Початки діяльності
Сергій Білокінь
По війні поза совєцькою школою одне покоління вже формувалось: виховувало його саме життя [50]. Тоді держава вже мала проблеми з цими людьми, емоційними й повними життєвих сил.
Важливий, але не досліджений момент – світогляд тих людей. Які думки могли бродити в головах солдатів та офіцерів совєцьких окупаційних військ, дають уявлення вірші музикознавця Михайла Головащенка, який перебував після війни в Берліні. Це несподівано й страшно як для представника переможної армії, але він писав про офіційних поетів (Тичину? Бажана? Рильського?) дослівно таке:
А ви, недолюдки прокляті,
За гріш нікчемний продались
[…].
Прийде час, -
петля найдеться і для вас.
А я співатиму пісні
Про кращу долю навесні,
Щоб сонце правди засіяло,
Щоб заспівала вся земля,
Як при Богданові співала,
І щоб в Украйні засіяла
В руках гетьманських булава !
Цього вірша опубліковано уже за незалежності. Його дата – 20 листопада 1949 року. Повторюю: сорок дев’ятого року! Місце написання – Берлін [51]. Скільки він мав одержати за такого вірша? 25 років? Мабуть, це залежало передусім від його поведінки на можливому, навіть дуже можливому, слідстві [52].
Залишившись «на господарстві» після смерті Сталіна, що за всіх сам вирішував усе, не залучивши експертів для вивчення того, якою мірою це буде ефективне, у лютому-березні 1954 року пленум ЦК КПРС прийняв політичне рішення «Про дальше збільшення виробництва зерна в країні і про освоєння цілинних і перелогових земель». Покоління молоді було відправлено кудись подалі, у Казахстан, райони Поволжя, Уралу, Західного й Східного Сибіру, Далекого Сходу. За кілька десятиріч виявилось, що це була попросту авантюра, й закінчилась вона погано. Фахівці-совєтологи це відразу побачили й попереджали: мала кількість опадів, суховії й засоленість ґрунтів дають «підстави віднести зону, де переводиться освоєння цілинних і перелогових земель, до областей дуже мало стійких для хліборобства. Хрущов вступив в боротьбу з стихіями природи» [53]. Але головної мети керівництво досягло: велику кількість молоді, що могла завдати клопоту, було вилучено з центральних регіонів імперії.
Втім, повторити таку акцію наприкінці 1950-х – на початку 1960-х років керівництво вже не наважилось. Процес можна було хіба що очолити. 27 серпня 1999 року в Одесі Іван Дзюба розповідав Юрієві Зайцеву:
«Не можу сказати, що я був формальним організатором клубу, але в колі ініціаторів перебував. Найактивнішими його творцями стали Лесь Танюк, Віктор Зарецький та Алла Горська. Ви знаєте історію цього клубу, чому він був створений і як закритий. З одного боку було наше бажання мати якийсь осередок і щось робити, а з другого боку ЦК комсомолу шукав способу оволодіти молоддю, контролювати ситуацію. Вони вважали, що краще хай це буде під їхньою егідою. Але потім вони самі перелякалися, чи їх налякали, словом клуб ліквідували. Але він дуже багато встиг зробити» [54].
Головну роль відіграли в цьому ЦК ЛКСМУ і Спілка письменників, персонально Тамара Володимирівна Главак і Володимир Якович П’янов, що написали свої спогади про це. Без санкції Тамари Главак і візи її начальника секретаря міськкому комсомолу І.Солдатенка ніякого Клубу творчої молоді не могло бути взагалі. Через Спілку письменників було організовано семінари молодих авторів, що провадились у приміщенні, де тепер Міністерство закордонних справ. На семінарах виступали Павло Тичина, Абрам Кацнельсон, Микола Тарновський. На зустрічі у Спілці письменників виступав Драч. Міністерство освіти активно представляла Інна Аронівна Шаргородська. Штатний фотограф Яїцький знімав Тичину разом зі школярами. Слухати поетів і читати свої вірші поприїздили Михайло Саченко, Світлана Жолоб, Валентина Отрощенко, Леся Тиглій, Світлана Хміль – наймолодші автори нью-йоркської антології Богдана Кравцева.
Західні українські експерти помічали в нашому культурному, ширше кажучи, соціальному житті багато такого, чого на території, здається, не було видно. З кількох примірників їхніх аналітичних розробок, що продісталися через залізну заслону, навчалися лідери шістдесятників, і я читав ці книжки в Івана Олексійовича Світличного, з іншою метою вивчали їх офіційні експерти тутешні.
Свідок і учасник тих подій Юрій Мушкетик розповідає:
«То були важкі тоталітарні часи, й за найменший відступ з утрамбованої ідеологічної дороги людину могли жорстоко покарати або й скалічити навіки, перекрити всі шляхи. Я пам’ятаю ті часи, сам працював у редакції часопису, коли вслід (?) за шістдесятниками нога в ногу йшли молодші, запалені жаданням творчості, правди, діяння, переважній більшості з них перерили шлях дикі вепри в кадебістських погонах, їх, молодих, порозсилали з «запрєщенієм писать і рисовать» по найвіддаленіших районах, де секретар райкому як унтер Пришибєєв, а начальник районного КДБ як античний трихвостий кербер – охоронець входу до соціалістичного царства. Скількох із них врятував В.П’янов, тим чи іншим способом відвів від них удар кігтистої лапи…» [55].
Перші спроби зібрати молодих російськомовних музикантів і, мабуть, поетів мали місце вже наприкінці 1950-х років. Про заснування українського Клубу творчої молоді є запис у 60-томовому щоденнику його президента Леся Танюка під 8 березня 1960 року:
«О 17-й – збори з приводу 8 березня, слова гарні, а «капусник» слабенький. […] А потім залишились, почекали до сьомої: перші збори нашого клубу, який ми вже ніби створили. Був Костя Кримець і Женя Ганін від музикантів, був Ігор Ткачиков від архітекторів, була вся наша «щедрівна група» з консерваторії, Олесь Бердник представляв письменників. Ну, про це окремо – блокнот 8Б. Звичайно, тон задавав театральний інститут; а полум’яна промова Загоруйка – так просто залп «Катюші». Відчуваєш, що все це дуже потрібно людям, що ідея дозріла, і яблуко от-от відірветься від гілки. Я говорив про аксіому нового циклу й спробував дати огляд загальноукраїнської картинки, по всіх спілках і напрямках. Разом зійшлося чоловік з вісімдесят, майже повен зал. Начальству – директорові ми пояснили, що це комсомольський актив. Розплився в усмішці» [56].
Покійна Галина Зубченко увійшла до Клубу на самому початку разом з Аллою Горською, Віктором Зарецьким та іншими митцями. Вона потім пригадувала:
«Почалося з загальнодемократично-інтернаціонального напрямку, а у нас була національна ідея – відродження нашої історії, культури. Ми вже мали сформульовані проблеми. З нами рахувалися. Потім прийшла ще група художників – і нас стало дуже багато» [57].
Оскільки російськомовні перше юнаки й дівчата дерусифікувались і національно усвідомлювалися, Клуб творчої молоді на очах ставав організацією українською. У паперах Алли Горської я бачив диктанти, які вона писала з Надійкою Світличною, а вони познайомилися, згадувала Надійка, 1963-64 року [58].
Осередком українізації не могло бути що інше, як приватна колекція, яку називали не інакше, як Музей Івана Гончара (утворився 1959 року). Хтось колись з усмішкою оповів мені, начебто Іван Макарович як прикровенною таїною поділився з ним, що в його музеї Дзюба став українцем. Теперішнім це може видатись, мабуть, несподіванкою, але свою роль у національному усвідомленні дерусифікованих людей Музей Івана Макаровича таки відігравав.
Були й інші шляхи. Ярослав Дзира вийшов із селянського роду, був сином офіцера УГА, репатріанта з Чехії. Сформувався в традиційному національно-християнському середовищі на ґрунті історичної пам’яті, національної церкви, національної обрядовості й національної пісні, а також товариства «Просвіта». Вчився він за підручниками Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Володимира Кубійовича, і за ними відповідав на уроках, навіть на совєцьких [59]. Волиняк Сверстюк так само вчився в українській школі, і про його родинну «заангажованість і приналежність» писали, коли «викривали» Український культурологічний клуб. Микола Плахотнюк ще хлопцем навчався в технікумі, і дівчинка запитала про його мову в начальника: «Как это он разговаривает?» Хлопця це надзвичайно образило і дуже вплинуло на його дальше життя.
Невдовзі Клуб став масовою організацією. Це сталось завдяки щедрувальникам і танцюристам із ансамблю «Веснянка» Володимира Нероденка [60]. Галина Зубченко згадувала: «Ми не знали наших українських обрядів. Тоді вже з нами був Володимир Нероденко. Не пам’ятаю, чи він до засідань Клубу з Аллою Горською познайомився, чи в Клубі, але був одним з найактивніших. Звичаї, обряди – тут він був неперевершений» [61]. До них приєднались хористи із «Жайворонка» – хору, що виник 1961 року при Київській консерваторії (керували ним Борис Рябокляч, Вадим Смогитель і Володимир Завойський). Його заступив народний фольклорно-етнографічний хор Леопольда Ященка «Гомін», що утворився, як відомо, дещо пізніше, 1969 року на дніпровських схилах. Автентичні народні строї надавав молоді Іван Гончар.
У спогадах про Івана Світличного Танюк обмовився: «Шістдесятники не були людьми якоїсь особливої породи. Але вони жили в особливий час. […] Всіх єднала спільність мети і чуття єдиного ворога» [62]. Припустімо, Танюк у чомусь помилився: особливий час сформував і тип людей. Якщо визначати типологію людей цього середовища, я назвав би серед перших – нонконформізм, що виявлявся навіть у побуті.
Збираючи матеріали до загальної хронології шістдесятництва, я надумав, що найпростіше зробити це за трудовими книжками [63]. Зібрались цікаві матеріали. Публікую повністю записи обох книжок Івана Світличного, оригінали яких маю від Леоніди Павлівни.
І.
Першу було заповнено 15 квітня 1955 року. Характерно, що в українській половині тут не записано жодного слова: в усіх установах, за винятком Інституту філософії, записи робились тільки в російській частині й тільки російською:
Издательство ЦК ЛКСМУ «Молодь».
1955. III. 12. Зачислен на должность зав. отделом критики и библиографии редакції (sic) журнала «Дніпро». Приказ № 29 от 15 / III – 55 г.
1955. Х. 25. Освободить от занимаемой должности зав. отделом критики и библиографии редакции журнала «Дніпро» по собственному желанию. Приказ № 195 от 22 / Х 1955 г.
Директор изд-ва «Молодь» [підпис]
[Печатка: Видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь».]
Институт литературы им. Т.Г.Шевченко Академии наук Украинской ССР
1957. I. 16. Зачислен на должность младшего научного сотрудника. Приказ [№] 28 от 6. III – 1957 г.
1963. II. 16. Освобожден от работы в Институте по собственному желанию Приказ [№] 16 от 15 февраля 1963 года.
/ Ученый секретарь Института <підпис: М.Грицюта>
[Гербова печатка: Академія Наук УРСР. Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка]
Інститут філософії АН УРСР
1963 ІХ 30. Зараховний до проведення конкурсу на посаду молодшого наукового співробітника. Наказ № 99 від 30 ІХ 63 р.
1964 ІІІ 1. Звільнений від роботи в Інституті згідно поданої заяви. Наказ № 22 (?) від 25 / 22 (sic) 64 р.
Директор Інституту філософії АН УРСР <підпис> /П.Копнін/
[Гербова печатка: Інститут філософії Академії Наук УРСР.]
Печатка: Президія Українського товариства охорони природи
7. 1965 03 06. Зарахований на посаду редактора. Наказ № 13 в[ід] 6.03.1965 р.
8. 1965 07 05. Звільнений з посади редактора за власним бажанням. Наказ № 34 від 28.06.1965 р.
Ст. инструктор [підпис]
[Печатка: УРСР. Українське товариство охорони природи. Президія Республіканської Ради.]
ІІ.
Другу трудову книжку заповнено 11 березня 1980 року.
На першому, титульному аркуші:
[Друк.: Подпись лица, ответственного за выдачу трудовых книжек] [підпис: Медведева] [разборчиво]
[Печатка: Строительно-монтажный трест Горно-Алтайскцелинстрой ПМК-570]
Усть-Канская ПМК-570.
27. 06. 1978. Принят в качестве сторожа. Пр. № 27 от 27. 06. 1978 г.
3. 03. 1980. Уволен по ст. 31 КЗОТ РСФСР (собственное желание). Пр. № 10 от 3. 03. 1980 г.
Инсп. ОК [підпис Медведєвої]
[Печатка]
06. 06. 1980. Принят библиотекарем в Горно-Алтайскую областную библиотеку. Приказ № 35 от 7 / V I – 80 г.
23 12 1981. Уволен в связи с уходом на пенсию по инвалидности. Приказ № 1 от 4 / I – 82 г.
Директор библиотеки Кучи[…>]
<Гербова печатка: […] Горно-Алтайская обл. библиотека […]
Чи не найпоказніше діяльність КТМ виявилась в урочистих масових вечорах, що відбувались у найкращих тодішніх київських залах. У них конспект всієї діяльності Клубу.
14 травня 1962 року (понеділок) у Жовтневому палаці культури, кол. НКВД із в’язницею для політичних, відбувся вечір Леся Курбаса [64]. Організував його переповнений енергією Лесь Танюк. Це була його зоряна година, і ось запис у його щоденнику:
«День учорашній описати неможливо. Історичний день. Все закінчилося глибокої ночі, десь о другій – вечір тривав біля восьми годин! Власне, закінчилося опівночі, люди почали виходити – і раптом гроза! Гроза страхітна, з блискавками й громом, з несусвітною зливою! Біля виходу росло старе дерево, яке бачило, мабуть, не тільки Мехліса, а й усі жахи: його зламало! Блискавка влучила у стовбур, і величезна гілка вагою кілька тонн перекрила вихід. Василь Степанович Василько, який хотів уже йти, ступив назад:
- Символічно! Такі дерева падають!» [65].
Забезпечивши десятки вітальних телеграм від колишніх березільців і акторів по всьому Союзу, пішов на вокзал зустрічати дружину Курбаса Валентину Чистякову. Попросив її виступити:
«- Нет, нет и нет! Понимаете, я все забыла!..
- Как?
- Очень просто!.. Мне сделали в те годы укол, и я теперь ничего не помню!..» [66].
На курбасівський вечір Клубу творчої молоді з’їхались і зійшлися, хто подужав, недобитки української культури. За неправленою стенограмою читаємо виступ Анатолія Петрицького:
«Тут сидящие мои товарищи старые, все мы несчастные люди. Вот Курбас, трагическое лицо, и мы трагические. Один 12, другой 15 лет сидел на каторге, другой такой, как я, не сидел на каторге, а обвешан, имею все ордена, какие для гражданского человека есть. Но в то же время 26 лет последних, лучших своих, когда я мастер, мне не дают работать (Оплески)» [67].
На реабілітаційному вечорі КТМ виступили народний артист СРСР Василь Василько, ректор Харківського театрального інституту Дмитро Власюк, народний артист СРСР Лесь Сердюк, народна аристка СРСР Наталя Ужвій, народний художник СРСР Анатолій Петрицький, дружина Остапа Вишні Варвара Губенко-Маслюченко, заслужений артист УРСР Олександр Романенко, народний артист СРСР Мар’ян Крушельницький. Всі вони знаходили щонайкращі слова, щоб згадати про свого розстріляного вчителя. Що б не діяли партноменклатурники, вони жадним чином не могли перепинити цим увінчаним лаврами діячам культури дорогу на трибуну.
Свого часу, ще в «Маніфесті Комуністичної партії» Маркс і Енґельс передбачили відміну права спадкування [68]. 27 квітня 1918 року за підписами Свердлова й Аванесова ВЦИК РСФСР прийняв декрет про відміну права спадкоємності, проект якого написав Ленін:
«Наследование как по закону, так и по духовному завещанию отменяется. После смерти владельца имущество, ему принадлежавшее (как недвижимое, так и движимое), становится государственным достоянием Российской Социалистической Советской Федеративной Республики» [69].
Цю божевільну ідею треба розглядати у великому, філософському сенсі. Заперечуючи т.зв. класиків марксизму-ленінізму, наставники українських шістдесятників робили діаметрально протилежне. Оглядаючись на великого вчителя сучасної цивілізації Шекспіра, вони відновлювали зв’язок часів. Слова, винесені в епіграф, – це кінець першої дії «Гамлета». В українському перекладі Леоніда Гребінки:
Звихнувся час… О доле зла моя!
Чому його направить мушу я? [70]
До епіграфа потрапив переклад з Пастернака, оскільки він був відоміший членам Клубу і за текстом ближчий їхній діяльності.
Якщо перший вечір Клубу творчої молоді мав відбутись і відбувся 14 травня 1962 року, то до нього готувалась і влада. Дуже можливо, що її фантазії пішли в зрозумілому напрямку – вилучити, усунути з міста відомих «бешкетників» – Дзюбу, Драча й Вінграновського. Зі свого боку, патріоти, що потрапили до лав офіціозу, подбали перетворити цю поїздку в масову акцію, і цим активно займались Р.Братунь і Дм.Павличко. Зі свого боку, ЦК КП(б)У відправив у відрядження до Львова якогось свого «представника» з дорученням перешкодити можливій ідеологічно не витриманій «вакханалії». Ректор Львівського університету Євген Лазаренко на прохання Дм.Павличка надав для зустрічі шевченківську аудиторію. У палкій атмосфері травневого Львова надісланий зі специфічним дорученням «представник» провалився, а київські хлопці тріумфували [71]. Більше того, молоді кияни встигли познайомитись із гарними дівчатами, закохатись, й усі троє згодом з ними одружились.
Отже, нехай на київському вечорі Курбаса «бешкетників» не було, не буває злого, що б не пішло на добре. Пройшовши совєцьку школу, і Дзюба, й Драч, і Вінграновський нічого не знали про національно-визвольний рух ні у формах селянської війни, що розгорнулась у 1920-х роках на сході і яку перепинив і переламав Голодомор 1933 року, ані про УПА. Для Дзюби, Драча, Вінграновського, а згодом і для багатьох інших це був інформаційний прорив. Від дружин і через дружин вони довідались про окупацію, її громадсько-політичні й навіть побутові риси. Влада не могла ні попереджувати, ані тим більше запобігати «небажаним» інформаціям. У житті кожного зацікавленого «східняка» виникали неминучі знайомства й канали, якими вони довідувались про те, що намагались від них приховати.
Свій вечір Танюк записав на магнітофон. Коли зажадали плівки для прослуховування перед партноменклатурною комісією – Ю.Кондуфором [72], помічник якого записував усі вказівки, секретарем міськкому комсомолу І.Солдатенком, Ю.Єльченком та «фахівцем» КҐБ, очевидно, з «радіоперехвату», Лесь Степанович зробив «страхову» копію магнітофонного запису, а уже в наші часи організував і опублікував стенограму. По суті, в приміщенні Жовтневого палацу відбулась революція у свідомості людей: ті, хто не знав, довідались, а сучасники тих далеких подій зрозуміли, що можна говорити. Честь і слава людині, яка звершила подвиг проведення такого вечора і його задокументувала!
У роки перестройки, 25 вересня 1989 року Юрій Юрійович Кондуфор, здається, навіть охоче, узяв мене на роботу до Інституту історії (я закінчив історичний факультет університету 1966-го). Мотиви цього вчинку зрозумілі: якби запитали, а де у вашому інституті перестройка, – а ось вона! Тільки ніколи не знаєш, коли знайдеш – і коли втратиш. Раніше я переживав, що рік за роком 18 літ пропадає, а тепер щиро вдячний йому, що він не узяв мене до Інституту в часи тоталітаризму: нічого доброго з того б не вийшло. Але ось що розповідає Танюк про те прослуховування:
«Коли дійшло до Петрицького, той же Кондуфор у властивій йому хамській манері махнув рукою: «Відмотай далі… це шизофреник, що його слухати!..» А про Ужвій бовкнув щось із серії «як була повією, так нею і зосталася: клялася-божилася одним, тепер клянеться-божиться іншим! Артистка!» Це слово прозвучало в нього образливо. Мудак собачий, я не люблю Ужвій, але не тобі судити артистів!.. Ти й мізинця тієї ж Ужвій не вартий, якщо вже на те пішло… […] Сказали б вони це при Корнійчукові!..» [73].
Примітки
50. Феденко Панас. Україна після смерти Сталіна. Мюнхен: Інститут для вивчення СССР, 1956. 85 с. (Серія ІІ: Циклостилеві видання. Досліди і Матеріяли. № 39).
51. Ще одна грань таланту // Культура і життя. 2004. 14 липня. № 25 (4090). С. 4; Русалка Дністрова. 1995. Листопад. Ч. 20 (66).
52. Пор.: Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 31-32.
53. Вакуленко Я. До питання освоєння цілинних і перелогових земель в СССР // Український збірник. Кн. 3. Мюнхен, 1955. С. 203.
54. Насправді було так: Інтерв'ю Юрія Зайцева з Іваном Дзюбою. Львів, 2001. С. 12.
55. П'янов Володимир. Ламані-переламані і …щасливі: Спогади, есеї, нариси. К.: Укр. письменник, 2005. 269 с.
56. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. ІV. Щоденники 1959-1960 рр. К.: Альтерпрес, 2004. С. 385.
57. Зубченко Галина. А було це так // Алла Горська ; Червона тінь калини: Листи, спогади, статті. К. : Спалах, 1996. С. 150.
58. Образотворче мистецтво. 1990. № 5. С. 5.
59. Miscellanea: Ярослав Іванович Дзира (12.05.1931 – 21.08.2009): [Некролог] // Український археографічний щорічник. Нова серія. Вип. 13 / 14. К.: Укр. письменник, 2009. С. 824-832. Підп.: Білокінь Сергій, Дмитрієнко Марія (= Укр. археогр. збірник. Том. 16 / 17).
60. Нероденко Володимир. Як зустрінути рік новий. К.: Молодь (вул. Пушкінська, 28), 1965. 26, [2] с. Редактор брошури Г.Ф.Лілик. Здано її на виробництво 16 серпня, а за кілька днів відбулись арешти. Тираж 35 000 примірників.
61. Зубченко Галина. А було це так. С. 153.
62. Танюк Лесь. З Іваном і без Івана // Доброокий: Спогади про Івана Світличного. К.: Час, 1998. С. 153.
63. Звернувши на них спеціальну увагу, вперше опублікував записи власної трудової книжки Богдан Горинь (Горинь Богдан. Не тільки про себе: Роман-колаж у трьох книгах. Кн. 1-3. К.: Пульсари, 2006-2010).
64. Стенограма вечора, присвяченого 75-й річниці з дня народження Леся Курбаса // Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. VІ. Щоденники 1962 р. К.: Альтерпрес, 2006. С. 584-640. У виданні «Україна: Хроніка ХХ століття: Довідкове видання. Роки 1961-1975: Частина 1: 1961-1965» (К., 2005. 293, [1] с.) жодного з вечорів Клубу творчої молоді не зафіксовано.
65. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. VІ. С. 354.
66. Там само. С. 356.
67. Там само. С. 628.
68. Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Том 4. К., 1959. С. 414.
69. Декреты Советской власти, Том ІІ: 17 марта – 10 июля 1918 г. М., 1959. С. 185-190.
70. Шекспір Вільям. Твори в шести томах. Т. 5. К.: Дніпро, 1986. С. 32.
71. Горинь Б. Не тільки про себе. Кн. 1. С. 180-183.
72. Кондуфор Юрій Юрійович (30 І 1922, с. Зубані Глобинського р-ну Полтав. обл. – 10 І 1997, Київ), компартійний діяч. 1958-1968 – зав. відділу науки та культури ЦК КПУ, 1978-93 – директор Інституту історії АН УРСР (з 21 листопада 1990 р. – Інституту історії України).
Дж.: Танюк Л. Твори. Т. ІІ (2003). С.188, 634, 744; Т. V (2005). С. 689; Т. VI (2006). С. 361-363, 364-367, 369, 720-722, 751, 760; Т. VІІ (2006). С. 266; Т. VІІІ (2006). С. 334; Т. ІХ (2006). С. 30, 418, 627, 871;
Касьянов Г. Незгодні : українська інтелігенція в русі опору К. : Либідь, 1995. С. 20, 22, 65, 70, 71;
Алла Горська ; Червона тінь калини. С. 156, 161;
Українські історики ХХ століття : Біобібліогр. довідник. Вип. 2. Ч. 1. К. ; Л., 2003. С. 146-148 (О. Реєнт);
Рубльов Ол. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914-1939). К., 2004. С. 25, 29, 144;
Білокінь С. На зламах епохи: Спогади історика. Біла Церква: О.Пшонківський, 2005. С. 231;
Інститут історії України НАН України, 1936-2006. К., 2006. С. 343-352;
Чорновіл Вяч. Твори: В 10 тт. Т. 3. К.: Смолоскип, 2006. С. 495;
Дашкевич Яр. Постаті : Нариси про діячів історії, політики, культури. Вид. 2, випр. і доп. Львів, 2007. С. 720;
Корогодський Роман. Брама світла : Шістдесятники. Львів : Вид-во Укр. кат. ун-ту, 2009. С. 271.
73. Танюк Лесь. Твори. В 60-и томах. Т. VІ. С. 363.