Джерела про Клуб творчої молоді

Сергій Білокінь

Серйозним недотягненням «Клубу творчої молоді» був брак діловодства, про що 24 жовтня 2010 мені посвідчив Лесь Танюк. Організований і ведений надто по-старосвітськи, Клуб ніде не реєструвався. Планів роботи і звітів не було. Членських квитків чи посвідчень також не існувало, дарма що на відкритті виставки Алли Горської та Івана Світличного в Музеї літератури Ераст Біняшевський запевняв, що він мав посвідчення № 2 (мовляв, після Танюка) [47]. Тож у жодному архівосховищі, передусім у Центральному державному архіві громадських об’єднань (ЦДАГО України), фонду Клубу творчої молоді немає.

Аби ніхто з українофобів не міг висунути думки про міфологічний характер Клубу, у дальшому викладі засновуюсь на випущених друкарським способом запрошеннях та одній афіші (вечір на Першотравневій естраді, що став вечором «під штахетами»). Як відомо, за большевиків запрошення не «літувались», тобто цензури не проходили, натомість пильної цензури зазнавали афіші.

Втім, окремі згадки про Клуб можуть зберігатися в діловодстві ЦК КП(б)У, але їхнє виявлення – надто забарна справа. Крім того, було чи й досі існує широке коло джерел, яке лишилось авторові не відоме. Повинна існувати літерна справа Клубу серед діловодства КГБ, тепер – в архіві СБУ, у відповідних підрозділах СБУ повинні зберігатися давні матеріали зовнішнього спостереження, перлюстрації, нарешті, діяльність Клубу мала відбиватись у справах аґентури. Якщо усі ці папери, замітаючи сліди, начальство досі не знищило, за кілька поколінь вони можуть бути розсекречені як історичні джерела, що мають лише суто академічний інтерес. Тоді майбутні представники вищезгаданої «маґістральної лінії українства» у ході ідеологічної боротьби, яка навряд чи коли припиниться, претендуватимуть на основоположну роль цих документів для розуміння історичного процесу. Поки ще цього не сталося, основоположними історичними джерелами до історії шістдесятництва лишається його власна документальна спадщина.

Чи не перші, бо 1996 року видали листи, спогади й статті про Аллу Горську «Червона тінь калини» Лесь Зарецький і покійний Микола Маричевський.

1998 року Леоніда і Надія Світличні встигли видати спогади 73 друзів і знайомих Івана Світличного «Доброокий». Леоніда Світлична опрацювала також його вибране і двотомник листування «Голос доби: Листи з «Парнасу».

Михайлина Коцюбинська науково опрацювала спадщину Василя Стуса і лауреатів Шевченківської премії Івана та Надійки Світличних.

Том «Вибраного» Євгена Сверстюка «На святі надій» (1999) містить статті про шістдесятників В.Симоненка, Б.Мозолевського, В.Стуса, З.Красівського, Я.Лесіва, І.Світличного, М.Коцюбинську, І.Дзюбу, М.Руденка, а також Б.Антоненка-Давидовича, а також рецензії співробітників інститутів АН УРСР А.Каспрука, О.Курносова, П.Моргаєнка та В.Бородіна (1972) на різні твори Євгена Олександровича, які замовило їм КГБ.

На диво зрілим діячем постає Валерій Марченко у збірнику його творів і документів «Творчість і життя» (К., 2001), що упорядкувала його матір Ніна Михайлівна з Наталею Кочан.

2002 року в Тернополі вийшов друком важливий двотомник із 28 інтерв’ю про Василя Стуса, який підготували Богдан Підгірний і Станіслав Чернілевський (Нецензурний Стус. Ч. 1-2).

З 2003 року повним ходом видає свій шістдесятитомник Лесь Танюк – безпрецедентну в історії української мемуаристики працю цілого його життя. По суті, це видання цікавіших матеріалів його архіву – у текст вмонтовано громадськи значуще листування, публікації преси, навіть повний текст доповіді Хрущова на ХХ з’їзді КПРС. 10-й том – іменний анотований покажчик (7,5 тис. імен).

Подібний тритомник, нехай скромніший за масштабами, видав Богдан Горинь [48]. Його «родзинкою», точніше, ядром третього тому стали документи «гебістської» справи «Блоку», розсекречення яких наспіло якраз до його підготовки й здачі в друк.

У складі творчої спадщини В.Чорновола його сестра Валентина Максимівна підготувала тексти шести випусків «Українського вісника» (Чорновіл В. Твори. Т. 3. К., 2006).

Іван Дзюба уклав і видав основну частину власної спадщини (З криниці літ. Т. 1-3. К., 2006-07), перший том якої містить статті про шістдесятників – Юрія Щербака, Бориса Мозолевського, Ліну Костенко, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Григора Тютюнника, Василя Голобородька, Бориса Мамайсура й ін. Невдовзі вийшли його «Спогади і роздуми на фінішній прямій» (К., 2008. 928 с.). Цей том фактографічно багатий, але шістдесяті роки в ньому не представлені. Мабуть, передбачаються окремо?

Особливу історичну місію узяв на себе й виконав Роман Корогодський у праці мемуарно-архівно-аналітично-психологічного жанру «Брама світла: шістдесятники» (Львів, 2009).

Цікава книжка про шістдесятників належить Людмилі Тарнашинській [49].

Як бачимо, провідну роль у видаванні джерел з історії Клубу творчої молоді, а відтак і всього шістдесятництва відіграли вони самі. Важко переоцінити наукове й культурницьке значення цієї археографічної роботи. Найпомітніше тут: усе, що з огляду на цензуру називалось непрямо, тепер одержало імена. Усі персонажі ідентифіковано. Джерельна база для майбутніх досліджень готова.

Примітки

47. Архів самого Е.Біняшевського зберігається приватно (див.: Світ української писанки / Упор. Сітько С.П., Русанова Т.Є. К.: Кондор, 2005. 96 с.).

48. Горинь Богдан. Не тільки про себе. Т. 1: (1955-65). К.: Пульсари, 2006. 352 с.: іл.; Т. 2: (1965-85). К.: Пульсари, 2006. 648 с.: іл.; Т. 3: (1985-90). К.: Пульсари, 2010. 920 с.: іл.

49. Тарнашинська Людмила. Українське шістдесятництво: профілі на тлі покоління: (Історико-літературний та поетикальний аспекти). К.: Смолоскип, 2010. 632 с.