редагування.

У першій версії свого «огляду» («Українське літературознавство за сорок років, 1917 – 1957». К.: Вид-во АН УРСР, 1957), підписаному до друку 2 листопада 1957 року, директор інституту стверджував:

«Це був період шукань, період жорстокої внутрішньої боротьби. Проте, незважаючи на всі ці збочення, ухили, явне і приховане шкідництво, деякі позитивні результати залишилися і від 1920-их років. Ще далеко було від справжнього, наукового тлумачення творчости Шевченка, якого то оголошували поетом пролетаріату (чи «передпролетаріату»), доходячи до тверджень, ніби Шевченко для українського трудового народу був тим самим, чим Ленін для росіян (!), або, навпаки, що Шевченко так і не вийшов за межі дрібнобуржуазної стихії і українського націоналізму. Але все ж таки в окремих працях дослідників, які продовжували свою роботу і в наступні роки, з'явилися нові фактичні дані, а часом і вірні [26] твердження, використані і розвинуті літературознавством наших днів. Так, наприклад, праці О.К.Дорошкевича, О.В.Багрія, О.Навроцького, П. Филиповича та інших» [27].

Богдан Кравців з цього приводу написав таке:

«Але й ця оцінка шевченкознавства 20-их років, дана провідним радянським літературознавцем, дійсним членом АН УРСР з 1939 р. і АН СРСР з 1958, сповнена необгрунтованих тверджень і неточностей (наприклад, з прізвишем видатного шевченкознавця Бориса Навроцького, що названий О.Навроцьким) і з промовчанням прізвищ і праць десятків знищених шевченкознавців, не витримала совєтської «проби часу» і зазнала грунтовних змін ще того ж таки 1957 р.

У черговій версії цього огляду Білецького, надрукованій окремим розділом п.н. «Літературознавство і критика» в ІІ томі «Історії української літератури» (стор. 440-453) і апробованій до друку 12 грудня 1957 р. в цитованому уступі слова про «позитивні результати» замінено твердженням, що «цей перший період не був цілком безплідним»; згадку про те, що Шевченко для українців був тим, чим Ленін для росіян, викреслено як надто небезпечну; грунтовно проредаговано оцінку праць того часу, причому викинуто слова про «вірні твердження» і вставлено замість них речення про те, що в цим працях «ставилися істотні проблеми шевченківського реалізму, його зв'язків з загальноросійським революційним рухом, зокрема з російською революційною демократією 1860-их років», згадку про О.Навроцького та інших викреслено, замінивши їх прізвищем Є.Шабліовського – і вже без «інших», У цій «перевіреній» редакції цей уступ огляду О.Білецького наведений теж у версії, надрукованій у збірнику його праць «Від давнини до сучасности» (т. І. К., 1960, стор. 61-83).

Побачивши таку спотворено фрагментарну, неповну й викривлену картину українського шевченкознавства від 1917 до 1937 року, О.Білецький не зумів (бо не міг) показати досягнень та успіхів прославленого ним за «науковий підхід», «наукове розуміння» і «наукове освітлення» другого періоду вже «радянського літературознавства» від 1937 до 1957 року. Все це 20-річчя в насвітленні Білецького може бути показом убогости, обмежености й викривлення всіх, виконаних здебільша під його проводом шевченкознавчих досліджень і праць». [28]

При цій нагоді важко не згадати експозицію посмертних масок у Музеї однієї вулиці, де обличчя Олександра Івановича спотворено явною мукою і стражданням.

Тодішнє й навіть сучасне становище українського літературознавства й бібліографії характеризує те, що досі найповніший облік шевченкознавчих студій здійснено у двотомнику «Т.Г.Шевченко: Бібліографія літератури про життя і творчість» (1963) [29], поява якої викликала публікацію ще однієї розвідки Богдана Кравціва «Остракізм у шевченкознавчій бібліографії» [30]. У цій студії він писав :

«Прикладом повного безглуздя чи просто кпин з бібліографії можуть бути особливо ж нечисленні радянські «бібліографічні покажчики» праць про Шевченка і його творчість, опубліковані в СРСР протягом останнього чвертьсторіччя з 1939 по 1963 рік. […] Реклямований сьогодні широко в радянській пресі, як досягнення «радянського шевченкознавства», цей бібліографічний показник літератури про життя і творчість Шевченка не може претендувати ні на повність, ні на вичерпність, ні тим більше на якусь науковість чи документальність. Це просто тенденційно й однобоко спрепарована бібліографічна компіляція з виключною метою висвітлення і затвердження «основ марксистсько-ленінського розуміння творчости Шевченка. Цілковита ненауковість і необ'єктивність виявляється найперше вже в самому підборі й укладі зібраного з великим накладом праці матеріялу» [31].

Відтоді минуло півстоліття, але досі повнішого бібліографічного покажчика немає, як немає й бібліографічного огляду шевченкознавчих публікацій еміграції.

Богдан Кравців навів довідки про шевченкознавців, чиї навіть імена з будь-що-будь капітального двотомника 1963 року було вилучено. Це Дмитро Антонович [32], Любов Арасимович [33], Леонід Білецький [34], Павло Богацький, Олександер Бузинний [35], Іван Брик, Осип Гермайзе, Святослав Гординський, Михайло Грушевський, Зиновій Гуревич, Володимир Державин, Володимир Дорошенко, Дмитро Дорошенко, Сергій Єфремов, Павло Зайцев [36], Богдан Лепкий, Олександер Лотоцький, Григорій Лужницький, Лука Луців, Євген Маланюк, Володимир Міяковський, Андрій Ніковський, Євген Юлій Пеленський, Андрій Річицький, Степан Сірополко [37], Роман Смаль-Стоцький, Степан Смаль-Стоцький, Теоктист Сушицький [38], Константин Чехович, Микита Шаповал [39].

Антонович (Antonowytsch), Дмитро Володимирович (псевдоніми й криптоніми: Муха, Войнаровський, Северин Войнилович, Подорожний, Шельменко, Д.А, С.В.; 2 / 14.XI.1877, Київ – 12.X.1945, Прага), укр. вчений – енциклопедист, історик мистецтва й театру, архівознавець і музеєзнавець, громадсько – політ. діяч. Син укр. історика В.Б.Антоновича і його першої дружини Варвари Іванівни (з дому Міхель; 1840 – 1901), чоловік художниці Катерини Михайлівни Серебрякової (1884, Xарків – 22.II.1975, Вінніпег, Канада), батько істориків Михайла й Марка Антоновичів та Марини, що вийшла за мовознавця Ярослава Рудницького. Xрещеник О.I.Лоначевського – Петруняки та О.П.Косач (Лисенко М. Листи (2004). С. 609).

Арасимович-Розумовська (Арасимович-Разумовская) Любов Вячеславівна (2.VII.1897, Бєльськ Гродненська губ. – ?), фахівець з історії середньовічної Польщі, д-р іст. наук. Чол. Алєксандр Розумовський (+ 1942, Лєнінград). Дочка Ірина Розумовська. Молодша сестра Валєнтіна Вяч. (нар. 17.ІІ.1906), біолог.

Богацький Павло Олександрович (4/17.ІІІ. 1883, Купин Подільської губ. – 22.ХІІ. 1962, Трірул біля Сиднею, Австралія), письменник та літературознавець, шевченкознавець, театрознавець, бібліограф, педагог і пластовий діяч. Син священика. Закінчив Кам’янець-Подільську духовну семінарію і військову школи у Вільні (1906). Брав участь у таємних організаціях (“Військовий союз” та “Оборона України”), провал яких призвів до його арешту і піврічного ув’язнення у Косому капонірі. Звільнення дало йому змогу продовжити навчання – на агрономічному відділі Київ. політехн. ін-ту (1907-08) – та інтенсивно займатися літературно-журналістською діяльністю.

Найважливішим з його журналів була “Українська хата” (1909-14; ред. – Бульварно-Кудрявська, 36, потім 38, потім 16, потім Ділова, 4), що формувала нові нац., політ., соц.-економ. та культурні завдання, які стояли перед українством. Друкуючи твори І.Франка, Лесі Українки, Ол.Олеся, В.Стефаника, Гр.Чупринки, журнал пропагував демократичні цінності, модернізм у мистецтві. У серпні 1914 журнал було закрито, а Богацький опинився в Наримському краю (Сибір). Визволила його революція. За Центральної Ради начальник міліції міста Києва, за гетьмана ув’язнений німцями, за Директорії столичний отаман і отаман Коша охорони республіки. Як архіваріус недовго працював у Кам’янець-Подільському ун-ті. У часописах “Слово” та “Подільський шлях” опублікував численні матеріали з історії рев. рухів. У листопаді 1920 разом з укр. армією Богацький вийшов за кордон.

Жив у Польщі, де разом з Ол.Саліковським редагував газету “Укр. трибуна”. 1922 опинивсь у Празі, де став одним з організаторів “Селянської спілки”, журналів “Нова Україна” та “Трудова Україна”, у травні 1926 очолив Укр. вид. фонд, став секретарем Укр. соціологічного ін-ту, директором бібліотеки та керівником Кабінету шевченкознавства. 1949 переїхав з Німеччини до Австралії

Залишив збірник белетристики “Камелія” (К., 1918) та повість “Під баштою зі слонової кости” (1923). Виступав на Шевченківських засіданнях Укр. іст.-філол. т-ва в Празі. Підготував надзвичайно повну Шевченківську збірку для укр. відділу на виставці книжної культури, оргазізованій з нагоди міжнар. з’їзду бібліотекарів та приятелів книги (Прага, червень-липень 1926). У 1923-29 публікував щорічні бібліографічні огляди праць із шевченкознавства. Прорецензував 4-й том академічного видання творів Шевченка.

Богацький Павло Олександрович. – Тв.: До історії критичного видання «Кобзаря» Т.Шевченка // Стара Україна. Львів, 1925. Ч. ІІІ-ІV. С. 70-72; «Кобзарь» Тараса Шевченка в Празі (1876-1926) // Студенський вісник. Прага, 1926. Ч. 3. С. 8-14; Свято 50-літнього ювилею пражського «Кобзаря» Т.Шевченка // Бібліологічні вісті. К., 1926. Ч. 3. С. 93-94; Академічне видання творів Тараса Шевченка // Студенський вісник. Прага, 1927. Ч. 3-4. С. 26-31; Нове про Шевченка: [Інформ. огляд] (1924-27) // ЛНВ. 1927. Кн. V. С. 63-77; Кн. VІ. С. 129-136; Фальсифікатори Шевченка // Сьогочасне й минуле. 1939. Ч. ІІІ-ІV. С. 52-63; “Кобзар” Т.Шевченка за сто років: 1840-1942” (Львів; Краків, 1942; окрема відбитка з журн. «Укр. книга». Кн. IV); "Українська хата": Спогади. [Нью-Йорк,] 1955 (у співавт.); Мій дім, мій край… моє життя: Хроніка родини Богацьких // Пам’ятки України. 2000. № 3-4 (128-129). С. 84-87. – Літ.: Наріжний Симон. Українська еміграція. Ч. І. Прага, 1942. С.5, 189, 203, 259, 278; Животко Аркадій. Павло Богацький // Краківські вісті. 1943. 4 березня. Ч. 44 (782). С. 3; Рибчин Іван. Павло Богацький. Сидней, 1953; Довгаль С. Згадка про Павла Богацького // Вільна Україна. 1963. Ч. 37. С. 60-62; Помер проф. П.Богацький // Вільне слово. 1963. 26 січня; Енциклопедія історії України. Т. 1. К., 2003. С. 310-311.

Бузинний Олександр Тихонович (9.ХІ.1889, Тараща Київ. губ. – не раніше 1930), літературознавець. Проф. і декан соцвиху Полтав. ІНО та співробітник науково-дослідної катедри Історії України у Харкові. 1928 мешкав у Полтаві (Сінна пл., 10). Заарештований 18 вересня 1929 у справі «СВУ». – Тв.: Нові листи Г. С. Сковороди [з Полтавського історичного архіву] / Подав О. Бузинний // Черв. шлях. 1924. № 3. С. 255 – 257 ; Практичний підручник діловодства українською мовою. – Х. ; К.: Книгоспілка, 1924. 84 с. Підп.: Бузинний О., Щепотьєв В. (Рец. : Йогансен М. [Рец. ] // Черв. шлях. 1924. № 1 / 2. С. 259 – 260) ; Новий рукопис Шевченкової “Хустини” // Черв. шлях. 1927. № 3. С. 137 – 141.

Боротьбу довкола української культурної спадщини буде видніше, якщо зіставимо бібліографічний шевченківський двотомник із реєстраційним покажчиком видань Академії наук, випущеним до п'ятдесятиріччя жовтневого перевороту [40]. У «суспільних науках» (1969) розписано навіть праці Костянтина Штепи, навіть «зарубаних» у двотомнику Володимира Дорошенка, Михайла Грушевського, Павла Зайцева, Володимира Міяковського, Степана Смаль-Стоцького, Феоктиста Сушицького, але немає жодної праці Віце-Президента УАН акад. Сергія Єфремова, проф. Осипа Гермайзе, яких ще не реабілітували після процесу СВУ, Дмитра Дорошенка (Президента Української вільної академії наук, 1945-51), прорежимного гебраїста Йосифа Ліберберга (перебував на почесному засланні у Біробіджані як голова його облвиконкому, був розстріляний). Цікаво, що кількісно не численні публікації Всеволода Ганцова, Андрія Ніковського, Людмили Старицької-Черняхівської, що також проходили у процесі «СВУ», тут були зазначені. Ідеологічна боротьба тривала. Мабуть, влада не бачила в цьому великої шкоди, але розраховувала на певний зиск.

У розвідці «Шевченкознавство в соцреалістичній дійсності», підготовленій до 100-річчя від дня смерті Кобзаря, Богдан Кравців розглянув ширшу тему.

«Під нинішню пору, – стверджував він, – ми ще й досі не маємо ні науково-критичного, ні хоч би тільки бібліографічного огляду розвитку й досягнень українського наукового шевченкознавства 20-их і першої половини 1930-их років, представленого іменами таких дослідників, як акад. Сергій Єфремов, акад. Дмитро Багалій, Микола Плевако, Олександер Грушевський, Павло Зайцев, Володимир Міяковський, Ярема Айзеншток, Павло Филипович, Олександер Дорошкевич, Борис Навроцький, Олександер Багрій, Осип Гермайзе, Михайло Марковський, Михайло Новицький, акад. Олексій Новицький, Борис Якубський, Микола Яшек, Микола Геппенер, Петро Рулін та ін. Не зробили таких підсумків історіографи українського літературознавства у вільному світі, де такий огляд мав би бути покладений в основу дальшого розвитку шевченкознавства, і не були та не будуть зроблені ці підсумки і на Україні, де це не можливе з огляду на підневільні умови її існування» [41].

1941 року український геополітик Юрій Липа написав книжку «Розподіл Росії» [42], перевидану у нью-йоркській «Говерлі» 1954 року. У квітні-червні 1969 року дисидент, історик і публіцист Андрєй Алєксєєвич Амальрік, щойно відсидівши, створив книжку-есей «Чи проіснує Радянський Союз до 1984 року?», що мала великий суспільний резонанс у самвидаві й за кордоном. Природно, що, виїхавши 1976 року на еміграцію, за кілька літ (1980) він загинув в автокатастрофі [43]. Правдоподібно, Богдан Кравців не сподівався на розвал СРСР. Він бачив перспективу дальшого розвитку шевченкознавства поза територією, тож мріяв, що «історіографи українського літературознавства у вільному світі» зроблять те, що зробити в Україні неможливо «з огляду на підневільні умови».

Б.Кравців визначив таку не розроблену на той час тему – «Науково-критичний огляд розвитку й досягнень українського наукового шевченкознавства 1920-их і першої половини 30-их років». Він звузив хронологічні рамки коротким періодом «Розстріляного відродження», себто часом найвищого перед ним злету української науки й культури. Якщо розвідка Кравціва з'явилась у «Сучасності» за березень 1961 рік, автор відштовхувався від двотомника, присвяченого історії УАН, який підготувала Наталія Полонська-Василенко (1955-58) [44]. Більше того, за лічені місяці українознавці, що працювали «у вільному світі», себто таки у відриві від джерел, спромоглись на ще один героїчний вчинок. Вони створили науково-критичний огляд розвитку й досягнень українознавства 20-их і першої половини 30-их років, де були представлені втрати історичної науки (Наталя Полонська-Василенко), археології (Михайло Міллер), літературознавства (Марія Овчаренко, Григорій Костюк, Богдан Кравців), мовознавства (Юрій Шевельов), географії (Мирон Дольницький) і сільсько-господарської науки (Микола Величківський) [45].

Богдан Кравців написав для цього тому датовану червнем 1960 – березнем 1961 року біо-бібліографію «Розгром українського літературознавства 1917-1937 рр.», що склалась із кількох розділів. Перший розділ – «Реєстр знищених і репресованих» (103 особи), автор підсумував так:

«Поданий досі реєстр літературознавців і літературних критиків, репресоавних комуністичним режимом протягом 25 років його влади, із яких на усіх 103 (сто три) загинуло безсумнівно 39 і пропало без сліду 50 і з яких тільки 14 залишилися живими (три з них померло після звільнення з в'язниць або концентраційних таборів), не вичерпує всього засягу здійсненого розгрому» (С. 283).

Другий розділ – «Реєстр тих, що замовкли» (74 особи) узагальнено так:

«Приведені 74 (сімдесят чотири) прізвища – це літературознавці і літературні критики, які внаслідок екстермінаційних заходів – розстрілів, заслань і репресій – вибули з наукового й літературного життя та активности після 1937 року, яких доля не відома і про яких слід загубився в літературознавчих працях, виданнях і бібліографічних оглядах 1940-их і 1950-их років» (С. 294).

Третій розділ – «Реєстр тих, що емігрували» (15 осіб). Шари архівних матеріалів, за якими за піввіку в Україні було видано томи серії «Реабілітовані історією», на той час ще не були розсекречені. На гарматний вистріл до них не могли бути допущені емігранти. Тих, хто керував процесом, зовсім не хвилювало, що науці вони однозначно шкодять. Вони мали свої пріорітети.

Темі фальшування Шевченкової творчості під Совєтами багато сил віддав визначний літературознавець, шевченко- і лесезнавець Петро Васильович Одарченко (1903 – 2006). За оцінкою Петра Сороки, що увійшла до «Шевченківської енциклопедії»,

«дослідник здійснив неупереджений огляд історії фальсифікації та препарування творчості Шевченка в Союзі РСР протягом 1920-60-х. […] Значення шевченкознавчого доробку О. полягає передовсім у тому, що він піддав безсторонній ревізії набуток радянських науковців, виокремив найцінніше з наук. погляду, заперечивши ідеологічні спекуляції та перекручування, запропонував низку інтерпретацій окремих творів і образів Шевченка, табуйованих у підрадянській Україні […]» [46].

Я не раз бував у затишному Одарченковому домі, познайомився з його дружиною й обома їхніми синами. Петро Васильович подарував мені чимало цікавих книжок, зокрема свіжий, товстелезний «The Mitrokhin Archive and the Secret History of the KGB» (New York, 1999). А власну біобібліографію (1983) подарував двічі – 12 серпня 1991 року і 10 травня 1993 року.

У першому випуску УВАНівського збірника «Шевченко» (1952) Петро Одарченко надрукував спеціальну замітку з приводу брошури Євгена Кирилюка «Тарас Григорович Шевченко: Критико-біографічний нарис» (1951), в основу якого було «покладено […] відредагований редакційною колегією розділ до 1 т. Історії української літератури». Кількома роками раніше вийшов «Нарис української літератури» (1945), що вдостоївся Постанови ЦК КП(б)У від 24 серпня 1946 року * і відповідних писань Іллі Стебуна [47]

1962 року у першому збірнику українських письменників у екзилі «Слово» Петро Одарченко проаналізував книжку Євгена Кирилюка, що вийшла 1959 року [48]. Зіставляючи її з давнішою публікацією, що з'явилася ще за Сталіна, він писав:

«Нова праця Є.П.Кирилюка про Шевченка вигідно відрізняється від його нарису «Тарас Григорович Шевченко», виданого в 1951 р. окремою брошурою обсягом на 100 сторінок. Нова монографія Є.Кирилюка відзначається більш науковим підходом, порівнюючи з наскрізь ненауковою й надто тенденційною старою брошурою 1951 р. В новій праці подано широкий біографічний матеріял, докладнішу аналізу окремих творів, огляд малярських творів Шевченка, більшу увагу звернуто на аналізу мистецьких особливостей творів Шевченка. Проте й ця монографія не позбулася деяких негативних рис […].

Більше відваги мав покійний О. І. Білецький, заявивши в 1960 р. на Дев'ятій Шевченківській Конференції в Ленінграді таке: «А подивіться текст «Кобзаря», де там є таке захоплення Богданом Хмельницьким, захоплення укладеною угодою з царем Олексієм Михайловичем? Немає ніде. Шевченко захоплювався Богданом Хмельницьким як борцем за волю українського народу, але сумував з приводу спілки його з російським царизмом» (С. 492).

І на початках свого перебування в Америці, і згодом, Одарченко пильно стежив за поточною літературою. У першому випуску УВАНівського збірника «Шевченко» (1952) він надрукував спеціальну статтю про нагінки, яких зазнав Кирилюк від Іллі Стебуна [49], але тут, на жаль, чомусь не навів добре відомі йому погромницькі тексти з приводу «Нарису» Маслова та Кирилюка, за що Євгенові Прохоровичу довелось платити отією «наскрізь ненауковою й надто тенденційною старою брошурою. Петро Васильович зіставляє сучасні йому видання:

«Аналізуючи поему «Сон», Кирилюк робить докір Шевченкові, що він «недооцінив» «прогресивне значення» діяльности Петра І. [Натомість] Ю. О. Івакін у своїй книзі «Сатира Шевченка» (К., 1959 р.) фактично відкинув подібний докір» (С. 493).

Нищівному викриттю було піддано наукоподібну книжку Я.Дмитерка «Философские взгляды Т.Г.Шевченка» (1951) у торонтському журналі «Нові дні». П.Заярський (псевдонім Петра Одарченка) навів дві ключові тези з цієї книжки, що цілком протирічать одна другій, розкрив купюру з цитати із Герцена: «Украину следует признать свободной и независимой страной» і констатував: «Урізуючи і пропускаючи невигідні для ждановської тенденції висловлювання Герцена, Дмитерко цим самим спотворює і фальшує думки Герцена про Україну». І головний висновок з рецензії: «Книжка Дмитерка свідчить ще й про те, в який глухий кут зайшла радянська наука, коли університети видають таку антинаукову макулятуру» [50].

1952 року у паризькому журналі «Україна» Ілько Борщак вмістив невеликий реферат «Шевченко і «генеральна лінія партії»:

«З статті П.Василенка [ще один псевдонім Петра Одарченка. – С.Б. [51]] «Дві статті про Шевченка» («Пороги», Буенос-Айрес, III-IV, 1952, стор. 7) варт процитувати короткі (але які красномовні!) уривки з двох статтів, присвячених Шевченкові, що були видрукувані в провідних українських радянських газетах столиці Києва.

20 червня 1939 р. у зв'язку з «Шевченківськими торжествами в Каневі» з нагоди 125-ліття народження генія України, газета «Комуніст» надрукувала передову статтю, в якій читаємо: «… до голосу його (Шевченка) прислухались видатні діячі російської революційної демократії – Чернишевський і Добролюбов»…

А от 1949 року, в зв'язку з відкриттям у Києві Державного Музею Т.Г.Шевченка, газета «Радянська Україна» в передовій твердила все зовсім інше:

«Світлий геній Шевченка «надхненний кращими традиціями російської культури… З життєдайного джерела російської культури він (Шевченко) жадібно вбирав у себе найкраще, що створив геній російського народу. Тарас Григорович глибоко поважав і вчився у Герцена, Добролюбова і Чернишевського…»

Ці два уривки, відділені лише одним десятиліттям, яскраво свідчать про ті карколомні закрути, що на них така багата політика більшовиків, якій вони надали гучну назву «генеральна лінія партії»…» [52] .

У нинішній студії спробую розглянути людську долю українських шевченкознавців. Для цього переглянуто праці вчених, що пройшли через визначніші політичні процеси. Окремо піде мова про видатного історика мистецтва Федора Ернста, що залишив кілька статей і рукопис монографії "Шевченко як маляр на тлі його доби" [53]. Він був ув'язнений окремо й розстріляний 1942 року в Уфі.

Примітки

14. Сірополко Ст. Розп'ятий Шевченко // Тризуб. 1935. Ч. 10. С. 4.

15. Шевченко Т. Поезії / Під ред. А.А.Хвилі і Є.С.Шабліовського. Вступна стаття А.Хвилі. Х.: Література і мистецтво, 1934. 426, [6] с.

16. Курилишин Костянтин. Українська легальна преса періоду німецької окупації (1939-1944 рр.): Історико-бібліографічне дослідження. Т. 1-2. Львів, 2007.

17. Boshyk Y. Guіde (1988). № 76. С. 26 – 28; Шевченківська енциклопедія. Т. 2: Г – З. К., 2002. С. 408-409.

18. Дорошенко Володимир. Большевицькі коментарі до Шевченкових поезій // Літературно-науковий збірник. Ч. 2. Ганновер, 1947. С. 96-101. Цкль.

19. Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). Частина 2 // Хроніка-2000. К., 2010. Вип. 4 (86). С. 276.

20. Там само. С. 360-365.

21. Там само. С. 375-379.

22. Пор.: Бойко-Блохин Юрій. Більшовицькі фальсифікації Шевченка // Він. вісті. 1943. 11 березня. № 20 (165). С. 3 – 4.

23. Бойко Юрій. Фальсифікація Шевченка в УРСР // Бойко Ю. Вибране. Т. ІІІ. Мюнхен, С. 213-228.

24. Там само. С. 228.

25. Шевченківська енциклопедія. Том 3: І – Л. К., 2013. С. 560.

26. В одному з начерків про культуру мови, реагуючи чи не на цю саму публікацію, Борис Дмитрович Антоненко-Давидович зауважив, що вживати в такому контексті слово «вірні» неправильно: вірна може бути дівчина.

27. Кравців Б. Шевченкознавство в соцреалістичній дійсності // Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк: УВАН, 1980. С. 158.

28. Там само. С. 158-159.

29. Т. Г. Шевченко : Бібліографія літератури про життя і творчість / Держ. публ. б-ка ; Відповід. редактор Євген Прохорович Кирилюк. Т. 1-2. К. : АН УРСР, 1963. 1500 прим.

*<Зірочка! > Характерно, що до підготовки цього покажчика найвидатнішого бібліографа-шевченкознавця Юра Олексовича Меженка не допустили. Він створив світового значення колекцію «Шевченкіани», але влада дала йому зрозуміти, що для неї це другорядна справа.

30. Кравців Богдан. Остракізм у шевченкознавчій бібліографії // Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк: УВАН, 1980. С. 173-190.

31. Там само. С. 174-190.

32. Антонович, Дмитро Володимирович. – Тв.: Естетичне виховання Шевченка // Дзвін. 1914. № 2. С. 151 – 158 (із зміненим заголовком – ЛНВ. 1914. № 2. С. 258 – 265); Земельна справа на Україні / Укр. соц. – демократ. робітн. партія. [Ромни]: Вид. ред. “Робітнича газета”, 1917. 16 с. (Спецфонд Книжкової палати України (1917 – 1921 рр.). [Вип. осн.] (2003). № 9); Перша Наталка-Полтавка. Прага; Берлін; Нова Україна, 1923. 15 с.; Скорочений курс історії українського мистецтва. Прага, Вид. Укр. Ун – ту, 1923. 340 с. (частковий передрук підготував до друку Вас. Пуцко // Образотворче мистецтво. 1993. Ч. 1. С. 44 – 47); Українське мистецтво: Конспект. іст. нарис. Прага; Берлін: Нова Україна, 1923. 11 с. (рец.: Єрофіїв I. // Черв. шлях. 1926. № 5 / 6. С. 260 – 261); Олександер Мурашко: 1875-1919. Прага, 1925. 14 с.; Триста років українського театру. 1619 – 1919. Прага: Укр. громад. видавн. фонд, 1925. 273 с. (рец.: [Коваленко – Коломацький Г. ] // Черв. шлях. 1925. № 8. С. 237 – 238. Підпис: Г. Ков. -Кол.; Дмитро Безперчий: 1825-1913. Прага, 1926. 14 с.; Ян Станиславський: 1860-1907. Прага, 1926. 14 с.; Тимко Бойчук: 1896-1922. Прага. 1929. 14 с.; Василь Лепикаш: 1887-1920. Прага, 1932. 14 с.; Уривки із спогадів про Лисенка // Українська музика. Льв., 1937. № 9 / 10. С. 143-147 (Про постановки опер «Чорноморці» (1889), «Пан Коцький» (1891) в Києві та історія створення опери-хвилинки «Ноктюрн»); Шевченко як маляр // Повне видання творів Тараса Шевченка. Т. ХІІ. Варшава; Львів, 1937; Літери-ініціали нотного кондакаря імп. СПб. бібліотеки, № 32, пергамент [ХІІ ст.] (із Нижегородського Благовіщенського монастиря) // Українська музика. Льв., 1939. № 3. С. 73-75; Спогади (передмова Вол. Дорошенка) // Нові дні. Торонто, 1955. Грудень. Ч. 71. С. 12 – 18; 1956. Січень. Ч. 72. С. 10 – 12; Жук А. Автобіографія Дмитра Антоновича // Сучасність. Мюнхен. 1961. № 1. С. 112 – 113. – Дж.: Шаповал Андрій. Дмитро Антонович: Життя та діяльність. К.: Миронівська друкарня, 2012. 346, [2] с.; Шевченківська енциклопедія. Т. 1: А – В. К., 2012. С. 223-224 (Білокінь С.).

33. Арасимович-Розумовська Любов Вячеславівна. – Дж.: Наука и научные работники СССР. Ч. V: Научные работники Ленинграда (1934). С. 14.

34. Білецький (Белецкий) Леонід Тимофійович (23.IV / 5.V.1882, с. Литвинівка, тепер Жашківського р-ну Черкас. обл. – 5.ІІ.1955, Вінніпег, Канада). – Дж.: Семинарий русской филологии академика В.Н.Перетца, 1907-1927. Лгр., 1929. С. 37-38 (27 записів); Шевченківська енциклопедія. Т. 1: А – В. К., 2012. С. 426-427 (Бородін Вас.).

35. Бузинний Олександр Тихонович (9 ХІ 1889, Тараща Київ. губ. – ?), літературознавець. – Дж.: Наука и научные работники СССР. Часть VІ (1928). С. 49 ; Кравців Б. Розгром літературознавства (I. Реєстр знищених і репресованих. Ч. 25; 1962). С. 233 ; Богдашина О. М. Діяльність Харків. н.-д. катедри історії укр. культури (1994). С. 184 (Олександр Тимофійович); Єфремов С. Щоденники (1997). С. 593 ; Українські архівісти. Вип. 1 (1999). С. 56 – 57 (Ігор Верба) ; Українські архівісти (2007). С. 82 – 83 (Верба Iгор) ; Ханко В. Полтавщина: плин мистецтва (2007). С. 93 ; Даниленко Вас. Укр. інтелігенція і влада (2012). С. 91.

36. Білокінь С. «Сполучив легкість і літературну вправність викладу із вдумливою аналізою…»: [Про Павла Зайцева.] // Слово і час. 2010. Червень. № 6 (594). С. 20-34.

37. Сірополко Степан Онисимович (15.VIII.1872, с. Обучів Полтавськ. Губ. – 21.ІІ.1959, Прага), діяч укр. шкільництва. Похований на Ольшанському кладовищі у Празі. – Тв.: Шевченко як педагог // Учитель. Львів, 1924. Ч. 5. С. 145-152; Книга в життю Шевченка // Народня просвіта. Львів, 1925. Ч. 3. С. 34-35; Культ Шевченка в школі Совітської України // Тризуб. Париж, 1928. Ч. 11. С. 7-9; Тарас Шевченко в освітленні В.Затонського // Новий час. Львів, 1934. 4 липня. С. 5; Розп'ятий Шевченко // Тризуб. 1935. Ч. 10. С. 4-6; Невідомі два листи Т.Шевченка // Тризуб. 1936. Ч. 12. С. 2-3. – Дж.: Беднаржова Тетяна. Степан Сірополко – подвижник українського шкільництва. Львів: Вільна Україна, 1998. 317 с. («Торкаючись граней геніальної спадщини», с. 113-122).

38. Сушицький (Сушицкий) Теоктист Павлович. – Дж.: Семинарий русской филологии академика В.Н.Перетца, 1907-1927. Лгр., 1929. С. 56 (10 записів)

39. Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк: УВАН, 1980. С. 179-183.

40. Видання Академії наук УРСР (1918-1967): Суспільні науки: Бібліогр. пок. / Склали: П.Ю.Висоцька (керівник та ін.). Відповід. ред. М.М.Онопрієнко. К.: Наукова думка, 1969. 650, [2] с.

41. Цит. за вид.: Кравців Б. Зібрані твори. Том ІІ. Статті. Нью-Йорк, 1980. С. 157.

42. Див.: Білокінь С. Георгій Вернадський і українська геополітична думка його доби // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Вип. 18. К., 2013. С. 82-88.

43. Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник. Вид. 2. Гол. ред. Осип Зінкевич. К.: Смолоскип, 2012. С. 53-54.

44. Полонська-Василенко Наталія Дмитрівна (з дому Меншова; 31.I.1884, Xарків – 8.VI.1973, Дормштадт, Німеччина), Проф. д-р. Українська Академія Наук: Нарис історії. Ч. І: 1918-1930. Мюнхен, 1955. 151 с.; Ч. ІІ: 1931-1941. Мюнхен, 1958. 216 с. (рец.: Бойко Юрій. Всеукраїнська Академія наук у кривому дзеркалі // Бойко Ю. Вибране. Том ІІ. Мюнхен, 1974. С. 73-86).

45. Збірник на пошану українських учених, знищених большевицькою Москвою / Ред. Марія Овчаренко. Париж; Чікаго, 1962. 356 с. (=ЗНТШ. Том CLXXIII).

46. Шевченківська енциклопедія. Том 4: М – Па. К., 2013. С. 670-671.

*<Зірочка! > Стаття про Постанову ЦК КП(б)У від 24 серпня 1946 року має вийти у п'ятому томі «Шевченківської енциклопедії».

47. Стебун (Кацнельсон) Ілля Ісаакович (8 / 21 січня 1911, Городня Чернігів. губ. – 25.ІХ.2005, Донецьк), літ. критик, літературознавець. Під час процесу над Олексою Тихим і Миколою Руденком влітку 1977 у м. Дружківці Донецькою обл. був одним із свідків звинувачення. – Тв.: Проти вульгарного соціологізму в укр. літературознавстві // Літ. критика. 1937. № 5. С. 3-14; Про деякі хиби в сучасному українському літературознавстві // Літ. газета. 1946. 4 липня. № 27 (168). С. 3-4. Підп.: Ле Іван, Стебун Ілля; Проти ворожих теорій в літературознавстві // Вітчизна. 1946. № 10-11. С. 156-178; За ідейну чистоту української радянської літератури // Вітчизна. 1947. № 10. С. 173-192; Небезпечні рецидиви в романі [Юр.Яновського] «Жива вода» // Радянська Україна. 1947. 11 вересня; За ідейну чистоту української радянської літератури // Радянська освіта. 1947. 5 грудня; Проти ворожих теорій в українському літературознавстві // Рад. літ-ство. 1947. Кн. 7-8; Проти ворожих течій в українському літературознавстві: Критика бурж.-націоналіст. концепцій Грушевського та його школи в питаннях історії укр. літ-ри. К., 1947. 40 с. (АН УРСР. Бюро наук. пропаганди); Против националистических извращений, за большевистскую идейность, за новый подъем украинской советской литературы // Правда Украины. 1947. 20 ноября. Подп.: И.Ле, И.Стебун и П.Усенко. – Пор.: [Одарченко П.] Нова совєтська книжка про Шевченка // Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). Частина 2 // Хроніка-2000. К., 2010. Вип. 4 (86). С. 28-30. Підп.: П.О.

48. Одарченко Петро. Монографія Є.П.Кирилюка про Т.Г.Шевченка // Слово. Зб. І. Нью-Йорк, 1962. С. 492-495.

49. [Одарченко П.] Нова совєтська книжка про Шевченка // Зарубіжне шевченкознавство (з матеріалів УВАН). Частина 2 // Хроніка-2000. К., 2010. Вип. 4 (86). С. 28-30. Підп.: П.О.

50. Одарченко П. Як більшовики фальшують Шевченка // Нові дні. Торонто, 1953. Березень. Ч. 38. С. 25-26. Підп.: Заярський П.

51. Покажчик псевдонімів Петра Одарченка // Одарченко Петро. Біобібліографія. Торонто; Едмонтон: Слово, 1983. С. 76.

52. Україна: Українознавство і французьке культурне життя. Париж, 1952. Зб. 8. С. 647.

53. Див.: Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. К., 2006. 355 с.