Література про український рух опору
Сергій Білокінь
Розвідку, що лежить перед читачем, розпочато, природно, з літератури. Вона цікава тим, що у випадку Кравцева у тій самій книжці містились джерела (служила передмовою до антології). Спершу, крім віршів, еміґрація інших джерел і не мала. На території, як згодом з’ясувалось, джерел було досить багато (передусім у партархіві), але доступ до них був, м’яко кажучи, обмежений. У державних інтересах використовували їх виключно з метою контрпропаґанди [35]. «У стіл» офіційні історики не писали. Специфічна література про лідерів КТМ невдовзі теж почала наростати (тепер її гидко згадувати, в інтересах політкоректності її простіше просто обминути), – вона мала суто фальсифікаторський характер [36]. Першим начальником архіву СБУ був полковник ГБ Олександр Михайлович Пшенніков, що, підходячи до різних читачів-науковців суто вибірково, загальмував наукові студії на добрий десяток літ [37].
Пріоритет у науковому вивченні шістдесятництва на території України належить Георгієві Касьянову: 1995 року він видав працю «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років» [38]. Написано її на новому для читачів рясному матеріалі, з широким залученням матеріалів архівних – кол. партархіву, прокуратури. Уже у вступному слові Касьянов визначив мету діячів опору: це «боротьба за людську гідність, справедливість і духовну незалежність» (С. 3). На першому етапі досліджень у нього ще не йшлося про боротьбу діячів опору за політичну незалежність України. На думку дослідника, тут також «не мається на увазі широкий, масовий рух з чітко визначеною політичною програмою, організаційною структурою та іншими необхідними атрибутами» (С. 4). Однак автор висунув цікаве міркування, що партійно-державна номенклатура, яка зберегла свою владу і впливи, «має бути вдячною рухові опору попереднього періоду, оскільки вона скористалася саме його гаслами» (С. 5). Вчений не промовчав і щодо проблем, які виникали в його роботі: «Великі надії автор покладав на архів Служби безпеки при Кабінеті міністрів України. Як з’ясувалося, доступ до цих документів і досі обмежений […]» (С. 9-10).
Розлогу трилогію, присвячену історії національно-визвольного руху в Україні, видав (1998-2002) Анатолій Русначенко. Він опрацював ідеологію цього руху – політичну й суспільно-політичну думку на кожному з його етапів – праці теоретиків 1940-50-тих років Йосипа Позичанюка, о. Івана Гриньоха, Ростислава Волошина, Василя Мудрого, Мирослава Прокопа, Михайла Палідовича, Ярослава Старуха, Михайла Степаняка, Петра Дужого, Осипа Дякова (Горнового), Дмитра Маївського, Якова Бусла, Петра Федуна (Полтави), а також від середини 1950-х до початку 1980-х – Левка Лук’яненка, Івана Дзюби, Юрія Бадзя, Дмитра Квецка, Валентина Мороза, Івана Геля, Юрія Литвина [39].
Інша праця дослідника розглядає історію національно-визвольного руху і робітничого спротиву в Україні – характеризує систему влади й управління, місце в ній КГБ, становище України в СРСР, співвідношення русифікації й націоналізму.
При цій нагоді висловлю своє ставлення до теорії русифікації. Коли я познайомився з працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», ми систематично зустрічались у читальному залі ЦНБ АН СРСР, і, пам’ятаю, я сказав Іванові Михайловичу, що, на мою думку, була не русифікація, а дещо набагато гірше й страшніше. Я й досі вважаю, що для націонала набути іншу культуру, освоїти її скарби із філософії, красного письменства, музики – це, зрештою, збагачення. В історії України ХХ ст. відбулося, справді, інше й страшніше – етноцид, і матеріали про це я подав згодом в обох томах «Масового терору» [40]. 1990 року я висловився на цю тему в «Літературній Україні». На запрошення Тараса Гунчака вперше їхав до Америки в одній групі з І.Дзюбою, О.Білорусом, Б.Рогозою та ін. уже з примірником газети. Статтю було передруковано за кордоном українською та англійською [41]. На той час праці Максима Сагайдака (Степана Хмари) «Етноцид українців в СРСР» [42] я ще не читав, оскільки після арешту В.Чорновола вона виходила лише в закордонному «Українському віснику», ч. 7 / 8 (1975), але генетично з нею пов’язана, так само як і з працею Івана Геля [43].
Анатолій Русначенко за розкиданими по архівних сховищах архівно-слідчими справами КГБ розглядає діяльність групи «Об’єднання» (біля м. Інти, 1956), Українського національного комітету (Львів, 1956), Української національної партії (Тернопільщина, 1961), Ходорівської групи (Львівщина, 1958), Української робітничо-селянської спілки (Львівщина, 1959), Українського національного фронту (Львівщина, 1963). За відповідними першоджерелами вчений наголосив на спадковості національно-визвольного руху різних періодів: улітку 1964 року Дм.Квецко (УНФ) виявив у горах ящики зі старою оунівською літературою, Горині оперували старими виданнями УГВР. Опрацювавши численні архівосховища різних міст України, він опублікував 134 документи, серед них багато зовсім не відомих [44].
Нарешті, дослідник розглянув історичний геополітичний контекст – історію національно-визвольного руху в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвіії, Естонії у 1940-50-х років [45].
2000 року вийшла праця Юрія Даниленка й Олега Бажана, присвячена опозиції 1950-х – 80-х років [46]. Автори послідовно називають опозицію українським національним рухом, причому їхня праця являє собою новий крок у дослідженні цієї теми. Русначенкова праця 1998 року переконала їх у багатьох пунктах. Якщо Г.Касьянов обмовився, що рух опору «виник та існував протягом двадцяти з лишком років майже виключно завдяки зусиллям інтелігенції», то Даниленко й Бажан, за Русначенком, на матерілах СБУ ствердили:
«[…] як переконуємося з наявних матеріалів, його [руху опору] ідеї охопили найрізноманітніші верстви населення, поширювалися і розвивалися в наукових і творчих колективах, вирували в студентських аудиторіях, знаходили своїх щирих прибічників на промислових підприємствах, колгоспах тощо» (С. 3).
Так само, дублюючи Русначенкові висновки за майже не приступними Касьянову матеріалами СБУ, вони вказали на параметри українського національного руху – «від послідовної боротьби за розширення сфери вжитку рідної мови до створення нелегальних організацій, зорієнтованих на досягнення державної незалежності України» (С. 3). Цікаве й важливе зізнання дослідників, що «науковий пріоритет у висвітленні проблем становлення і діяльності опозиції в Україні належить зарубіжним дослідникам і правозахисникам» (С. 4). Нарешті, особливо цінний їхній висновок: «[…] український національний рух являв собою цілісну, організовану силу з власною тактикою і стратегією боротьби, визначеними найближчими і кінцевими цілями» (С. 11).
Примітки
35. Черняк Е.Б. Историография против истории : Критика реакционной историографии эпохи крушения капитализма. Москва : Изд-во Ин-та междунар. отношений, 1962. 368 с.;
Новиченко Леонід. Ідеологія безбатченків на службі в імперіалістичної реакції // Вітчизна. 1948. № 7. С. 175-188;
Симоненко Рем. Проти сучасних зарубіжних фальсифікацій історії України. К., 1960. 40 с. (Т-во для поширення політ. і наук. знань УРСР);
Нагорна Л. П. Проти сучасної буржуазної фальсифікації історії Жовтня на Україні // Велика Жовтнева соціалістична революція – корінний поворот в історії українського народу. К., 1966. С. 29-31;
Сарбей В. Буржуазно-націоналістичні фальсифікатори української радянської історіографії // Комуніст України. 1966. № 8. С. 32-42;
Симоненко Р. Г. Чорне перо фальсифікаторів : Проти перекручень історії боротьби за Радянську владу на Україні. К. : Знання, 1968. 61 с.;
Симоненко Р. Г. Фальсификаторы : О происках современных буржуазных "украиноведов" // Дружба народов. Москва, 1969. № 11. С. 229-243;
Пор.: Історіографічні дослідження в Україні. Вип. 11 : Зб. наук. праць на пошану […] Р. Г. Симоненка. К. : Ін-т історії України, 2002. 400 с.
36. Див.: Дмитерко Д. Місце в бою: Про літератора, який опинився по той бік барикади // Літ. Україна. 1969. 5 серпня; Стенчук Б. Що і як обстоює І.Дзюба (Ще раз про кн. «Інтернаціоналізм чи русифікація?»). К.: Т-во культурних зв'язків з українцями за кордоном, 1969. 196 с.; Басс І. У поході проти істини // Рад. літературознавство. 1970. № 1. С. 61-70 та ін.
37. Білокінь Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. С. 37-40; Роженко Микола. КҐБістські архіви дають свідчення тільки „своїм” // Веч. Київ. 2000. 6 липня. № 113 (16575). С. 4; Роженко М. Спецдозвіл на пам'ять: Про заборону на дослідження архівів колишнього КГБ // Політика і культура. 2000. 1-7 серпня. № 27 (62). С. 34-36; Кузьменко Василий. „Ориентировать” нас стараются выборочно… // Персонал. 2004. № 8. С. 52-54; Кузьменко В., Роженко М. Судові потуги І.Саприкіної // Слово. 2004. Ч. 3 (110). С. 1-2.
38. Касьянов Георгій. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. К.: Либідь, 1995. 224 с.
39. Русначенко Анатолій. Розумом і серцем : Укр. сусп. -політ. думка 1940-1980-х років. К. : Вид. дім «КМ Academia», 1999. 323, [1] с.
40. Білокінь Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999. 447 с.; Білокінь С. Нові студії з історії большевизму, І-VІІІ. Вид. 2 розшир. й доп. К., 2007. 412 с.
41. Білокінь С. Русифікація чи етноцид? Полемічні нотатки // Укр. вісті. Детройт, 1990. 1 квітня. № 113 (2891). С. 4: 2 іл.; Russification or Ethnocide? // The Ukrainian Weekly. 1990. Мау 27. № 21. Р. 6, 8: 2 іl.
42. Хмара Степан. Етноцид українців в СРСР // Хмара Ст. Дорогою до мрії: Вибрані праці у двох томах. Т. І. К.: Фенікс, 2005. С. 29-101.
43. Говерля Степан. Грані культури. С. 41-47.
44. Русначенко Ан. Національно-визвольний рух в Україні: Середина 1950-х – початок 1990-х років. К. : Вид-во ім. Ол. Теліги, 1998. 720 с.
45. Русначенко Ан. Народ збурений : Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусії, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-х роках. К. : Пульсари, 2002. 519, [1] с.
46. Данилюк Юрій, Бажан Олег. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. ХХ ст.). К.: Рідний край, 2000. [2], 616 с.