Дисиденство і шістдесятництво
Сергій Білокінь
У «Міжнародному біоґрафічному (sic) словнику дисидентів» однойменний рух починається з вигаданої дати 1954 (Т. 1, ч. 1, с. 15), одержаної не в результаті сенсаційної архівної знахідки, не як наслідок глибинного наукового аналізу, а прийнятої як політичне рішення для часу, коли не існувало навіть самого цього терміну. Можливо, тут наслідується модернізована позиція Олега Бажана [28]. У спільній праці з Ю. Данилюком (2000), де автори дотримувались терміну «опозиція», за нижню хронологічну межу було взято ХХ з’їзд КПРС. 2003 О. Бажан говорив про два етапи українського дисидентського руху, розпочинаючи перший із них з другої половини 1950-х. Джордж Лібер і Анна Мостович ведуть початок дисидентства з так само умовного року 1955 [29]. Що стосується дати 1954, це, просто – перший рік без Сталіна (при цьому незрозуміла оцінка березня-грудня 1953). Характерно, що читач не виявить у словнику дисидентів і статті «Дисидентство» у «Глосарії» (ч. 2). Праця Бориса Захарова «Нарис історії дисидентського руху в Україні» (Х., 2003) має рамки 1956-1987.
Замість розвести шістдесятників і дисидентів за періодами, утворилась термінологічна плутанина. Можна сказати, що натомість у визначених рамках словникові дисидентів багатьох діячів бракує. Наприклад, немає відомостей про десять осіб, що увійшли до збірки Вяч. Чорновола «Лихо з розуму» [30]. Річ у тім, що серед цілей, які у явному вигляді ставила перед собою більшість представників українського опору, борців проти влади, або принаймні куди вони рухались, оминається головна – досягнення незалежної Української держави. Не маю сумнівів, що у шістдесятників переважала приналежність до маґістральної лінії історичного процесу українства і та фундаментальна традиційність, що в перспективі провадила до державної самостійності. Ґрунтуючись на любові до батьківщини, шістдесятництво продовжувало змагання козацтва – Збройних сил давньої України, а у ХХ ст. – вояків УПА.
Натомість у дисидентів бачимо дещо іншу маґістральну лінію – менший чи більший градус напруги в протиставленні до режиму, тобто руйнування СРСР, де вони виступили вирішальною ударною силою. Як стверджував І.Гель (Степан Говерля), «дисидентство значною мірою спричинилося до всебічного викриття правової та етичної аморальности тоталітаризму, його аґресивної психології і цілей», хоча «назва надто загальна, абстрактна й часто об’єднує несумісні, колізійні течії: дисидент – український націоналіст, борець за державність України, і «дисидент» – російський шовініст, який виступає лиш проти окремих сторін комуністичної системи» [31]. Пригадую вечір у Центральній раді, чи не на 50-річчі УГВР (1994, принаймні, десь у ті роки), – виступ Танюка, – мовляв, треба було діяти спільно з російськими дисидентами, – і хвиля обурення в українському залі. І.Гель дефініює:
«Загально же дисидентство, інакодумство – це послідовна, чітко сформована, а часто й стихійна світоглядність людей, несумісна (повністю чи частково) з офіційно проголошеною комуністичною ідеологією, а також розбудованою на основі цієї ідеології політичною системою однопартійної тоталітарної диктатури панівної імперської нації і веденою нею політикою […]» [32].
Відома також думка вже академіка Івана Дзюби, висловлена в інтерв’ю Ю.Зайцеву (серпень 1999), яку відтак нікому не пощастить об’їхати чи обминути:
«Тепер ви говорите про націонал-комунізм. Я взагалі повинен сказати, що ніколи не називаю себе ні дисидентом, ні націонал-комуністом, ні шістдесятником. Чому? Хоч якоюсь мірою я причетний до всіх цих речей, але не люблю оцих класифікацій і рамок – дисидент і все. Та не був я одномірним. Я був людиною з різними інтересами, з різними якимись своїми справами, жив повнокровним життям, жив, та й живу Україною. Може, й не можна про себе так самому говорити, але в усякому разі я давав вихід різним своїм інтересам, здатностям чи захопленням. І зводити все до дисидентства – це людину збіднює і калічить.
Так само і шістдесятництво. Я не тільки шістдесятник, я – сімдесятник, вісімдесятник, дев’яностик і так далі. Так само з націонал-комунізмом. Очевидно, якісь моменти переклику є, але це не означає, що я вкладаюся у цю дефініцію. Я, до речі, і тих націонал-комуністичних документів не бачив, вони недоступні були. Іван Лисяк-Рудницький, прекрасний, глибокий західний політолог, першим дав оцю класифікацію, мене туди вписав і слідом за ним пишуть інші. Там щось слушне є. Але оці західні систематики (сьогодні і в нас це спостерігається) все по полицях порозкладають, якусь зарубіжну сітку на нашу дійсність накладуть і заганяють нас туди силоміць. Тому я цього не приймаю» [33].
Наскільки розумію, Іванові Михайловичу не йдеться тут про те, щоб відмовитись від структурування, повернутися назад до термінологічної невизначеності. Мова – про сенс і суть тих граней («Граней кристалу»), з яких складається особистість діяча, і він кличе не до відмови від термінів, а навпаки, до поглиблення аналізу.
Ці концептуальні недотягнення книжки в багатьох відношеннях надолужила праця, видана у видавництві «Смолоскип» [34]. Це вже дещо інше – енциклопедичний довідник руху опору. Праця має в центрі й осередку саме видавництво Осипа Зінкевича «Смолоскип» – статті «Смолоскип, українське видавництво ім. В.Симоненка» (С. 605-608), «Зв’язкові «Смолоскипа» (С. 249-250) тощо. Автор передмови, директор Музею-архіву українського самвидаву Олесь Обертас, шістдесятників та дисидентів розрізняє не лише хронологічно. Для нього «шістдесятники – назва покоління української інтелігенції, що увійшло в культуру та політику України у другій половині 1950-х рр., під час «відлиги», та найповніше творчо виявило себе на початку та в середині 1960-х рр., звідки й назва» (С. 11). Дефініції дисидентства він не подає, але каже:
«Після десятиліть терору в атмосфері жорсткого контролю й за всіх наявних засобів ідеологічного впливу в 1960-х у СРСР виникло унікальне явище, коли політику уряду та офіційну комуністичну ідеологію стала відкрито критикувати невеличка, але дедалі більша кількість людей, яких зазвичай називали дисидентами (від лат. dissidens – незгідний) і які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав та свобод. Збільшення кількості осіб, які у 1960-80-х рр. відкрито висловлювали незгоду з офіційною ідеологією та політику, і тих, що так чи інакше солідаризувалися з ними, дало підставу говорити про Дисидентський рух, Рух опору чи Правозахисний рух в СРСР» (С. 29).
Ці міркування Ол. Обертаса не цілком коректні. На першій, дуже велелюдній презентації альманаху «Зона», яку провів Юрій Хорунжий у Будинку літераторів і на яку зійшлися кол. вояки УПА, кол. політв’язні й багато нинішньої молоді, стало очевидно, що присутні представляли різні громадсько-політичні течії. Я спеціально обговорив цю тему з Л. Світличною та іншими діячами. Визначилося, що шістдесятники відразу пов’язались зі своїми попередниками, упівцями, коли самого слова дисидент ще не було, і слідом за ними рухались у напрямку до державної незалежності України. У політичному сенсі це однозначно був Рух опору. Ще один показовий момент. У «словнику дисидентів» немає, і це правильно, Івана Макаровича Гончара з його Музеєм, немає людей його кола, а це не просто гурт людей, а увесь український Київ. Можна говорити ширше – зрештою, про всю Україну, себто про тисячі громадян, які між Україною й інтернаціоналом вибирали першу. Нарешті, ще одне слабке місце в застосуванні поняття. У значенні «незгідний» воно має сенс вторинності. Отже, виникає питання: чому маґістральну лінію українства мають представляти Скаба, Кондуфор, Єльченко, їхні прислужники й помічники, а діячі «Клубу творчої молоді», що формували нашу культуру і втілювали «сіль землі», визначаються як похідне від Скаби та інших? Отже, лишаю відкритим питання, що це було – опір чи національно-визвольний рух?
Примітки
28. Бажан О. Г. Дисидентські (опозиційні) рухи 1960-1980-х років в Україні // Енциклопедія історії України. Том 1 : А – В. К. : Наукова думка, 2003. С. 395-396.
29. Liber George and Mostovych Anna. Nonconformity and Dissent in the Ukrainian SSR, 1955-1975 : A Select Bibliography. Cambridge, Mass. : Harvard Ukrainian Research Institute, c 1977.
30. Лихо з розуму : Портрети двадцяти "злочинців" : Зб. матеріялів / Уклав Вячеслав Чорновіл. Париж : Перша укр. друкарня у Франції, 1967. 336, [ 2] с.
31. Говерля Степан. [Гель Іван.] Грані культури: До серії «Політичні лекції для української молоді». Лондон: Укр. вид. спілка, 1984. С. 123, 124.
32. Там само. С. 124.
33. Насправді було так: Інтерв'ю Юрія Зайцева з Іваном Дзюбою. Львів, 2001. С. 68.
34. Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник. К.: Смолоскип, 2010. 804 с.; 56 іл.