Арешти 1965 р.

Сергій Білокінь

Активну діяльність членів Клубу у їхніх попередніх формах припинили арешти 1965 року. Перелік репресованої тоді молоді беру з книжки Вячеслава Чорновола [115], зіставляючи її відомості зі смолоскипівською енциклопедією «Рух опору в Україні» [116]. 24 серпня 1965 року були арештовані Іван Гель і Мирослава Зваричевська (Львів), 25 серпня – Ярослава Менкуш (Львів), 26 серпня – музейник і мистецтвознавець Богдан і його брат Михайло Горині (Львів), хімік-лаборант Євгенія Кузнєцова (Київ), 27 серпня – музейник Ігор Герета (арештований в Одесі, переведений до Тернопільської тюрми) та живописець і графік Панас Заливаха (Івано-Франківськ), 28 серпня студент-стоматолог Ярослав Геврич, та інженер геолого-розвідувального НДІ Олександр Мартиненко (Київ), Михайло Осадчий (Львів). Того самого дня зробили трус у інженера-геодезиста інституту «Київоблпроект» Івана Русина (дати арешту немає). 31 серпня відбувся трус у Світличного, 1 вересня його заарештували, але за кілька місяців випустили. У серпні (дат немає) – співробітник Інституту геофізики Микола Гринь (Київ), Дмитро Іващенко (Луцьк), учитель музики Методій Чубатий (Тернопіль). Наприкінці серпня забрали Михайла Озерного (Івано-Франківська обл.), 1 вересня – історика Валентина Мороза (викладав в Івано-Франківську, суджений у Луцьку). Невдовзі до них приєднали й старших: 4 вересня 1965 року узяли письменника й педагога Михайла Масютка (арештований у Феодосії й доправлений до Львова, вперше арештований 1937), 13 листопада – лексикографа Святослава Караванського (Одеса, вперше арештований 1945). За випадкових обставин 23 травня 1966 року посадили письменника Анатолія Шевчука, Валерієвого брата (Житомир).

Брутальним побиттям було вкорочено життя Симоненкові. 28 листопада 1970 року хтось, досі невідомий на ім’я, убив Аллу Горську. Перед членами Клубу творчої молоді розпочався новий період життя. Їхнє молодече життя, сповнене надій і радісної творчості скінчилось. Почались 1970-ті. 1972 року прокотилась нова хвиля арештів. Набувши їхніх форм, діяльність шістдесятників перейшла на інші рівні.

Коли від тих подій минуло 40 років, з ініціативи Надійки Світличної зібралась ініціативна група, що обговорила ідею майбутнього Музею шістдесятництва. Як каже Плахотнюк, сформулювала її, надіславши її невдовзі з Америки, саме Світлична:

«Концепція створення музею шістдесятництва у м. Києві

Музей має відображати історичне місце і значення шістдесятників у духовному розвитку українського суспільства другої половини ХХ століття.

Музей повинен показати феномен шістдесятників як переломний момент в історії Української культури радянського періоду. Після руїни і занепаду 30–40–50-х років це були перші кроки нонконформізму, неприступливості і впертої опозиції в літературі, образотворчому мистецтві, театрі, кіно.

В експозиції музею будуть представлені такі матеріали (розділи)

I. Історичні передумови:

1) Суспільно-історична атмосфера в Україні на початку 60-х рр. (преса, документи, фото, спогади).

2) Періодизація і диференційна характеристика різних груп шістдесятників (м. Київ, Львів, Одеса, Житомир та інші).

3) Література про шістдесятників (тогочасна в Україні та діаспорі). Сучасний погляд на шістдесятників (документи, статті, видання).

II. Діяльність Клубу творчої молоді (1962–1965 рр.). Фото, спогади, документи.

III. Самвидав. Художні твори, політико-публіцистичні матеріали, передруки на Заході.

IV. Літературний доробок шістдесятників. Широка панорама статей, видань від початку 60-х років через Самвидав і до сьогоднішнього дня в Україні та діаспорі.

V. Значення діаспори. Особи, що поширювали доробок шістдесятників: організації, окремі люди (видання, фото, спогади).

VI. Матеріали судових справ шістдесятників.

1) Перебування в тюрмах, психіатричних лікарнях, таборах, на засланні. Листи, фото, спогади, особисті речі.

2) Зв’язок із загальносоюзним дисидентським рухом. Дисиденти росіяни, євреї, литовці, латиші та інші. Дружини політв’язнів (фото, листи, спогади).

3) “Велика зона”. Репресії серед тих, хто підтримував і поділяв ідеї шістдесятників (речі, спогади, листи).

VII. Художники-шістдесятники, діячі театру, кіно.

IХ. Значення шістдесятників у суспільному оновленні 80–90-х років і побудові Української Держави.

Насьогодні у приватних збірках є близько 1000 експонатів: літературних творів, фотографій, самвидаву, листів, особистих речей, до 100 картин, графічних робіт, скульптур художників і скульпторів-шістдесятників.

За 2–3 роки передбачається поповнення фондів музею на 40–50 %.

Для розміщення експозиції музею потрібно 5–6 кімнат загальною площею 320–350 квадратних метрів у центральних районах м. Києва.

Сподіваємось, що держадміністрація м. Києва знайде можливість і буде сприяти створенню цього унікального музею.

Ініціативна група».

У березні 1994 року правління громадської організації «Музей шістдесятництва», що мала досліджувати феномен шістдесятництва як суспільно-культурного й суспільно-політичного явища, очолив Микола Плахотнюк [117]. 20 березня 2000 організацію було зареєстровано в Київському міському управлінні юстиції. 29 січня 2008 Музей шістдесятництва було переведено на статус відділу Музею історії м. Києва (завідувач М.Плахотнюк). Укази Президента України В.Ющенка №№ 908/2006 від 31 жовтня 2006, 801 / 2007 від 31 серпня 2007 та 702 / 2009 від 2 вересня 2009 остаточно легалізували ідею музею, але нормальної роботи йому не забезпечили. Не маючи приміщення, ентузіасти провели вечір молодої української поезії шістдесятих років ХХ ст. (березень 2009; Будинок художника), виставку «По цей і по той бік ґрат» (травень-грудень 2009), вечір до 80-річчя А.Горської та І.Світличного (вересень 2009; обидва в Музеї М.Грушевського) та багато інших заходів. Відповідно до розробленої «Концепції створення музею шістдесятництва у м. Києві» за ці роки було зібрано профільну бібліотеку (понад 6 тис. книжок), до 100 картин, скульптур і графічних творів, кілька сот музейних експонатів. Він – переможець конкурсу, організованого Благодійним фондом «Україна-3000» серед музеїв України. Але музейні фонди розпорошено по різних приміщеннях, включаючи приватні. Таке становище може тривати тільки тимчасово. Як вирішиться питання музею, невідомо.

Йдеться не про один окремо взятий музей. Мова йде про всю неприкаяну нині українську культурну спадщину. Питання про «Музей шістдесятництва у м. Києві» треба ставити ширше. Культурне майно іде за кожною людиною. Отже, можливо, це буде Музей приватних збірок.

На початку 1960-х років Клуб творчої молоді «Сучасник» відіграв ключову роль у громадсько-політичному й культурному житті української столиці. Активні контакти з колами студентської молоді, численними старшими людьми поширили їхні впливи на всю територію України.

Примітки

115. Лихо з розуму : Портрети двадцяти "злочинців" : Зб. матеріялів / Уклав Вячеслав Чорновіл. Париж : Перша укр. друкарня у Франції, 1967. 336, [ 2] с.

116. Рух опору в Україні, 1960-1990: Енц. довідник / Гол. ред. Осип Зінкевич. К.: Смолоскип, 2010. 804 с.; 56 іл.

117. Плахотнюк Микола Григорович (нар. 8 V 1936, с. Фосфорит Щигровського р – ну Курської обл., Росія), лікар-фтизіатр і отоларинголог, учасник руху шістдесятництва, укр. правозахисного руху. Закінчив Київ. медичний інститут (1966). Як діяльний член Клубу творчої молоді «Сучасник», ініціатор літературно-мистецьких вечорів. Найвідоміші з них вечори сучасної поезії та пам'яті В.Симоненка (1963, які організував у власному інституті).

Разом із А.Горською з 1963 поширив традицію відзначень Шевченківської річниці біля пам'ятника 22 травня (стихійно і немасштабно тривала з 1950-х). Після арештів 1967 біля пам'ятника закликав присутніх піти до ЦК й зажадати їхнього звільнення. 8 липня сам був звільнений з роботи в обласному туберкульозному санаторії (м.Димер) «за власним бажанням». Співав у міжвузівському студентському хорі «Жайворонок», пізніше – у хорі «Гомін». Домагався викладання в медінституті українською мовою. Виступав на захист заарештованих Я.Геврича, В.Мороза.

Причетний до видання позацензурного машинописного «Укр. вісника», що видавав брат його дружини В.Чорновіл (виходив з січня 1970 р.), налагодив мережу збирання в Києві матеріалів про події культурно-мистецького життя та переслідування активних діячів за участь у національно-громадській діяльності. Написав відкритого листа з приводу репресій на Дніпропетровщині на захист арештованих поета Івана Сокульського, журналіста Миколу Кульчинського та Володимира Савченка (надруковано у другому випуску), а також заяву на ім'я Прокурора. УРСР у справі заарештованого історика В.Мороза.

Був заарештований 12 січня 1972 р. Звинувачений за ст. 62, ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда»). Після замовної експертизи у Всесоюзному науково-дослідному ін-ті загальної і судової медицини ім. В.П.Сербського Київський обласний суд постановив направити його на примусове лікування. Ставши жертвою рад. каральної медицини, був направлений на примусове лікування у психіатричній лікарні в Дніпропетровську, з 1976 перебував у Казанській «лікарні». Відтоді його ім'я не сходить зі сторінок «Укр. вісника», хоча редактор Чорновіл його справжньої ролі не розкривав. Після нового обстеження комісією в Інституті ім. Сербського 3 березня 1981 П. було з лікарні виписано. За продуманим планом, намагаючись його зламати, 8 квітня 1981 було звіряче побито з переломами кісток, а 6 вересня П. – виведено на нове ув'язнення й доправлено у Черкаську «психушку». У червні 1984 звільнений умовно-достроково, працював лікарем-фтизіатром. 1991 реабілітований.

Увійшов до Українського комітету «Гельсінкі-90», проводу Всеукраїнського т-ва політв'язнів і репресованих.